Суб'єкти інвестиційної діяльності - Економіка підприємства - Скачать бесплатно

Держава як суб'єкт інвестування

Держава виступає суб'єктом інвестиційної діяльності через свої інститути, господарські товариства (компанії) та корпорації. фінансово-кредитні установи, інших функціональних учасників. Держава бере участь в інвестиційному процесі як безпосередньо через державний сектор економіки, так і опосередковано, через свої інституції, органи виконавчої влади та місцевого самовряду­вання, Національний банк, Фонд держмайна. Державний антимонопольний комітет. В цілому державне інвестування охоплює ті галузі і виробництва, продукція яких має загальнонаціональний характер та які найближчим часом не підлягають приватизації:

оборонна галузь, окремі об'єкти загальнодержавної інфраструк­тури (магістралі, термінали тощо).

У перехідний період функції інвестора в соціальній сфері та­кож повинні залишатися за державою. Деякі виробництва сільсь­кого господарства (особливо збиткові) теж повинні інвестуватися з держбюджету. Цей анти ринковий захід може бути скасований лише з розвитком приватизації у сільському господарстві і наси­ченням ринку його продукцією.

Загальні аспекти щодо державного регулювання інвестиційної діяльності в Україні викладено в Законі України «Про інвести­ційну діяльність» (1991 p.). У статті 11 цього Закону зазначаєть­ся, що державне регулювання інвестиційної діяльності здійсню­ється з метою реалізації економічної, науково-технічної та со­ціальної політики. Згідно зі статтею 12 цього Закону:

1) державне регулювання інвестиційної діяльності включає управління державними інвестиціями, а також регулювання умов інвестиційної діяльності і контроль за її здійсненням усіма інвес­торами та учасниками інвестиційної діяльності;

2) регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється шляхом:

• застосування системи податків з диференціацією суб'єктів та об'єктів оподаткування, податкових ставок і пільг;

• проведення кредитної та амортизаційної політики, в тому числі завдяки прискоренню амортизації основних фондів;

• надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій;

• впровадження державних норм і стандартів;

• вжиття антимонопольних заходів;

• роздержавлення та приватизації власності;

• проведення політики ціноутворення;

• інших заходів.

Для порівняння: відповідно до світового досвіду існують такі методи державного стимулювання інвестиційної діяльності (табл. 1):

Таблиця 1

Часто перелічені вище форми впливу держави на інвестиційну діяльність класифікують як прямі і непрямі. Тип Ракової систе­ми визначає співвідношення між ними Світова практика форму­вання ринкових засад доводить, що безпосередня участь держави в інвестиційному процесі є об'єктивно зумовленою необхідністю. При цьому слід зауважити, що державні інвестиції за умов ринку не є відокремленим джерелом фінансування. На зміну прямим дотаціям і субсидіям з боку держави, які довели свою неефективність, повинні прийти нові методи державної інвестиційної політики

Головним критерієм державних вкладень в економіку мають стати їх пріоритетність, ефективність та швидка окупність.

В Україні сьогодні повністю відсутня чітка організаційна сис­тема руху та контролю за використанням централізованих держа­вних інвестиційних коштів. Механізм розподілу коштів у поза­бюджетних і галузевих державних фондах (Фонд розвитку про­мисловості, Державний інноваційний фонд та ін.) залишається непрозорим, організаційно складним, не забезпечує відбору най­ефективніших проектів і не має елементів чіткої економічної від­повідальності за прийняті рішення.

Очевидно, що постала необхідність створення принципово но­вих організаційних структур для успішного функціонування еко­номічного механізму державної інвестиційної політики.

Проте лише інституційного забезпечення недостатньо для ефек­тивної реалізації державних інвестицій. Викликає занепокоєння недосконалість визначення державних пріоритетів інвестування, серед яких продовжують залишатися збитковими, низькорента­бельними сфери, які насамперед потребують якісних змін у прин­ципах господарювання. Держава повинна сконцентрувати обме­жені фінансові ресурси в галузях, що виробляють кінцеву проду­кцію, мають значний експортний потенціал, забезпечують швид­кий обіг капіталу та стабільні бюджетні надходження.

Актуальним для України залишається питання щодо встанов­лення прав та обов'язків держави як суб'єкта інвестиційної дія­льності. Протягом останніх 4—5 років в Україні створені необ­хідні макроекономічні умови для формування сприятливого інвес­тиційного середовища, закладені основи інвестиційної інфра­структури, розроблена певна правова база. Однак слід відзначи­ти, що накопичений в ці роки інвестиційний потенціал був вико­ристаний не повною мірою.

Індивідуальні та інституційні інвестори

Згідно із законодавством України індивідуальними суб'єк­тами інвестиційного ринку можуть бути фізичні особи — як ре­зиденти, так і нерезиденти (тобто ті, які проживають за межами України).

Серед інституційних інвесторів виокремлюють такі три групи:

• Інституційні інвестори, які здійснюють переважно прямі, точніше, спрямовані інвестиції в обмежене коло підприємств — холдинги, фінансові групи та фінансові компанії.

Холдингова компанія являє собою головну компанію будь-якої (фінансової імперії, монополії, яка володіє контрольним пакетом акцій дочірніх підприємств і спеціалізується на управлінні тією імперією, яку утворюють ці підприємства разом зі своїми дочір­німи фірмами. Природно, що холдинг здійснює інвестування з метою зміцнити у довгостроковій перспективі становище своєї (фінансової імперії, монополії, можливо, відмовившись при цьому навіть від значних прибутків.

фінансова група — це об'єднання підприємств, пов'язаних в єдине ціле системою взаємної участі. На відміну від холдингу, фінансова група не має головної фірми, яка спеціалізується на управлінні.

фінансова компанія — це корпорація, що фінансує обране за певним критерієм, визначене, але досить вузьке коло інших кор­порацій і не здійснює диверсифікацію вкладень, яка властива ін­вестиційній компанії та іншим подібним структурам. Як правило, фінансова компанія (на відміну від холдингової") не володіє конт­рольними пакетами акцій корпорацій, що нею фінансуються.

Інституційні інвестори першої групи при інвестуванні дуже рідко використовують фондову біржу, «вуличний» (позабіржовий) ринок та інших фінансових посередників.

• Інституційні інвестори, які здійснюють повсюдні інвестиції, не дотримуючись якогось певного, заздалегідь обраного набору об'єктів інвестування. Водночас їх портфель інвестицій широкий і відносно стабільний. У цю групу входять інвестиційні компанії, страхові та пенсійні фонди тощо. Свій капітал вони формують за рахунок внесків остаточних інвесторів (насамперед, дрібних (при­ватних осіб) і середніх), вкладаючи його у різноманітні цінні па­пери, щоб забезпечити певний рівень доходу на капітал.

У широкому розумінні всі інституційні інвестори другої групи можна назвати інвестиційними компаніями. Проте у вузькому розумінні інвестиційна компанія — це компанія, що формує свій капітал за рахунок внесків дрібних інвесторів на загальних підтставах і не займається страховою чи будь-якою іншою діяльністю. Вкладення у цінні папери для неї — єдиний вид діяльності. інвестиційні компанії можна класифікувати за такими ознаками :

1)юридичною формою — традиційно під інвестиційною компанією розуміють інвестиційне акціонерне товариство (формує випуску та продажу акцій); інвестиційна ж фірма, яка управляє капіталом вкладників за їх довіреністю, на­зивається трастом;

2) спеціалізацією вкладень. Інвестиційна компанія може вкла­дати капітал у різні види цінних паперів (універсальна інвести­ційна компанія) чи надавати перевагу вкладенням їх в окремий вид таких паперів. Спеціалізація інвестиційної компанії залежить від мети її акціонерів;

3) ступенем свободи менеджерів у прийнятті рішень. З цих позицій розрізняють інвестиційну компанію, в якій менеджери мають широку свободу дій стосовно інвестицій, і таку, де мене­джери мають обмежену свободу дій стосовно інвестицій.

Якщо інвестиційна компанія має лише один портфель інвес­тицій, то вона являє собою інвестиційний фонд, який може бути двох типів — відкритий і закритий.

Відкритий інвестиційний фонд постійно випускає та продає нові акції, скуповуючи при цьому власні акції у всіх бажаючих продати їх за ринковою ціною. Згідно з умовами організації тако­го фонду всі інвестори можуть продавати його акції тільки само­му фонду. Ринкова вартість акцій відкритого фонду приблизно дорівнює ринковій вартості частини його активів, що припадають на одну акцію.

Закритий інвестиційний фонд не вимагає продажу своїх акцій винятково самому собі. Нові акції випускаються ним відносно рі­дко, а курс акцій під впливом попиту та пропозиції на фондових ринках може коливатися від вартості активів фонду, що припа­дають на одну акцію.

• Інституційні інвестори, які здійснюють повсюдні інвестиції, але не мають стабільного портфеля цінних паперів, називаються інвестиційними дилерами. Ці інституції прагнуть отримати при­буток шляхом спекулятивної гри на біржі. До них належать тор­гові компанії, інвестиційні банки, фондові доми, інвестиційні пу­ли і т. д. За своїми функціями вони значно ближчі до посередни­ків на ринку цінних паперів, ніж до інституцій ринку інвестицій.

Функціональні учасники інвестиційного процесу

Розвиток можливих організаційних форм взаємодії партнерів по інвестиційному процесу сприяє залученню до спільної інвес­тиційної діяльності різних фірм, функціями яких є надання спеці­альних послуг та виконання різного роду робіт. З окремими з та­ких фірм інвестор може укладати угоди консорціуму, залучати їх як акціонерів у підприємстві, що створюється. Функціональними учасниками інвестиційного процесу мо­жуть виступати:

Фірма-девелопер — юридична особа, яка бере на себе функції з повної реалізації капіталу, що інвестується. Така фірма зазвичай самостійно здійснює пошук найвигіднішого місця вкладення ко­штів інвестора, розробку проекту, його фінансування, реалізацію та введення в експлуатацію. Як правило, за свої послуги девелопер отримує від 5 до 10 % загальної суми інвестицій. В угоді з девелопером передбачаються умови, згідно з якими інвестор мо­же відмовитися від проекту, а фірма-девелопер стає його власни­ком та відшкодовує інвестору збитки і втрачені прибутки.

Окремі функції з реалізації проекту в цілому чи його окремого етапу може брати на себе прожект-менеджер (керівник проекту). У ряді випадків для інвестора економічно та доцільно відмовити­ся від будівельно-монтажних робіт та придбати готові будівлі, споруди чи незавершений об'єкт. Ці послуги для інвестора вико­нує фірма-ріелтер.

Фірма-ріелтер — це фірма-посередник з торгівлі нерухоміс­тю. Ріелтери працюють за угодами з продавцями нерухомості. Звичайно плата за послуги фірми коливається від 3 до 10 % суми угоди залежно від складності об'єкта та кон'юнктури ринку не­рухомості. Законодавством багатьох країн не передбачається об­меження розміру комісійних, тому максимальний процент у ряді випадків може бути значно вищим. Як правило, у договорах з власниками нерухомості передбачаються строки реалізації об'єкта. Ріелтери намагаються укласти з клієнтами ексклюзивні угоди на продаж нерухомості, оскільки у противному разі вся їх робота на ринку нерухомості може бути виконана даремно, а комісійні отримає конкуруюча фірма. Для посиленої роботи на ринку інве­стиційних товарів ріелтеру необхідно мати якомога ширше коло стабільних клієнтів (продавців і покупців). За успішну операцію ріелтер отримує комісійні від тих та інших.

В Україні створено Асоціацію ріелтерів, функції якої поки що зводяться до методичної організації сертифікаційних курсів для своїх членів. У майбутньому розвиток цього важливого елемента інфраструктури ринку інвестиційних товарів потребує створення комп'ютеризованої інформаційної мережі, участі ріелтерів у про­цесі приватизації, реалізації не тільки житла, але й промислових, культурно-громадських і комунальних об'єктів.

Широкий спектр послуг інвестору надають інжиніринго-консалтингові фірми.

Інжиніринго-консалтингова фірма — це фірма, яка займається розробкою на договірних засадах різного роду документації — інформаційної, науково-технічної, проектно-кошторисної та іншої. Такі фірми накопичують банки даних про умови розміщення тих чи інших об'єктів, галузеві, територіальні і міжрегіональні рівні конкуренції, нормативи, технічні умови виробництва будівельно-монтажних робіт, про регіональні рівні цін на інвес­тиційні товари. Згодом вони публікують цю інформацію у спе­ціалізованих періодичних довідниках. Такі фірми залежно від своєї спеціалізації можуть мати у своєму розпорядженні широ­кий портфель типових проектів, які відповідають рівням світо­вих стандартів.

Інжинірингова фірма за замовленням окремого інвестора ви­конує техніко-економічне обгрунтування проекту, розробляє біз­нес-план, може здійснювати моніторинг проекту, авторський і технічний нагляд при його виконанні, організовувати та прово­дити тендерні торги.

Виробництво будівельно-монтажних робіт ведуть широко спеціалізовані будівельні фірми.

Будівельна фірма виконує весь комплекс робіт за інвестицій­ним проектом (проектно-дослідницькі, будівельні, монтажні, пусконалагоджувальні) та здає інвестору готовий об'єкт «під ключ». На ринку пропонують свої послуги також порівняно невеликі фі­рми, які спеціалізуються на окремих видах ремонтно-будівельних та монтажних робіт.

Перш ніж вести переговори щодо укладання договірних від­носин з будь-яким учасником інвестиційного проекту, інвестор зобов'язаний скористатися послугами аудиторської фірми. Ауди­торські фірми виконують в інвестиційному процесі функції пе­ревірки фінансово-господарської діяльності як самого інвестора, так і інших його партнерів. Аудитори дають оцінку активів і па­сивів балансів фірми, розраховують показники ліквідності балан­су, здійснюють оцінку інвестиційних якостей цінних паперів, оцінку капіталу самого інвестора та його акціонерів.

Аудитори мають ліцензії на право здійснення перевірок фі­нансово-господарської діяльності (аудита) та займаються виклю­чно аудиторським обслуговуванням на території тієї держави, яка сертифікувала дану юридичну або фізичну особу. В Україні ство­рено Асоціацію аудиторів, діяльність якої, як і функціонування самих аудиторів, регулюється Законом України «Про аудиторсь­ку діяльність». Однак аудиторських фірм та аудиторів сертифіковано ще недостатньо. У процесі розвитку ринкових відносин і підвищення інвестиційної активності зростатиме горських послуг.