Соціально-економiчнi процеси в Україні - Соціологія - Скачать бесплатно

Розвиток соціальних процесів в Україні у 1994 — 1996 роках має суперечливий характер. Значним не лишень економічним, а й соціальним результатом стали прояви фінансово - грошової стабілізації й насамперед значне зниження інфляції. Вже 1994 року вдалося зменшити темпи зростання споживчих цін до 501,1 відсотка порівняно з 10255,0 відсотка 1993 року, або у 20 разів. 1995 року індекс споживчих товарів знизився до 281,7 відсотка, причому вперше за 1991 — 1995 роки в осінньо-зимовий період (у жовтні-груднi) відбулося навіть зменшення темпів інфляції.

За 9 місяців 1996 року темпи інфляції у кожному з місяців (за винятком серпня) були найменшими для відповідних періодів з 1992 — 1995 роки. Деяке збільшення темпів інфляції у серпні 199 року пояснюються виключно адміністративним підвищенням вартості житлово-комунальних послуг.

У травні — липні щомісячне зростання споживчих цін становило менше одного відсотка й було найменшим за весь період розрахунку загального індексу інфляції споживчого ринку з серпня 199 року.

Дуже важливе значення для позитивних зрушень у соціально - психологічному станi широких верств населення мало те, що у травні — серпні 1996 року, тобто впродовж 4 місяців поспіль, відбувалося щомісячне зниження зростання цін на найбільш соціально важливу групу споживчих товарів — продовольство. За 9 місяців 1996 року ціни на продовольчі товари зросли на 12,2 відсотка порівняно з груднем попереднього року, натомість за відповідний період 1994 року — на 51,4 відсотка, а 1995 року на 94,7 відсотка.

Водночас динаміка інших соціальних індикаторів у 1994 — 1996 роках була значно гіршою. Зокрема, це стосується такого важливого соціального показника, як середньомісячна заробітна плата. Реальна заробітна плата (на кінець року) 1994 року становила 85,3 відсотка від її рівня 1993 року. Це зниження реальної заробітної плати виявилося найменшим порівняно з двома попередніми роками, коли такі показники становили відповідно 61,4 відсотка 1992 року та 48,4 відсотка 1993 року. 1995 року, починаючи з лютого, впродовж усього року (за винятком вересня) відбувалося щомісячне зростання не лише номінальної, а й реальної заробітної плати. Внаслідок цього вперше за роки кризи середньомісячна заро6iтна плата за рік не лише не зменшилася, а відчутно зросла й становила у грудні 1995 року 128,1 відсотка від ‚її рівня у відповідний період попереднього року.

Проте цю позитивну тенденцію не вдалося закріпити й зробити необоротною. За 8 місяців 1996 року так i не вдалося вийти на рівень кінця 1995 року. У серпні 1996 року реальна заробітна плата порівняно з груднем минулого року зменшилася на 19,4 відсотка, натомість за відповідний період 1995 року вона зросла на 15,0 відсотка.

Ще значнішим виявилося зниження реального розміру такого важливого різновиду доходів, як середня пенсія. У липні 1996 року середня пенсія становила 31,3 відсотка від реальної заробітної плати. Це співвідношення зменшилося на 3,8 відсоткового пункту порівняно з відповідним періодом попереднього року.

Чи не найбільшою соціальною загрозою національній безпеці України 1996 року стали дедалі більші затримки виплати заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат. В Економічній доповіді Президента України за 1994 рік відзначалося, що зволікати з розв’язанням цього питання не можна, адже це одне з найбрутальніших порушень прав людини. Необхідно крок за кроком утверджувати в державі цивiлiзованi правові відносини між працюючими та роботодавцями.

Проте за 1995 — 1996 роки ситуація із затримками виплати заробітної плати не тільки не була розв’язана, а й значно загострилася, що дедалі біліше загрожує соціально - політичній стабільності у державі. Якщо на 1 січня 1995 року загальна сума заборгованості по заробітній платі становила 3599,8 мільярда карбованців, то за рік вона зросла до 57541,0 мільярда карбованців, або у 16 разів. Навіть з урахуванням зростання споживчих цін обсяги реальної заборгованості за 1995 рік зросли у 5,67 раза.

У першому півріччі 1996 року затримки виплати заробітної плати прогресуюче збільшувалися. На 1 вересня 1996 року загальна сума заборгованості досягла 300099,2 мільярда карбованців, або збільшилася порівняно з початком року ще у 5,2 раза. Таким чином, 21 місяць з кінця 1994 року затримки виплати заробітної плаї збільшилися у 83,4 раза (з урахуванням індексу споживчих цін у 22,4 раза). Лишень у другому півріччі 1996 року вдалося зменшив до 6 — 8 відсотків щомісячні темпи зростання заборгованості і заробітній платі.

Безпосереднім наслідком негативних тенденцій соціального розвитку стало зростання страйкового руху. У 1990 — 1993 роках масштаби та кількість страйків в Україні щорічно зростали досягли свого максимуму 1993 року, коли страйки відбулися загалом на 485 підприємствах за участю 260 тисяч працівників. Загалом через страйки було втрачено 2676 тисяч робочих днів.

Таким чином, співвідношення втрачених робочих днів до кілі кості працівників, що взяли участь у страйках, становило приблизно 10:1, що, як відзначають експерти Міжнародної Організації Праці, дуже багато за міжнародними стандартами.

Після 1993 року страйковий рух в Україні пішов на спад. 199 року страйкували головним чином працівники освіти (93,5 тисячі з 126,3 тисячі страйкарів). Співвідношення втрачених робочих дні до кількості працівників, які взяли участь у страйках, скоротилося до 3:1.

1995 року загальна кількість працівників, які брали участь страйках, скоротилася більш ніж удвічі й становила 57,6 тисячі чоловік. Страйки мали суто економічний характер і були недовгочасними (2—4 дні). Переважна частина страйкарів 1995 рок припадала на вугільну промисловість (48,2 тисячі чоловік).

1996 року ситуація у страйковому русі України кардинально змінилася. Лише за січень — липень у страйках взяли участь 134,6 тисяч чоловік, тобто у 2,3 раза більше, ніж за весь попередній період Втрати робочого часу через страйки досягли майже 1800 людино днів. Співвідношення їх до кількості працівників, що взяли участі у страйках, становило 13:1. Отже, рівень цього важливого індика тора соціальної небезпеки виявився навіть вищим, ніж 1993 року.

Головну частину страйкарів 1996 року становили працівники вугільної промисловості — 104,8 тисячі чоловік. Два страйки шахтарів (лютневий та липневий) спричинили значні не лишень економічні, а й політичні наслідки для всієї країни.

Лютневий (1996 р.) страйк шахтарів призвів до реальної загрози економічній безпеці держави. На межі зупинки опинилися коксохімічні та металургійні заводи, в тому числі цехи з неперервним циклом виробництва, відновити роботу яких могло б потім коштувати дорожче, ніж збудувати нозі. Зупинка низки ТЕЦ через відсутність вугілля призвела до критичного падіння частоти струму енергосистемі України. Як відзначалося урядом України, винятково несприятливу роль відіграв шахтарський страйк, який вніс дезорганізацію у функціювання виробничої га житлово-комунальної сфери.

Слід мати на увазі те, то хоча шахтарі й виходили на страйк під гаслами ліквідації заборгованості по заробітній платі, справжньою метою організаторів акції, зокрема директорів вугільних підприємств та профспілкових керівників (ЦК профспілки працівників вугільної промисловості України), можна вважати здобуття державних дотацій вугільній галузі та перешкоджання здійсненню у ній реформ.

Так, проти страйку виступили керівники Незалежної профспілки гірників Донбасу (НГТГД) та Регіональної ради страйкових комітетів Донбасу (РРСКД). Повністю підтримуючи економічні вимоги, вони агітували проти страйку саме через імовірність використання акції гірників у політичних цілях.

Глибоко кризовий стан вугільної промисловості, необхідність здійснення її докорінної реструктуризації, що пов'язане з масштабними негативними соціальними наслідками, об'єктивно визначають цю галузь як джерело потенційних та реальних загроз національній безпеці України. Це потребує відповідного врахування щодо реалізації єдиної державної політики у сфері національної безпеки а оборони України. Необхідна розробка взаємопов'язаних і скоординованих дій органів виконавчої влади щодо запобігання конфліктним ситуаціям у вугільній галузі, а у разі виникнення таких ситуацій — їх щонайшвидшого та ефективного розв'язання. Як показали подальші події, спроби розв'язання цих проблем як суто соціально-економічних лише в режимі повсякденної діяльності уряду не змогли ні відвернути вже через півроку нову небезпечну ситуацію у вугільній промисловості, ні здійснити ефективні заходи щодо раціонального виходу з неї.

Незважаючи на те, що соціально-економічні питання вугільної промисловості за перше півріччя (996 року чотири рази спеціально розглядалися урядом, липневий страйк шахтарів за своїм характером виявився не менш небезпечним, ніж лютневий. Хоча масштабами та тривалістю він поступався попередньому (в ньому взяли участь близько 40000 чоловік та було втрачено через страйк 60 тисяч людино-днів), крім припинення роботи страйкарі такс удалися до масового тривалого заблокування автомобільних шлях та залізничних транспортних комунікацій. Це поставило під загрозу нормальну життєдіяльність цілого регіону, зокрема 1100 тисі жителів м-Донецька, завдало шкоди транспортуванню транзитні вантажів і пасажирів через Донбас.

Водночас затримання організаторів блокування транспортні магістралей правоохоронними органами, а також порушення кримінальних справ проти них мало значний не лише внутрішній, а міжнародний резонанс, що негативно позначилося на авторитет України як демократичної держави. 17 партій та громадські організацій, що входять у "Громадянський конгрес України", п( дали звернення в Раду Європи з проханням звернути увагу і порушення прав людини в Україні. Стурбованість з приводу дискримінації та перешкоди діяльності Незалежної профспілки гірників України висловили шерег іноземних і міжнародних профспілок Зокрема, Генеральний секретар Міжнародної федерації профспілок хімічної та гірничорудної промисловості звернувся до Міжнародної Організації Праці з проханням надіслати в Україну комісії для встановлення фактів обмеження прав "на свободу об'єднання Не слід применшувати також значення страйків, які відбули» 1996 року в інших галузях, зокрема в освітніх установах і заклади Особливо негативним слід визнати те, що на початок навчальної року внаслідок страйків освітян 500 шкіл України не працювали Серед несприятливих тенденцій у соціальній сфері, які набули розвитку 1996 року, треба відзначити також загострення ситуації на ринку праці. Впродовж 1993 — 1995 років чисельність громадян не зайнятих трудовою діяльністю й зареєстрованих у службі зайнятості, коливалася в межах 115 — 130 тисяч чоловік. Офіційний рівень зареєстрованого безробіття у цей час становив лише 0,7 відсотка. Проте з другого півріччя 1995 року починається що місячне зростання і чисельності незайнятих громадян, і офіційного рівня безробіття.

На початок вересня 1996 року о державних службах зайнятості обліку перебували 278,8 тисячі незайнятих трудовою діяльністю громадян (рік тому у відповідний період — 125,7 тисячі громадян), яких 242,1 тисячі осіб мали статус безробітного (торік — 94,6 тисячі осіб). Рівень зареєстрованого безробіття досяг 0,9 відсотка працездатного населення (на 1 вересня 1995 року — 0,34 відсотка). Водночас фактичне безробіття значно перевищує його офіційно реєстрований рівень.

Відповідно до Державної програми переходу України на міжнародну систему обліку і статистики та згідно з розпорядженням Кабінету міністрів України органи державної статистики вперше провели вибіркове обстеження хатніх господарств з питань зайнятості та безробіття. За підсумками цього обстеження у жовтні 1995 року рівень безробіття загалом по Україні становив 4,7 відсотка, тобто у 13 разів перевищував показник зареєстрованого безробіття. Причому 43,2 відсотка (1,7 мільйона осіб) незайнятого населення становила молодь віком 16—29 років.

Ще більш вражаючі результати щодо фактичного рівня безробіття спостерігаються за підсумками соціологічних досліджень. По допомогу щодо працевлаштування, згідно з цими дослідженнями, до служб зайнятості зверталися лише 18,5 відсотка громадян, які втратили постійне місце роботи. Причому лишень один з шести громадян, що звернулися, скористався з цієї допомоги (тобто лише відсотки тих, хто втратив роботу).

Наявність чисельної резервної армії праці (безробітних), яка перевищує за най стриманішими оцінками 3 мільйони чоловік і яка практично повністю знаходиться поза сферою державного регулювання ринку праці, може за певних умов стати дуже небезпечним шпиком соціально-політичної нестабільності.

До цього слід додати, що водночас із зростанням як фактичного, так і офіційно зареєстрованого безробіття дуже швидко скорочується попит на робочу силу на ринку праці. По серпень 1995 року включно загальна кількість вільних робочих місць та вакантних осад становила 130 — 140 тисяч, а коефіцієнт навантаження на одне вільне робоче місце (вакантну посаду) дорівнював 0,8 — 0,9. На початок вересня 1996 року загальна потреба підприємств у працівниках для заміщення вільних робочих місць та вакантних осад зменшилася до 63,6 тисячі чоловік, що наполовину (49 відсотків) менше, ніж на відповідну дату минулого року. Коефіцієнт навантаження на одне вільне робоче місце досяг 4,4.

Отже, попит на робочу силу вже неспроможний реалізувати пропозицію навіть офіційно зареєстрованих громадян, не зайняті трудовою діяльністю. Якщо ж зіставити кількість вільних робочі місць з оцінками фактичного безробіття, то лишень один з 5 безробітних міг би претендувати на отримання роботи.

Комплексна оцінка та прогноз потенційних та реальних загроз державній і суспільній безпеці повинні адекватно враховувати процеси, які відбуваються на ринку праці і які можуть справляти вагомий вплив на стан та розвиток внутрішньополітичної ситуації.

Соціальним чинником, який за певних умов може створи загрозу соціально-політичній стабільності в державі, стало також випереджаюче зростання вартості житлово-комунальних послуг яке триває вже третій рік. Так, якщо 1994 року загальний індекс споживчих цін становив 501,1 відсотка, то зростання вартості платних послуг — 881,4 відсотка, а 1995 року — відповідно 250,2 відсотка та 584,4 відсотка. За 9 місяців 1996 року ціни на споживчі товари та послуги загалом зросли на 34,8 відсотка, в тому числі на продовольство — на 12,3 відсотка, а на непродовольчі товари — на 15,9 відсотка. За цей період вартість платних послуг зросла на 11 відсотків.

Серед платних послуг найбільше зростання цін і тарифів відбулося на житлово-комунальні послуги, плата за які лише 1996 року збільшилася: за житло — у 7,9 раза, за опалення — у 12,1 раза, за воду — у 10,2 раза, за газ — у 15,3 раза, за електроенергію -11,1 раза.

За 1996 рік тарифи на житлово-комунальні послуги зростали і двічі: у січні — лютому та у серпні. Зокрема, за січень — лютий плата за гарячу воду зросла у 2 рази, за центральне опалення -1,9 раза, за холодну воду та каналізацію — у 1,8 раза. У серпні відповідне підвищення тарифів становило: за житло — на 80 відсотків, за холодну воду — на 44 відсотки, за гарячу воду — 39 відсотків, за центральне опалення — на 37 відсотків, за електроенергію — на 29 відсотків.

Підвищення частки відшкодування населенням реальної вартості житлово-комунальних послуг водночас зі здійсненням адресних субсидій малозабезпеченим верствам є необхідною складовою економічного реформування. Цілком визнаючи необхідність цих, хоча й непопулярних, рішень, слід дуже виважено підходити до впровадження конкретного механізму їхньої реалізації, всебічно враховуючи можливі соціальні та політичні наслідки. Заборгованість 3а житлово-комунальні послуги у багатьох громадян становить 2 — 4 місяці та більше. У результаті до житлово-комунальної сфери надходить менше 50 відсотків нарахованих сум. Практично виникла нова соціально-економічна проблема: забезпечення своєчасної сплати широкими верствами населення цих платежів.

Стрімке зростання цін на житлово-комунальні послуги на тлі розвитку негативних тенденцій щодо реальних доходів населення 1996 року, і насамперед затримок виплати заробітної плати та інших соціальних виплат, призводить до посилення соціальної напруженості та активізації на цьому ґрунті політичних сил та громадських організацій, у першу чергу профспілок. Так, у спільному зверненні п'яти профспілкових об'єднань України до Президента, Голови Верховної Ради та прем'єр-міністра України з при­воду прийнятої урядом постанови "Про зміну розмірів відшкодування населенням вартості житлово-комунальних послуг" (серпень 1996 року) зазначалося про необхідність "ужити всіх можливих заходів щодо перегляду тарифів, затверджених цією Постановою, з урахуванням реальних фінансових можливостей населення України. У разі ігнорування позиції профспілкових об'єднань ми не зможемо гарантувати стримування зростання політичної напруги у суспільстві". Як показує досвід не лише далеких часів, а й сьогодення, безпосередніми причинами соціальних конфліктів та політичних ускладнень у багатьох випадках стають чинники не загальновизнаного стратегічного характеру, а зовні досить локального значення, але які безпосередньо заторкують повсякденні потреби громадян. Так, прем'єр-міністр Великобританії М.Тетчер була змушена піти у відставку внаслідок суспільно-політичної реакції на введення територіального податку, що аж ніяк не входив у систему національних пріоритетів державної політики.

Політика національної безпеки повинна завчасно визначати „подразливі" соціальні чинники, до яких сьогодні безперечно входить і плата за житлово-комунальні послуги, та об'єктивно оцінювати їхню загрозу соціально-політичній стабільності у державі.

Загальна характеристика соціальної ситуації в Україні

В Україні також відбувається звільнення від конвенції іден­тичності, але зовсім з інших причин. Затяжна економічна кри­за, зупинка промислових підприємств (тобто фактично вилу­чення людей із спільних економічних практик), багатомісячні невиплати заробітної платні ставлять під сумнів, а то й просто заперечують колишні фахові та соціальні ідентичності. Ос­новні ресурси ідентифікаційних практик — винагорода за пра­цю, визнання й престиж, реалізація компетенції та відпові­дальності, підтверджуваність очікувань — виявилися практич­но недоступними для значної частини населення. Подібний де­фіцит ресурсів підриває ідентичності. Більшість індивідів явно втратила контроль над власною економічною та соціальною си­туацією.

Український соціум безсумнівно є диференційованим, гете­рогенним, а його структуру визначає взаємодія двох тенденцій — тенденція до поглиблення нерівності і водночас, хоч би як парадоксально це звучало, тенденцією до соціальної гомогені­зації. В останні роки в нашій країні спостерігається небачене зростання реальної соціальної однорідності: невиплати винаго­роди за працю фактично означають не підтвердження держа­вою (основним інститутом суспільства) професійних і кваліфі­каційних відмінностей, тобто зрівнювання всіх у тій еконо­мічній ситуації, що склалася. Більше того, оскільки для біль­шості пенсіонерів установлено єдиний розмір пенсій, не визна­ються і відмінності щодо характеру, тривалості і т. ін. праці кожного у минулому. Колишні конвенції, правила і зразки взаємодій або частково деінституціалізовані, або не повністю інституціалізовані. Так, скажімо, легітимність державної влас­ності адже ґрунтовно підірвано, проте ще дуже далеко до легітимізації приватної власності. Поширення неінституціалізованих відмінностей чи стратифікацій засвідчує, що правила, на основі яких здійснюється доступ до обмежених ресурсів (до влади, власності, престижу), позбавлені визначеності, через що індивіди й групи змушені винаходити їх самостійно, всту­паючи в не інституційні взаємодії і укладаючи між собою від­повідні угоди. Інакше кажучи, доступ до ресурсів здійснюється за умов неповноцінних правил або ж зовсім без таких. Останнє спонукає індивідів та групи до дій, що лежать поза загально­прийнятим ціннісним або етичним контекстом та не мають жод­них міцних суспільних підстав значущих якщо не для всіх, то для більшості.

Наслідком явного домінування процесів деінституціалізації над процесами "уяви, що інституціалізується" (Касторіадіс) стали необоротне знецінювання раніше інтерналізованих зраз­ків і стандартів поведінки, тих габітусів, які забезпечували ін­дивідам і групам соціальну компетентність, тобто вміння і на­вички правильно розуміти, оцінювати те, що відбувається, та ефективно діяти, виходячи з такого розуміння і оцінок, мож­ливість невимушене почуватися в стихії соціальності. Несподі­вану і вельми значну соціальну перевагу одержали ті індивіди, які на початку суспільних трансформацій не володіли устале­ними габітусами (насамперед, молодь, і передовсім молодь ве­ликих міст), а також ті, чиї габітуси виявилися вкрай інстру­ментальними за нових умов. Решта ж опинилась у стані "проблематизованих ідентичностей і габітусів", не підтверджених емпіричною практикою та "значущими іншими" (державою, організаціями, колективними уявленнями).

Процеси структуризації в Україні — це водночас і наслідки, і передумови поділу та переділу влади і власності. Оголоше­ний життєво важливим рух до ринкової економіки супровод­жується виразними тенденціями до деіндустріалізації (зупинка і закриття підприємств, декваліфікація робітників та інже­нерів), натуралізацією обміну між економічними суб'єктами, відродженням архаїчних форм самозабезпечення товарами й послугами, поширенням практики перерозподілу доходів через формування неофіційного ринку зайнятості, створення каналів руху фінансових ресурсів за межами банківської системи і та ін. Інакше кажучи, внаслідок комплексного впливу явних і при­хованих чинників у соціальній структурі локально й парцелярно складаються конфігурації позицій, а спільним контекстом їхнього існування залишається довільна автономізація сегмен­тів і фрагментів соціального цілого, причому ці сегменти і фрагменти конституюють власні правила самоорганізації, бу­дучи не в змозі утвердити загальних.

Відділення позицій (статусів) від систем винагороди, неза­вершеність процесу дроблення .і присвоєння власності й полі­тичної влади зумовлюють можливість і навіть необхідність роз­паду обов'язкової для функціонально залежних систем іден­тичності індивідів і позицій» їхню взаємну диференціацію чи навіть відчуження і відторгнення. Утворився розрив між "уяв­ною" та "реальною" належністю до верстви чи групи. (Цей про­цес зачепив, певна річ, не всіх, але дуже багатьох). "Уявна" належність, пов'язана з попереднім життєвим досвідом, осві­тою, професійною кар'єрою, поставлена під сумнів наявними умовами і не потверджується "значущими іншими". Належ­ність (до позиції, статусу, організації) і участь — віднині не те саме. За відсутності систем винагороди належність поставлено під сумнів, отже, зникла і жорстка обов'язковість участі, кон­троль за якою заздалегідь приречений на неефективність. Інак­ше кажучи, оскільки ресурси ідентифікації виявилися недо­сяжними і невизначеними, значна частина простору ідентифі­каційних практик перетворилася на "проблемний простір". І в особистісному, і в соціальному аспектах питання ідентифікації стали центральними для структури суспільства.

В Україні, безсумнівно, відбувається зміна типу соціальної структури. Власність, гроші, влада, повага, визнання, куль­турна спадщина, традиції, історія та інформація, символи, на­решті, — все є об'єктом конкуренції, перерозподілу і присво­єння. Українське суспільство постає сьогодні як суспільство "нічиїх" речей. Тут мало що усталено комусь належить; у ба­гатьох випадках важко сказати, чи здійснилася диференціація державної, колективної і приватної власності (тим більше, що державна власність використовується як приватна); чи за пра­вом, легітимне володіють власністю її нинішні господарі. Можливість для включення у нову гру зі значними еконо­мічними й соціальними ставками та готовність узяти в ній участь, реальні знахідки і втрати — ось що найчіткіше дифе­ренціює агентів взаємодії. Порівняно з недавнім минулим, без сумніву, спостерігаються помітні зрушення, внаслідок яких утворилася строката й неоднорідна картина, відбулося не передбачуване переміщення й розміщення індивідів, спільнот і ор­ганізацій в спільному континуумі взаємодій. Реконструкцію цієї картини соціологи ще не здійснили, не вироблені й релевантні поняття для окреслення явищ, що намітились. Проте певні особливості, які найбільше впадають у вічі, вже можуть бути предметом обговорення.

Корпорації у соціальній структурі

Форми асоціації індивідів, що колись виникли у процесі підтримання спільного життя, вже не виходять за межі куль­тури. Часто невидимі й майже невідчутні, вони, однак, і надалі існують у світі власне людського, знаходячи конкретних со­ціальних носіїв або ховаючись у особливих соціальних нішах. Фратрія, безумовно, належить до давньої історії, а цех — до середньовіччя. Але так само справедливо й те, що фратрії й це­хи, як і колись, залишаються формами взаємодії індивідів. Не дуже поширені, відсторонені модерними типами спільності, во­ни зберігаються на периферії сучасної соціальності й культу­ри. Проте у певних історичних і політичних ситуаціях якимись не завжди явними й легко виявленими, але потужними струме­нями вони переносяться до життєво важливих центрів соціу­мів, стаючи найефективнішими інструментами досягнення пев­ного спектру мети. Складається враження, що кризи й транс­формації дають нове життя архаїчним колективним утворенням.

Варто було б поміркувати над тим, яким чином індивіди до­ступними зразками для копіювання й наслідування в змозі відтворювати архаїчні форми колективності. Можливо, ці форми наново винаходять і вигадують, конструюють з наявних умов і засобів діяльності в конкретних обставинах. Хоч як би там було, ситуація перерозподілу ресурсів явно потребує, щоб індивіди, якщо вони прагнуть досягти конкурентноздатності, у змаганнях за блага створювали асоціації подібного типу та вступали у релевантні їм взаємини.

Нинішня реальність привертає увагу соціолога до певного різновиду соціальних утворень, а саме до "чинних структур" ситуації перерозподілу багатства, влади, престижу, культури, символів. Такі утворення найзручніше, мабуть, називати кор­пораціями (від латин. corporatio — об'єднання, товариство, спілка на основі цехових, групових інтересів, об'єднання для досягнення мети у суспільній сфері).

Певна річ, може виникнути спокуса трактувати корпорацію як родове визначення багатьох історико-культурних видів ко­лективності, в різні епохи та в різних країнах відомих під різ­ними іменами, наприклад, фратрія, цех, чернечі та лицарські ордени, братства, "ложі", громади й артілі або ж "мафія". Вод­ночас очевидно, що поняття "корпорація" має не лише безсум­нівну схожість із деякими соціологічними термінами, такими як "команда" у драматургічній версії повсякденності Е. Гофмана, а й відмінності — скажімо, від термінів "кліка" чи "цільо­ва група" у їх соціологічному трактуванні. Обґрунтування від­мінності поняття "корпорація" від названих інтересів (так само як і емпіричне дослідження конкретних різновидів корпорацій в українському суспільстві) являє собою, однак, самостійне дослідницьке завдання. Тому я обмежуся тим, що визначу ос­новні атрибути, що конституюють корпорацію як один з еле­ментів структури, суспільства, елемент, в якому співіснують і взаємодіють фрагменти й компоненти соціальних утворень різних історичних і культурних епох.

Насамперед слід відзначити, що своєрідній соціальній ре­анімації корпорацій сприяють зростаюча конкуренція за блага, а також супутні їй архаїзація обмінних операцій (прямий про­дуктообмін) та поширення "караванних" зусиль задля достав­ки товарів з близького й далекого зарубіжжя, які здійснюють­ся на свій страх і ризик в обхід держави і поза нею. Саме кон­куренція , і пошуки джерел винагороди перетворюють корпо­рації на необхідні складові нинішньої ситуації. Інакше кажучи, корпорації формуються й утверджуються в контексті та у зв'язку з відродженням різноманітних пережиткових форм взаємодії у багатьох сферах життя. Досягти успіху в змаганні за ресурси навряд чи реально без об'єднання в асоціації, згур­товані спільною метою, дисципліною, практично цілковитим підкоренням певним правилам і нормам. Корпорації ж явля­ють собою чистий тип асоціацій "для себе" з артикульованими умовами членства і ясними перспективами дій, де внутрішні відмінності у статусах, обсязі владних повноважень і розмірах винагороди доповнюються значущістю колективного успіху.

Далі: корпорації будуються на основі єдності структурного та діяльного компонентів (тобто власне просторового, а також часового, енергетичного й нормативного) у формі адекватних корпоративним вимогам ментальних констеляцій (очікувань, санкцій щодо суворої формалізації забороненого й дозволеного і та ін.). Будучи просторовою структурою, корпорація має ясні, чіткі і в принципі встановлювані розміри, отже, і кордо­ни. Поділ же корпорацій на відкриті й таємні не такий істот­ний, оскільки вказує лише на ступінь складності встановлення їхньої чисельності. Такою ж не важливою під цим кутом є й локалізація корпорацій у тих чи тих сферах діяльності — про­фесійній, політичні, економічній, соціальній.

Коли щось і вирізняє корпорації від інших типів об'єднань, то це темп і ритм діяльності, тобто часові та енергетичні харак­теристики.

Саме енергетика, зусилля та ресурси, які мобілізують для здобуття позитивних ефектів у конкуренції .за матеріальну й символічну винагороду, за статуси і привілеї, за право інтер­претувати історію, за контроль над інформацією тощо, пояс­нюють той факт, що корпорації конструюють і підтримують просторово-часові поля з різним ритмом і темпом здійснення в них взаємодії між людьми, між людьми та речами, між людь­ми та ціннісно-знаковими груповими реаліями. Повсякденна мова фіксує цю напружену, завихрену процесуальність дієсло­вом "крутитися".

Динамічні характеристики подібних полів варіюються, оче­видно, у широких межах, зумовлюючи сегментацію соціально­го цілого та автономізацію утворених частин. Тому й належні до них індивіди ведуть різне за стилем, ритмом і темпом жит­тя; можливість контактів між ними мінімізується, знижується й рівень взаєморозуміння. Віднині жити розмірене, налагодже­но і передбачувано — привілей тих, хто входить до спільнот, не залучених до боротьби за перерозподіл ресурсів; доля ж інших — безупинно "крутитися", домагатися свого, а не задо­вольнятися установленим кимось. Таким чином, час стає важ­ливим диференціюючим і стратифікуючим чинником, що на поверхні соціального життя, емпірично фіксованого в першому й не найповнішому наближенні, виявляється у формі відмінно­стей у ставленні до темпоральних характеристик: минулому, теперішньому і майбутньому.

Корпорації (в цьому ще одна їхня відмінність від "команд" або цільових груп) можуть бути частиною, ядром організації, але при цьому можуть самі трансформуватися в неї. Корпо­рації, що мають статус організації, — явище нове для постра­дянських країн і водночас зовсім не випадкове. Показово, що наприкінці так званої перебудови нові організації виникали в кулуарах керівних органів комсомолу (обкомів, міськкомів, райкомів) — утворень явно корпоративного характеру в струк­турі пізнього соціалізму. Справедливо припустити, що переро­стання в організацію є для корпорації обов'язковою умовою досягнення амбіційних цілей і збереження, так само як і роз­ширення, контролю над ресурсами.

І нарешті, корпорація стає головним джерелом само ідентифікації для індивідів, які до неї входять. Річ не лише в тім, що кожен має можливість визначити себе в ролі людини корпо­рації, а насамперед у тім, що вона надає членам наочні скла­дові майнового і громадянського статусів. В обмін на лояль­ність, відповідальність і зобов'язання з боку індивіда корпора­ція забезпечує йому гарантії стабільності й захищеності у кри­зових соціальних і економічних ситуаціях; за умови дотриман­ня етосу корпоративності не допускає розриву між належністю і участю, створюючи тим самим передумови підтримки й куль­тивування ідентичності. В корпорації належність означає по­вноцінну участь, будь-яка імітація участі негайно викривається й належність припиняється.

Найближчий соціальний наслідок діяльності корпорацій по­лягає в тому, що в кожному з трьох найважливіших "просто­рів" суспільства — економічному, політичному і просторі пре­стижу (розподілу авторитету і визнання) — відбувається фор­мування, виокремлення й відносне розмежування різних галу­зей, тобто складаються нові неоднорідності. Так, зокрема, еко­номічний простір починає розпадатися на дві частини, в одній з яких доступ до благ менше визначається традиційними чин­никами, такими як компетентність, кваліфікація і відповідаль­ність, тоді як у другій ці чинники зберігають свою значущість, інакше кажучи, цей простір розпадається на галузь стагнації і галузь економічного пожвавлення з відповідними відмінностя­ми стосовно перспектив на майбутнє у належних до них інди­відів. Нинішній стан економіки й поведінка індивідів, які на­магаються пристосуватися до незнайомого й незвичного сере­довища, зумовлюють домінування ситуативних, короткочас­них, а то й просто випадкових чинників формування ідентич­ності над традиційними, властивими нормальній економіці. Перші нівелюють, пригнічують другі, що призводить до виник­нення ембріональних і не чинних соціальних утворень, своєрід­них соціальних "мутантів".

Соціальний портрет сучасної України

Рівень життя

За більшістю прийнятих у світовій практиці показників, Україна за роки не­залежності посіла місце серед бідних держав третього світу. А в останні роки ми близькі до можливості перетнути межу, що відділяє престо бідні держави від найбідніших. І все ж Україна в бага­тьох рисах ще далека від третього світу як країна переважно індустріальна, урбанізована, з достатньо високим рівнем інтелекту — завдяки розвинутій системі середньої, середньої спеціальної та ви­щої освіти. А от дохід на душу населен­ня, за офіційними показниками, цілком-можна зіставити з багатьма країнами, що розвиваються. Чи можна сьогодні з річним доходом у кількасот доларів та цінами, близькими до західних, підтри­мувати більш-менш нормальне існуван­ня, навіть на таких родючих чорнозе­мах?

Здоровий глузд підказує, що це не­можливо. Як свідчать результати соціо­логічних опитувань, з кожним роком оцінки рівня життя стають дедалі ниж­чими , а настрої, пов'язані з можливістю задовольняти соціальні потреби — де­далі песимістичнішими. Щороку (почи­наючи з опитування, проведеного 1994 року) близько половини громадян Укра­їни стверджують, ідо матеріальне ста­новище їхніх сімей набагато погіршило­ся, 20-25 відсотків — дещо погіршило­ся, 18-22 — залишилося як було, і тіль­ки 5-7 відсотків відзначають поліпшен­ня, Молодь у віці до ЗО років не так по­терпає за "соціалістичними здобутка­ми", як старші покоління. Проте і вона на запитання "Що особисто вам приніс перехід до ринкової економіки?" най­частіше згадує "втрату соціальних га­рантій і допомоги " — 40 відсотків опи­таних за загальноукраїнською вибір­кою, "зниження рівня життя" -- 36, "можливість стати безробітним" —^29 відсотків. При цьому не так часто згадуються можливість заробляти без обмежень" і "простір для підприємництва" —по 24 відсотки.

Тобто за останні 10—15 років біль­шість людей перетворилися на злиденних і незаможних. Залишається тільки зрозуміти, звідки беруться в такій бідній країні автомобільні пробки, де знахо­дять покупців численні магазини та кі­оски з дорогими товарами і кому зубо­жілі колгоспники продають продукти за цінами, що дивують навіть закордонних гостей. Напевне, існують податкові джерела, які компенсують мізерні зар­плати, пенси та стипендії. Про це свід­чать і соціологічні дослідження. Зокре­ма, вивчення домашніх господарств Ук­раїни, здійснене Київським міжнарод­ним інститутом соціології ще 1995 року, засвідчило, що в щоденниках доходів і витрат сімей спостерігається суттєва розбіжність: витрати майже вдвічі перевищують доходи. Проте й ця розбіж­ність мало що пояснює. Адже суми, яки­ми оперували досліджувані у своїх що­денниках, не перевищували кількох десятків доларів на місяць. На такі гроші підтримувати більш-менш пристойне існування практично неможливо.

Такі показники, як середньомісячна заробітна плата чи дохід сім'ї, обрахо­ваний за самооцінками українців, сьо­годні абсолютно непридатні для об'єк­тивного вимірювання. Насамперед то-і му, що основні доходи людей пов'язані з джерелами, які вони воліють не афі­шувати з огляду на їхню переважно тіньову природу. Скільки грошей набігає громадянам України з тіньового секто­ра, не знає ніхто. Хоча більшість екс­пертів схильні вважати, що той щонайменше не поступається "сонячному" сектору.

Надійнішим є аналіз матеріального становища сім'ї за таким показником, як доступність необхідних для цивілізо­ваного побуту предметів тривалого ко­ристування та комунальних послуг, їх наявність у сім'ї свідчить про певний рі­вень добробуту. В 1981-1982 роках со­ціологи провели репрезентативні опи­тування населення України. Тому можна порівняти деякі показники матеріальної забезпеченості сімей в останні роки "розвинутого соціалізму" та перші роки незалежності України.

Як видно, порівняно з 1982 роком, у кілька разів збільшилася частка власни­ків садових ділянок і дач. Вдвічі більше стало власників легкових автомобілів. Більше стало у населення холодильни­ків, кольорових телевізорів, пральних і швейних машин, які становлять основу сучасного цивілізованого побуту. Поліп­шилися й умови для духовного розвит­ку, оскільки набагато збільшилася кіль­кість сімей, які мають домашню бібліо­теку, відео та стерео техніку.

Тобто за низкою показників сучасна сім'я живе краще, ніж в останні роки "розвинутого соціалізму". Більше того, якщо в ностальгійному минулому головні комунальні вигоди мали лише близько 40 відсотків сімей, то в останні роки