Менеджмент - наука управління - Менеджмент - Скачать бесплатно

Менеджмент – процес планування, організації, приведення в дію та контроль організації з тим, щоб досягнути координації людських і матеріальних ресурсів, необхідних для ефективного досягнення завдань.

Термін управління спочатку визначив вміння об’їжджати коней та ними керувати. Англійське слово “to manage” (керувати) походить від кореня латинського слова “manus” (рука). Потім цим терміном почали визначати вміння володіти зброєю та керувати колісницями.

Управління організацією в умовах ринкової економіки складніше, ніж в умовах центральної системи. Це пов’язано з розширенням прав відповідальності та з необхідністю пристосування до змін у зовнішньому середовищі. Всі проблеми, які виникають перед організацією, неможливо вирішити без сучасного професійного менеджменту – цього могутнього прискорювача розвитку суспільства.

Менеджмент визначається як процес, за допомогою якого професійно підготовлені спеціалісти формують організації та керують ними шляхом постановки цілей та розробки засобів їх досягнення. Процес менеджменту передбачає виконання функцій планування, організації, координації, мотивації, контролю праці робітників організації для досягнення певних цілей. Тому менеджмент – це вміння досягти поставлених цілей, спрямовуючи працю, інтелект, мотиви поведінки людей, які працюють в організації. Тому можна розглядати менеджмент як процес впливу на діяльність окремого працівника, групи, організації в цілому з метою досягнення найкращих результатів.

Мистецтвом досягти цілі повинен володіти певний прошарок суспільства – менеджери, робота яких полягає в організації та управлінні зусиллями всього персоналу для досягнення цілей. Тому менеджмент визначається як орган чи апарат управління.

У свою чергу, можна система управління також впли­ває на навколишнє середовище, подаючи на виходи сис­теми інформацію та продукт функціонування системи {товари, послуги, фінанси та iн.).

Отже, для ефективного функціонування будь-якої системи управління необхідно врахувати всі чинники як внутрішнього, так і зовнішнього характеру, які на неї впливають.

У навчальних закладах колишнього СРСР вивчався курс управління (народним господарством в цілому, його галузями, окремими соціально-економічними система­ми та ін.) У зв'язку з цим виникає потреба уточнення понять «управління» і «менеджмент». Відмінність між цими поняттями підлягає у змісті, формах та методах здійснення управлінського впливу суб'єкта управління на об'єкт. Управління як наука вивчає зазначені скла­дові в кожному випадку щодо конкретної системи від­носин управління виробничо-господарською діяльністю

З історії розвитку людства відомо безліч таких сис­тем— системи управління в рабовласницькому і фео­дальному суспільствах, у воєнізованій економіці, командно-адміністративній економіці колишніх соціаліс­тичних країн та ін. Менеджмент — це сучасна система правління, яка найбільш повно відповідає функціону­ванню соціально-економічних систем в умовах ринкових відносин.

Отже, застосування терміна «управління» правомір­не щодо загальної характеристики цього виду людської діяльності, а «менеджмент» — щодо змісту, форм і ме­тодів конкретного управлінського впливу суб'єкта па об'єкт управління в умовах ринкових відносин.

Термін «менеджмент» походить від англ. Manage - управління, керування. У зарубіжній та вітчизняній лі­тературі можна знайти безліч авторських визначень менеджменту, що пояснюється багатозначністю цього по­няття, оскільки є організаційна, функціональна та осо­бова складові менеджменту. Так, нерідко під менеджмен­том розуміємо структуру управління підприємством, тоб­то його ієрархію і всіх менеджерів — вищої, середньої та низової ланок. Це і є організаційно-структурний бік менеджменту.

Якщо під менеджментом розуміти поточний процес виконання функцій управління підприємством, то це — функціональна характеристика менеджменту.

Врешті, менеджмент як мистецтво управління ви­робничими процесами конкретною особою є особовою характеристикою його

Узагальнюючи різноманітні характеристики менедж­менту, можна дати таке визначення його: менеджмент — це система організації колективної праці, ефективного використання ресурсів, концентрації зусиль на безпе­рервному підвищенні якості роботи персоналу підприєм­ства (організації).

Проф. В. І. Терещенко наголошує на потребі розріз­няти поняття організації і управління (менеджменту). Під організацією слід розуміти структуру, у рамках якої здійснюються певні заходи. А управління — це сукуп­ність скоординованих заходів, спрямованих на досяг­нення певної мети. Організація — свого роду «анатомія» підприємства, управління — його фізіологія.

Отже, менеджмент являє собою поточну діяльність з управління виробництвом товарів чи послуг у рамках певної організації Однак організація не виникає сама по собі, а є також породженням менеджменту, його функцією. Організаційна складова менеджменту охоп­лює організацію структур, інформаційних каналів, ді­ловодство, облік, контроль, аналіз, планування, прий­няття рішень і організацію праці в широкому розумін­ні цього слова. Сюди відносять оптимізацію розмірів підприємства, централізацію і децентралізацію управ­ління, поділ праці в апараті управління, загальну орга­нізаційну структуру, штати працівників, обов'язки, пов­новаження та делегування їх, мотивацію та стимулю­вання праці.

Важливою складовою частиною менеджменту ство­рення відповідних умов праці або виробничого. Середовища. Сюди відносять правові норми, що регулюють працю робітників, фахівців і управлінських працівників, додержання гігієнічних та ергономічних параметрів ро­бочих місць, приміщень та устаткування; психофізіологію трудових процесів тощо.

Управлінська діяльність пов'язана також з інженер­но-економічним забезпеченням виробничо-господарських процесів. Слід зазначити, що в Україні управління всі­ма галузями та системами, у тому числі споживчою ко­операцією, було гіпертрофованим саме у цьому напрямі. Можливо, це пояснюється тим, що цілеспрямовано не провадилась підготовка кадрів управління, а до прак­тичного управління залучили галузевих фахівців, які неминуче змушені були спиратися на відповідну систе­му професійних знань і в основному зосереджували свою діяльність на інженерно-економічних питаннях. Лише з набуттям досвіду керівництва більшість з них прихо­дили до розуміння тієї істини, що управління виробничо-господарськими процесами зводиться до управління людьми, а для цього потрібно розуміти мотивацію по­ведінки людини у сфері виробництва та управління та вміти створювати сприятливі зовнішні і внутрішні умо­ви для здійснення цієї діяльності.

Виробничо-господарська діяльність підприємства спрямована на оволодіння ринком товарів чи послуг, які воно виробляє, ефективне використання складових чин­ників виробництва (праці, сировини, устаткування) і своїх та залучених коштів. Відповідно до цього менедж­мент структурно можна розподілити на три складові частини: маркетинг, виробничий менеджмент, фінансовий менеджмент.

Ефективна діяльність з управління соціально-економічними системами здійснюється за умови персональної загальної відповідальності за досягнення чітко сформу­льованої мети, що можливо лише у випадку поділу пра­ці в апараті управління та надання менеджерам усіх рівнів відповідних повноважень та прав для прийняття позитивних і негативних санкцій.

Відповідальність — це обов'язок того чи іншого чле­на колективу (керівника, фахівця чи іншого працівника) звітувати за виконання завдань чи операцій, які вхо­дять у його службові обов'язки. Відповідальність може бути загальною і частковою, а її конкретне вираження залежить від специфіки праці менеджера. Наприклад, коло обов'язків голови правління райспоживспілки охоп­лює види робіт і відповідальність, відмінну від видів робіт і відповідальності головного бухгалтера, началь­ника планово-економічного відділу або директора райкоопзаготпрому. Відповідальність залежить також від посади, яку обіймає менеджер. Чим вище менеджер в ієрархії управління, тим ближча його часткова відпо­відальність до загальної відповідальності за підприємст­во (організацію).

Відповідальність у принципі завжди персональна, хоча й може бути груповою. Так, групову відповідаль­ність за громадську та господарську діяльність спожив­чого товариства несе його правління, за торгове обслуго­вування пайовиків і населення— торговий відділ Проте не зважаючи на те, що в споживчій кооперації прий­няте колегіальне управління, слід намагатися встано­вити персональну відповідальність, пам'ятаючи істину: «якщо всі відповідають за все, то ніхто ні за що не від­повідає».

Складовою частиною менеджменту є також наявність цілей, які повинні досягатися наполегливою діяльністю. Цілі можуть встановлюватися самостійно або ззовні, вищою ланкою управління. Вони повинні бути зрозумі­лими, чітко сформульованими, такими, що можуть бути реально досягнутими та проконтрольованими. В іншому випадку йдеться лише про бажання чи наміри.

Взаємодія в процесі виробництва чи управління грун­тується на поділі праці і завдань між окремими праців­никами чи групами працівників. Механізмом, який по­єднує окремі частини розподіленої праці, є менеджмент, що означає у цьому розумінні координацію праці пра­цівників та їхніх груп.

Для того щоб управляти виробничим або іншим про­цесом, потрібно мати повноваження, тобто владу щось робити, розпоряджатися, користуватися певною свобо­дою дій. Повноваження виражаються у службовій ком­петенції менеджера і тісно пов'язані з відповідальністю, розглянутою вище. Для досягнення поставлених цілей менеджер повинен мати у своєму розпорядженні систе­му позитивних та негативних санкцій, які він може за­стосовувати до того чи іншого підпорядкованого йому співробітника. Санкції повинні грунтуватися на моти­вації поведінки підлеглого. Як правило, ефект досяга­ється при застосуванні позитивних санкцій — премію­вання, морального заохочення. На деяких працівників ефективно впливають негативні санкції — догана, осуд­ження, позбавлення премії. Отже, менеджмент — склад­не соціальне явище, яке являє собою специфічну діяль­ність певної категорії людей у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ і багато в чому визначає ефективність цієї діяльності.

Процеси управління як особливий вид людської ді­яльності виникли і потреби забезпечити цілеспрямова­ність та погодженість роботи людей. Якщо окремий ре­місник сам управляє своєю працею, то колектив реміс­ників потребує майстра, тобто керівника, який здійснює функцію управління Отже, управління виникло з пот­реб координації і погодження розподіленої праці. Біль­шість вчених вважають, що в історичному плані управ­ління як діяльність виникло в період другого великого суспільного поділу праці — відокремлення ремесла від землеробства.

Па початкових етапах спільної діяльності людей, ко­ли ця праця була досить простою, вона здійснювалась спільно з виробничою діяльністю. У міру зростання спільної діяльності та її ускладнення, поглиблення спе­ціалізації та кооперації праці виникла потреба виді­лення управління як специфічного виду трудової діяль­ності людини на виробництві — управлінської.

Вивчення історії розвитку людського суспільства свідчить, що уже в давнину були великі організації, які мали формальну структуру і відповідні рівні управлін­ня. Тільки завдяки існуванню таких організацій були побудовані споруди древніми інками, жителями Вавилону та Єгипту. Прикладом таких організацій може бути також імперія Олександра Македонського (пізніше — Римська імперія), які охоплювали величезні площі і об'єднували мільйони людей від Азії до Європи. Керів­ництво цими організаціями здійснювалося певними струк­турами, які включали імператора, його довірених осіб, губернаторів провінцій, митників, збирачів податків і наглядачів за роботою рабів на полях і в майстернях.

Форми і структури управління, які склалися в орга­нізаціях минулого, можна побачити і нині. Наприклад, організація сучасних армій побудована за принципами, які діяли ще в легіонах Стародавньою Риму, а територіальна структура управління вперше була застосована Олександром Македонським.

Серед сучасних структур є також такі, що зароди­лися сотні років тому назад, наприклад, структура уп­равління католицькою церквою, визначена засновника­ми християнства. Майже двадцять століть ця структура не змінюється, тоді як за цей період виникло безліч організацій і структур, що згинули у мороці минулого. З розвитком виробництва і економічних зв'язків у сус­пільстві управління ускладнювалося. Однак до початку двадцятого століття його функція лишалася досить уні­версальною. Управління виробництвом здійснювалося власником підприємства і невеликою групою його особ­ливо довірених людей.

Дещо в іншому напрямі розвивалося управління ви­робництвом у Сполучених Штатах Америки. В остан­ній чверті XIX ст. у цій країні зароджуються основи уп­равління, яке нині називається менеджментом.

Причини виникнення сучасного управління в Амери­ці можна пояснити так. Наприкінці XIX — на початку XX ст. США були практично єдиною країною, де під­приємницька діяльність людини не залежала від її по­ходження, національності, стану чи релігійної належ­ності. Мільйони емігрантів з Європи в пошуках кращої долі створити там величезний ринок робочої сили, па якому працелюбна і здібна людина могла досягти знач­ного успіху. Уряд Сполучених Штатів з самого початку їх оформлення в самостійну державу серйозно підтри­мував ідею освіти для всіх, хто її бажав здобути. Освіта сприяла збільшенню чисельності людей, які були-інтелектуально здатні працювати на різних ділянках у бізнесі, включаючи управління. Виявилося, що кращих результатів досягали ті з них, які могли генерувати но­ві ідеї, у тому числі в сфері управління. Мета вивчення курсу «Менеджмент» — здобуття тео­ретичних і практичних знань та вмінь студентами з нау­кового управління галузями господарства та громадсь­кою діяльністю організацій і підприємств споживчої ко­операції.

Відповідно до сформульованої мети завданнями кур­су є:

опанування теоретичними основами менеджменту і навичками застосування цих знань у практичній діяль­ності;

вивчення організаційної структури управління коопе­ративним господарством та проблем її оптимізації в умовах ринкових взаємовідносин у народному госпо­дарстві;

оволодіння методами сучасного менеджменту;

вивчення змісту процесу управління споживчою ко­операцією і окремими галузями діяльності її.

Курс менеджменту для студентів вищих кооператив­них навчальних закладів грунтується па трьох складо­вих елементах:

управлінських аспектах фундаментальних суспільних наук, у межах яких досліджуються проблеми управлін­ня суспільним виробництвом {економічна теорія, філо­софія, макроекономіка), а також наук, що досліджують загальні закони управління (кібернетика, теорія систем та ін.);

конкретних науках про окремі сторони і функції управління (економіка підприємства, комерційна ді­яльність, маркетинг та ін.);

теорії кооперативного менеджменту, яка досліджує власні закономірності управління громадсько-масового і господарською діяльністю споживчої кооперації.

Наука управління суспільним виробництвом, части­ною якої є управління кооперативним господарством, виникла на межі суспільних наук та прикладних сфер знань і на відміну від інших наук досліджує та розроб­ляє шляхи комплексного впливу на суспільне вироб­ництво, не підміняючи при цьому зазначені науки, а об'єднуючи їхні методи на основі аналізу і синтезу еле­ментів системи управління.

Оскільки відносини управління виникають між людь­ми в процесі виробничої діяльності, вони по своїй суті є суспільними. Тому менеджмент як наука належить до класу економіко-організаційних наук.

Предметом (об'єктом вивчення) науки управління (менеджменту) є суспільні відносини, що виникають між людьми у процесі виробництва, обміну та спожи­вання матеріальних благ (послуг) з приводу погоджен­ня та координації спільних дій для досягнення окрес­лених цілей, тобто відносини управління. Відносини управління виступають похідними від виробничих, еко­номічних відносин людей, є надбудовного категорією над економічним базисом. Характер відносин управлін­ня, процеси формування і розвитку їх, зумовлені харак­тером виробничих відносин та формами власності на за­соби виробництва

Управління кооперативним господарством (коопера­тивний менеджмент) є складовою частиною управління суспільним виробництвом, а його предметом є відносини управління, що виникають у різних галузях, ланках і на різних рівнях споживчої кооперації, а також закони і закономірності розвитку їх. Оволодіння наукою менедж­менту озброює органи управління знаннями, що забез­печують можливість розробки науково обгрунтованих форм, методів, прийомів, систем управління, а також рекомендацій для вирішення конкретних організаційно-управлінських проблем.

Загальним методом менеджменту як науки є діалек­тичний підхід, що дав змогу правильно вирішувати пи­тання удосконалення форм та методів управління ви­робництвом в умовах мінливих економічних ситуацій, передбачає вивчення окремих аспектів, елементів та зв'язків системи управління. Це здійснюється за допо­могою методів спостереження, моделювання, аналізу, синтезу та узагальнення, індукції і дедукції та ін.

Спеціальні методи пізнання поділяють на дві групи: а) методи збирання та первинної обробки конкретних даних (інформації). Це різноманітні прийоми та фор­ми анкетування, інтерв'ю, вибірка статистичних та ін­ших даних, групування їх, побудова динамічних рядів, графічних зображень, розрахунок середніх. Важливу роль у досягненні надійних кінцевих результатів віді­грає якість звітності, анкет, достовірність заповнення (змісту) їх;

б) методи вивчення, оцінки та узагальнення добутої інформації з погляду управлінських відносин (підготов­ка рішень, характеристика кадрів управління, узагаль­нення передового досвіду, стимулювання праці та ін.). До найбільш поширених методів наукових досліджень в управлінні належать перехід від вивчення конкретних фактів і цифр до узагальнення та виявлення найбільш суттєвих причинно-наслідкових зв'язків усередині самої системи управління, а також між цією системою і соціально-економічними процесами, що перебувають під впливом її; оцінка форми таких зв'язків, класифікація факторів, які стимулюють або, навпаки, гальмують вплив на розвиток їх, що відповідно позначається на кінцевих результатах. Останнім часом значного поширен­ня набули математичні методи балансових, оптимізаційних та інших розрахунків, а також економіко-математичне моделювання, яке дає змогу досить точно від­творити основні якісні та кількісні характеристики поведінки (розвитку) суб'єкта і об'єкта управління у відносно простому та зручному для аналізу вигляді. Використання математичних методів та моделей у по­єднанні з швидкодіючою технікою (ЕОМ, міні ЕОМ та ін.) значно підвищує ефективність і продуктивність пра­ці вчених, скорочує строки проведення досліджень, під­вищує точність і надійність висновків. Широко застосо­вуються економічні експерименти, які дають можливість перевіряти на практиці та уточнювати теоретичні роз­робки і гіпотези про нові методи і форми управління, перш ніж поширювати їх на всю господарську систему.

Комплексний підхід передбачає вивчення досліджу­ваних явищ в їх зв'язку з різними методами, які засто­совуються не тільки цією, а й іншими науками, що вивча­ють ці самі явища.

Системно-структурний підхід полягає, з одного боку, у розгляді управлінської системи, тобто всієї сукупності управлінсько-організаційних зв'язків як єдиного дина­мічно розвиненого організму, а з другого, у поділі його на структурні елементи, ланки з метою вивчення суті, місця і ролі кожного з них у системі взаємодії з іншими елементами. У ході системно-структурного аналізу роз­криваються причинно-наслідкові зв'язки між елемента­ми системи та закономірності розвитку її.

Отже, метод менеджменту як науки управління фор­мується синтезом загальнонаукового діалектичного ме­тоду дослідження і специфічних методів, пов'язаних з менеджментом наук.

Вперше інтерес до управління, як до науки, з'явився у 1911 р., після виходу у світ книги Ф. У. Тейлора «Прин­ципи наукового управління». З цього моменту управ­ління визнане як наука і самостійна сфера досліджень. Але розуміння того, що організацією можна управляти систематизовано і таким чином ефективно досягати її цілей, виникло не з публікацією зазначеної книги. Ро­зуміння потреби наукового підходу до управління роз­вішалося, починаючи з середини XIX ст. Основною силою, яка сприяла посиленню інтересу до управління, була промислова революція, що розпочалася п Англії. Проте ідея, що управління саме може внести суттєвий внесок у розвиток і успіх господарської діяльності, вперше виникла в Америці завдяки дослідженням Ф. У. Тейлора.

Виникнення і оформлення науки управління як галузі наукових досліджень частково було відповіддю на потреби великого бізнесу, а частково — спробою ско­ристатися перевагами техніки, створеної внаслідок про­мислової революції", а також досягненнями групи допит­ливих людей, які відкрили найбільш ефективні способи виконання робіт.

Розвиток менеджменту як науки не є ланцюгом послі­довних кроків уперед. Швидше його можна охарактери­зувати як розвиток паралельно-послідовних підходів до управління, які в чомусь збігалися, а в чомусь відрізнялися. Цей паралельно-послідовний розвиток науко­вих досліджень пояснюється тим, що вони були спря­мовані як на дослідження суб'єктів управління (людини, груп людей), так і об'єктів управління (техніки, людей). Отже, успіхи в теорії менеджменту завжди залежали від успіхів в інших, пов'язаних з управлінням, сферах, таких як математика, Інженерні науки, психо­логія, соціологія, антропологія та інші. Розвиток цих галузей знань давав дедалі більше фактів для дослід­ників у галузі управління, а також озброював їх мето­дами досліджень споріднених наук. Ці знання допома­гали науковцям зрозуміти, чому деякі попередні теорії управління не витримували перевірки практикою, що підштовхувало дослідників до проведення нових науко­вих розробок.

Розвиток теорії менеджменту можна поділити приб­лизно на такі фази, які відповідають виникненню І роз­питку певних наукових шкіл:

1) передфаза (приблизно до 1900р.);

2) фаза «школи наукового управління підприємства­ми» (з 1900 до 1930 р. в США);

3) фаза «адміністративне бюрократичного підходу», або «класичної школи» (з 1900 р. по 1930 р, особливо в Німеччині, Франції, Англії);

4) фаза школи «руху за гуманні стосунки» (1930— 1950 рр. в США, Японії);

о) сучасна фаза (приблизно з І940 р.).

Прихильники кожної з цих шкіл вважали, що їм вда­лося знайти ключ до найефективнішого управління. Од­нак пізніші дослідження та невдалі спроби застосувати теоретичні розробки на практиці показали, що багато відповідей з проблем управління були лише частково правильними в певних ситуаціях Однак кожна з цих шкіл внесла значний і відчутний внесок у науковий ме­неджмент.

Передфаза розвитку теорії менеджменту збігається з періодом домонополістичного капіталізму. Управління малими підприємствами здійснювалося на той час практиками на основі досвіду та вміння їх. Цей досвід передавався від покоління до покоління, однак помітно­го наукового узагальнення і дослідження не набув. Ве­ликі за обсягом організації та підприємства були лише в державній, церковній та військовій сферах. З потреб управління цими сферами виникли і перші паростки теорії управління, вплив яких відчуваємо й досі. Харак­терними рисами передфази теорії управління е ієрархічно-пірамідальна побудова організацій та підприємств, авторитарний стиль управління, мислення, обмежене статутом чи субординацією, та інші подібні пережитки. Можна сказати, що в теорії управління на передфазі переважали проблеми військового адміністративного управління Передфаза розвитку теорії управління ха­рактеризується спільними рисами для всіх країн. В Ро­сії початок цього етапу заклав своїми реформами Петро І.

Школа наукового управління. Термін «наукове уп­равління» ввів Ф. У. Тейлор, проте дослідження, які ввійшли до складу школи наукового управління, пов'я­зані і роботами Ф. і Я Гілбергів та Г. Гантта. Ці дослідники вважали, що, використовуючи спостереження, ви­мірювання, логіку та аналіз трудових процесів, можна удосконалити багато операцій ручної праці і досягти більш ефективної організації всього трудового процесу. Методологія наукового управління трудовими процеса­ми грунтувалася на аналізі змісту праці І виявленні ос­новних складових її компонентів. Тейлор, наприклад, прискіпливо вимірював кількість залізної руди та ву­гілля, яку людина може підняти лопатою. Подружжя Гілбертів винайшло прилад, названий мікрохронометром, який у поєднанні з кінокамерою давав змогу виз­начити, які рухи виконуються при певних операціях і скільки часу займає кожний з них Така інформація давала змогу дослідникам переглядати робочі опера­ції, щоб вилучити непотрібні, непродуктивні рухи. Разом з тим розроблялися стандартні процедури праці та об­ладнання, яке відповідало б антропологічним та фізіо­логічним показникам людини. Все це було спрямоване на підвищення продуктивності праці.

Тейлор, наприклад, виявив, що максимальна кіль­кість залізної руди чи вугілля може бути перекидана, якщо робітники користуватимуться лопатою-совком місткістю 9 кг.

Дослідники, що належали до школи наукового уп­равління, вперше звернули увагу на значущість людсь­кого фактора у процесі виробництва. Вони надавали великого значення системі стимулів зростання продук­тивності праці, розробляли рекомендації щодо органі­зації її з урахуванням фізіологічних можливостей людей, обґрунтовуючи норми виробітку, необхідні перерви у трудовому процесі та ін. Ключовими моментами цієї теорії було стимулювання високої продуктивності праці, добір людей, фізично і інтелектуально здатних викону­вати певні види праці, та спеціальне навчання їх.

Заслугою Тейлора та його послідовників слід також вважати обгрунтування погреби виділення управлінської праці як сфери діяльності особливої групи людей, які можуть досягати в ній високої продуктивності.

Поява ніколи, наукового управління була перелом­ним моментом, після якого управління почали визнава­ти як самостійну сферу наукових досліджень.

Керівники-практики та вчені завдяки дослідженням прихильників ніколи наукового управління дійшли вис­новку, що методи і підходи, які застосовуються в науці і техніці, можуть бути також використані для ефектив­ного досягнення цілей організації.

У нашій країні активно розроблялася та частина теорії Тейлора, яка була пов'язана з науковою органі­зацією праці (ПОП). В 20-ті роки проблемами теоретич­ної розробки та практичного впровадження НОП зай­малися Є. М. Алперович, Л. П. Бружес, І. О Бурлянсьний, М ї Васильєв, А. К Гастев та ін

Класична школа (школа «адміністративно-бюрокра­тичного підходу). Наукові дослідження авторів, які бу­ли прихильниками інколи наукового управління, були присвячені питанням підвищення ефективності праці безпосередньо на рівні виробництва В 20-ті роки виникла так звана класична школа, яку ще називають адміністративною школою в управлінні або школою адміністративно-бюрократичного підходу. Видатними представниками цієї школи були А Файоль (Франція), Л. Урвік (Англія), Джеймс Д. Муні та А. К. Рейлі (США), М. Вебер (Німеччина). Ці та інші прихильники класичної інколи розглядали проблеми ефективності організацій у більш широкому аспекті, включаючи перс­пективу та намагаючись визначати загальні характеристики і закономірності ефективної організації. Можливо, це пояснюється особливостями трудових біографій цих авторів, більшість з яких обіймали високі керівні поса­ди в фірмах своїх країн, на відміну від Тейлора та Гілберта, які починали свої кар'єри простими робітниками. Прихильники класичної школи намагалися знайти уні­версальні принципи управління, додержуючи яких, мож­на досягти успіху організації. Ці принципи розробля­лися ними у двох напрямах По перше, вони були впевне­ні, що, розробивши раціональну структуру організації, тобто здійснивши поділ її па підрозділи і робочі групи, можна завдяки цьому вже досягти успіху. Досягненням цього напрям) досліджень було виділення функцій уп­равління, вперше здійснене А. Файолем.

Другий напрям досліджень класиків» стосувався організації управління людьми Наприклад, німець­кий учений М Вебер у понятті бюрократизму не вкла­дав негативного значення, а розглядав його як Ідеаль­ний тип організації, що дає змогу досягти максимальної ефективності. Згідно з цією теорією, бюрократи та ор­ганізація управління повинна грунтуватися на системі чітко визначених правил поведінки об'єктів управління, обов’язків, компетенції працівників регламентації їх праці аж до докладного опису окремих управлінських операцій. У нашій країні в цей період було закладено основи наукової організації управлінської пращ (НОУП), що багато в чому відповідало поглядам Вебера. Однак адміністративне-команди а система управління еконо­мікою спотворила в цілому обгрунтовані погляди «класиків» надмірною централізацією і регламентацією управління.

Школа руху за гуманні стосунки. Для розглянутих вище фаз розвитку теорії менеджменту характерною була недооцінка соціально-психологічних та емоційних потреб людини в процесі виробництва та управління Як реак­ція на недолік попередніх теоретичних поглядів, є менеджменті і виникла течія за гуманізацію відносин виробництва та управління. Недоліком теорій такого роду був «тейлоризм навпаки», коли створенням позитивних психологічних умов праці намагалися досягти високої продуктивності. Разом з тим цінними е дослідження, спрямовані на збереження здоров'я працівників в умовах виробництва, створення відповідних психо-фізіологічних та ергономічних умов, а також дослідження мотиваційних характеристик людей у процесі праці. Рух за людські стосунки зародився у відповідь па нездатність повністю усвідомити людський фактор як основний елемент ефек­тивної організації Оскільки він виник як реакція на недоліки класичного підходу, школу людських стосунків ще називають неокласичною школою. Видатними представниками цієї школи є Мері Паркер Фолетт і Елтон Мейо. Фолетт перша визначила менеджмент як забезпечення виконання роботи за допомогою інших осіб». В теорії управління відомі експерименти, проведені Е. Мейо на заводі «Уестерн Електрик» в м. Хоторні (США), що знаменували собою новий напрям дос­ліджень у теорії управління. Мецо виявив, що навіть чітко розроблені процедури і робочі операції, висока заробітна плата не завжди - передумовами високої продуктивності праці, як це вважали представники школи наукового управління. Експеримент, виявили, що на зростання продуктивності праці впливають багато факторів, серед яких провідне місце займають потреби людей та соціально-психологічний клімат у колективі. Пізніше ці положення були підтверджені дослідженнями Л. Маслоу.

Грунтуючись на цих дослідженнях, представники школи людських відносин вважали, що продуктивність праці зростає, коли керівники виявляють турботу про підлеглих, консультуються з ними, володіють прийома­ми управління людськими стосунками, надають їм мож­ливість спілкування як з керівництвом, так і між собою, створюючи позитивний мікроклімат у колективі

Паралельний розвиток психології та соціології, а пізніше соціоніки та удосконалення методів досліджені. цих наук значно удосконалили вивчення поведінки лю­дини на робочому місці, що зумовило в 50-ті роки від хід від школи людських стосунків і створення нового напряму, який дістав назву школи поведінських наук (біхевіористської школи). Представниками цієї школи є К. Арджиріс, Р. Лайнкерт, Д. Мак-Грегор, Ф. Герцберг. Якщо прихильники школи людських стосунків зосередилися па проблемах налагодження мікрокліма­ту в колективі, то представники поведінської школи намагалися падати допомогу працівникові в усвідомленні своїх власних можливостей для самовиявлення в про цесі праці. Виходячи і цього, будувалися концепції шко­ли поведінських наук відносно управління організаціями підвищення ефективності використання людських ре­сурсів.

У 60-ті роки поведінський підхід став надзвичайно популярним і охопив майже всю сферу управління в економічно розвинених країнах. Як і попередні школи, прихильники школи поведінських наук вважали, що вони знайшли найбільш ефективний шлях розв'язання проблем успішного управління «від ефективності пра­цівника — до ефективності організації».

Теоретичні дослідження такого напряму у нашій країні практично не провадилися. Більшість праць у цьому напрямі присвячена кришці теорії як засобу екс­плуатації трудящих капіталістами.

Сучасна фаза. Для сучасної фази характерним є застосування «суворих» методів дослідження, які грунту­ються на формалізації процесів управління і є складо­вими частинами таких наук, як математико, статисти­ка, інженерні науки. Ці науки і пов'язані з ними галузі знань внесли суттєвий внесок у теорію управління на всіх фазах розвитку її. їх вплив можна простежити ще в роботах Тейлора з наукового аналізу праці. Проте до другої світової війни кількісні методи використовува­лись у науці і практиці управління ще недостатньо. Під час війни в Англії для управління ефективною протипо­вітряною обороною від нальотів фашистських літаків було вперше застосовано кількісні методи, згруповані під загальною назвою «дослідження операцій». Пізніше їй методи виявилися ефективними у вирішенні інших проблем управління, а в самій математиці розвинувся окремий напрям досліджень, названий прикладною ма­тематикою.

Дослідження операцій за своїм змістом — це засто­сування методів наукового дослідження до операційних проблем організації Послідовність застосування мето­дів дослідження операцій така. На першому етапі фахівці-управлінці ставлять завдання, тобто структуризують управлінські проблеми, формулюють перелік обме­жень і вимоги до критеріїв ефективності розв'язку їх. Другий етап ,здійснюють фахівці з дослідження операцій. Вони розробляють модель ситуації. Модель, як пра­вило, спрощує реальність, або подає її абстрактно, що дає змогу краще зрозуміти складності реальності. Спро­щення реальності за допомогою моделі відбувається скороченням кількості змінних після оцінки суттєвості впливу їх на кінцевий результат. Кількість змінних скорочують відкиданням несуттєвих і агрегуванням другорядних. Отже, у моделі залишаються найбільш суттєві змінні. Третій крок полягає у «випробуванні» моделі наданням змін кількісним значенням. Це дає змо­гу об'єктивно описати та порівняти кожну змінну і від­ношення між ними. Перевагою кількісного підходу є заміна словесних міркувань та описового аналізу моде­лями, символами та кількісними значеннями. Звичайно, моделі ситуацій, проблем та процесів управління до­сить складні, тому поштовхом до застосування їх був винахід і удосконалення комп'ютерів. Комп'ютери дали змогу дослідникам операцій сконструювати математичні моделі зростаючої складності, які досить наближені до реальності і із значною точністю описують її. Отже, кіль­кісні методи є ефективним знаряддям наукових дослі­джень в управлінні, у вирішенні практичних завдань його оптимізації.

У нашій країні дослідження операцій використову­валося в основному для розробки варіантів планових завдань. Однак такі дослідження не завжди були успіш­ними, оскільки в моделі складно було закласти суб'єк­тивні моменти, пов'язані з функціонуванням адміністративно-командної економіки. Сьогодні це перспективний напрям оптимізації управління в умовах ринкової еко­коміки.

Для сучасного стану розвитку теорії та практики менеджменту визначальним є концептуальний підхід па основі взаємного погодження принципів та інструмен­тів управління. Сучасні концепції менеджменту мож­на звести до трьох видів (підходів): процесний, систем­ний, ситуаційний.

Процесний підхід був значною віхою у розвитку уп­равлінської теорії, а його основні складові застосовуються нині в практиці управління. Вперше поняття процесного підходу було запроваджено прихильниками школи адміністративного управління, які намагалися описати функції менеджера. Однак ці функції розгля­далися авторами як незалежні одна від одної. На про­тивагу цьому, процесний підхід у нинішньому розумінні розглядає функції управління як взаємопов'язані.

Управління можна розглядати як процес, що скла­дається з серії взаємопов'язаних дій, які називаються функціями управління. В свою чергу, кожна функція управління також являє собою процес, який складається з серії взаємопов'язаних дій. Отже, процес управ­ління — це загальна сума всіх функцій управління.

На думку Анрі Файоля, якому приписують розробку цієї концепції, процес управління складається з п'яти основних функцій: передбачення (встановлення мети) , планування, організації, розпорядження, координації і контролю. В інших наукових працях з теорії управління пропонується дещо інший набір функцій: планування, організація, розпорядництво (командування), мотива­ція, керівництво, координація, контроль, комунікація, дослідження, оцінка, прийняття рішень, добір персона­лу, представництво, ведення переговорів (укладення угод). Майже в кожній публікації з проблем управління міститься авторський перелік функцій, який хоча б чимось відрізняється від запропонованих іншими. Як правило, це пов'язано з особливостями конкретної системи управління, досліджуваної тим чи іншим автором.

Системний підхід грунтується на теорії систем, яка вперше була застосована в точних науках і в техніці, а наприкінці 50-х років – і в теорії управління.

Системний підхід до управління — це не набір правил чи принципів, якими мають керуватися управлінці, а загальний спосіб мислення і підходу щодо організації і управління. Суть системного підходу полягає у пошуку простого у складному, декомпозицією проблеми на складові частини, аж до виходу на прості запитання типу: «Є- потрібно визначити».

В основі системного розгляду управління і проблем, які виникають. у ході його здійснення, лежить поняття системи.

Система – це певна цілісність, яка складається із взаємозалежних частин (елементів), кожна з яких вносить свій внесок у характеристики цілого Автомобілі, .комп'ютери, телевізори — все це приклади систем. Отже, система складається з багатьох часині, кожна з яких працює у взаємодії з іншими, для створення цілого, що має якості, яких немає у її складових частин. Однак складові частини системи взаємозалежні. Якщо хоч одної з них не виявиться, то вся система або не буде працювати, або працюватиме неправильно.

Є два основних типи системи: закриті і відкриті Зак­рита система має жорсткі фіксовані межі, а її дії від­носно незалежні від середовища, яке оточує систему. Прикладом такої системи може бути годинник, який працює незалежно від зовнішнього середовища доти, поки в ньому заведена пружина або є інше джерело енергії.

Для відкритої системи характерна взаємодія з навко­лишнім середовищем через проникні «кордони» системи (входи і виходи) Через входи навколишнє середовище впливає на систему, а через виходи система впливає па навколишнє середовище.

Великі складні системи складаються з частий, які можна розглядати, в свою чергу, як системи Ці части­ни називаються підсистемами. Поняття підсистем має надзвичайно велике значення для управління, оскільки дає змогу створювати всередині системи необхідні структурні підрозділи для потреб управління: відділи, сектори, дільниці та ін.

При цьому підсистеми, у свого чергу, можуть скла­датися з менших підсистем (частин, елементів) Оскіль­ки вони взаємозалежні, неправильне функціонування навіть найменшої підсистеми може вплинути на систему в цілому.

Література.

Нємцов В.Д., Довгань Л.Є., Сімок Г.Ф. Менеджмент організацій: Навч. Посібник. – к : ТОВ “УВПК”, “ЕксОб”, 2000. – 392 с.

Руденко В.Д., Макарчик О.М., Патланжоглу М.О. Практичний курс інформатики / За ред. Мадзігона В.М. – к.: Фенікс, 2000. – 304 с.

В.М. Беспалов, А.Ю. Вакула, А.М. Гострик, Інформатика для економістів : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів економічних спеціальностей. – к. : ЦУЛ, 2003. – 788 с.

Хміль Ф.І. Менеджмент : Підручник. – к. : Вища шк. ; 1995.