Демократизація в Україні, соціологічний діагноз - Соціологія - Скачать бесплатно

Цього року Україна відзначала перший десятирічний ювілей свого існування як незалежної суверенної держави. Ця дата спонукала до підведення перших підсумків, аналізу досягнень і втрат на пройденому шляху. Історичний виклик Україні полягає в тому, що їй довелося у кілька років вирішувати триєдине завдання – розбудову державності, впровадження ринкової економіки, демократизацію суспільства, причому робити це одночасно. В історії розвинутих західних країн ці процеси були розведені у часі, не кажучи вже про те, що ринкова економіка не «розбудовувалася» і не «впроваджувалася» державно-цілеспрямовано, будучи природним станом нормального економічного розвитку.

Отже, наскільки успішним було виконання поставлених перед країною історичних завдань? Щоб відповіді не були голослівними, потрібно задіяти певні критерії, які б дозволили об’єктивно і неупереджено виносити вердикт. І такі критерії справді існують.

Щодо становлення державності, це наявність тих атрибутів, що їх повинна мати сучасна держава – розгалужені органи державного управління, власна правова система, кордони, власна армія та силові структури, власна валюта, визнання у міжнародному масштабі, членство у міжнародних організаціях. З усіх цих позицій немає жодних сумнівів, що процес розбудови державності в Україні вже повністю відбувся.

Становлення ринкових відносин передбачає перехід від загальнодержавної до переважно приватної власності, відмову від плану як головного стимулу виробництва, як це було за соціалізму, і орієнтацію на виробництво товарів для продажу на ринку. Хоч цей процес в Україні ще далеко не закінчений, він явно прогресує, про що свідчить зростання відсотку валового продукт, що дають приватні підприємства (зараз близько 70%), зростання з року у рік відсотку працюючих на приватних підприємствах і самозайнятих, та й наповненість споживчого ринку, розвиток якого стримується лише обмеженою купівельною спроможністю масового споживача. Зазначимо, що показники, що стосуються зростання чи зменшення національного продукту та рівня добробуту населення свідчать про рівень економічного розвитку та соціальну спрямованість економіки, а не про рівень розвитку ринкових відносин, оскільки сам по собі ринок (нормальний тип економічних відносин, що панує майже у всьому світі, за деякими виключеннями типу Північної Кореї чи Куби) ще не гарантує ані високого економічного рівня, ані масового добробуту та справедливого розподілу національного продукту.

Щодо демократизації, у перші роки розбудови держави, здавалося, що саме тут наявні найбільші здобутки. Справді, за кілька років країна пройшла (а точніше сказати – «пробігла») відрізок шляху, на який розвинутим демократіям знадобилися століття. Позначимо головні віхи цього переходу:

від безальтернативних примусових виборів, з участю 99.9% – до реальних виборчих змагань;

від монополії на владу однієї партії, коли найменша опозиція розглядалася як кримінальна антиурядова діяльність – до розгалуженої системи багатопартійності, включаючи найкритично налаштовані по відношенню до влади партії;

від панування «єдино вірної» марксистсько-ленінської ідеології, яку мали поділяти усі громадяни країни і яка офіційно впроваджувалася через систему освіти, виховання, культуру і засоби масової інформації (усяке ж «інакомислення» переслідувалося як антидержавна діяльність) – до визнання права кожного на свободу думки, слова, інформації та віросповіданя;

від повністю одержавлених і державою цензурованих засобів масової інформаційних – до переважаючого розповсюдження недержавних видань, телеканалів та радіостанцій;

від повної ізоляції громадян від світових інформативних та культурних процесів – до вільних контактів із світом, в тому числі через Інтернет.

Підсумком етапу стрімкого розвитку цих демократичних процесів в Україні стало ухвалення у 1996 році Конституції незалежної України, яка за своїм змістом і духом не поступається конституціям країн із сталими демократичними традиціями.

З точки зору показників, що їх можна знайти у будь-якому західному підручнику з політології, Україна загалом цілком відповідає принаймні головним із них. Так, «класичним» визнається перелік вимог до демократії, запропонований Робертом Далем. Він вважає, що демократія передбачає наявність принаймні восьми інституцій:

Свобода утворювати організації і приєднуватися до них;

Свобода вільно висловлювати свої думки;

Свобода голосування;

Виборність органів влади;

Право політичних лідерів змагатися за підтримку і голоси на виборах;

Альтернативні джерела інформації;

Вільні і чесні вибори;

Інституції, що змушують урядову політику залежати від голосів виборців та інших способів вираження їхніх преференцій. [1]

Якщо застосувати ці критерії до України, то семи з них вона загалом задовольняє. Справді, немає жодних проблем з об’єднанням і реєстрацією будь-яких громадських організацій, так само як і з висловленням будь-яких думок. Загалом відповідає Україна і тим вимогам, що висуваються до виборів і за дотриманням яких уважно стежить світова спільнота. І хоч вибори в Україні не можна повною мірою кваліфікувати як «чесні і справедливі», хоч вітчизняні і міжнародні спостерігачі й фіксують численні порушення, проте їх масштаб визнаний таким, що «істотно не впливає на загальні результати голосування». Про це свідчить і спів падання даних двох exit-poll’ів, що проводилися у день парламентських виборів 1998 року і президентських 1999, з офіційними результатами. Усі вибори в Україні, на відміну від Білорусі (де, до речі, Лукашенко категорично заборонив проведення exit-poll’ів) були визнані міжнародною спільнотою.

Отже, за об’єктивними політологічними критеріями, за винятком, звичайно, критерію наявності інституцій та механізмів залежності політики уряду від преференцій виборців Україна може вважатись цілком демократичною країною. Вона має усі інші атрибути сучасного демократичного суспільства: цілком демократичну Конституцію, розподіл влади між різними гілками, багатопартійну систему, яка включає легальне існування опозиції, загальне виборче право, регулярно відбуваються вільні вибори різних рівнів на основі змагальності – від місцевих до президентських, кількість недержавних засобів масової інформації набагато перевищує державні, немає проблем з об’єднанням у громадські організації тощо. Більше того, Україна склала «іспит Хантингтона», який вважав, що показником утвердження в країні демократії слугує подвійна зміна влади шляхом виборів.

Отже, складається досить парадоксальна ситуація: згідно з основними політологічними критеріями, Україна відповідає більшості критеріїв демократії. Водночас навряд чи хто в Україні і за її кордонами плекає особливі ілюзії щодо демократичності українського устрою. Україна перебуває під постійним наглядом ПАРЕ, час від часу наражаючися на небезпеку виключення з цієї поважної організації саме через проблеми з порушенням демократії.

Міжнародна організація «Freedom House» у своєму щорічному моніторингу стану свободи у світі користується своїм набором критеріїв щодо рівня політичної та громадянської свободи у різних країнах: 8 запитань щодо політичних прав і 9 – щодо громадянських свобод, кожне з яких ранжується за 7-бальною шкалою, де «1» означає найвищий рівень дотримання відповідної показника, а «7» – найнижчий, повну відсутність[1]. Згідно із кваліфікацією моніторингових досліджень «Freedom House», Україна постійно перебуває у групі «частково вільних країн», причому, за даними останнього дослідження 2000 року, Україна була зазначена серед 12 країн світу (разом з Росією, Киргизією та ін.), де ситуація з дотриманням прав людини погіршилася. Наскільки прийнятні критерії, запропоновані фахівцями з «Freedom House» для вимірювання реального стану та динаміки демократизації? У цілому щорічне моніторингове дослідження дає наочну картину стану свободи у світі, зображуючи «карту свободи», показуючи динаміку процесу демократизації у світі. Але, як кожне великомасштабне дослідження, яке охоплює геть усі країни, є виміром дуже приблизним і викликає чимало зауважень. Головне у тому, що уся процедура вимірювання і виставлення оцінок ґрунтується на оцінках експертів, відбір яких у країнах ніколи і ніде у звітах та публікаціях не конкретизується, так само як і їхня кількість. Тому, очевидно, що оцінки випливають не так із реального стану речей, як з підбору експертів, рівня їх критичної налаштованості щодо оцінок власної країни. Зокрема, розмови з фахівцями з Румунії виявили практично однакову ситуацію – як економічну, так і політичну (про це свідчать і публікації), але у класифікації «Freedom House» Румунія перебуває у категорії вільних країн, а Україна – напіввільних. По-друге, у запитаннях, що ставляться перед експертами, відчувається захоплення інституціональними критеріями, враховується фактична наявність чи відсутність певних демократичних інститутів та механізмів. Щодо ефективності їх функціонування, чіткі критерії не заявлені, отже, це знов таки залежить від особистої критичності експертів.

У чому ж причина того, що звичні політологічні інституціоналізовані показники демократії виявляються недостатніми для вимірювання демократії у таких суспільствах, як Україна? Річ у відмінності шляхів, якими стверджувалися ці демократичні інститути у країнах з давніми демократичними традиціями і у новоутворених демократіях, що виникли у другій половині ХХ століття. У «старих» демократіях демократичні інституції утверджувалися поступово, під тиском громадянського суспільства, яке крок за кроком виборювало у влади свої права. Сучасні досягнення західного світу у розвитку демократії не були «подаровані» владою народу, а є результатом тривалої боротьби громадян за загальне виборче право і рівні права. Демократичні закони і механізми були лише інституціональним втіленням того рівня, якого добилося громадянське суспільство. Саме тому, з точки зору західних підходів, наявність даних інституцій (особливо ж – змагальних виборів, свободи об’єднань тощо) є ознакою та критерієм відповідного цим інституціям рівня демократичного розвитку.

В Україні та інших постсоціалістичних країнах, особливо ж пострадянських, упровадження демократичних інститутів та механізмів сталося одномоментно, в результаті падіння авторитарних режимів та проголошення «європейського вибору». Проте наскільки реальна та дієва подібна демократія, встановлена «декретом» з сьогодні на завтра? Звичайно, подібний шлях демократизації теж можливий, і ним йшло чимало країн, в тому числі й ті, що нині мають найвищі оцінки щодо рівня демократичності – Німеччина, Австрія, Фінляндія після поразки у другій світовій війні. Проте питання у тому, наскільки ці встановлені демократичні інститути і механізми дієві, чи відбувається поступальний процес наповнення цих інституцій реальним змістом? А для того, щоб це визначити, недостатньо політологічного інституціонального підходу (адже інститути вже наявні), не вирішує справу й експертний підхід, який все ж завжди грішить суб’єктивізмом. Потрібні показники, які б об’єктивно вимірювали демократичний процес з точки зору його цільового «споживача» – «демосу», себто, громадян. А замірами оцінок «демосу» саме й займається соціологія.

Отже, демо-кратія може вимірюватися двома видами показників: як заміри «кратії», тобто, з точки зору інститутів та механізмів, що представляють владу, і з позицій «демосу», тобто, оцінок рівня їх дієвості громадянами. Адже значення демократії – не у самих інститутах, а у тих функціях, яку вони виконують – бути важелем впливу «демосу» на «кратію». Якщо перший, інституціональний ряд показників розробляють політичні науки, «демосний» підхід презентує соціологія, соціологічні виміри і аналітичне осмислення громадської думки.

Щоб мати змогу судити про те, чи йде трансформація суспільства у демократичному напрямку, потрібна система соціологічних показників, які б дозволили відстежувати і замірювати процес демократизації. А для цього найбільш придатні моніторингові дослідження, які дають змогу простежити динаміку процесу, у нашому випадку – зростання або зменшення усвідомлення громадянами своїх можливостей впливу на владу.

Наше дослідження ґрунтуватиметься на двох моніторингових опитуваннях громадської думки:

Щорічні загальнаціональні опитування громадської думки Інституту соціології НАН України «Українське суспільство 1994-2001» [3]

Щорічні загальнонаціональні опитування громадської думки, що здійснюються в Україні Міжнародною фундацією електоральних систем (IFES) з 1994 року і які включають моніторингові запитання [4]

Серед усього загалу запитань будуть виділені такі показники:

Загальна оцінка населенням стану демократії в Україні.

Оцінка населенням своєї спроможності впливати на владу.

Оцінка ефективності демократичних механізмов відбору еліт та виборних інститутів влади.

Оцінка ситуації з дотримання прав та свобод.

Динаміка оцінок населенням України наявності демократії.

Оцінка населенням наявності демократії в Україні вивчалася у моніторингу Фундації електоральних систем і включала два запитання: «Чи є Україна демократією?» та, у разі негативної відповіді, «Чи рухається Україна у напрямі демократії?» Загалом за усі роки 1994-2000 лише незначна меншість громадян України вважали, що у країні наявна демократія: 1994 – 18%, 1996 – 20%, 1997 – 20%, 1998 – 19%, 1999 – 17%, січень 2000 – 31%, грудень 2000 – 22%. Сплеск оптимізму щодо демократії припадає на період після президентських виборів, проте потім (можливо, внаслідок відомих подій, пов’язаних з «касетним скандалом») різко йде на спад. У відповідях тих, хто не вважає Україну демократичною державою, теж наявна цікава динаміка: серед них у 1997 році 30% вважали, що Україна рухається у напрямі демократії, 27% – у 1998 році, 24% – у 1999, у січні 2000 знов спостерігається істотне зростання – до 35%, а потім – дуже різкий спад до 23%. Отже, як бачимо, динаміка оцінок наявності демократії за 1994-2000 майже відсутня, а оцінки руху України у напрямі демократії за період 1997-2000 роки змінилися у гірший бік.

Динаміка оцінок населенням своєї здатності впливати на владу.

Оцінка можливостей впливу на владу є ключовою характеристикою демократичного суспільства. Запитання щодо політичної ефективності були включені у обидва моніторингові дослідження. В опитуваннях IFES червня 1999, січня 2000 та грудня 2000 років використовувалося стандартне запитання для вимірювання політичної ефективності: «Чи згодні Ви з думкою, що такі люди, як Ви, не мають впливу на ситуацію в Україні?», із застосуванням 5-бальної шкали, від «1» – повної незгоди до «5» – повної згоди. Показники політичної неефективності виявилися надзвичайно високими і різко зростаючими: від 3.87 балів у 1998 році до 3.98 балів у січні 2000 року та 4.16 балів у грудні 2000 року.

Ці дані повністю корелюють з результатами моніторингу Інституту соціології. Протягом 1994-2001 рр. респондентам ставилося запитання про спроможність вплинути на рішення центральної та місцевої влади, які утискають інтереси народу. Відповіді протягом 1994-2001 рр. (табл.1) засвідчують надзвичайно низький рівень усвідомлення спроможності вплинути на владу, і, головне, повну відсутність динаміки, не зважаючи на те, що протягом цього часу відбулося кілька виборчих кампаній, як загальнодержавних, так і місцевих.

Таблиця 1. Динаміка оцінок населенням України своєї спроможності впливати на владу (%) (відповіді «важко сказати» опущені)

Оцінка ефективності демократичних механізмов відбору еліт та виборних інститутів влади.

Представницька демократія означає, що громадяни на виборах обирають до влади своїх представників, які мають обстоювати їхні інтереси. Отже, якщо таке представництво визнається громадянами, значить демократичний механізм відбору політичних еліт функціонує, якщо ж громадяни не вважають, що обранці виражають їхні інтереси, значить, механізм виборів працює вхолосту.

У моніторингу Інституту соціології респондентам ставилося запитання: «Чи можете Ви сказати, що обраний від Вашого округу депутат Верховної Ради здатен виразити Ваші інтереси?» Динаміка відповідей на це запитання дуже виразна (табл.2).

Таблиця 2.

Впевненість респондентів, що депутат округу здатен виразити їхні інтереси (%)

Оцінка населенням депутатів округів має бути вагомим аргументом для тих, хто обстоює чисто мажоритарний виборчий закон на тій підставі, що начебто саме мажоритарні депутати є відповідальними перед своїми виборцями. Як бачимо, таких «відповідальних» громадяни бачать лише у 8%. Вражає також динаміка ставлення громадян до своїх депутатів: одразу після виборів 1994 року, які проходили за мажоритарним принципом, на обраних депутатів покладали певні надії, які різко впали вже наступного року, зійшли майже нанівець за час дії того парламенту і знову дещо зросли у рік наступних виборів, і знову депутати не виправдали надій своїх виборців.

Слід сказати, що органи представницької демократії, хоч і обираються населенням, проте не користуються їхньою довірою. Так, у рік перших виборів до Верховної Ради (1994), за даними моніторингу Інституту соціології, їй висловлювала недовіру половина населення, а у рік других виборів (1998) – вже майже дві третини. Верховна рада постійно посідає передостаннє місце у рейтингах довіри до держаних інституцій та органів влади, «поступаючись» у рівні недовіри лише партіям.

Розчарування у демократичних механізмах зумовлює стійку позицію населення, що «кілька сильних керівників можуть зробити для нашої країни більше, ніж усі закони та дискусії» – за даними моніторингу Інституту соціології, у 1994 році з цим були згодні 41% опитаних (не згодні – 17%), а у 2001 – вже 48% (не згодні – 16%).

Оцінка ситуації з дотриманням прав та свобод.

Зрештою, сенс демократичної держави для пересічних громадян полягає не у тому, що вони час від часу обирають тих, хто ними буде керувати; вибори – це лише метод їхнього впливу на владу. «Демократія» –«народовладдя» означає, що держава має чітко дотримуватися прав кожної людини, і забезпечувати їх виконання. Дотримання прав людини – це найбільш вразливе місце усієї владної системи України, де, до речі, вона найбільш втрачає у будь-яких експертних опитуваннях. Але й населення дуже критично оцінює ситуацію з дотриманням прав людини в країні. І, на жаль, динаміки цих оцінок теж негативна. За даними моніторингу Інституту соціології, у 1995 році більше половини – 53% – відповіли, що їм не вистачає дотримання в країні прав людини, задоволених цим було лише 7%, а у 2001 році тих, хто був не задоволений ситуацією з правами людини в Україні, стало істотно більше – 66% (задоволених лише 5%).

До цього року чи не єдиним реальним здобутком демократичного розвитку вважалася свобода слова, можливість вільно висловлювати свою політичну позицію. Але у цьому, 2001 році, цей показник у моніторингу Інституту соціології раптом різко впав (табл. 3).

Таблиця 3

Відповіді на запитання «Чи можуть сьогодні в Україні люди вільно висловлювати свої політичні погляди?» (%)

З чим пов’язана така різка зміна думок? Дані моніторингу не дають однозначної відповіді на це запитання. Можливо, це є наслідком подій «касетного скандалу», можливо, це реакція на ставлення влади до опозиційних лідерів? Чи є це тимчасова масова реакція, чи збережеться ця тенденція надалі – покаже наступне опитування. Поки що можна констатувати, що, на жаль і останнє реальне досягнення демократичної розбудови, яке досі однозначно визнавалося громадською думкою, теж зазнало негативних змін.

Перелік негативних оцінок громадянами стану демократії в Україні, демократичних механізмів та інституцій можна, звичайно, продовжувати ще і ще. Але й наведених даних досить для того, щоб зробити висновок про те, що демократичні інституції в Україні не наповнилися реальним демократичним змістом, тому що не виконують своєї головної функції – бути важелем впливу громадян на владу, обстоювати інтереси громадян, давати їм змогу впливати на процес ухвалення рішень.

Отже, в оцінці процесів демократизації у країнах, де вона розпочалася з утвердження демократичних інституцій, недостатньо керуватися інституціональним політологічним підходом; він має бути обов’язково доповнений соціологічним моніторингом, який дозволяє вимірювати міру і тенденції реальної демократизації суспільства. Саме соціологічний підхід слугує надійним «діагностом» процесів демократичного поступу чи відступу від демократизації.

Але соціологія може виступати не лише у якості «діагноста», а й як «прогнозист». Для цього потрібно вироблення системи показників (в основному вони вже є і теж використовуються у численних опитування), які б виявляли «точки росту» демократичного процесу, готовність і бажання громадян використати існуючі формальні демократичні механізми для розширення свого впливу на владу і своєї участі у вирішенні завдань, що стоять перед країною. Але це вже тема для іншої статті.

ЛІТЕРАТУРА: 1. Robert A. Dahl. Polyarchy: Participation and Opposition. – New Haven: Yale University Press, 1971. 2. Freedom in the Wold. – Washington, Freedom House, 1998, p. 594-598. 3. Українське суспільство 1994-2001. Результати опитування громадської думки. – К: Інститут соціології НАН України, тов. Социс, Фонд «Демократичні ініціативи», 2001. 4. Thomas P. Carson. Attitudes Toward Change, the Current Situation, and Civic Actions in Ukraine. – International Foundation for Election Systems, 2001.