Форми інвестування - Економіка підприємства - Скачать бесплатно

Фінансові інвестиції

Особливості фінансових інвестицій

Фінансові інвестиції характеризуються певними особливостя­ми, основними з яких є:

І) використання у двох напрямах: перший — отримання додат­кового інвестиційного доходу у процесі користування вільними грошовими активами; другий — їх проти інфляційний захист;

2) надання суб'єкту підприємницької діяльності вибору ши­рокого діапазону інструментів інвестування за шкалою «дохід­ність — ризик» та «дохідність — ліквідність»;

3) виходячи з багатогранної інфраструктури фінансового рин­ку, пильніший та змістовніший моніторинг у процесі фінансового інвестування.

Суб'єкт підприємницької діяльності може здійснювати фінан­сове інвестування у таких формах:

1) вкладення капіталу до статутних фондів спільних підпри­ємств;

2) вкладення капіталу у прибуткові види грошових інструментів;

3) вкладення капіталу у прибуткові види фондових інструментів.

Особливості фондового ринку України

Процес створення і розвитку українського фондового ринку можна умовно поділити на такі етапи:

• Перший етап (1991—1993 pp.) розпочався з моменту при­йняття Верховною Радою УРСР у червні 1991 p. основного зако­ну фондового ринку — Закону України «Про цінні папери та фо­ндову біржу». Згідно з чинним законодавством цінними папера­ми можуть бути акції, облігації, казначейські зобов'язання, оща­дні сертифікати та векселі. Новим законом про цінні папери ско­ристалися новостворені банки та страхові компанії, що почали випускати акції та ощадні сертифікати. Відразу ж особливе місце посіли акції суто комерційних банків «ІНКО», «Відродження», «АЖІО», «Аваль», Лісбанку та багатьох ін., а також ощадні сер­тифікати багатьох банків, серед яких особливо виділялися серти­фікати «АЖІО» і ВА-БАНКУ. Інвестиційні сертифікати, в свою чер­гу, пропонували страхові компанії, серед яких визначну роль відіг­рала «Омега Інстер». Перші цінні папери були виключно іменними, а всі операції з ними проводились у межах, окреслених емітентом. Фондові операції, як правило, не здійснювалися. Історія свідчить, шо дохідність окремих ощадних сертифікатів досягала 400 % річ­них у той час, як річна норма доходу становила всього 60 %.

• Другий етап розпочався 1994р. та ознаменувався розкві­том акцій AT «Меркурій-інвест» та облігацій Споживчого това­риства «Меркурій». Так, за рік курсова вартість акцій AT «Мер­курій-інвест» зросла більше, ніж у 10 разів, а облігації СТ «Мер­курій» продавалися за курсовою вартістю понад 100 номіналів. Особливістю таких цінних паперів було те, що вони випускалися на пред'явника, а отже, могли вільно обертатися на ринку. В ці­лому за 1994—1995 pp. фондовий ринок України був збагачений великим спектром цінних паперів на пред'явника: акції AT «Різ-ноекспорт-інвсст», AT «Олбі-Україна», AT «Слід» та ін. Харак­терним для згаданих цінних паперів було різке зростання курсо­вої вартості, масове поширення серед фізичних осіб водночас з їх швидким знеціненням.

• Третій етап охоплює період з 1995 p., який позначився по­чатком приватизації в Україні, по 1996 р. До цього моменту тіль­ки акції АСК «Укррічфлот» реально оберталися на фондовому ринку за номіналом 35 тис. крб. У той же час їх вартість наприкін­ці року зросла до 200 тис. крб. Рік 1995-й започаткував появу:

1) нових акцій приватизованих підприємств — AT «Азот», AT «Одесанафтопродукт» та ін.;

2) нового виду приватизаційних цінних паперів — приватиза­ційного майнового сертифіката. Основна мета — надати можли­вість усім громадянам України стати співвласниками частки державного майна. Тому номінальна вартість сертифіката визна­чалася шляхом відношення вартості держмайна до загальної кі­лькості осіб, що проживають на території України;

3) наявністю початкового досвіду торгівлі одним з похідних цінних паперів або деривативів — ф'ючерсними контрактами. Спроба започаткувати торгівлю валютними ф'ючерсами була здій­снена Українською фондовою біржею, але, на жаль, ця ідея не набула свого розвитку. Враховуючи невисокий рівень обігу зако­нодавче регламентованих цінних паперів (таких, як акції, обліга­ції, векселі, приватизаційні папери, інвестиційні сертифікати та ін.) рівень обігу похідних цінних паперів був неврегульований, а отже, й незначний;

4) державних облігацій (купонних і дисконтних), які поширю­валися та згодом посіли перше місце на фондовому ринку, що викликало зацікавленість до них з боку нерезидентів.

• Четвертий етап — 1997—1998 pp. У 1997 р. позиції державні-облігацій похитнулися. Першість переходить до муніципальних цінних паперів, серед яких популярність здобули на той момент цінні папери Києва і Харкова терміном до 1 року і ставкою, що дорівнювала ставці рефінансування НБУ на момент їх розміщен­ня. Проте муніципальні облігації не стали об'єктом фондових спекуляцій.

Український фондовий ринок включає два сегменти: біржовий та позабіржовий. Біржовий фондовий ринок — це ринок біржо­вих фірм і банків, які за своїм характером є переважно брокерсь­кими. На позабіржовому фондовому ринку, чи на ринку фінан­сових посередників, діють головним чином дилери.

До складу учасників фондового ринку входять безпосередні (біржі, фірми, банки, які є членами будь-якої фондової біржі, а також фінансові посередники та ін.) та опосередковані учасники (емітенти та інвестиційні інститути, що здійснюють торгові опе­рації виключно через безпосередніх учасників).

Фондові біржі належать до акціонерних товариств закритого типу. Значення їх діяльності у різних країнах неоднакове. Так, у США і Великобританії більша частина основного капіталу під­приємств мобілізується на фондових біржах, тоді як у Західній Європі та Японії їх питома вага значно менша (наприклад, 50 зі 100 найбільших підприємств Німеччини — сімейні фірми, акції яких не підлягають продажу).

Згідно із Законом України «Про цінні папери та фондову бір­жу» фондова біржа — це акціонерне товариство, що зосереджує попит і пропозицію на цінні папери, сприяє формуванню їх бір­жового курсу та здійснює свою діяльність згідно із законодавст­вом України, статутом та правилами фондової біржі.

До основних функцій фондової біржі належать:

1) створення постійно діючого ринку для збільшення частки якісних цінних паперів;

2) визначення вартості цінних паперів;

3) розповсюдження інформації про цінні папери, їх ціни та умови обігу;

4) підтримка професіонального рівня учасників ринку цінних паперів і певний контроль за їх діяльністю;

5) відпрацювання правил ведення торгів на фондовій біржі. Таким чином, фондова біржа виступає як торгове, професійне, нормативне та технологічне ядро ринку цінних паперів. Особли­вими ознаками фондової біржі є такі:

• біржа повинна мати мінімальний власний капітал;

• членами фондової біржі можуть виступати лише інвестицій­ні інститути, які мають ліцензію на діяльність, пов'язану з таким членством;

• фондова біржа не може виступати як інвестиційний інсти­тут, тому немає права випускати цінні папери, крім власних акцій.

Фінансова діяльність фондової біржі може здійснюватись шля­хом продажу її акцій, надходження регулярних (щорічних) член­ських внесків, одержання доходу від угод, що укладаються на фондовій біржі, та інших доходів від її діяльності. Доходи фон­дової біржі повністю спрямовуються на покриття витрат, пов'я­заних з розширенням та вдосконаленням її діяльності.

В Україні розроблена та законодавче закріплена концепція роз­витку і функціонування фондового ринку, відповідно до якої до­звіл на відкриття фондової біржі надається Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР), яка й визначає правила торгівлі.

Характеристика цінних паперів, що обертаються на фондовому ринку України

Забезпечення обороту фінансових ресурсів на фондовому ринку України здійснюється через цінні папери, які поділяються на:

1) пайові — емітент не несе зобов'язань повернути кошти, що інвестовані, але такі цінні папери свідчать про участь у статутно­му фонді, надають їх власникам право на отримання частки при­бутку у вигляді дивідендів, участь в управлінні справами емітен­та та на отримання частки майна у разі ліквідації емітента. Класичним прикладом пайових цінних паперів виступають акції;

2) боргові — емітент несе зобов'язання у певний термін повер­нути кошти, які були інвестовані, але такі цінні папери не нада­ють права їх власникам на участь в управлінні справами емітента (приклад — облігації");

3) похідні, механізм обігу яких пов'язаний з пайовими, борго­вими цінними паперами, іншими фінансовими інструментами чи правами. До таких можна віднести ф'ючерси, опціони, варанти та приватизаційні цінні папери (приватизаційний майновий серти­фікат, компенсаційний сертифікат).

Варто зосередити особливу увагу на деривативах як похідних інструментах фондового ринку.

Ф 'ючерс — стандартний документ, що являє собою контракт, за яким одна сторона дає іншій зобов'язання продати чи купити певну кількість цінних паперів за певною ціною, що визначається в момент виконання угоди в майбутньому. Останнім часом з'явився новий вид ф'ючерсів — індексний, який укладається на рух інде­ксів цінних паперів (наприклад, індекс Dow Jones, Standart & Poor's 500, в Росії— РТС та ін.). Особливість таких ф'ючерсних контрактів полягає в тому, що вони заздалегідь не передбачають будь-які постачання, угода закривається після виплати різниці, що виникає внаслідок руху індексу вгору чи донизу.

Опціон — стандартний документ, що є контрактом, відповідно до якого власник закріплює своє право продати чи купити певну кількість цінних паперів за певною ціною, що узгоджується в момент укладання контракту. Опціони можуть бути двох типів — європейський та американський. Опціон європейського типу пе­редбачає, що купити або продати базові цінні папери можна ли­ше безпосередньо перед датою його закінчення. За американсь­ким опціоном реалізувати угоду можливо протягом терміну його дії. Тому європейський тип опціона менш мобільний, ніж амери­канський, який у зв'язку з цим дістав значного поширення.

Включення ф'ючерсів та опціонів до інвестиційного портфеля не­набагато змінює його дохідність, але значно знижує рівень ризику.

Варант являє собою різновид опціона на купівлю, який випу­скається емітентом разом з привілейованими акціями чи обліга­ціями та надає право придбавати прості акції даного емітента за певною ціною.

Інвестиції у виробничі фонди

Інвестиціями у виробничі фонди (реальними інвестиціями) виступають вкладення капіталу у засоби виробництва, а також інвестиції, спрямовані на приріст матеріально-технічних запасів. Існують такі види реальних інвестицій:

• інвестиції оновлення, що здійснюються за рахунок коштів фонду відтворення засобів праці, що були спожиті у виробничо­му циклі;

• інвестиції розширення, або чисті інвестиції, які здійснюють­ся за рахунок частини національного доходу або за рахунок фон­ду чистого нагромадження.

Інвестиції оновлення разом з інвестиціями розширення явля­ють собою валові інвестиції.

У міжнародній практиці застосовують такі показники, що характеризують інвестиції у виробничі фонди:

1) обсяг інвестицій, тобто вартісний вираз капіталу, що вкла­дається;

2) норма інвестицій — відношення обсягу інвестицій до вало­вого національного продукту (ВНП) чи валового внутрішнього продукту (ВВП). ВНП являє собою сукупну вартість вироблених товарів і наданих послуг як у межах країни, так і за її межами, а ВВП — сукупну вартість вироблених товарів і наданих послуг у межах країни;

3) коефіцієнт приросту капіталоємності характеризує ефек­тивність інвестицій та ефективність нагромадження. Показник визначається як відношення валових інвестицій в основний капі­тал до приросту ВНП за той же період;

4) нагромадження — використання частини національного доходу на розширене відтворення. Являє собою приріст основних фондів, матеріально-технічних запасів, невиробничих фондів, а отже, збільшення обсягів виробництва продукції та послуг.

У країнах з ринковою економікою значення наведених показ­ників відрізняється залежно від рівня розвитку країни, стану її економіки у поточний період.

Згідно із Законом України «Про інвестиційну діяльність» ін­вестиції, спрямовані у відтворення основних фондів і на приріст матеріально-виробничих запасів, здійснюються у формі капіта­ловкладень. Капіталовкладення — це грошовий вираз сукупно­сті витрат на створення нових, розширення, реконструкцію, тех­нічне переоснащення діючих підприємств та оновлення основних фондів, впровадження нової техніки у виробничих галузях на­родного господарства, будівництво об'єктів усіх галузей соціаль­ної сфери та виконання проектних і геолого-розвідувальних ро­біт. Таким чином, об'єктами капіталовкладень виступають вироб­ничі основні фонди, оборотні фонди (матеріально-виробничі за­паси), основні фонди невиробничого призначення, а також витра­ти на відтворення основних фондів.

Відтворення основних фондів народного господарства здійс­нюється за допомогою трьох основних каналів надходження ін­вестиційних вкладень: державних капіталовкладень; капітало­вкладень за рахунок підприємств і компаній; інвестицій за раху­нок ресурсів інвестиційних фондів і компаній. Із загальної вели­чини інвестиційних вкладень більша частина припадає на капіта­ловкладення у розширене відтворення, основним джерелом яких виступає національний дохід. Про величину таких вкладень мо­жна судити, виходячи з приросту основних фондів, хоча точного співвідношення між ними за кожний проміжок часу може і не бу­ти. Приріст основних фондів за певний період, наприклад рік, обчислюється за вартістю закінчених об'єктів будівництва, при­йнятих на баланс, а капіталовкладення даного року складаються з відпущених банками коштів, що вкладаються у закінчені та здані основні фонди після того, як пройде необхідний для завершення будівництва час. Іншим джерелом капіталовкладень виступає амортизаційний фонд. Середній знос основних фондів, особливо робочих машин та обладнання, в економіці України досить вели­кий. У 1991 p. цей показник становив 45 %, у тому числі у про­мисловості — 51,3 %, сільському господарстві — 27 %, у будів­ництві — 64%. У 1993 p. обсяг зносу основних фондів дещо зни­зився і дорівнював 33 %, у тому числі в промисловості — 37 %, сільському господарстві — 20 %, будівництві — 42 %.

Капіталовкладення виконують три основні функції:

1) забезпечують приріст нових основних фондів;

2) покривають витрати на основні фонди, що вибувають з екс­плуатації;

3) створюють необхідний запас для безперервності будівницт­ва об'єктів на майбутній період.

За джерелами фінансування капітальні вкладення поділяють­ся на централізовані і децентралізовані. Джерелами централізо­ваних капіталовкладень виступають кошти держбюджету і дер­жавні кредити. Децентралізовані капіталовкладення — це такі, що здійснюються за рахунок громадських, кооперативних й інших організацій та індивідуальних інвесторів. За формами відтворення можна виокремити такі види капіталовкладень:

нове будівництво — створення виробничих потужностей за новими проектами на нових площах. Сюди належить будівництво підприємств, окремих виробництв, які після завершення будівництва переводяться на окремий баланс;

розширення виробництва. При цьому здійснюється будівництво нових підрозділів і розширення діючих виробничих підрозділів основного та допоміжного призначення;

реконструкція виробництва — переобладнання діючих цехів виробництв здійснюється за єдиним комплексним проектом підприємства в цілому;

технічне переоснащення — комплекс заходів, спрямованих на підвищення техніко-економічного рівня виробництва окремих ділянок цехів, виробництв за допомогою механізації, автоматиза­ції виробничого процесу, запровадження прогресивної технології та ноу-хау, заміни фізично зношеного та морально застарілого обладнання.

Структура відтворення капіталовкладень визначається на основі процентного співвідношення витрат, спрямованих на нове будівни­цтво, розширення, ремонт і технічне переоснащення. За складом витрат капіталовкладення поділяються на ті, що спрямовані на:

1) будівельно-монтажні роботи;

2) обладнання, інструмент, інвентар, які належать до основ­них фондів;

3) проектно-пошукові та інші види робіт. Зазначені види витрат складають технологічну структуру ка­піталовкладень.

Іноземні інвестиції

Іноземні інвестиції в економіку України послідовно регулю­валися такими законодавчими актами:

1) Законом України “Про захист іноземних інвестицій на території України” від 10.09.91;

2) Законом України «Про інвестиційну діяльність» від 18.09.91

3) Законом України “Про іноземні інвестиції” від 13.03.92

4)Декретом Кабінету Міністрів України “Про режим іноземного інвестування” від 20.05.93

5) Законом України “Про Державну програму заохочення іноземних інвестицій в Україну” від 17. 12.93;

6) постановою Кабінету Міністрів України “Про концепцію створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні” від 14.03.94.

Після прийняття Закону України “Про режим іноземного інвестування” (1996 р.) більшість згаданих законодавчих актів втратили силу. В той час кожний з перелічених законодавчих актів був свого часу необхідним і створював сприятливе законодавче середовище для іноземних інвесторів.

Так, згідно із Законом України “Про захист іноземних інвестицій на території України” (1991 р.) передбачалося, що інвестиції, прибутки, законні права та інтереси іноземних інвесторів захищаються законами України. Держава не може реквізувати іноземні інвестиції, за винятків стихійного лиха. Іноземним інвесторам гарантуєтья можливість переказу за кордон їх прибутків та інших сум, отриманих на законних підставах. Такі норми діють і сьогодні.

Цим законом також встановлюються види іноземних інвестицій, форми їх здійснення; державні гарантії захисту. В окремому розділі викладено засади функціонування іноземних інвесторів на основі концепсаційних угод про виборчу кооперацію, спільне виробництво та інші види спільної інвестиційної діяльності. Нині практично всі спільні підприємства мають національний режим оподаткування.

До того ж у Законі визначається поняття іноземних інвестицій як цінностей, що вкладаються іноземними інвесторами в об’єкти підприємницької діяльності або інших видів діяльності для отримання прибутку чи досягнення соціального ефекту. Досягненням чинного Закону є те, що іноземного інвестора поставлено у рівні умови з вітчизняним.

Законом України “Про іноземні інвестиції” (1992 р.) встановлювався національний режим інветиційної та іншої господарської діяльності щодо іноземних інвестицій. До того ж іноземні інвестори отримували гарантії на десять років на випадок змін відповідного законодавства України; за Законом їх інвестиції у нашій країні не підлягають націоналізації. Цим самим Законом передбачалося низка пільг для підприємств з іноземними інвестиціями. Проте дію двох норм Закону щодо гарантій на випадок змін у законодавстві стосовно оподаткування було “призупинено” вже на початку 1993 р. Внаслідок цього більшість підприємств з іноземними інвестиціями зазнала збитків. Наприклад, через впровадження нових видів податків (20 % мита, 35 % акцизного збору та 28 % податку на додану вартість) ціни на автомобілі “Мазда”, які реалізуються фірмою “Мазда моторс Україна” зросли на 107 %. Причому на авторинках близько та далекого зарубіжжя ціни не змінилися.

Декретом Кабінету Міністрів “Про режим іноземного інвестування ” (1993 р.) для іноземних суб’єктів господарської діяльності встановлено національний режим інвестиційної діяльності, тобто вони наділені правами та обов’язками в обсязі, не меншому, ніж аналогічні суб’єкти України. Згідно з цим законодавчим актом іноземним інвесторам після сплати податків, зборів та інших обов’язкових платежів гарантувався безперешкодний переказ за корджон їх доходів, прибутків та інших коштів в іноземній валюті, одержаних на законних підставах. Щодо оподаткуванння, то уразі встановлення законодавчими актами України нових видів подаоків існуючи підприємства з іноземними інвестиціями звільнялися від них на 5 років. Цим самим Декретом запроваджувалася кваліфікація капіталу підприємства, а також встановлювалися обмеження стосовно мінімальної суми цієї інвестиції.

Законом України “Про Державну програму заохочення іноземних інвестицій в Україні”(1994р.) встановлювалися пріоритетні сфери для іноземного інвестування, висувалися вимоги до інвесторів, які претендують на одержання додаткових пільг, і зміст пільг, що надаються стосовно інвестиційних проектів і пріорітетних сфер.

Інвестування може проводитися іноземними інвесторами у вигляді : іноземної валюти; будь-якого рухомого чи нерухомого майна; акцій, облігацій та інших цінних паперів, а також векселів та інших грошових вимог; будь-яких прав інтелектуальної власності, що мають вартість (включаючи авторські права, винаходи, торгові знаки); прав на господарську діяльність (таких, як розвідування, розробка,добування,експлуатація природних ресурсів, отриманих за законом чи угодою); платних послуг; в іншому вигляді, щоне суперечить чинному законодавству України.

Іноземні інвестори мають право здійснювати інвестиції у таких формах:

пайова участь іноземних інвесторів у підприємствах України;

створення підприємств, які повністю належать іноземним інвесторам;

придбання діючих підприємств;

придбання рухомого і нерухомого майна (земельні ділянки, будинки, обладнання, транспорт та ін.)

В цілому потрібно відзначити, що в Україні спостерігається поступове становлення ринкових організаційних структур. Сфо­рмовані та діють нові інституції, які регулюють або забезпечують зовнішньоекономічну діяльність, формується мережа фірм та ор­ганізацій, які надають методичну, консультаційну та практичну допомогу веденню міжнародного бізнесу на території України.

Значну роботу з акумуляції та ефективного використання ве­ликих іноземних інвестицій виконує Українська державна креди­тно-інвестиційна компанія. З метою запобігання суперечок між і-юземними інвесторами та органами виконавчої влади і місцево­го самоврядування Указом Президента України у 1997 p. утворе­но палату незалежних експертів з питань іноземних інвестицій як постійно діючий консультативно-дорадчий орган.

Причинами, які заважають залученню іноземних інвестицій в Україну, можна визначити такі:

1) іноземним інвесторам практично не надається жодних га­рантій щодо забезпечення їх прав власності;

2) іноземні інвестори розраховують на повернення своїх вкла­день через 6 років при середньорічній прибутковості 38 % (для України це нереально);

3) у багатьох країнах потенційні інвестори недостатньо поін­формовані про стан та перспективи розвитку економіки України;

4) основним недоліком чинних нормативних документів, що регулюють інвестиційну діяльність в Україні, є їх неузгодженість між собою.

Для України як держави з перехідною економікою важливо розглядати залучення іноземних інвестицій у контексті структур­них змін та економічного зростання.

Пріоритетними завданнями, що мають розв'язати іноземні ін­вестиції, є:

1) структурна реформа економіки;

2) технологічне оновлення виробництва;

3) виробництво товарів широкого вжитку;

4) подолання залежності країни від імпорту.

Інтелектуальні інвестиції

Однією зі складових інвестиційного ринку є ринок інтелекту­альних товарів і послуг. Об'єктом цього ринку виступає особли­вий товар — інтелектуальна власність індивідуума чи колективу. Звідси — дві форми інтелектуальної власності: індивідуальна і колективна. Крім того, інтелектуальна власність може бути роз­поділена на кілька видів:

І) виключна власність — запатентована чи захищена авторсь­ким правом;

2) інформаційна власність — у вигляді надбаних знань, ідей, досвіду, навичок, кваліфікації. Вона не має правового захисту та реалізується у вигляді інформаційних послуг на контрактній ос­нові через вивчення, освіту чи публікацію;

3) ліцензійна власність — у вигляді придбаних інвестором прав власності чи користування, які фіксуються ліцензіями.

Можна виокремити ще один вид інтелектуальної власності, який не може бути запатентований, оскільки його авторами мо­жуть виступати кілька індивідуумів чи колективів. Така власність має властивість швидко перетворюватися з виключної на суспі­льне надбання. Прикладом її слугують окремі ідеї та пропозиції, які реалізуються у законодавчих та нормативних актах, втрачаю­чи при цьому авторство. З метою захисту прав на таку власність автори користуються послугами спеціальних реєстраційних фірм, що фіксують пріоритет. Інший спосіб захисту такої власності — спосіб першої публікації.

Об'єкти інтелектуальних інвестицій класифікуються за видами Інтелектуальної власності. В першу чергу це винахід, корисна модель, промисловий зразок, знак для товарів та послуг.

Винахід (корисна модель) — це результат творчої діяльності людини в будь-якій галузі технології. Право власності на винахід засвідчується патентом терміном дії 20 років, корисна модель пате­нтується на 5 років з можливим подовженням терміну ще на 3 роки.

Промисловий зразок — це результат творчої діяльності людини у сфері художнього конструювання. Таким результатом може бути форма, малюнок, ін. Патенти на промислові зразки видають термі­ном на 10 років з можливим подовженням терміну ще до 5 років.

Знак для товарів і послуг — це позначення, за яким товари та послуги одних виробників відрізняються від товарів та послуг інших. Право власності на знаки засвідчується свідоцтвом на те­рмін 10 років з можливим наступним періодичним подовженням щоразу на 10 років.

В Україні об'єкти інтелектуальної власності реєструються у Державному комітеті України з питань інтелектуальної власності (Держпатент України).

Об'єктами інтелектуальної власності можуть бути також нау­кові теорії, математичні методи, плани, правила, програми для обчислювальної техніки, художні твори тощо.

Залежно від виду інтелектуальна власність по-різному реалізується на ринку інтелектуальних товарів і послуг. У більшості випадків інтелектуальні товари та послуги стають об'єктом інве­стицій, однак вони можуть бути реалізовані й на споживчому ринку. Інвестор придбаває інтелектуальні товари та послуги для ви­користання в інвестиційній (підприємницькій) діяльності з метою подальшого отримання доходу. Тому вкладення в інтелектуальну, власність можуть носити назви інтелектуальних інвестицій.

Інтелектуальні інвестиції здійснюються у вигляді:

1) придбання виключних прав користування — купівля патен­тів, ліцензій на винахід, промислові зразки, товарні знаки;

2) придбання інформаційних послуг через наймання різного роду спеціалістів — вчених і практиків за контрактом чи у вигля­ді разового придбання інформаційних послуг (консультування. експертиза, рекомендації та ін.);

3) придбання науково-технічної продукції, тобто інтелектуаль­них товарів у матеріальній формі (проектно-кошторисної доку­ментації, програм, методик, ноу-хау);

4) вкладень у людський капітал, тобто витрат на освіту, підго­товку та перепідготовку кадрів, навчання тощо.

Фінансування інтелектуальних інвестицій може здійснюва­тися за рахунок трьох джерел: бюджетних асигнувань і коштів державних підприємств; приватнопідприємницького капіталу; спон­сорських коштів, субсидій окремих фірм чи приватних осіб. Що­до першого з перелічених джерел, то воно здійснюється держа­вою з метою підвищення інтелектуального потенціалу суспільст­ва. Споживачами інтелектуальних товарів і послуг, які фінансу­ються з держбюджету, виступають широкі верстви населення, які навчаються у середніх школах, ПТУ, ліцеях, коледжах, техніку­мах, вузах, працюють у державних НДІ, купують навчальну літе­ратуру за державними пільговими цінами. Інтелектуальні інвес­тиції до науково-дослідницької діяльності реалізуються у вигляді венчурних проектів, через створення різного роду науково-дос­лідницьких, інжинірингових та консалтингових фірм. Таку фор­му інтелектуальних інвестицій відносять до інновацій.

Посередницькі функції на ринку інтелектуальних товарів і по­слуг здійснюють брокерські фірми та науково-консультаційні центри, що розпоряджаються банками даних про найновіші ви­находи, промислові зразки, науково-технічні розробки, які захи­щені патентами та ліцензіями, інші інтелектуальні товари і по­слуги. Такі фірми мають також банки даних про дипломованих спеціалістів, які можуть залучатися до здійснення того чи іншого інвестиційного проекту на контрактній основі.

Більшість країн з ринковою економікою мають у своєму роз­порядженні в інтелектуальній сфері цілий ряд установ, які функ­ціонують за рахунок субсидій з боку фірм та окремих приватних осіб. Такі недержавні фонди, асоціації, центри, університети та коледжі називають неприбутковими закладами, а фірми та приватних осіб, які виступають у ролі інвесторів, — донорами. Подібний альтернативний бюджетному та підприємницькому сектор який здійснюються інтелектуальні інвестиції, як і інші цілі. Результатом діяльності таких закладів сфері є покращення життєвого рівня окремі отже, виграш суспільства в цілому.

Інноваційна форма інвестицій

Інноваційна діяльність виступає однією з форм інвестування , яке у даному разі здійснюється з метою впровадження досягнень науки і техніки у виробництво та соціальну сферу.

Інноваційна діяльність включає:

1) випуск та розподіл принципово нових видів техніки і технологій;

2) прогресивні міжгалузеві структурні зрушення;

3) реалізацію довгострокових науково-технічних програм з тривалими термінами окупності витрат;

4) фінансування фундаментальних досліджень з метою здійс­нення якісних змін у системі продуктивних сил країни;

5) розробка та впровадження нових ресурсозберігаючих тех­нологій, які спрямовані на покращення економічного та екологіч­ного стану.

Під інноваціями розуміють вкладення інвестиційного капіта­лу у нововведення, які призводять до кількісних та якісних по­кращень підприємницької (виробничої") діяльності.

Підготовка, обгрунтування, освоєння та контроль за впрова­дженням інвестицій у нововведення і є інноваційний процес. Го­ловними особливостями його є циклічність, поетапна реалізація но­вовведень та виключно високий ступінь ризику, пов'язаний з низь­кою вірогідністю успішного втілення нової ідеї у новому виді про­дукції (ця вірогідність становить, як правило, близько 9—10 %).

Інноваційний цикл охоплює весь комплекс відносин вироб­ництва та споживання і являє собою період від народження ідеї До її комерційної реалізації. Він включає такі основні етапи:

• дослідження;

• розробку;

• підготовку до виробництва;

виробництво;

реалізацію;

У сучасному світі існує безліч форм державного регулювання інноваційних процесів. Окремі компанії та корпорації також про­водять власну інвестиційну політику у прийнятній для них формі. Однак у всіх випадках основними цілями інноваційної політики виступають стимулювання інноваційної активності та розвиток науково-технічного потенціалу.

Державна інноваційна політика повинна бути спрямована на створення сприятливого економічного клімату для здійснення ін­новаційних процесів та має пов'язувати між собою сферу «чис­тої» (академічної") науки та завдання виробництва.

Роль держави у сфері підтримки інновацій, як правило, зво­диться до виконання таких функцій:

1) сприяння розвитку науки та її практичного застосування;

2) підготовка наукових та інженерних кадрів;

3) здійснення різного роду програм, спрямованих на підви­щення активності інноваційного бізнесу, в межах єдиної держав­ної програми;

4) державні замовлення — головним чином у формі контрак­тів на проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторсь­ких робіт (НДДКР), які забезпечують початковий попит;

5) стимулювання зростання ефективності та необхідності прийняття інноваційних рішень окремими фірмами з боку держа­вних фінансових установ та інших органів виконавчої влади;

6) посередництво у справі ефективної взаємодії академічної та прикладної науки, а також стимулювання кооперації промисло­вих корпорацій та університетів у сфері НДДКР.

Форми впливу держави в інноваційній сфері поділяються на прямі та непрямі. Їх співвідношення визначається економічною ситуацією в країні та вибором у зв'язку з цим концепції державного регулювання. Остання може бути орієнтована на ринкові] відносини або спрямована на централізований вплив.

Прямі методи державного регулювання інноваційної діяльно­сті здійснюються в адміністративній та цільовій формах. Адміні­стративна форма регулювання являє собою пряме дотаційне фі­нансування через державні цільові програми підтримки нововве­день, у тому числі і на малих наукомістких фірмах, створення си­стеми державних контрактів на придбання тих чи інших товарів і послуг, надання кредитних пільг фірмам для реалізації нових ідей. ] Цільове фінансування — це один з елементів системи контракт­них відносин, за яких укладаються угоди між замовниками та підрядниками.

Непрямі методи націлені на стимулювання інноваційних про­грам і створення сприятливих умов для новаторської діяльності. ,[о них належать:

1) лібералізація податкової та амортизаційної політики (так, у LUA податкові та амортизаційні пільги покривають до 20 % загальних витрат на НДДКР);

2) створення соціальної інфраструктури, що включає формулювання єдиної інформаційної системи країни. Основні етапи розвитку інноваційної діяльності:

• розробка комплексного соціально-економічного та науково-тех­нічного прогнозу розвитку країни на довгострокову перспективу;

• довготермінове прогнозування;

• формування переліку стратегічних напрямів і державних програм, що пов'язані з нововведеннями у найважливіших секто­рах економіки та соціального розвитку, таких як харчова та оздо­ровча сфери, фармакологія, будівельні матеріали та технології, товари народного споживання, екологія та ін.;

• створення системи органів регулювання інноваційної діяль­ності, починаючи зі структур регіональних відділень (у кожній області, АР Крим та містах Києві і Севастополі), які проводять конкур­си проектів, що мають державне значення, та залучають для їх фінансування кошти банків, компаній, відомств, що зацікавлені в реалізації цих проектів. Кошти ДІФ формуються за рахунок від­рахувань підприємств та організацій у розмірі 1 % від обсягу ре­алізованої продукції з відношення витрат на собівартість про­дукції, з яких 0,3 % перераховується до центрального органу Д1Ф, 0,7 % — в його регіональні відділення.