Національна культура та проблеми соціальної свободи - Архітектура - Скачать бесплатно

1) відсутність страху втрати того, що тобі важливе; 2) безсмертя, непідвладність ніяким хворобам і травмам; 3) відсутність власності, про яку треба піклуватися. Інфантильним таке розуміння ми називаємо тому, що воно складається з нереалістичних, фантастичних визначень. Це і є те, що називеється «свобода від...» і що, швидше за все, має невротичну природу.
Нарешті, в останньому трактуванні свобода — щось, що містить в собі небезпеку і зло (негативна свобода). Суть її виражається в наступних визначеннях: 1) хаос і безлад, відсутність правил і законів; 2) зло, що несе небезпеку руйнування і загибелі; 3) анархія в суспільстві, ведуча до розгулу злочинності.
Висновки
1.Тільки 103 студенти (=30 %) мають єдине або одне переважаюче трактування, а у інших спостерігається поєднання різних. В середньому кожен студент дотримується двох-трьох виділених восьми трактувань. Найчастіше зустрічаються поєднання духовного, гармонійного, соціального і економічного розуміння свободи. Це підтверджує складність і багатоаспектність даного феномена і, відповідно, неможливість дати йому єдине вірне тлумачення, яке робило б всі інші помилковими.
2. У багатьох студентів на передній
план висуваються загальнийгуманістичні і
екзистенціальні аспекти явища (духовна і гармонійна свобода), а соціальний і особливо політичний аспекти йдуть в тінь. Свобода набуває недиференційованого, розмитого, глобального розуміння, стаючи синонімом загального добра, блага і щастя. Тому у нас є підстави стверджувати, що для сучасних студентів характерне переважання широкого етико-гуманістичного трактування суті свободи над конкретнішим соціальним і соціально-політичним.
3. Всупереч традиційній орієнтації на абсолютизацію свободи, на так звану свободу-вільність, в цілому лише близько 12,5 % студентів розглядають абсолютистське розуміння свободи як одне з можливих, близько 1 % вважають таке тлумачення основним. Проте якщо врахувати, що в деяких аспектах до свободи-вільності примикають інфантильна і негативна свобода, а також окремі формулювання, які ми включили в духовну і економічну свободу, то загальна кількість студентів, так або інакше що приймають дане трактування, збільшується майже удвічі.
4. Хоча середній індекс інтерпретації свободи в політичному сенсі ввійшов у плюсову область, відбувається це лише тому, що у переважної більшості студентів подібне тлумачення не викликає категоричного відторгнення. Проте студенти на подив виражали високий ступінь згоди з визначеннями, пов'язаними з правами людини, з демократичними свободами, з суспільним самоврядуванням і т.д.








Розділ ІІ



Культура та національна культура


Перед тим як говорити про національну культуру, необхідно звернутися до поняття “культура” взагалі. В українських та російських дослідженнях доволі повно висвітлювався цей феномен. Але залежно від фаху вчених культура трак¬тувалася по-різному. Так, учені-етнологи й етнографи бачили в культурі національні моменти. Наприклад, Н.Н. Чебоксаров писав: «На нашу думку, саме культурна специ¬фіка повинна розглядатися як основна ознака всякого етносу, що дозволяє в усіх без винятку випадках відмежовувати його від інших». Ю.В. Бромлей характеризував етнос насамперед «загальними відносно стабільними особливостями культури» . Ін¬шу позицію займають фахівці-культурологи. У їх роботах культура розглядається най¬частіше в соціально-філософському плані, у тісному співвідношенні з життям суспільства й у цілому слабо пов'язується з життям етносу.
Культура розуміється по-різному, але, при всьому розмаїтті її визна¬чень, в підході можна виділити два основних аспекти. З одного боку, культура існує в предметно-результативних формах - матеріальних і духовних цінностях, мові, традиціях, звичаях, і в такому вигляді успадковується новими поколіннями від старших. Другий ас¬пект - творча діяльність людини, що освоює багатство культури, формується в особис¬тість, здатну бути культурною, дієвою і розвинутою. Якщо в першому випадку свідомість живих людей і їх діяльність у всіх сферах життя суспільства виявлялася винесеною за межі культури, то тепер культура вже включає в себе свідомість і самосвідомість, і зокрема на¬ціональну самосвідомість. Із цього випливає, що при розумінні культури як єдності (взає¬модії) творчої діяльності людини і її предметно-результативних сторін і передумов відпадає необхідність окремих посилань на національну психологію, традиції, звичаї і т.д., оскільки культура вже має їх, синтезуючи у щось загальніше і значніше. Відносно само¬стійне значення можуть мати тільки національна мова і самосвідомість. Хоча існують у великій кількості наукові дослідження, присвячені проблемам розвитку національної куль¬тури, у цих роботах, на жаль, національна культура не знайшла свого конкретного концеп¬туального визначення, заснованого на єдиній думці авторів, за винятком робіт останнього часу, де зроблена така спроба (наприклад, робота О.М. Ломшиної .
Сьогодні ясною і зрозумілою є та істина, що справжня культура йде своїми коре¬нями в глибину життя народу і є єдиним носієм національної своєрідності. Однією із серйозних помилок, допущених у трактуванні національної культури, що породжують аморальність, втрату довіри до народу, виникнення психологічної відчуженості від рід¬ного краю, інертність до знання власних духовних цінностей, залишених попередніми поколіннями, є недостатня увага до успадкованих духовних цінностей .
Невичерпний потенціал народної культури, по-перше, включає у себе всю суму знань, умінь, соціального досвіду, втіленого в результатах матеріальної і духовної діяль¬ності людей. У їх світорозумінні й відчутті навколишнього середовища закладена емо¬ційно-духовна й ідейно-теоретична спрямованість кожного народу (нації чи народності). По-друге, цей духовний потенціал має у собі й історичній пам'яті усвідомлення інтере¬сів і цілей народу. Народний потенціал завжди був головним джерелом формування і розвитку націй і народностей, їх культури й самосвідомості.
У формуванні і розвитку національної культури і національної самосвідомості ве¬лику роль відіграє рівень суспільного розвитку, його інститути, партії й ідеологія. Останні не можуть існувати поза об'єктивними закономірностями розвитку суспільст¬ва, його матеріальної і духовної сфер, проте відіграють істотну роль: можуть прискори¬ти той чи інший процес чи тимчасово загальмувати його. Однак вони неспроможні постійно припиняти суспільний розвиток, формування і розвиток національної культу¬ри і національної самосвідомості. І хоча у процесі формування національної культури і національної самосвідомості завжди існують об'єктивні закономірності і суб'єктивні фактори, їх аналіз і висвітлення в науковій чи художній літературі може бути неодно¬значним. Процеси розвитку націй, нагромадження його економічного, соціально-політичного й інтелектуального потенціалу стали важливим фактором, що сприяє під¬несенню культури і всіх духовних запитів націй і народностей.
Узагальнюючи, можна сказати, що роль національної культури як носія націо¬нальної самосвідомості виходить з наступного:
- наявності бази для забезпечення зростаючих духовних потреб;
- наявності стимулів і механізмів забезпечення стійкого характеру нації, її свідомості і діяльності порівняно з іншими сферами суспільства;
- наявності спонукальних якостей;
- наявності захисних і охоронних функцій.
Національна культура є першоджерелом формування і розвитку національної са¬мосвідомості, яка орієнтована на вираження національних інтересів, а національна культура є важливим фактором зближення націй і народностей.


Особливості формування української національної культури

Завершення формування ядра укра¬їнського народу було пов'язано також із становленням засад української менталь¬ності з притаманними їй властивостями та архетипами. Питання про українську ментальність вперше на серйозному фі¬лософському рівні сформулював Д. І. Чижевський, але спорадично воно аналізу¬валося й іншими вченими української діаспори. Останніми роками в його роз¬робку свій внесок зробили В.С. Гор¬ський, С.Б. Кримський, В.Л. Храмова та інші українські дослідники. Їх висновки не тотожні в деталях, але близькі в основ¬них рисах.
Давнім слов'янам була притаманна своєрідна соціально-економічна система, яка грунтувалася на господарській та громадській автаркії окремих великих родинних домогосподарств. Вони утворювали між собою общинні об'єднання, що входили до складу пле¬мен та міжплемінних об'єднань (типу племінних князівств переддержавної доби).
Наявність самостійних домогоспо¬дарств була тим соціально-економіч¬ним тлом, яке формувало антропоцентричний світогляд, позначений певним трагізмом індивідуальної долі, зумовле¬ним постійним ризиком життя поруч з кочівницьким степом. Відповідно, постійна напруженість у відносинах з номадами, несталість побуту на порубіжжях з «Диким полем» («українах») фор¬мувала психологічний тип вільної людини-воїна, бродяги, згодом — козака, з притаманними йому ментально-ду¬ховними, суспільно-громадськими та культурно-побутовими особливостями.
Нестабільність життя і побуту, не¬можливість розрахувати майбутнє не сприяли розвитку раціональності мен¬талітету, але вчили покладатися на долю та власну вдачу, цінувати дружбу і щирість, а не меркантильні розрахунки та матеріальний комфорт, до яких справжній козак завжди ставився з пре¬зирством. За таких умов чоловіки часто залишалися неодруженими або, від¬правляючись у похід, на промисли чи випас худоби, подовгу жили без сімей. Багато хто з них не повертався додому. Тому у жінок формувалася особлива відповідальність за долю дітей, які були прив'язані до матері сильніше і глибше, ніж до батька. Звідси й особливе став¬лення в українському фольклорі саме до матері за маловиразності в ньому по¬статі батька.
Ще з часів Київської Русі провідні прошарки її населення, переважно при¬дніпровських міст, зокрема Києва, вступали в безпосередні зв'язки з му¬сульмансько-іудейським Сходом (через Хазарію) та християнською Візантією — прямою спадкоємницею пізньоантичної культури. Зі Сходу на береги Дніпра надходили не тільки срібні дірхеми та барвисті тканини, а й нові ідеї.
Чужими тривалий час залишалися ес¬хатологічний пафос християнства (до якого людей звернуло татарське лихоліття) і мотив протиріччя між духом плоттю (взагалі не притаманний православ'ю в такій загостреній формі, яі католицизму). Всесвіт, а отже, природа і людина осмислювались як прекрасні творіння Божі, осяяні його любов'ю
Але поряд з наївним сприйняття християнства пересічним населенням, на Русі, принаймні з початку XI ст. з'являються люди (Іларіон Київський, Антоній і Феодосій Печерські та ін.), які прагнуть цілком віддати себе служіння Богові. Чернецтво, особливо ченці Києво-Печерської лаври, з їх орієнтацією на самітництво, анахоретство, з одного боку, та розвиток книжкової культури і мистецтва, з другого, робили значний внесок у формування підґрунтя майбутньої української духовності.
Наївно було б ідентифікувати ментальність Київської Русі з притаманним українському народу духовно-ціннісним ладом. Персоналістична, антропоцентрична лінія духовного розвитку тут тільки фор¬мувалася. Більш-менш вільно, всупереч загальному, ще досить архаїчному, тону давноруської культури вона могла про¬являтися саме в маргінальних сферах суспільного та культурного життя.
Саме ці тенденції почали виходити на перший план у післямонгольські часи, особливо на межі XV—XVI ст. (підви¬щення ролі чернецтва та порубіжної зі степом вольниці — козацтва, поширен¬ня міського самоврядування через здо¬буття магдебурзького права, привілеї та вільності князів, папства і шляхти). Особливо це стосується порубіжних зі степом земель, де люди опинялися в трагічній «прикордонній ситуації», на межі життя та смерті, коли не існувало ваюмої політичної сили, здатної захис¬тити від насилля, полону, вбивства. Це породжувало відчуття невпевненості «в сьогоднішньому дні» і вчило розрахову¬вати на власні сили.
У Придніпровській Україні, південніше Києва, процеси суспільного відродження на межі Середньовіччя і Нового часу відбувалися через партнерське об'єднан¬ня окремих осіб і сімей у самоупорядковані громади. Ініціатива виходила від конкретних людей, які самі вільно оби¬рали і скидали своїх голів. Все це сприяло становленню демократичних традицій та ментальних засад, при від¬стороненому, недовірливому ставленні до здебільшого чужинницьких за поход¬женням державних структур, зокрема ли¬товсько-руських, польських, москов¬ських (Сіверщина), молдавських (Буко¬вина) та угорських (Закарпаття).
Завоювання турками Балкан та заги¬бель Візантії з останніми грекомовними осередками Причорномор'я (Трапе¬зунд, Феодоро та ін.) зменшувало ва¬гомість цього напрямку культурних зв'язків, хоч він і залишався основним принаймні до початку XVII ст., коли в українській культурі пізньоісіхастський світогляд репрезентував І. Вишенський.
Паралельно зростав зовні малопо¬мітний, але досить ґрунтовний іудейсь¬кий вплив. У південних регіонах Східної Європи він простежувався з межі ер і ціл¬ком виразно фіксувався в дохристиян¬ському Києві. Посилення економічних зв'язків Придніпров'я і Галичини з Му¬сульманським Сходом за золотоординських часів сприяло появі в містах знач¬ної кількості іудейських (і вірменських) купців, зокрема кримського, подекуди тюркомовного походження. Це допов¬нювалося поширенням західноєвропей¬ського єврейства на схід через Польщу в міста Великого князівства Литовського.
Староукраїнська ду¬ховність (цю тезу в останні роки розроб¬ляє С.Б. Кримський) своїм корінням че¬рез біблійну, зокрема старозавітну, сло¬весність у різних формах її інтерпретації сягає найглибших рівнів давньосхідної та античної культур з їх численними синтетичними формами у вигляді патристики східних отців Церкви, містичної практи¬ки ченців-ісіхастів Афону, астрологічно-космографічної кабалістики тощо. В ньому вона розвивалася певною мірою паралельно відповідним західноєвропей¬ським, ренесансним та гуманістично-передпеформаційним тенденціям, які і до Люблінської унії безпосередньо впливали на якусь частину представників місце¬вої, особливо галицько-волинської, зна¬ті, зокрема на тих, хто отримував латиномовну освіту в західних університетах. Але до Подніпров'я ці західні імпульси до середини XVI ст. ледве доходили.
Чіткої межі між містом і селом, міщан¬ським, козацьким та селянським станами, так само як між землеробським, обробле¬ним лісостепом і небезпечним степом, що тільки починав колонізовуватися, тут тривалий час не існувало. В козацькому середовищі часом навіть стиралася межа між голотою, шляхтою та вихідцями з аристократичних родин. Князя Дмитра Вишневецького народ оспівував як іде¬ально-типового, за його уявленнями, ко¬зака Байду. В Україні доля людини значно більшою мірою залежала від її атасної волі, ніж у Західній Європі, а тим більше у Московському царстві тих часів, а життя минало в органічній єдності з природою, про що постійно йдеться в народних ду¬мах і піснях. За нерозвиненості раціо¬нальних, рефлективно-відсторонених від чуттєвої дійсності, форм світосприйняття це, до речі, зумовило виразну антропоморфізацію явищ природи в українському фольклорі.
Розгляд екологічно-соціокультурно-історичного контексту формування ду¬ховно-ментальних засад української культури дає змогу виявити витоки та причини появи її певних інваріантів. Але визначивши їх та їхні джерела, не слід сподіватися, що в кожній із суб-систем української культури, на кожно¬му з етапів її розвитку саме вони визначатимуть її сутність та провідні форми. На момент свого оформлення староукраїнська культура складалася з кількох окремих субкультур, зокрема козацької та селянської (з найширшим діапазо¬ном перехідних між ними форм), міщанської та чернечої, за регресування русько-шляхетської (після Люблінської та Брестської уній) внаслідок ополячен¬ня й окатоличення місцевого панства. Ця станова строкатість доповнювалася територіальними, а з укладенням Бре¬стської унії — і конфесійними особли¬востями.
Така ситуація була цілком природною для європейських країн пізнього Серед¬ньовіччя та початку Нового часу. Але попри цю варіативність форм, на поча¬ток XVII ст. на українських землях, з осередком у Середньому Подніпров'ї навколо дніпровської осі, між запо¬різьким та києво-лаврським осередка¬ми соціокультурного життя, саме староукраїнська соціокультурна система має вже ціпком усталений вигляд. І невдовзі на її тлі виросла своєрідна і багатобарвна культура українського бароко, яку вже неможливо зрозуміти без урахування творчого сприйняття українцями культурних надбань тогочасно Західнохристиянського світу.

































Висновок

У цій роботі я спробував дати характеристику таким поняттям, як соціальна свобода та національна культура.
Як ми бачимо, поняття свободи досить щироке та єдиного визначення не має. Свободу можна розглядати як людський вимір буття, як відповідальність, як інфраструктуру культури, як результат ставлення відповідальності та в контексті самосвідомості. Жодне з цих розумінь не дає однозначного пояснення терміна “свобода”. Проте не можна розглядати ці підходи окремо. Свобода – це складний термін, складові частини якого є взаємодоповняючими.
Також в контексті свободи я розглянув питання соціальних обмежень як основну протилежність свободи для більш детального вивчення основного питання. Науковці дійшли висновку, що соціальні обмеження можуть бути визначені як прояв соціальної необхідності у вигляді системної сукупності експліцитних (явних) і імпліцитних (прихованих) соціокультурних правил і норм, моделей поведінки, стереотипів мислення, засобів, способів, а також результатів самовираження людей, яким свідомо або несвідомо підкоряються люди і за межі яких вони не можуть або не хочуть виходити навіть тоді, коли це необхідно для них самих або суспільства, в якому вони живуть. Соціальні обмеження створюють систему у вигляді піраміди, де одні сторого підпорядковуються іншим. Вищим рівнем соціальних обмежень є обмеження концептуальні. Наступним рівнем соціальних обмежень є ідеологічні обмеження Наступними трьома вищими формами ідеологічних обмежень виступають онтологічно-гносеологічні, етичні і естетичні обмеження.Ідеологічні обмеження, що мають переважно ідеальний характер, знаходять свою подальшу конкретизацію і матеріалізацію на нижчих рівнях піраміди соціальних обмежень(политико-адміністративні; правові; інформаційно-освітні; технико-технологічні; економічні; військово-силові; структурно-демографічні).
Звичайно, вивчаючи питяння свободи, не можна обійти таке питання, як уявлення сучасних студентів-ненауковців про свободу. Це можна зробити на основі досить широкого за своїм змістом опитування. Саме з цього опитування нам стає зрозуміло, що в уяві сучасної молоді існує 8 основних(наголошую – основних) видів свободи. Це свобода духовна, гармонійна, соціальна, економічна, політична, абсолютна та інфантильна. Проте, не дивлячись на існування спільних рис, кожний індивід виділив свою, неповторну всободу.
Розглядати проблему національної культури потрібно з самого терміна “культура”. Щодо цьго думки вчених також розійшлися. Проте можна виділити два основні аспекти культури: культура існує в предметно-результативних формах - матеріальних і духовних цінностях, мові, традиціях, звичаях, і в такому вигляді успадковується новими поколіннями від старших; творча діяльність людини, що освоює багатство культури, формується в особис¬тість, здатну бути культурною, дієвою і розвинутою. Національна ж культура є носієм національної самосвідомості, що знаходить свій прояв у наступному:
- наявності бази для забезпечення зростаючих духовних потреб;
- наявності стимулів і механізмів забезпечення стійкого характеру нації, її свідомості і діяльності порівняно з іншими сферами суспільства;
- наявності спонукальних якостей;
- наявності захисних і охоронних функцій.
Далі як приклад я навів основні етапи розвитку української національної культури та їхню коротеньку характеристику.
Як висновок, хочеться відзначити ще далеко не повне висвітлення цієї теми взагалі та можливість іі подальшого (а можливо і безкінечного) доповнення.




Список використаної літератури




1) Алишев Б.С. Представления о свободе у современных студентов. Вопросы психологии, 2006 №2 С 99
2) Бромлей Ю.В. Этнос изтнография. -М.: Наука, 1973.-283 С 37
3) Левицкий С.А. Трагедия свободы. М.: Канон, 1995. С 136
4)Лихачев Д.С. Позтика древнерусской лнтературьі. - М.: Наука, 1979. - 352 с.
5) Ломшина Е.Н. Нразственная культура зтноса: Дис... канд. филос. наук. - Саранск, 1994. - 270 с.
6) Макаревич Э., Карпухин О. Игры интеллигентов, или социальный контроль масс. М.: Эксмо, 2003. С 98-99
7) Михайлов В.В. К проблеме социальных ограничений. Социологические исследования(СОЦИС), 2005 №7 С124
8) Морозова Л.П. Особливості формування національної культури і національної самосвідомості молоді. Наука, Релігія, Суспільство, 2005 №2. С 118
9) Новая постиндустриальная волна на Западе. М.: Асаёепиа, 1999.
10) Павленко Ю.В. Формування засад української ментальності та національної культури. Наука та наукознавство, 2007 №3 С 28
11) Романенко Ю.М. Бытие и естество. Онтология и метафизика как типы философского знания. СПб.. 1999. С. 532
12) Стратегія для України: уроки десятиріччя незалежності. - К.: Українське демократичне коло, 2001. - 94 с. С 17
13) Тищенко П. Био-власть в эпоху био-технологий. М., 2001.
14) Флоровский Г.В. Тварность. Православная мысль. 1928. № 1. С. 178.
15) Шлезингер А.М.-мл. Циклы американской истории. М.: Прогресс, 1992. С 28
16) Шмитт К. Политическая теология. М.: Канон-пресс-Ц. 2000. С 26
17) Шпет Г.Г. Сознание и его собственник. Георгию Ивановичу Челпанову от участников его семина¬риев в Киеве и Москве 1891-1916. Статьи по философии и психологии. М.,1916.
18) Тульчинский Г.Л. О природе свободы. Вопросы философии, 2006 №4 С 17