Еволюційні і революційні форми суспільного розвитку - Соціологія - Скачать бесплатно
Поняття "рушійні сили розвитку суспільства"
У соціальній філософії рушійними силами розвитку суспільства вважають різні суспільні
явища: об'єктивні суспільні суперечності,
продуктивні сили, спосіб виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей,
народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Вони, таким чином,
пов'язуються з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним
детермінізмом, з об'єктивними та суб'єктивними чинниками історії, з діяльністю людей або
ж є комплексом усіх цих чинників. Кожний із вказаних підходів правомірний, відображає
якусь долю істини. Рушійні сили розвитку суспільства пов'язані насамперед з діяльністю
людей.
Адже життя суспільства, його історія є діяльністю людей, тобто діяльністю особистостей,
соціальних груп, народів тощо. Тому ця історія має розглядатися саме у контексті діяльності
людей: усі закони суспільного розвитку, вся логіка такого процесу існують лише у людській
діяльності. Акцентування на тому, що суспільство — це діяльність людей, має глибокий
методологічний сенс. Здатність бути рушійною силою — це найсуттєвіша властивість
людської діяльності взагалі.
Найважливішими проблемами в широкому спектрі проблематики рушійних сил є аналіз
суб'єкта суспільного життя, характеристики його діяльності, її умов, причин, цілей, завдань, її
результатів, діалектики об'єктивного та суб'єктивного, творчого і репродуктивного та ін. в
цій діяльності, її піднесень та спадів.
У західній соціальній філософії історично склалися три "концепції маси".
1. Аристократичний варіант (І.Тен, Ф.Ніцше, Г.Лебон, Х.Ортега-і-Гассет) народився ще у
XIX ст. Маса, тобто народ, — це руйнівна сила, що приходить на зміну феодальній чи
буржуазній еліті. "Масове суспільство", за такого підходу, означає повернення до
варварства, неминучий занепад науки і культури. Так, Ф.Ніцше писав, що народ — це
матеріал без форми, з якого творять, простий камінь, котрий потребує різб'яра. Уява Ніцше
змальовувала образ "надлюдини", героя, який стоїть "поза добром і злом", зневажає мораль
більшості. Головним принципом і рушійним мотивом діяльності такої людини є воля до
влади. Заради цього все можливе, все дозволене, всі засоби добрі, все виправдано.
2. Ліберально-демократична концепція (Е.Фромм, Х.Арендт, Е.Ле-дерер) виникла у 30-і
роки нашого століття як результат розчарування ліберальної інтелігенції та її страху перед
фашизмом. Ліберальні філософи стверджували, що класова самосвідомість пролетаріату
ослабла, що місце організованого класу займає аморфна і безлика маса, яка складається із
відчужених один від одного індивідів, які легко піддаються впливу користолюбної меншості.
Отже, якщо аристократична концепція зображає масу як сукупність агресивних
заколотників, то представники цієї концепції розглядають її як конгломерат зневірених
індивідуалістів, які сліпо йдуть за "вождем".
3. Третя, мабуть, найпопулярніша, зараз концепція (Д.Рісмен, Д.Макдональд та ін.) виникла
у США після другої світової війни як відображення внутрішньої суперечливості культури.
Творці цієї теорії в минулому вірили, що виховання підніме загальний політичний та культурний рівень народу. Але життя не виправдало таких сподівань. Так, зростання загальноосвітнього рівня
американців саме собою не супроводжувалося зростанням їхньої політичної та культурної
активності. Звідси — уявлення про масу як пасивну більшість напівосвічених людей, які є
опорою всякого конформізму.
Еліта, — робить висновок американський публіцист М.Харрінгтон, — розбещує маси й
отримує таким чином прибуток і владу, але сама еліта також розбещується масами,
оскільки вона створює неповноцінну культуру. Результатом цієї діалектики є занепад усього
суспільства.
Таким чином, кожна з розглянутих концепцій має як свої вади, так і раціональні моменти.
Не погоджуючись повною мірою з жодною з них, автори вважають, що народ завжди був і є
творцем історії, хоч іноді ставав її маріонеткою. І тому в переломні періоди історії, під час
доленосних подій народ спочатку може "мовчати", а потім брати на себе весь тягар
соціально-економічних перетворень суспільства.
Практично всі, хто задумується над історією, визнають, що в її "живому русі" беруть участь
і широкі народні маси, і видатні історичні особистості, які суттєво впливають на долю країн
та народів, і еліти (економічна, політична, інтелектуальна та ін.), тобто групи "вибраних",
впливових осіб, безпосередньо причетних до влади і з яких виокремлюються видатні
особистості. Адже еліти з'являються як вираження інтересів певних історично висхідних
соціальних груп. Але це вже предмет політологічного аналізу. Залишається констатувати, що
історія рухається у взаємодії народних мас, еліт та особистостей.
Нарешті, ще раз повернемося до суб'єктів суспільного розвитку — ролі поколінь. Ця
спільність людей чомусь випала з поля дослідження соціальних філософів та соціологів.
Покоління — багатозначний термін, що розкриває різні аспекти вікової структури й історії
суспільства. Прийнято розрізняти реальне покоління, або когорту, тобто сукупність
ровесників, які утворюють віковий прошарок населення; генеалогічне покоління, або
генерацію — ступінь походження від одного предка (батьки, сини, внуки тощо);
хронологічне покоління, тобто період часу, протягом якого живе або активно діє певне
покоління; умовне або гіпотетичне покоління '— спільність учасників, чиє життя
нерозривно пов'язане з якимись важливими історичними подіями.
У вітчизняній соціальній філософії покоління майже не розглядається як суб'єкт суспільного
розвитку. Методи ж поколінного та ко-гортного аналізу широко застосовуються у
суспільних науках, зокрема в історії та психології при вивченні вікової стратифікації
суспільства, міжпоколінних трансмісій культури, молодіжних рухів, змін у структурі життєвого шляху тощо. Адже "естафета поколінь" є реальною історією кожного народу і всього людства.
Важлива роль у життєдіяльності суспільства належить соціально-етнічним спільностям.
Різноманітні соціально-етнічні спільності як суб'єкти суспільних, зокрема національних та
міжнаціональних відносин, надають їм особливої своєрідності, неповторності, збагачуючи
загальний процес розвитку етносуспільного буття, соціуму загалом.
У загальному вигляді етносуспільні відносини можна характеризувати як взаємовідносини
людей, що належать до різних соціально-етнічних спільностей, тобто більш-менш стійких
історично сформованих угрупувань людей. Етносуспільні процеси мають глобальний
характер. Вони, зокрема, зумовлюються тією обставиною, що більшість соціально-етнічних
спільностей (а їх у сучасному світі нараховується більше чотирьох тисяч) проживають у
багатонаціональних державах. Все це суттєво актуалізує глибоке вивчення як історичних
тенденцій, так і сучасних складних та суперечливих процесів розвитку соціально-етнічних
спільностей, етносуспільного буття як необхідної умови його гармонізації та гуманізації.
Історично першою соціально-етнічною формою спільності людей є рід. Протягом усієї
історії первісного суспільства домінуючими були кровнородинні зв'язки. Рід якраз і є
формою спільності людей, що заснована на кровнородинних зв'язках і веде своє походження
по одній лінії — материнській (у період матріархату) чи батьківській (у період патріархату), має
спільну мову, спільні звички, релігійні вірування та деякі елементи первісної культури.
Рід як соціальна спільність людей виникає з первісного людського стада і є результатом
розвитку суспільства, його продуктивних сил, зокрема форм суспільної організації людей.
Рід, згуртовуючи в єдине ціле членів общини, є її ядром, забезпечує відтворення потомства
(нащадків) шляхом певного регулювання шлюбно-сімейних відносин на основі екзогамії
(заборони шлюбів всередині роду). Родовий устрій характеризується такими рисами, як
первісний колективізм, панування суспільної власності, відсутність приватної власності,
моногамної сім'ї, майнової та соціальної диференціації. Родовій організації життя людей
були також властиві родові культи, зокрема культ вождя, фетишизм, анімізм (віра в
існування душ і духів), тотемізм (одна з первісних форм релігійних вірувань, для якої
характерна віра в спільне походження і кровну спорідненість між даною групою людей
(родом) і певним видом тварин, рослин). '.Чисельність родової общини була незначною —
не перевищувала 30—50 чоловік. Але з розвитком первісного суспільства чисельність родів
поступово збільшується, пізніше відбувається об'єднання їх у фратрії (братства), а фратрій
— у племена, а тих, у свою чергу, в союзи племен.
Плем 'я, таким чином, утворюється з сукупності близьких одна одній родових общин, як
правило, з певної кількості пов'язаних шлюбними відносинами родів. Плем'я — це відносно
стала спільність людей, що характеризується кровнородинними відносинами, певною
спільністю співплеменників, єдиною мовою, племінною самосвідомістю, спільними
елементами первісної культури. В основі даної спільності лежить колективна власність на
землю і загальна праця, яка і робила члена племені співволодарем власності. Близькородинні
племена часто об'єднувались у групи чи союзи племен, яким було властиве племінне
самоврядування, зокрема племінна рада, громадянські та військові вожді і т.д. Найважливіші
питання вирішувались на зборах усіх членів племені.
Родоплемінна організація суспільства була історично необхідною умовою формування та
розвитку форм спільності людей, через яку пройшли всі народи світу. Підготувавши умови
для переходу до більш високих соціально-етнічних форм суспільного життя людей, на зміну
родо-племінним відносинам на вищому ступені свого розвитку приходять нові
соціально-етнічні спільності людей — народності. Їхнє формування є наслідком розкладу
первісного суспільства, зародження спочатку сімейної, а потім і приватної власності та
виникнення різних угрупувань, посилення економічних зв'язків між союзами племен, їхньої
консолідації.
Особливістю утворення народностей є те, що вони формуються за територіальною
ознакою. Це означає, що люди, які живуть на певній території, пов'язані між собою певними,
хоч ще слабкими, але економічними відносинами.
Народність — це соціально-етнічна спільність людей, що характеризується спільністю
території, єдиною мовою (поряд із існуванням різних діалектів племен, що входять у
народність), елементами єдиної культури. Кожна народність має також свій побутовий
спосіб (уклад) життя, свої види господарської діяльності, свої обряди, традиції, свою збірну
назву. Народності утворювались як на основі розкладу первісного устрою і заміни його
рабовласницьким (наприклад, у Римі, Стародавньому Єгипті), так і на базі переходу від
первісного до феодального суспільства в тих країнах, яким рабовласницький лад не був
властивий (наприклад, в Україні, Росії).
Процес ліквідації економічної роздробленості, зміцнення господарських зв'язків між
окремими народностями, об'єднання місцевих ринків всередині тієї чи іншої держави в
загальнонаціональний та інші фактори привели до появи більш зрілої, розвиненої
соціально-етнічної спільності людей — нації.
У літературі немає чіткого визначення поняття "нація". Немало
вчених висловлюють сумнів щодо можливості дати більш-менш
прийнятне визначення нації, посилаючись на виняткову
складність, суперечливість та своєрідність цього феномена,
зокрема, на динамізм та неоднозначність специфічних ознак даної історичної
спільності людей. Визначення, які в літературі можна знайти, тісно пов'язані з
різноманітними теоріями нації. Умовно 'їх можна поділити на кілька основних груп:
психологічні, культурологічні, етнологічні та історико-економічні.
Засновниками психологічної теорії нації є французький філософ та історик Е.Ренан і
австромарксист О.Бауер. У психологічних концепціях закономірності формування та
розвитку націй розглядались як похідні від свідомості і психіки окремої особистості,
"психології народів". Так, в ренанівському трактуванні "нація — це душа, духовний
принцип", що формується шляхом "узгодження" та "солідарності", утворюваної чуттям
минулих та майбутніх поколінь. О.Бауер вважав, що нація являє собою "сукупність людей,
спільністю долі згуртованих у спільність характеру". Ще один представник психологічної
теорії, М.Кареєв, розглядав націю як групу, що виникає із "безпосередньої психологічної
взаємодії" індивідів.
Виникнення культурницької'теорії нації пов'язане з іменем К.Рен-нера (Шпрингера). Він
уявляв націю як безкласову духовну спільність індивідів, як суб'єктивну єдність чи
культурний союз, породжений свідомістю етнічної приналежності людини. Нація, писав
Р.Реннер, "це союз особистостей, які однаково розмовляють ", "культурний союз". В основі
культурницької теорії нації, таким чином, лежить спільність національної культури, зокрема
національної мови.
Досить значного поширення набула етнологічна теорія нації. Вона увібрала в себе деякі
елементи як психологічної, так і культурницької теорії. Дослідники-прихильники
етнологічної теорії вважають, що основними ознаками нації є спільність походження,
етнічної самосвідомості, національних почуттів, прихильність до етнодуховних цінностей.
Однак у більшості етнологічних концепцій нації, як і в попередніх теоріях, недооцінюється
значення соціальних аспектів у розвитку націй.
Розглянемо, нарешті, "історико-економічну" теорію нації, засновником якої є теоретик
марксизму К.Каутський. У праці "Ознаки національності" він писав, що ознаками нації є
загальна територія і мова, а також спільність економічного життя та традицій. Головними ж
ознаками нації, на його думку, є спільна територія та спільна мова. Навіть при відсутності чи
втраті однієї або кількох ознак нації, вона, на думку К.Каутського, продовжує існувати.
Протягом багатьох десятиріч у нашій вітчизняній літературі панувало сталінське визначення
нації, яке було покладене в основу "історико-економічної" теорії. Спираючись на аналіз
проблем нації К.Ка-утським та О.Бауером, Й.Сталін дав таке визначення нації: "Нація — є
стійка спільність людей, що історично склалася, яка виникла на базі спільності мови,
території, економічного життя та психологічного складу, що проявляється в спільності
культури". Розглядаючи дані ознаки нації, Сталін всіляко їх канонізував, догматизував, що,
зокрема, проявилось в абсолютизації ролі класового принципу, закріплювало, шляхом
політизації національного життя, ділення націй на "державні" та "недержавні",
недооцінювало роль національного чинника, зокрема етнічного в національному. Діставши
назву "марксистсько-ленінського" (як відомо, ні засновники марксизму, ні В.І.Ленін
визначення нації не давали), сталінське визначення нації зберігається в більшості
підручників, словників і досі.
У сучасній науковій, навчальній, довідковій літературі, зокрема західній націоналогії,
даються різні визначення нації. За основу беруться ті чи інші ознаки нації, які, на думку
авторів, є властивими для неї. Так, автори "Міжнародного видання американської
енциклопедії" стверджують, що нація — це "велика кількість людей, які вважають себе
спільністю. Вони часто мають одну чи кілька таких ознак: мову, культуру, релігію, політичні
та інші інститути, історію та віру в спільність долі. Вони, як правило, займають суміжну
територію". Упорядники "Словника американської спадщини англійської мови"
стверджують, що "нація — це населення певної території, котре має спільні звичаї, походження, історію і часто мову". Вебстерівський міжнародний словник англійської
мови визначає націю як "спільність людей, які складаються з однієї чи кількох
національностей, що мають більш-менш певну територію та уряд". Автори
словника-довідника "Межнациональные отношения. Термины и определения" категорію
"нація" визначають як "етносоціальну" (і не завжди кровнорідну) спільність зі сталою
самосвідомістю своєї індентичності, що склалася (спільність історичної долі, психології та
характеру, прихильність до національних матеріальних та духовних цінностей, національної
символіки, національно-екологічні почуття), а також (переважно на етапі формування)
територіально-мовною та економічною єдністю, яка далі під впливом інтеграційних та
міграційних процесів виявляє себе неоднозначно, часто втрачаючи своє визначальне
значення, хоч і не зникає.
Таким чином, нація являє собою надзвичайно складний динамічний організм, який
перебуває в безкінечному русі та розвитку. Ті чи інші ознаки нації певною мірою
"працюють" на різних етапах її розвитку. Так, на етапі становлення нації особливо важливу
роль відіграють такі її ознаки, як територіально-мовна та економічна єдність. У процесі
подальшого розвитку, зокрема міграційних процесів, можливі відгалуження нації у вигляді
діаспори; в цьому разі зазначені вище ознаки нації вже не відіграють такої суттєвої ролі, як у
період її становлення. Посилюється значення різноманітних чинників, складових
національної самосвідомості, зокрема таких видових ознак, як гуманістична спрямованість
їхньої життєдіяльності та цивілізованість.
У розвитку соціально-етнічних спільностей, зокрема націй, національних та міжнаціональних
відносин спостерігаються дві взаємопов'язані тенденції. Перша — це етнічна диференціація,
тобто процес виділення, обособления тієї чи іншої соціально-етнічної спільності, що
відображає її прагнення до утвердження національної незалежності, суверенітету. Друга
тенденція — це інтеграція, яка передбачає злом національних перегородок, розвиток,
розширення зв'язків між різними націями, соціально-етнічними спільностями, поглиблення
економічних, культурних відносин між народами.
Ці дві тенденції відображають об'єктивний процес розвитку етно-суспільних відносин; вони
спрямовані на задоволення багатогранних потреб того чи іншого народу, а також сприяють
прогресу етносус-пільного буття, оскільки ведуть до внутрішнього саморозвитку етносу,
самореалізації його потенціалу, до взаємозбагачення соціально-етнічних спільностей.
Діалектика розвитку процесів етносуспільного буття
Соціально-етнічні спільності як суб'єкти суспільних відносин реалізують свої бага- тогранні
потреби та інтереси в процесі розвитку етносуспільного буття. Етносуспільне буття являє собою сукупність реальних, об'єктивно існуючих зв'язків, відносин, форм спілкування людей, що відбуваються в процесі освоєння ними сфери етнонаціонального, міжнаціонального, загальнолюдського. Воно є реальним процесом життєдіяльності етносоціальних спільностей, етнічних індивідуальностей, спрямованим на задоволення своїх інтересів потреб.
Етносуспільне буття означає насамперед природно-історичний процес розвитку та
фнукціонування основних сфер життя суспільства, що зумовлюють, детермінують процес
розвитку суспільних, зокрема етноекономічних, етнополітичних та етнодуховних, відносин.
Разом з тим етносуспільне буття — це процес індивідуальної самореалізації етносоціальних
цінностей, що відбувається на основі свідомої самодетермінації і посідає надзвичайно
важливе місце в реалізації етно-соціального потенціалу особистості та суспільства.
Етносуспільне буття включає в себе насамперед особливе та неповторне буття особистості,
етнічної індивідуальності. Творчо освоюючи та збагачуючи сферу етносуспільного буття,
особистість, етнічна індивідуальність творить своє особливе, тільки їй властиве буття в сфері
національного, міжнаціонального, загальнолюдського. Без самобутньо існуючого
еносуспільного буття конкретної етнічної індивідуальності, максимально повного розкриття
його змісту, створення всебічних умов для самореалізації неможливі й нормальне
функціонування та розвиток такого буття в цілому. А тому специфічні особливості розвитку
етносуспільного буття пов'язані з виділенням з усіх сфер суспільного життя, що
детермінують процес його функціонування, процесу формування людини, особистості як
етнічної індивідуальності, як самоцінного суб'єкта, основної умови прогресу сфери
національних, міжнаціональних та загальнолюдських відносин, важливого фактора
історичного творчого процесу.
Етносуспільне буття — саморегульована система. Процес його розвитку та функціонування
грунтується на діалектичному поєднанні об'єктивного та суб'єктивного — об'єктивної
саморегуляції та свідомих механізмів саморегулювання; на аналізі такого буття, як складної
самоорганізованої системи, якій властива своя відносно самостійна внутрішня логіка
саморозвитку, що має системний характер. Проявом системної самоорганізації,
саморегуляції етносуспільного буття (як і етносуспільного потенціалу взагалі) є його
нерівномірність, не-лінійність, відкритість, здатність до постійної перебудови внутрішньої
структури відповідно до зміни умов.
Водночас механізм дії процесів саморегуляції етносуспільного буття являє собою
багаторівневу систему, в якій відбуваються складні процеси конструювання та руйнування,
де на зміну сталості в розвитку приходить період нестійкості, саморуйнування тих чи інших
елементів етносуспільного буття. Постійний процес взаємопереходу етно-творчих,
етноконструктивних і етноруйнівних, етнодеструктивних процесів розвитку етносуспільного
буття — іманентне характерний для досліджуваного виду саморегуляції, є його
"внутрішньою логікою" розвитку, наслідком системної самоорганізації. При нормальному
повноцінному функціонуванні усіх чинників системи саморегуляції етносуспільного буття
воно постійно самовідновлд)ється — відповідно до зміни умов внутрішнього та зовнішнього
середовища. Коли ж взаємозв'язок елементів системи порушується, функціонування
етносуспільного буття як процесу саморегуляції втрачає здатність оперативно, адекватно
реагувати на зовнішній вплив. У результаті відбувається гальмування динамізму
саморозвитку, самозбагачення даної системи саморегуляції.
Системна самоорганізація, саморегуляція етносуспільного буття передбачає утвердження
діалектичної єдності, органічної цілісності самовідтворюваних форм, об'єктивних,
природно-історичних чинників детермінації, упорядкованих і неупорядкованих, стихійних
взаємин, що зумовлюють розвиток етносуспільного буття. Ці дві групи чинників,
детермінант виступають як дві сторони єдиного процесу, являють собою певну систему,
функціонування якої має визначальне значення в процесі саморозвитку етносуспільного
буття. Дія цих двох груп чинників надає усій системі цілісності та діалектичної сталості,
спрямовуючи її розвиток і вдосконалення у певне русло.
Об'єктивне і свідоме саморегулювання процесу формування і розвитку етносуспільного
буття здійснюється шляхом діалектики об'єктивних умов і суб'єктивних факторів, що
перебувають в органічній єдності. Діалектика об'єктивних умов та суб'єктивних факторів у
цьому процесі реалізується в ході їхнього постійного розвитку і зближення,
взаємо-переходів один в одного шляхом, з одного боку, об'єктивізації суб'єктивного (у
формі опредметнення результатів соціальної, у тому числі національної і міжнаціональної,
діяльності етнічної індивідуальності щодо розвитку суспільства, етносуспільного буття), з
іншого, — суб'єк-тивізації об'єктивного (переходу суб'єктивного в об'єктивне у формі
розпредметнення шляхом такої ж діяльності). У процесі розвитку етносуспільного буття
суб'єктивне переплітається з об'єктивним, де об'єктивне — основа суб'єктивного, в межах
якого воно функціонує, а суб'єктивне, в свою чергу, значною мірою зумовлює розвиток
об'єктивного. Його ефективність залежить переважно від того, наскільки в суспільній
практиці, духовній діяльності забезпечується злиття об'єктивного і суб'єктивного, якою
мірою діяльність суб'єктів саморегулювання сприятиме повнішому впливу об'єктивних, зокрема соціо-культурних, факторів регуляції, на процес формування та розвитку етносуспільного буття.
Таким чином, функціонування етносуспільного буття як саморегульованої системи
відбувається на основі діалектичної єдності не-впорядкованих, стихійних детермінант і
впорядкованих, свідомих факторів. Елементи невпорядкованості, стихійності в розвитку
етносуспільного буття проявляються в неконтрольованих людьми процесах об'єктивного і
суб'єктивного порядку, що діють як стихійні регулятори. Дія такого типу об'єктивних
регуляторів етносуспільного буття тим глибша і ширша, чим процеси, явища суспільного
життя, зокрема ті, що виявляються в ході докорінного перетворення
національно-загальнолюдського у наш час, менше пізнані і рідше використовуються
людьми у практичній діяльності. Регулятивно-саморегулятив-на діяльність з розвитку
етносуспільного буття, що здійснюється на основі глибокого вивчення, пізнання суб'єктами
особливостей дії законів соціально-економічного, національного і міжнаціонального,
духовного розвитку, специфіки їхнього прояву на кожному конкретному стані, має бути
спрямована на виявлення сфери і міри впливу стихійного на розвиток духовного світу
етнічної індивідуальності, її загальнокультурного, духовно-морального прогресу. Для
оптимізації такої діяльності, важливе місце в якій належить пізнанню особливості дії
стихійного в тій чи іншій сфері етносуспільного буття, необхідне глибоке пізнання механізму
їхнього функціонування, суспільного процесу в цілому.
Аналізуючи проблеми діалектики невпорядкованих і впорядкованих взаємозв'язків у
функціонуванні етносуспільного буття як саморегульованої системи, слід, на нашу думку,
відмовитись від погляду, згідно з яким стихійне часто зводять виключно до негативного.
Такий погляд применшує значення невпорядкованих, стихійних зв'язків, які поряд з
упорядкованими факторами завжди виступали необхідною умовою духовно-практичного
освоєння етносуспільного буття, світу в цілому. Етносуспільне буття — складна,
суперечлива реальність, природно-історичний процес. Тому будь-яка абсолютизація
процесу розвитку етносуспільного буття як свідомого, організованого, регульованого і
саморегульованого процесу, здійснюваного на грунті планомірного витіснення
невпорядкованих взаємозв'язків упорядкованими, видається однобічною. Нове бачення ролі
чинників процесу об'єктивної саморегуляції етносуспільного буття пов'язане з
переосмисленням значення в ньому його основних складових, подоланням уявлень про
стихійне, неупорядковане, нестійке як руйнівне начало, яке протистоїть практиці розвитку
етносуспільного буття і має бути подолане в процесі соціального управління та
усвідомлення того, що названі складові об'єктивної саморегуляції досліджуваної системи можуть виступати як конструктивний, творчий механізм саморозвитку, етносуспільного
буття, особистості. Усі складові процесу об'єктивної саморегуляції етносуспільного буття
виступають як природна і необхідна сторона його саморозвитку, саморегулювання.
Неупорядковане, нестійке (як результат дії процесів флуктуації), виступаючи фактором
об'єктивної саморегуляції етносуспільних процесів, створює передумови для утвердження
полісистемної моделі детермінант, яка допускає паритетну взаємодію кількох чи багатьох
параметрів у розвитку етносуспільного буття, що є основою самопід-тримки,
самовідновлення етносоціального потенціалу суспільства. У свідомому,
духовно-практичному освоєнні світу неупорядоване пов'язане з свободою,
альтернативністю прийняття рішень, передбачає можливість багатоваріантної діяльності
етнічної індивідуальності за освоєння етносуспільного буття на основі ускладнення,
збагачення серії вибору, сприяє переходу від безособистісно-інституціональної системи
управління до універсальної, плюралістично-гуманістичної системи цінностей як способу
самореалізації етносоціального потенціалу особистості. Неупорядковане, стихійне,
реалізуючись за допомогою свідомої діяльності людей, органічно взаємопов'язане з
вільним, етнічно індивідуальним самоутвердженням особистості, має в собі значні
можливості для вибору людиною різноманітних форм, цілей реалізації свого
етносуспільного потенціалу, робить її діяльність у сфері суспільних відносин,
етносуспільного буття менш обтяженою межами традиційного соціального детермінізму, в
той час як жорстко організоване часто звужує можливості сенсожиттєвих форм свідомої
внутрішньої самодетермінації, самореалізації етнічності. Процеси об'єктивної саморегуляції
етносуспільного буття можуть бути продуктивнішими для його розвитку, ніж жорстка
командно-адміністративна система управління ним, авторитарна організація
етносуспільного буття, в основу яких нерідко покладені суб'єктивізм, волюнтаризм. Ці
процеси — природний фактор, джерело динамічного функціонування, саморегуляції
етносуспільного буття, розвиток якої здійснюється через постійний перехід
неупорядкованого в упорядковане, нестійкого в стійке, неконструктивного, руйнівного в
конструктивне, творче — і, навпаки. Це процес, у ході якого об'єктивна саморегуляція,
руйнуючи, будує передумови для створення, утвердження цінностей етносуспільного буття,
а будуючи, створюючи, обумовлює їхнє руйнування.
Жодна свідома регулятивно-саморегулятивна діяльність не може бути ефективною, якщо
вона протистоятиме розвитку внутрішніх тенденцій, процесів об'єктивної саморегуляції
етносуспільного буття як саморегульованої системи, нав'язуватиме їм шлях розвитку.
Оптимі-зація такої діяльності можлива лише за умов, коли суб'єкти максимально глибоко
проникнуть у сутність тенденцій, процесів об'єктивної саморегуляції етносуспільного буття, що зумовлюють саморозвиток етносуспільного потенціалу і на цій основі сприяють повноцінному та багатогранному власному їхньому розвитку як саморегульованої системи.
Таким чином, об'єктивна саморегуляція, її складові містять в собі як конструктивні, творчі,
так і руйнівні моменти. Через це будь-яка абсолютизація ролі неупорядкованих, стихійних,
нестійких механізмів процесу об'єктивної суморегуляції етносуспільного буття пов'язана з
недооцінкою свідомих факторів регулятивно-саморегулятивної діяльності, що неминуче
призведе до гальмування саморозвитку, само-підтримки етносуспільного потенціалу
особистості і суспільства. Все це передбачає органічну взаємодію, взаємозбагачення
упорядкованих і неупорядкованих, організованих і неорганізованих процесів у саморозвитку
етносуспільного буття. Механізми, чинники об'єктивної саморегуляції та свідомого
саморегулювання в даному процесі діалектич-но взаємопов'язані і мають "сполучатися",
доповнювати один одного.
Оптимізація регулювання процесу розвитку етносуспільного буття, посилення свідомо
саморегульованих засад у цьому процесі на базі розширення кола альтернатив,
можливостей етнічної індивідуальності, вибору нею варіантів освоєння цінностей такого
буття, самодетермінації — об'єктивна закономірність його розвитку, національних і
міжнаціональних відносин, суспільства в цілому. Але сама по собі дія цієї закономірності ще
не забезпечує повною мірою оптимальне функціонування процесу розвитку
етносуспільного буття як саморегульованої системи. Невід'ємним елементом успішного і
ефективного функціонування такої системи є постійне пізнання суб'єктом етносуспільного
буття, його об'єктивних законів, суспільного розвитку в цілому, зокрема суперечливого
характеру розвитку національних та міжнаціональних відносин. Свідоме регулювання
національних, міжнаціональних відносин, природно, не заперечує об'єктивного характеру
функціонування законів у всіх сферах суспільного життя. Навпаки, за умов надзвичайно
складного і суперечливого процесу розвитку етносуспільного буття, яким є наш час,
особливо зростає значення свідомого та цілеспрямованого використання об'єктивних
законів, суспільного розвитку в оптимізації процесу його функціонування, гармонізації
національних та міжнаціональних відносин. Важлива риса сучасного етносуспільного,
духовного розвитку полягає в утвердженні ідеалів національної свободи, ідейно-моральному
розкріпаченні, пробудженні національної самосвідомості, що суттєво розширює об'єктивні і
суб'єктивні можливості пізнання усієї багатогранності розвитку національного та
загальнолюдського, суспільних процесів у цілому. Все це значно збагачує можливості більш
повного врахування та використання реальних об'єктивних умов у демократизації процесу
управління, перетворення їх на суб'єкт свідомого регулювання та саморегулювання, на об'єктивні фактори цілеспрямованого розвитку етносуспільного потенціалу особистостей і суспільства.
Отже, система суспільних (передусім національних та міжнаціональних) відносин виступає
як об'єктивний, саморегульований фактор, що здійснює важливий регулятивний вплив на
процес формування етносуспільного буття. Водночас останнє являє собою об'єкт
наукового регулювання і свідомого саморегулювання, постійно "відчуває" на собі
перетворюючий вплив системи суб'єктивних факторів. Разом з тим абсолютизація
об'єктивних умов як процесу саморегуляції розвитку етносуспільного буття применшує
роль свідомих факторів регулювання та саморегулювання, спрямованої перетворюючої
діяльності людей, соціальних груп, націй та народностей як суб'єктів цієї діяльності.
Переоцінка значення об'єктивних умов применшує роль свідомих засад, що може призвести
до посилення неупорядкова-ності, стихійності, забуття важливості соціальної регулятивної
діяльності, особливо внутрішніх механізмів свідомого саморегулювання. Об'єктивні умови
(як і суб'єктивні фактори) можуть або сприяти формуванню етносуспільного буття, або
гальмувати його. Тому було б марним чекати позитивного результату у справі становлення
та розвитку його цінностей від самого лише факту залучення людини в систему суспільних
відносин.
Процес розвитку і функціонування етносуспільного буття відбувається на трьох основних
рівнях. Перший рівень — це процес об'єктивної саморегуляції, що відбувається на основі
функціонування суспільних відносин, свободи взаємовідносин, спілкування суб'єктів
етносуспільного буття, свободи вибору етносом, етнічною індивідуальністю свого власного
розвитку, зокрема організації в економічній, соціально-політичній і духовній сферах
життєдіяльності суспільства, форм реалізації свого внутрішнього етносоціального
потенціалу. Другий рівень — регулювання процесів ризвитку етносуспільного буття
інститутами і засобами громадянського суспільства, його основними структурами. До
цього рівня належить державне регулювання процесів розвитку етносуспільного буття, що
безпосередньо чи опосередковано впливають на розвиток етнонаціональних відносин,
суб'єктом якого виступають усі складові влади — законодавча, виконавча, судова. І,
нарешті, третій рівень регулювання здійснюється на основі свідомого, внутрішнього
саморегулювання особистістю свого етносоціального потенціалу, його самореалізації.
Усі три рівні функціонування розвитку етносуспільного буття не перебувають в ієрархічній
залежності один від одного, а мають реалізувати себе в діалектичній єдності. Їхній
оптимальний вплив на етно-суспільне буття, регулювання і саморегулювання його розвитку
відбувається не завдяки ієрархії цих рівнів, а в результаті багатогранного і всебічного
розвитку кожного рівня, різноманітності їх проявів.
Оптимізація різноманітних процесів, пов'язаних із функціонуванням етносуспільного буття,
передбачає діалектичну єдність універсальних об'єктивних природно-історичних регуляторів
його розвитку та свідомих, смисложиттєвих і цілісних форм його самоствердження, що
грунтуються на багатогранній цілеспрямованій етносоціальній діяльності щодо
самореалізації особистості, а також на взаємозв'язку нормативної системи регуляції і
ціннісних саморегулюючих орієнтацій. Така єдність і взаємозв'язок — неодмінна умова
постійного прогресу в освоєнні і відтворенні етносуспільного буття у життєздійсненні
особистості загалом, багатоваріантності етнічно індивідуальної самореалізації, основа
вільної творчої самодіяльності людей різних національностей. Щодо ефективності діяльності
суб'єктів такої системи, то вона залежить насамперед від того, наскільки елементи, що
утворюють її, самостійні у процесі свого життєздійснення і орієнтовані на
прогресивно-гуманістичний розвиток етносуспільного буття, соціуму в цілому.
Важливий аспект відтворення цінностей етносуспільного буття, його творчого коригування
з урахуванням динаміки етнонаціональних реалій — свідомо організований процес
життєздійснення особистості і суспільства. Неодмінною умовою його оптимізації є
удосконалення організаційних і самоорганізаційних індивідуально-особистісних свідомих
форм реалізації, самовираження, етносоціального потенціалу, через який реалізуються
стихійні, невпорядковані процеси, що забезпечують підтримку життєдіяльності системи
"національне — міжнаціональне". Оптимізація процесу розвитку етносуспільного буття
передбачає безперервне збагачення внутрішнього світу особистості, етнічної
індивідуальності щодо зовнішніх впливів як важливої умови єдності невпорядкованих
взаємодій і впорядкованих зв'язків у становленні етнотворчого потенціалу людини, її
індивідуального самовираження, самореалізації.
Ефективний процес розвитку етносуспільного буття можливий шляхом утвердження
свободи як неодмінної умови самоорганізації життя народів, їхньої співтворчості, а також
таких форм національних і міжнаціональних відносин, які постійно самовідновлюються,
самонастроюються і взаємозбагачуються. Він передбачає перетворення соціально-етнічних
спільностей, етнічних індивідуальностей із стану етносоціальних об'єктів у справді вільні,
творчі суб'єкти розвитку. В той же час цілеспрямована діяльність на формування багатого
комунікативного потенціалу народів, їхніх культур — важливий шлях утвердження їхньої
свободи й етнічної свободи особистості. Така діяльність спрямована на створення
діалектичного поєднання потреб у національному самоутвердженні та багатоманітності
форм самовираження соціально-етнічних спільностей, що прогресують, шляхом
багатогранності їхніх національних і міжнаціональних відносин, спілкування, розкриття етносоціального потенціалу. Його збагачення — процес, спрямований
на формування гармонійної єдності індивідуального, особистісного, національного
самовираження і самоствердження як умови становлення своєї особистої свободи та
природної потреби особистості в солідарності, контактуванні, в об'єднанні, що повною
мірою можуть бути самовтілені лише в багатонаціональному людському середовищі.
Етносуспільне буття, національні і міжнаціональні відносини, що складають його суть,
завжди є динамічним процесом. Практика функціонування таких відносин, форм
спілкування не дає підстав вважати, що найближчим часом вони стануть менш
суперечливими. Навпаки, ймовірно, що різноманітність, масштабність, глибина, а
відповідно і складність та суперечливість цих відносин зростатимуть. Ось чому має
посилюватись і значення цінностей етносуспільного буття, ефективного процесу його
регулювання та саморегулювання, 'їхнього формування як фактора перетворення цих
цінностей у домінанту життєтвор-чої особистості. Поступальний розвиток змісту і форм
етносуспільного буття вестиме не до спрощення їх, посилення подібності життя народів, а до
ускладнення структури їхньої етносоціальної комунікації, поглиблення різноманітності
зв'язків, що становлять її сутність. Ось чому перед дослідниками завжди стоятиме завдання
глибокого пізнання діалектики етносуспільного буття, постійного виявлення і розв'язання
суперечностей цього процесу з метою
|
