Влада як соціальний феномен - Соціологія - Скачать бесплатно

Влада — явище соціальне. Соціальна влада присутня (хоча й у прихованій формі) скрізь, де є усталені об'єднання людей: у сім'ї, виробничих колективах, державі, тобто там, де є реальні можли­вості і спроможність впливати на поведінку людей за допомо­гою яких-небудь засобів. Динаміка розвитку будь-якої організо­ваної спільності людей є боротьбою між владою і хаосом.

У найширшому значенні влада — завжди вольові відносини: ін­дивіда до самого себе (влада над собою), між індивідами, група­ми, класами в суспільстві, між громадянином і державою, між посадовою особою і підлеглим, між державами. Реалізується вона у сфері особистої та суспільної діяльності — політичної, еконо­мічної, правової.

Основними компонентами влади є її суб'єкт, об'єкт, засоби (ресурси) і процес, що призводить до руху всі її елементи (меха­нізм і засоби взаємодії суб'єкта і об'єкта).

Влада — завжди двостороння взаємодія суб'єкта і об'єкта. Влада ніколи не є відносинами лише однієї особи (або органа), якщо не мати на увазі владу людини над собою (але це вже психологічний, а не соціальний феномен). Влада означає відно­сини залежності між людьми: з одного боку, нав'язування волі когось іншого, з іншого — підкорення їй. Інакше — це владовідносини між суб'єктом і об'єктом.

Сутністю влади є вольові відносини (керування /панування/ — підкорення). Влада припускає верховенство, монопольне право суб'єкта приймати рішення («авторитетні рішення»), обов'язко­ві і значущі для об'єкта, і спроможність забезпечувати виконан­ня прийнятих зобов'язань, тобто контролювати об'єкт. Суспіль­ство об'єктивно потребує влади. Вона протистоїть анархії, пере­шкоджає руйнівним діям, небезпечним для всього соціального організму. Авторитет, право, насильство — засоби, за допомо­гою яких влада має спроможність і можливість здійснювати свою волю, певним чином впливати на діяльність і поведінку людей.

Для виникнення владних відносин необхідно, щоб суб'єкт мав такі якості:

• волю до влади, тобто бажання панувати і готовність брати на себе пов'язану з цим відповідальність;

• компетентність, тобто знання сутності справи, стану і на­строю підвладних, уміння використовувати ресурси, мати авто­ритет.

Готовність до підкорення об'єкта владарювання залежить від низки чинників:

— від його якостей;

— від висунутих до нього вимог;

— від ситуації та засобів впливу, які має суб'єкт;

— від сприйняття суб'єкта об'єктом залежно від наявності (або відсутності) у нього авторитету.

На відміну від ранніх експлуататорських держав, де об'єкт владарювання був безправним і зобов'язаним беззаперечно під­корятися суб'єкту владарювання, у сучасних демократичних дер­жавах якості об'єкта політичного владарювання визначаються насамперед його політичною і правовою культурою.

Соціальна (публічна) влада — вольові (керівництва — підко­рення) відносини між людьми з приводу організації їх спільної діяльності, вироблення та здійснення спільної для даного соціаль­ного колективу волі (інтересу).

Державна влада є особливим різновидом соціальної влади. Якщо у первісному суспільстві соціальна влада має публічний (суспіль­ний) характер, то в класово-організованому — політичний. У державі ми маємо справу з політичною владою. В аналізі полі­тичних систем суспільства влада посідає таке саме місце, як гро­ші в економічних системах: вона має міцні корені в суспільному і приватному житті громадян.

Відмінності політичної та державної влади важко виділити, проте вони є.

1. Всяка державна влада має політичний характер, але не всяка політична влада є державною. Прикладом може служи­ти двовладдя в Росії 1917 p. — влада Тимчасового уряду і влада Рад. Володіючи політичною владою, Ради на той час не мали самостійної державної влади. Інший приклад — по­літична влада в Анголі, Гвінеї-Бісау, Мозамбіку, які переста­ли бути колоніями Португалії (до проголошення незалежно­сті в 1974 і 1975 pp.). Таку владу можна назвати переддержавною, або додержавною. Лише згодом вона стає державною, набуває загального характеру.

2. Державна влада виконує роль арбітра у відносинах між різними соціальними верствами суспільства, пом'якшує їх про­тиборство, виконує «спільні справи». Держава — центральний інститут політичної влади. Ядром політики як сфери діяль­ності, пов'язаної з відносинами між класами, націями та ін­шими соціальними групами, є проблема завоювання, утри­мання і використання державної влади. Термін «політична влада» покликаний підкреслити реальну здатність і можли­вість класу (соціальної верстви, соціальної групи), який не має влади, вести боротьбу за її завоювання, проводити свою волю в політику — в межах правових норм і за їх допомогою.

Політична діяльність не вичерпується державною діяль­ністю. Вона здійснюється в рамках різних політичних партій, профспілок, міжнародних організацій. За допомогою полі­тичної влади реалізуються життєво важливі інтереси значних і впливових груп суспільства (класів, націй, етнічних спіль­нот та ін.).

На відміну від державної влади, політична влада класу, іншої соціальної спільноти не спроможна виконати роль умиро­творителя протиборчих сил суспільства або здійснювати «спі­льні справи».

3. Політична і державна влада мають різні механізми здій­снення. Державна влада характеризується наявністю апарату управління і апарату примусу. Вона має владний примусо­вий вплив на поведінку людей та їх організацій, забезпече­них державно-правовими методами.

Політична влада класу та іншої соціальної спільноти здійс­нюється через: а) їх організації (опосередкований шлях);

б) політичні виступи (безпосередній шлях). Якщо влада кла­су реалізується за допомогою державного апарату зі спиран­ням на апарат примусу, можна говорити про державну владу. Державна влада не може протиставлятися політичній владі, оскільки політичну владу в суспільстві не можна уявити без дер­жави. Держава є основним універсальним акумулятором полі­тичної влади, тому що має можливість:

а) надавати інтересу (волі) влади загальнообов'язкового ха­рактеру;

б) використовувати спеціальні органи (апарат) для його (її) здійснення;

в) вдаватися в разі потреби до примусу.

Зазвичай державна влада є основним напрямком здійснення політичної влади класу (соціальної верстви, соціальної групи) у державних формах за допомогою властивих лише їй засобів і методів.

Політична влада — публічні, вольові (керівництва — підко­рення) відносини, що утворюються між суб'єктами політичної системи суспільства (у тому числі державою) на основі політич­них і правових норм.

Державна влада — публічно-політичні, вольові (керівницт­ва — підкорення) відносини, що утворюються між державним апаратом і суб'єктами політичної системи суспільства на підґрунті правових норм, зі спиранням, у разі потреби, на державний при­мус. Державна влада відносно самостійна і складає основу функ­ціонування державного апарату.

У різних суспільствах і державах характер влади відрізняєть­ся: в одних «керівництво» з боку держави означає пряме насиль­ство, в інших — прихований примус, у третіх — організацію і переконання. Має місце й поєднання різних засобів здійснення державної волі.

Панування, систематичне насильство, примус — влада анти­демократична.

Переконання, авторитет, служіння суспільству, дотримання загальнолюдських цінностей — влада демократична.

Будь-яка державна діяльність потребує керівництва, керівницт­во — влади, а будь-яка влада — легітимності. Ознаки (риси) державної влади:

1) публічна влада — виступає від імені всього суспільства (на­роду), має «публічну» основу своєї діяльності (казенне майно, власні прибутки, податки);

2) апаратна влада — концентрується в апараті, системі орга­нів держави і через ці органи здійснюється;

3) верховна влада — юридичне уособлює загальнообов'язко­ву волю всього суспільства, має у своєму розпорядженні моно­польне право видавати закони і спиратися на апарат примусу як на один із засобів дотримання законів та інших правових актів;

4) універсальна влада — поширює владні рішення на усе сус­пільство: вони є загальнообов'язковими для всіх колективних і індивідуальних суб'єктів;

5) суверенна влада — відділена від інших видів влади усере­дині країни (від партійної, церковної та ін., від влади інших держав). Вона незалежна від них і має виключне монопольне становище у сфері державних справ;

6) легітимна влада — юридичне (конституційне) обґрунтована і визнана народом країни, а також світовою спільнотою. На­приклад, представницькі органи набувають легітимності в резуль­таті проведення виборів, передбачених і регламентованих зако­ном.

Нелегітимна влада вважається узурпаторською. Узурпацією є порушення правових процедур при проведенні виборів або їх фальсифікація. Зловживання легітимною владою, тобто викорис­тання її в протизаконних цілях на лихо суспільству і державі, перевищення владних повноважень, є також узурпацією влади. Стаття 5 Конституції України говорить: «Ніхто не може узурпу­вати державну владу»;

7) легальна влада — узаконена у своїй діяльності, в тому числі у застосуванні сили в межах держави (наявність спеціально ство­рених органів для утримання влади і втілення її рішень у життя). Легальність — це юридичне вираження легітимності: здатність втілюватися в нормах права, функціонувати в межах закону. Ді­яльність легальної влади спрямована на стабілізацію суспільст­ва. Нелегальна влада (наприклад, мафіозна, злочинна) діє поза рамками закону, вносить беззаконня і безладдя до суспільства. Яке співвідношення держави і державної влади? Поняття «держава» і «державна влада» — близькі і багато в чому збіжні. У ряді випадків вони вживаються як тотожні, взає­мозамінні. Але між цими поняттями є й відмінності. Поняття «держава» є місткішим: воно охоплює не лише владу саму по собі, але й інші інститути, органи влади. Державна влада — це самі владостосунки (керівництво /панування/ — підкорення).

Література

Авторханов А.А.Технология власти. – М., 1991.

Загальна теорія держави і права / За ред. В.В. Копєйчикова. – К., 1997.

Конституція України. – К., 1996.

Право и власть. – Сб. статей. – М., 1990.

Энтин Л.М. Разделение властей. Опыт современных государств. – М., 1995.