Сфери регулювання оплати праці - Трудове право України - Скачать бесплатно

Законом України "Про оплату праці" передбачаються дві сфери регулювання заробітної плати: на державному і договірному рівнях.

Державний рівень заробітної плати полягає у законо­давчому регулюванні оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом встановлення мінімальної за­робітної плати, а також інших державних норм і гарантій;

встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ і організацій, що фінансу­ються чи дотуються з бюджету, регулювання фондів оплати праці працівників підприємств-монополістів, а також шля­хом встановлення податків на доходи працівників.

Мінімальна заробітна плата — один з важливих со­ціальних стандартів, який застосовується в усіх державах світу. Згідно зі ст. З Закону "Про оплату праці" мінімальна зарплата — це законодавче встановлений розмір заробіт­ної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці (обсяг робіт).

До складу мінімальної зарплати не включаються допла­ти, надбавки, заохочувальні та компенсаційні виплати. Мінімальна зарплата є державною соціальною гарантією, обо­в'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності й господарювання.

Розмір мінімальної зарплати визначається з урахуван­ням: вартісної величини мінімального споживчого бюджету з поступовим зближенням рівнів цих показників у міру ста­білізації та розвитку економіки країни; загального рівня середньої зарплати; продуктивності праці; рівня зайнятості та інших економічних умов.

Мінімальна зарплата встановлюється в розмірі не ниж­чому за вартісну величину межі малозабезпеченості з розра­хунку на працездатну особу (ст. 9 Закону "Про оплату праці"). Ця норма введена в дію з 1 квітня 1997 p., однак реально не виконується. Так, Законом України "Про вста­новлення величини вартості межі малозабезпеченості та роз­міру мінімальної заробітної плати на 1998 рік" від 24 груд­ня 1997 p. величина вартості межі малозабезпеченості на пер­ший квартал з 1 січня 1998 p. була встановлена в розмірі 73,7 гривні на місяць. З метою поетапного наближення з ве­личиною вартості межі малозабезпеченості, як зазначалося в Законі, встановлюється розмір мінімальної зарплати з 1 січня 1998 p. — 45 гривень на місяць, азі липня 1998 року — 55 гривень (Відомості Верховної Ради України. — 1998. — №18. - Ст. 23).

Законом України "Про встановлення величини вартості межі малозабезпеченості і розміру мінімальної заробітної плати на 1999 рік" від 25 грудня 1998 p. із змінами від 15 вересня 1999 p. встановлено на перше півріччя 1999 p. вели­чину вартості межі малозабезпеченості в розмірі 90,7 гри­вень, а на друге півріччя 1999 p. — в розмірі 118,3 гривні. З 1 січня 1999 p. встановлений розмір мінімальної заробітної плати 74 гривні на місяць з поетапним її наближенням про­тягом року до величини вартості межі малозабезпеченості. Проте даним Законом, усупереч нормам інших законодавчих актів, заборонено використовувати розмір мінімальної зар­плати як розрахункову величину у тарифній системі оплати праці. Тобто відбувається процес зрівнялівки в оплаті праці працівників, які працюють за 1 тарифним розрядом і більш високими розрядами. Крім того, незважаючи на те, що вказаним Законом дозволено нарешті повернутися до пе­редбаченого Законом України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" ще у 1992 p. порядку вирахування такої допомоги у мінімальних зарплатах, норма ця жодного дня не виконувалася. Розміри такої допомоги, значно нижчі, довільно встановлює Кабінет Міністрів України, нехтуючи при цьому принципом верховенства закону — одним з основ­них принципів правової держави, якою проголошено Украї­ну в ст. 1 Конституції України (див. постанову Кабінету Міністрів України від 27 травня 1999 p. №915 "Про розміри державної допомоги сім'ям з дітьми у другому півріччі 1999 року" // Праця і зарплата. — 1999. — №12). І це за умови процесу депопуляції в Україні, який триває з 1992 року, коли кількість померлих перевищує кількість народжуваних. За цей час Україна втратила 2 млн населення.

Що ж до співвідношення мінімальної заробітної плати з таким соціальним стандартом, як величина мінімального спо­живчого бюджету, то 3 липня 1991 p. прийнятий Закон Украї­ни "Про мінімальний споживчий бюджет" (Відомості Вер­ховної Ради України. - 1991. - №42. - Ст. 553; 1994. -№42. — Ст. 384). Однак розмір вартісної його величини на законодавчому рівні жодного разу не встановлювався.

Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України, як правило, один раз на рік під час затвердження Державного бюджету України (ст. 10 Закону України "Про оплату праці"). Разом з тим Законом України від 24 грудня 1997 p. було передбачено, що розмір мінімальної заробітної плати переглядається щоквартально разом з уточненням показників Державного бюджету України.

При визначенні розміру мінімальної заробітної плати враховуються пропозиції, вироблені шляхом переговорів між представниками профспілок, власників або уповноважених ними органів, які об'єдналися для ведення колективних пе­реговорів і укладення Генеральної угоди.

Закон передбачає також необхідність перегляду мінімаль­ної зарплати залежно від зростання індексу цін на споживчі товари і тарифів на послуги за угодою сторін колективних переговорів. Таким чином, розмір мінімальної заробітної плати може бути підвищений на договірному рівні. Так, п. 2.1.4 Генеральної угоди на 1999—2000 роки передбачено положення про визначення в галузевих (регіональних) уго­дах мінімальних розмірів ставок (окладів) заробітної плати як мінімальних гарантій в оплаті праці, а також умов зрос­тання фондів оплати праці. У такий спосіб соціальні партне­ри на національному рівні не встановили жодних мінімаль­них гарантій в оплаті праці, переклавши відповідальність на галузевий та регіональний рівні, чим засвідчили нездатність вирішити питання оплати праці у договірній сфері.

За станом на березень 1998 р. в Україні нараховувалося 1,2 млн працівників, заробітна плата яких знаходилась на рівні мінімальної зарплати. У 1998 p. з 47 зареєстрованих галузевих угод в 28 передбачена мінімальна зарплата на рівні межі малозабезпеченості — 73,7 гривні.

Мінімальна зарплата відіграє важливу роль у тарифній системі оплати праці, оскільки виступає розрахунковою ве­личиною для визначення розміру тарифної ставки робітни­ка І розряду. Так, постановою Кабінету Міністрів України №74 від 2 лютого 1993 р. "Про єдині тарифні умови оплати праці робітників і службовців за загальними (наскрізними) професіями і посадами" встановлено, що розмір тарифної ставки (окладу) І тарифного розряду визначається на рівні встановленого державою мінімального розміру зарплати. Ч. З ст. 6 Закону України "Про оплату праці" встановлено, що тарифна ставка І розряду встановлюється в розмірі, який перевищує законодавче встановлений розмір мінімальної зарплати. Залежно від тарифної ставки І розряду в рамках тарифної сітки здійснюється перерахунок тарифних ставок більш високих розрядів.

Однак роль мінімальної зарплати не вичерпується сфе­рою оплати праці. У багатьох законах, регулюючих відноси­ни в сфері соціального забезпечення, адміністративної, кри­мінальної відповідальності, мінімальна зарплата встановлена як еталон для визначення розміру соціальних виплат і штрафів як заходу адміністративної і кримінальної відпові­дальності. Незважаючи на це, розмір мінімальної заробітної плати не застосовується відносно соціальних виплат. У За­коні України "Про встановлення величини вартості межі малозабезпеченості та розміру мінімальної заробітної плати на 1999 рік" спеціально обумовлено, що до прийняття Вер­ховною Радою України змін до законів, у нормах яких для розрахунків застосовується мінімальна заробітна плата, крім Закону України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми", Кабінету Міністрів України здійснювати перегляд цих норм, виходячи з реальних можливостей видаткової частини Дер­жавного бюджету України на 1999 p. Таке положення нега­тивно відбивається на непрацездатних громадянах — суб'єк­тах соціально-забезпечувальних правовідносин. На цьому прикладі наочно видно наскільки гострою є проблема вста­новлення на законодавчому рівні соціальних стандартів як мінімальних державних гарантій і наскільки важливе співвід­ношення і узгодженість між такими стандартами.

Потрібно зазначити, що всі названі проблеми пов'язані з невизначеністю економіко-правової моделі мінімальної зар­плати в Україні. Світова практика виробила принаймні три варіанти соціального механізму мінімальної зарплати. Пер­ший — мінімальна заробітна плата виконує роль інструмен­та макроекономічної політики регулювання загальної заро­бітної плати, коли цей норматив використовується як основа мінімальних тарифних ставок як робітників, так і інших ка­тегорій працівників. Другий — концепція базового рівня, коли мінімальна заробітна плата служить єдиним нижчим рівнем в оплаті праці всіх працівників, але вона не пов'язується з тарифними ставками і посадовими окладами та із загаль­ною системою заробітної плати (використовують більшість країн з ринковою економікою — Франція, Іспанія, Японія, Бразилія та ін.). Третій — так звана еталонна мінімальна заробітна плата, коли вона виконує роль базового рівня, а також використовується як еталон для соціального забезпе­чення громадян (див. Товстенко О., Ломанов І. Мінімальна заробітна плата: функціональна роль і методологічні осно­ви її застосування // Праця і зарплата. — 1997. — №23. — С. 8—9; Нова мінімальна заробітна плата // Праця і зар­плата. - 1998. - №14).

Україна, як бачимо, обрала своєрідний змішаний варіант першого і третього типів. Відсутність точної наукової концепції приводить до низької ефективності цього інституту. Залишаєть­ся невирішеним питання про те, погодинну чи щомісячну мінімальну заробітну плату встановлювати як норматив, чи потрібно включати в мінімальну заробітну плату інші додат­кові виплати; її співвідношення із середньою заробітною пла­тою; нарешті, потрібно визначитися з використанням мінімаль­ної заробітної плати стосовно соціальних виплат.

Держава також здійснює регулювання інших норм і га­рантій в оплаті праці. До таких норм належать оплата праці за роботу в понадурочний час; в святкові, неробочі й вихідні дні; в нічний час; за час простою, який мав місце не з вини працівника; при виготовленні продукції, що виявилася бра­ком, не з вини працівника; працівників, молодших 18 років, при скороченій тривалості їх щоденної роботи та ін.

До гарантій для працівників належать оплата щорічних відпусток; за час виконання державних обов'язків; для пра­цівників, що направляються для підвищення кваліфікації, на медичне обстеження в медичний заклад; для переведених працівників за станом здоров'я на легшу нижчеоплачувану роботу; переведених тимчасово на іншу роботу в зв'язку з виробничою необхідністю; за час переведення на легшу ро­боту вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 3 років;

часу виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших спеціальностей; у зв'язку з виконанням донорських обов'язків; встановлення гарантій і компенсацій працівни­кам при переїзді на роботу в іншу місцевість; службових відряджень; роботи в польових умовах та ін.

Усі вказані випадки в літературі об'єднуються поняттям "оплата праці при відхиленні від тарифних умов", тобто від виконання звичайних трудових обов'язків, зумовлених тру­довим договором. Ці відносини регулюються КЗпП, а також іншими нормативно-правовими актами. Порядок і умови такої оплати не можуть бути змінені у бік погіршення й обмеження прав працівників, але можуть бути поліпшені за рахунок прибутку підприємства, додаткових коштів власни­ка. Дотримання цих державних норм і гарантій є обов'язко­вим для підприємств і організацій всіх форм власності, та видів господарювання.

До сфери державного регулювання оплати праці нале­жить також встановлення умов і розмірів оплати праці керів­ників підприємств, заснованих на державній комунальній адресності. Постановою Кабінету Міністрів України "Про умови і розміри оплати праці керівників підприємств, засно­ваних на державній комунальній власності, та об'єднань дер­жавних підприємств" від 19 травня 1999 p. №859 керівникам Центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів Місцевого самоврядування, які укладають контракти з керів­никами підприємств, заснованих на державній, комунальній гласності, в тому числі казенних, об'єднань державних підприємств, утворених центральними органами виконавчої влади, відповідно до законодавства надано право встановлю­вати: розмір посадового окладу керівника підприємства; роз­мір посадового окладу керівників об'єднань державних під­приємств; умови, показники та розміри преміювання; допла­ти до посадового окладу за науковий ступінь, за почесне або спортивне звання; надбавку за інтенсивність праці та особ­ливий характер роботи.

Оплата праці працівників бюджетних установ і органі­зацій здійснюється на основі законодавчих та інших норма­тивно-правових актів України, соціально-партнерських угод, колективних договорів в межах бюджетних асигнувань та інших позабюджетних фондів.

Зокрема, постановами Кабінету Міністрів України "Про упорядкування умов оплати праці працівників окремих га­лузей бюджетної сфери" від 29 травня 1996 p. №565 і №1458 від 2 грудня 1996 p. затверджені схеми посадових окладів (ставок зарплати) керівних працівників, фахівців, службовців, працівників установ і організацій освіти, науки, охорони здо­ров'я, соціального забезпечення, культури, фізкультури і спор­ту, архівних установ та ін., які фінансуються з бюджету; став­ки почасової оплати праці працівників, зайнятих в усіх галу­зях народного господарства, за проведення навчальних занять; встановлені граничні розміри (у відсотках до окладу) підви­щення оплати праці працівникам, що мають почесні звання, наукові ступені (ЗП України. — 1996. — №13. — Ст. 346;

Урядовий кур'єр. — 1996. — 12 грудня).

Постановою Кабінету Міністрів України "Про віднесен­ня областей та міст до груп за оплатою праці" від 10 червня 1992 p. №320 затверджені відповідні показники (ЗП Украї­ни. - 1992. - №6. - Ст. 150).

Постановою Кабінету Міністрів України "Про умови оплати праці працівників місцевих рад і їх виконавчих органів" від 24 жовтня 1996 p. №1295 затверджені схеми посадових окладів керівних працівників, фахівців і служ­бовців міських і районних в містах, сільських і селищних рад та їх виконавчих органів; встановлені граничні розміри надбавок за особливий характер роботи та інтенсивність праці керівних працівників цих органів.

31 серпня 1997 p. було видано постанову Кабінету Мініс­трів України №948 "Про умови і розміри оплати праці працівників підприємств та організацій, що дотуються з бюджету, якою визначено, що форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових окла­дів, умови запровадження і розміри надбавок та інших норм оплати праці працівників названих організацій встановлю­ються у колективному договорі з дотриманням норм, перед­бачених законодавством. На таких підприємствах фонди оплати праці визначаються виходячи з певної розрахунко­вої величини (Порядок, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 5 травня 1997 p. №428). При переви­щенні цієї розрахункової величини фактичним фондом опла­ти праці щомісяця проводиться зменшення суми дотацій з бюджету на частину перевищення.

Держава регулює фонд оплати праці підприємств-моно­полістів з метою недопущення штучного підвищення оплати праці саме внаслідок особливого, переважного положення таких підприємств в економіці України. Постановою Кабіне­ту Міністрів України від 5 травня 1997 p. №428 "Про регу­лювання фондів оплати праці підприємств-монополістів" введено з 1 червня 1997 p. регулювання фондів оплати праці працівників таких підприємств. Встановлено, що регулювання фондів оплати праці тут здійснюється шляхом щомісячного внесення до бюджету платежів з сум перевищення фактич­ного фонду оплати праці порівняно з розрахунковою вели­чиною. Постановою Кабінету Міністрів України від 1 квітня 1999 p. №525 затверджено Порядок визначення сум, що вно­сяться до бюджету підприємтсвами-монополістами у 1999 p. у зв'язку з перевищенням розрахункової величини фонду оплати праці (Праця і зарплата. — 1999. — №8. — Квітень).

Договірне регулювання оплати праці здійснюється на основі системи соціально-партнерських угод, які укладають­ся на державному (Генеральна угода), галузевому (галузева угода), регіональному (регіональна угода) і виробничому (колективний договір) рівнях згідно із Законом України "Про колективні договори і угоди". Головним принципом при цьому є недопущення погіршення положення праців­ників шляхом зниження гарантій, передбачених угодою більш високого рівня або законодавством. Однак Закон України "Про оплату праці" допускає для подолання фінансових труднощів підприємства тимчасово, на період до 6 місяців, в колективних договорах передбачати норми по оплаті праці нижчі, ніж в Генеральній і галузевій угодах, але не нижчі від державних норм і гарантій в оплаті праці.

Предметом договірного регулювання відносин в галузі оплати праці на державному рівні виступають: основні прин­ципи і норми реалізації соціально-економічної політики та трудових відносин; мінімальні соціальні гарантії оплати праці і доходів населення на достатньому життєвому рівні; розмір прожиткового мінімуму, мінімальних стандартів; умови зро­стання фондів оплати праці та встановлення міжгалузевих співвідношень в оплаті праці.

На галузевому рівні угодою сторін колективних перегово­рів встановлюються галузеві норми оплати праці, зокрема:

норми праці й нормативи оплати праці, мінімальні гарантії зарплати на основі єдиної тарифної сітки, мінімальні розміри доплат і надбавок з урахуванням специфіки, умов праці окре­мих професійних груп і категорій працівників галузі (підгалузі); умови зростання фондів оплати праці; міжкваліфікаційні (міжпосадові) співвідношення в оплаті праці працівників да­ної галузі. Галузева угода не може погіршувати становище працівників порівняно з Генеральною угодою. У той же час в галузевих і регіональних угодах можуть передбачатися підви­щені соціальні гарантії для працівників в сфері оплати праці.

Нарешті, особливе місце в системі договірного регулю­вання оплати праці займає нижня ланка цієї системи — колективний договір. Саме тут відбувається конкретизація правових норм більш високого рівня, встановлених колек­тивними угодами і законодавством.

Потрібно підкреслити, що багато яких норм в оплаті праці, сформульованих в законодавстві та Генеральній, галузевих і регіональних угодах як загальні моделі, взагалі не можуть бути реалізовані без їх конкретизації в колективному договорі.

Реальне впровадження договірного регулювання у сфе­ру трудових відносин і, зокрема, у сферу оплати праці — це вияв процесів децентралізації, які є новими і часом складни­ми для правової свідомості не тільки найманих працівників, але, головним чином, для власників, керівників конкретних підприємств. Правова модель договірного регулювання ви­магає від суб'єктів трудових правовідносин більш глибоких знань не тільки трудового законодавства, але також і право­вої культури, яка передбачає уміння застосувати, конкрети­зувати централізовані норми на конкретному підприємстві, знати всі можливі варіанти правового розв'язання конкрет­них питань оплати праці, встановлення додаткових соціаль­них пільг і гарантій у цій сфері.