Християнство в соціосинергетичному контексті - Соціологія - Скачать бесплатно
Початок нового тисячоліття став знаковим для християнської спільноти України, оскільки саме цей період був ознаменований приїздом на територію країни одного із духовних провідників сучасності Папи Римського Іоана Павла ІІ, а також святкуванням 950-річчя із дня заснування Києво-Печерської Лаври.
Відзначення цих знаменних подій не може бути повним без нового усвідомлення, інтерпретації адекватно знакам сучасності місця, ролі християнства в суспільному поступі людства, адже поява та розвиток цієї релігії ознаменувало собою формування нової соціокультурної дійсності.
З’ясування причин, ініціювавших виникнення, формування та розвиток християнства передбачає вирішення більш загального питання, пов’язаного із розумінням процесів народження, ускладнення, занепаду соціальних структур, джерел, векторів їх потенційного розвитку, пошуком ефективних механізмів, що забезпечують їх інтеграцію в соціальне середовище.
Проблеми розвитку макросоціальних систем, підтримання та забезпечення соціального порядку, інтеграції різних частин соціального цілого із самого початку виникнення соціології знаходились в епіцентрі уваги вчених. Соціальний порядок у засновника соціології О.Конта ототожнювався із процесом розвитку науки, поширенням раціонального, логічного мислення, позбавленого впливу релігійних вірувань; у Г.Спенсера – із появою нових соціальних інститутів, регулюючих складну мережу соціальних взаємозв’язків, із зростаючою складністю соціальних систем та їх поліфункціональністю; у М.Вебера – із тенденцією до раціоналізації, що буквально “пронизує” всі “ніши” соціального буття, зумовлюючи підвищення ефективності соціальної діяльності, а значить, і підвищення балансу соціальних сил; у Е.Дюркгейма зпоглибленням суспільного поділу праці, диференціацією людей по роду виконуваних занять, соціальних ролей та статусів; у Т.Парсонcа — із збалансуванням механізмів диференціації соціальних відносин, що проявляється в збільшенні числа, різноманітності спеціалізованих одиниць всередині системи та інтеграції через розвиток нових форм кооперації, співпраці, тобто, через ціннісний консенсус.
Узагальнюючи погляди класиків соціології щодо шляхів формування та забезпечення соціального порядку, слід відмітити, що, не зважаючи на різноманітність їх підходів, вони розглядали соціальний світ як певний матеріальний, жорсткий об’єкт, як раціональну статичну структуру, розвиток якої можна передбачати, корегувати, спрямовувати в певне русло.
Соціальна практика ХХ століття піддала жорсткій критиці погляд на соціальний порядок як на забезпечення стійкої рівноваги, як на наслідок певних детермінізмів у суспільстві, та ініціювала пошуки соціологами нового альтернативного образу суспільства.
Погляди на суспільство як на модель плинного соціокультурного поля, розуміння його як безмежного потоку соціальних взаємодій, як певного співвідношення порядку та дезінтеграції знайшли своє концептуальне оформлення в 70-80 рр. ХХ сторіччя в міждисциплінарному науковому напрямку – синергетиці. Синергетика покликана відшукати універсальні закони спонтанного порядкоутворення, самоорганізації, що властиві системам різної природи (Космосу, соціуму, людині). Таким чином, проблема самоструктурування, самоорганізації соціального світу стає однією із ключових в сучасній соціологічній думці.
Сучасний соціолог А.Етціоні відповідь на це питання дає в своїй теорії “активного суспільства”, вбачаючи джерело соціальних трансформацій в мобілізації сил колективу, суспільства, здатності останніх творчо, адекватно реагувати на зміни в навколишньому середовищі, змінюючи власну структуру, набуваючи нових організаційних форми. Британець Е.Гіденс, акцентуючи на активній, конструктивній стороні соціального буття, в науковий обіг вводить динамічне поняття “структурація”, під яким розуміє безперервний процес соціальних взаємодій, трансформацій, що здійснюється в рамках існуючих соціальних можливостей та ресурсів. Інший британський соціолог М.Арчер в теорії морфогенезу підкреслює універсальну здатність соціальних систем, на відміну від систем іншої природи, радикально трансформуватись, а також принципову онтологічну відмінність між діями соціальних суб’єктів по створенню певних структур і результатом їх дій; наголошує увагу на емерджентному характері соціальних структур, які одночасно постають і як засіб здійснення соціальної практики, і як її результат.
Екстраполюючи теоретико-методологічні принципи процесу самоорганізації (самосуперечливості, іманентності-спонтанності, активності, відкритості, нелінійності, нерівноважності тощо), розглянемо християнство з точки зору синергетичної перспективи, як самоорганізований процес у часі та в просторі, що охоплює всі можливі етапи структурування соціального явища: його виникнення, розвиток, самоускладнення, занепад, руйнування тощо.
Як відомо із філософської традиції, порядок світобудови не є універсальним, вічно даним. Соціальна матерія не інертна, їй притаманні джерела саморуху, зовнішньої та внутрішньої активності. В процесі своєї динаміки вона здатна стимулювати спонтанне зародження нових соціальних систем, структур. Тому не будемо сперечатись із Е.Гіденсом, який вважав, що наше соціальне життя зазнає постійних трансформацій, а його основний зміст полягає в безперервному творенні та відтворенні суспільства.
Аналіз процесів структурування християнства через призму процесів самоорганізації дає можливість одночасно розглядати його і як організаційно оформлену структуру, виникнення якої зумовлено потребами макросоціальної системи, тобто, як адаптаційний результат соціальних процесів, що мали місце в минулому, і, одночасно, як динамічний процес, що передбачає наявність у нього здатності пристосовуватись до впливу низки факторів середовища. В такій площині християнство не можна вважати жорстким матеріальним об’єктом, що набув остаточно оформлених організаційних форм. Синергетична перспектива дозволяє розглянути християнство одночасно і як соціальну структуру, і як процес, що зумовлює відтворення цієї структури. В якості зв’язуючого ланцюжка, який може репрезентувати взаємозв’язок між сталим процесом, що намагається зафіксувати, закарбувати автентичність соціального об’єкту та живою динамікою навколишнього світу, розглянемо механізм адаптації.
Соціальний світ, як і світ природи, складається в основному із відкритих систем, які активно постачають одна одній “будівельний матеріал” (енергію, ресурси, інформацію), необхідні для їх виживання. Без насичення зовнішньою енергією в системі розпочинається “кисневе голодування”, що може зумовити дифузію системи. Коли запас зовнішньої енергії в системі вичерпується, її здатність підтримувати ефективно внутрішні та зовнішні зв’язки суттєво знижується. Як свідчить історія розвитку тоталітарних країн, жорстка боротьба із ідеологічними, економічними флуктуаціями, відсутність ефективного адаптаційного механізму, який дозволяє підтримувати баланс між внутрішніми та зовнішніми детермінантами, зумовлює більш швидке настання ентропійної смерті системи.
Отже, досягнення рівноваги між соціальною системою та навколишнім і її власним, внутрішнім середовищем може здійснюватись через адаптаційний механізм. На еластичність як універсальну властивість соціальної матерії, що дозволяє забезпечувати соціальний порядок, інтеграцію різних частин єдиного цілого, звертали увагу ще класики соціології, але адаптацію вони ототожнювали із стійкою рівновагою, детермінізмом, спеціалізацією по окремим видам праці (К.Маркс), видам діяльності (Е.Дюркгейм), сферам соціального життя (Г.Спенсер). Квінтесенцією соціологічної теорії Т.Парсонса були уявлення про інтеграцію як адаптивну властивість системи, що забезпечує баланс між її стійкістю та нестабільністю. Своєрідною адаптивною формою, що забезпечує досягнення динамічної рівноваги в широкому соціальному контексті і дозволяє позбавитись неефективних соціальних структур, є соціальні цикли, в основі яких лежать ритмічні рухи: зародження порядку – руйнування порядку - відновлення порядку (В.Парето, В.Сорокін, О Шпенглер ).
В якості аксіоми приймемо постулат про те, що поява та розвиток християнства є складовою більш загального процесу спонтанної самоорганізації соціальної матерії, пов’язаного із певним структурним впорядкуванням соціальних взаємозв’язків, формуванням соціального порядку із хаосу.
Як відомо, будь-яке суспільство для забезпечення цілісності свого виживання передбачає консенсус, згоду між своїми структурними частинами, єднання всіх його членів. Римська імперія в період зародження християнства представляла собою строкату соціальну систему, яка силою зброї, примусу об’єднувала в своєму складі велику кількість народів із різноманітними соціокультурними особливостями, звичаями. Ця соціальна система на рубежі епох знаходилась в стані нестійкої рівноваги. Соціально -контролюючий потенціал владних структур, що опирався на апарат примусу, був недостатньо ефективним, оскільки не позбавляв суспільства небезпеки бунтів та дезінтеграції. За подібних умов в соціальній системі об’єктивно постає питання про необхідність підтримання достатнього рівня соціальної інтеграції і пошуку механізмів, що езпечують тримання гармонійних взаємовідносин між його частинами. То ж, и на окраїнах Римської імперії в лоні іудаїзму виникла нова секта, державна влада більш-енш терпимо віднеслась до цього факту.
Згідно із синергетичним підходом виникнення нового соціального порядку зумовлюється потребами зовнішнього середовища і пов’язано із локалізацією соціальних процесів у вузькій сфері, з тенденцією до розчленування, диференціації наявних соціальних елементів, їх взаємоспіввіднесеним розташуванням навколо енергетичного центру – носія нової інформації, ресурсів, інновацій.
Процес самоструктурування християнства здійснювався на початку хаотично: були відсутні локальні структури, які б виконували функції центрів соціального порядку, християни жили незалежними одна від одної спільнотами, були відсутні чітко впорядковані теологічні норми, які б регулювали життя нової соціальної групи. Але вже в ІІІ-ІV сторіччі нашої ери процеси самоорганізації християнства зумовили появу стійких соціальних структур навколо ресурсних потенціалів: громади починають згуртовуватись навколо проповідників, розвиваються чіткі ієрархічні структури із розподілом владних повноважень (запровадження єпископського сану, кредо, канону тощо). Це значно зміцнило позиції християнства в теологічній боротьбі з іншими видами релігій та в боротьбі за виживання проти офіційної влади.
Римська імперія, яка вже знаходилася в стані занепаду, не здатна була протистояти християнському руху, який набував все більшої сили, в той же час, усвідомлювалась необхідність соціально-легітимізуючого важеля, здатного запобігти деструктивним процесам в суспільстві. Тому очевидно, що такі міркування були одним із вагомих аргументів на користь прийняття імператором Константином рішення щодо перетворення християнства із опозиційної в державну релігію.
Подальший перебіг історичних подій показав, що союз Римської держави та християнства виявився нетривким, оскільки з часом імперія впала під наступом зовнішніх ворогів. Проте чітко локалізована, диференційована християнська структура в цих умовах вижила і, навіть більше того, показала здатність своєї системи пристосовуватись до нових обставин. Занепад Римської імперії сприяв тому, що в цих умовах церква для збереження стабільності суспільства змушена була взяти на себе виконання секулярних обов’язків (оборона Рима, управління навколишніми територіями, забезпечення населення продуктами), що послугувало прецендентом для майбутніх претензій церкви на світську владу.
Динаміку християнства як живої соціальної системи, здатної до саморуху, визначають адаптаційні процеси не лише по відношенню до факторів зовнішнього, але і власного внутрішнього середовища. Висока чутливість християнства до дії різного роду чинників супроводжувалась структурними та організаційними змінами всередині самого соціального інституту, що дозволяло підтримувати автентичність структури. Прикладом такої внутрішньої еластичної реакції є виникнення чернецтва, пустельництва у лоні християнства, які спочатку сприймались як контркультура, але згодом стали однією із підвалин християнської культури.
Здатністю до адаптивних зрушень можна пояснити і просторову експансію християнства, яку воно здійснювало з моменту свого виникнення (асиміляція варварів у християнському світі, хрестові походи, прийняття Руссю християнського варіанту релігії тощо).
Ретроспективний погляд на історію зародження християнських структур протягом першого тисячоліття відображає їх відкритий характер, активний процес співробітництва з іншими соціальними системами, що в синергетичному розумінні є природнім, адже процеси зародження, становлення нового соціального порядку передбачають пластичність системи як до мікро- , так і до макрофлуктуацій, порушення симетрії всередині соціального цілого, активне запозичення та освоєння зовнішніх джерел енергії заради забезпечення конкурентоспроможності системи.
Протилежною тенденцією в самоорганізації соціальної системи в синергетичному дискурсі є процеси, що пов’язані із збереженням соціального порядку, які характеризуються інтегральністю, синтезом структур, процесів всередині соціального цілого, недостатньою чутливістю системи до зовнішніх та внутрішніх детермінант.
Епоха пізнього середньовіччя пов’язується із зниженням інтенсивності соціальних процесів всередині соціального інституту християнства, максимальною ієрархізацією владних повноважень, посиленням однорідності соціальних взаємозв’язків в системі. Констеляція різного роду чинників (історичних, політичних, економічних тощо) сприяла тому, що християнство в західному суспільстві по мірі соціального конституювання згодом монопольно перебрало на себе виконання соціально-консолідуючих функцій, відтворення соціальної структури та зв’язків. По суті кажучи, не існувало інших альтернативних соціальних утворень, здатних конкурувати із християнством в інтегруючій площині. Протягом століть церква виступала соціальним інтегратором саме через діяльність в якості легітимного органу влади. Завдяки створенню цілісної християнської інфраструктури (папського престолу, структури парафій, в межах яких люди причащалися до таїнств, сплачували церковну десятину, формували свою моральну поведінку, мережі монастирів, інституту інквізиції, монополії церкви на освіту тощо) був здійснений перерозподіл влади на користь духовних осіб. В середні віки інститут християнства також слугував засобом циркуляції, тестування кадрів, адже доступ до вищих церковних та світських посад лежав через монастирську освіту, знання латині, виявлення лояльності до офіційної християнської ідеології.
З позиції теорії самоорганізації середньовічне християнство можна ідентифікувати як самоізольовану систему, яка шляхом мінімізації контактів із зовнішнім світом, погашення флуктуацій (посилення ортодоксальності вчення, жорсткої боротьби із єрессю), втрати ресурсного забезпечення нівелювала свій адаптаційний потенціал. То ж, коли потік ідеологічних, економічних, наукових викликів зріс, релігія зазнала поразки у боротьбі із новітніми соціальними утвореннями.
Продовжуючи перегляд шляхів розвитку християнства слід зазначити, що в ХІІ – ХІІІ ст. у Європі відбулися вагомі зрушення: почали зароджуватись паростки економіки, комерція сприяла розламуванню рамок регіоналізму, всередині християнства набирали силу критичні течії єретиків, розкольників, зростало міське населення, поширювалась писемність, набирали сили національні держави. В цілому, в цей період християнська інституція опинилась в незвичайному для неї соціально-економічному, політичному ландшафті. Відповіддю церкви на черговий “виклик історії” стала консервація існуючих устоїв, відсутність ефективних реформ, жорстка боротьба як із зовнішніми, так і внутрішніми флуктуаціями (суди інквізиції над єретиками, бюрократизація папської монархії, відлучення від церкви, зростання фінансових потреб Ватикану).
Таким чином, відсутність ефективних адаптаційних механізмів, які б забезпечували інтегративний взаємозв’язок релігії, як із складовими своєї системи, так і зовнішнього середовища логічно привела соціальний інститут християнства до доби Реформації, яка сприяла відновленню рівноваги у суспільстві, але вже на користь світської влади. Соціально-регулюючі функції поруч із релігією на себе перебрали нові інституалізовані форми соціальної діяльності: наука, освіта, управління, економіка тощо.
Чи означає посилення ефективності світських владних структур стосовно згуртовуючої функції в суспільстві безповоротний секуляризаційний процес? Перш ніж спробувати дати відповідь на це непросте питання слід звернути увагу на те, що синергетична перспектива не розглядає соціальний розвиток як однозначно висхідний, прогресивний процес, а, навпаки, акцентує увагу на його поліваріативності. Відповідь на це питання може дати активна поведінка конкретної соціальної структури, її здатність адаптуватись до тих чи інших соціальних контекстів.
Розвиток релігії, як відзначали ще класики соціології, зумовлюється коливальними рухами: розквіт релігії – занепад – відродження (по П.Сорокіну – це циклічне чергування умоглядної та чуттєвої культур,по В.Парето – це чергування епохи священиків, що охороняють віру, та епохи скептиків – інтелектуалів). В основі таких коливань лежить періодичне вичерпання можливостей, творчого потенціалу кожного попереднього соціального порядку. В синергетичній перспективі цілком логічно припустити, що такі циклічні зрушення є своєрідною відповіддю живої динамічної соціальної системи на назрілі буттєві проблеми.
Сучасні соціологи вказують на відмінності між двома принципово різними підходами щодо визначення соціальної ролі релігії в суспільстві: з одного боку, мається на увазі структуруючий вплив християнства на розвиток соціальних інституцій, а, з іншого боку, увага фокусується на внутрішньособистісній вірі в бога (“внутрішня” та “зовнішня” релігійність (Р.Адорно); релігійність “інтерналізована та інституалізована” (Г.Олпорт); релігійність, що заснована на особистісному досвіді, та така, що грунтується на піідкоренні загальновизнаним нормам (Р.Аллен); містична, індивідуальна та організаційна, або легалізована релігійність (А.Маслоу)).
Як на думку автора, процес секуляризації зумовлює не стільки зникнення самого соціального інституту християнства, скільки зміну його організаційної форми, важелів, при допомозі яких цей соціальний феномен може виступати консолідуючим фактором. Адже соціальний інститут, за термінологією сучасного російського соціолога В.Биченкова, може приймати організаційну форму не лише емпіричного, колективного утворення (“соціального тіла”), а й надемпіричного, трансчасового утворення (“геометричної точки”), здатного впливати на свідомість, поведінку людини могутністю свого принципу..
Зрозуміло, що в умовах інституційного різноманіття сучасного соціуму говорити про структуруючий вплив християнства як соціальної організації є перебільшенням, проте ідейно-психологічний вплив християнських чеснот, засад, як своєрідної віртуальної реальності, прийнявших форму надемпіричних, надколективних утворень є досить вагомим, оскільки людська природа завжди потребувала і буде потребувати в пошуку відповідей, пов’язаних з питаннями осмислення фінальності людського буття, усвідомлення межі економічних, науково-технічних прагнень людини в сучасному суспільстві. Мова може йти про секуляризацію соціальних відносин, але не свідомості.
Підводячи підсумки спроби синергетичної інтерпретації християнства, його місця, ролі та функцій у суспільстві, автор вважає за потрібне підкреслити, що соціальна система християнства представляє собою динамічне утворення відкритого типу, яке здатне до просторової та часової експансії, до внутрішніх і зовнішніх структурних метаморфоз; демонструє універсальну здатність соціальної матерії до різноманітних варіацій, мутацій, тобто до саморуху. Тому в цілому, християнство постає і як процес, і як результат соціальної діяльності, детермінований людськими потребами, інтересами тощо.
ЛІТЕРАТУРА: 1. Афанасьев В.Г. Мир живого: системность, эволюция и управление. – М.: Политиздат. –1986. 2. Быченков В. Институты: Сверхколлективные образования и безличные формы социальной субъектности.- М.:1996. 3. Василькова В. Порядок и хаос в развитии социальных систем: (Синергетика и теория социальной самоорганизации). – С.-Пб.: Лань, 1999. 4. Історія релігії в Україні: Навчальний посібник / За ред. А.М. Колодного, П.Л. Яроцького. – К.: Т – во “Знання”, КОО, 1999. 5. Кузьмин М. Синергетическая парадигма и ее роль в методологии науки: дис. канд. фил. наук: 09.00.09 НАН Украины, Ин-т философии. – К., 1996. 6. Религия и общество: Хрестоматия по социологии религии: Учебное пособие для вузов / Сост. В. Гараджа, Е. Руткевич и др.- М.: Аспект – Пресс, 1996, с.775. 7. Штомпка П. Социология социальных изменений / В.А. Ядов (ред. пер. с англ.); Институт “Открытое общество”.– М.: Аспект Пресс, 1996.
|
