Шляхи розвязання політичних конфліктів - Політологія - Скачать бесплатно

Політична стабільність, а особливо конфлікти і напруга – це коло питань, на яких значною мірою зосереджена увага політологів.

Вивчення конфліктів є одним із головних завдань політології, оскільки сучасна епоха розглядається багатьма політологами як період загострення (з тенденцією до наростання) конфліктів, а управління ними — як одна з найважливіших умов підтримки соціально-політичної стабільності всередині країни та на міжнародній арені. Актуальність теоретичних і практичних аспектів цього поняття обумовлена загостренням різнопланових конфліктів в Україні та в інших посткомуністичних країнах. Нинішня полі конфліктна ситуація в Україні, що склалася внаслідок трансформації «безконфліктної тоталітарного» типу суспільства у посттоталітарний, потребує фунт моментального вивчення суспільно-цивілізаційних і ненасильницьких форм регулювання соціальне-політичних конфліктів. Вони вважаються нормальним явищем суспільного життя, тому вивчення конфлікту в суспільному розвитку, методів соціального управлін­ня, гармонізації суспільних відносин покликали до життя конфліктологію — самостійну галузь знань на перехресті соціології, пол­ітології, політичної психології.

Поняття «конфлікт» у вітчизняній літературі розглядалося під різними кутами зору. Спеціалісти-словесники тлумачили конфлікт як зіткнення протилежних сторін, думок, сил; серйо­зні розбіжності, гостру суперечку. Соціологи характеризували конфлікт як вищу стадію розвитку суперечностей в системі відносин людей, соціальних груп, соціальних інститутів, сус­пільства в цілому. Психологи розцінювали конфлікт як зіт­кнення протилежних цілей, інтересів, позицій, думок чи поглядів суб'єктів взаємодії. Політологи додають, що мова йде про зіткнення не просте, а пов'язане з ускладненнями та боротьбою у владних відносинах.

Раніше радянські вчені, вважаючи конфлікт вищою ста­дією розвитку протиріч, поділяли їх на антагоністичні, влас­тиві «експлуататорському» ладові, та неантагоністичні, прита­манні соціалістичному суспільству. І річ не тільки в тім, що «соціалістичні» конфлікти виявилися у низці випадків гострі­шими та «небезпечнішими» від «капіталістичних»; головна по­милка полягала в положенні про можливість існування суспільства чи взагалі безконфліктного, чи з невеликою кількіс­тю локальних конфліктів. Не заглиблюючись у критику ста­рих підходів, неприпустимість яких для більшості сучасних дослідників є очевидною, зупинімося на з'ясуванні суті соці­ально-політичного конфлікту, його видів, історії вивчення кон­фліктів у політичній спадщині.

Проблематика соціально-політичного конфлікту має давні традиції в історії політичної думки. Найбільший внесок у роз­роблення теорії конфлікту зробили Аристотель, Т. Гоббс, Н. Макіавеллі, Д. Віко, А. Токвіль, К. Маркс, М. Вебер. За всієї різно­манітності підходів характерним для них є розуміння політич­ного конфлікту як постійно діючої форми боротьби за владу в даному конкретному суспільстві. Так, Т. Гоббс у знаменитому трактаті «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави цер­ковної та громадянської» значне місце в утворенні держави надавав конфліктному чинникові, адже природний стан сус­пільства він уявляв як «війну всіх проти всіх». При цьому Гоббс відзначав три основні причини конфлікту: суперництво, недо­віру, жадобу слави. Проблематика конфліктів є визначальною в тлумаченні соціально-політичних явищ у наукових працях В. Парето, Е. Дюркгейма, Т. Парсонса, Р. Дарендорфа.

У сучасній літературі з історії конфлікту наукові напрями поділяють на дві великі групи залежно від того, яке місце в теоретичних побудовах займає проблема соціального конфлік­ту. Ці два підходи яскраво ілюструє Р. Дарендорф, сформулю­вавши дві системи постулатів — Т. Парсонса і власну — та зіставивши їх.

Т. Парсонс:

кожне суспільство — відносно стійка й ста­більна культура;

кожне суспільство — добре інтегрована структура;

кожний елемент суспільства має певну функцію, тобто щось вкладає для підтримки стійкої системи;

функці­онування соціальної структури спирається на ціннісний кон­сенсус членів суспільства, який забезпечує стабільність та інтег­рацію.

Р. Дарендорф:

кожне суспільство змінюється в кож­ній своїй точці, соціальні зміни — постійні та наявні скрізь;

кожне суспільство в кожній своїй точці пронизане розбіж­ностями й конфліктами, конфлікт — постійний супутник суспільного розвитку;

кожний елемент суспільства робить свій внесок у його дезінтеграцію та зміни;

4) кожне суспіль­ство засноване на тому, що одні члени суспільства змушують до підпорядкування інших.

Дарендорф не вважає, що якась із зазначених позицій правильніша за інші. На його думку, про­поновані моделі «валідні», корисні й необхідні для аналізу. Вони різняться тим, що перша наголошує на співробітництві, а друга — на конфлікті та змінах. Але обидва компоненти взає­модії — співробітництво і конфлікт — постійно присутні в сус­пільному житті в тих чи інших поєднаннях.

До спроб раціонального осмислення природи соціального конфлікту вдавалися ще давні філософи, але вироблення власне конфліктологічних концепцій можна датувати початком XX ст. Та й ці дослідження, вперше проведені Г. Зіммелем, який за­пропонував термін «соціологія конфлікту», впродовж кількох десятиліть не виходили за рамки загальнотеоретичних тлума­чень і лише після другої світової війни набули прикладної спря­мованості — на аналіз і розв'язання реальних конфліктних ситуацій. Що ж до СРСР і України, то тут конфліктологічну сферу почали серйозно освоювати лише наприкінці 80-х рр.

Розглядаючи сутність соціально-політичного конфлікту, ми знаходимо досить велику кількість визначень, які певним чи­ном відрізняються і доповнюють одне одного. Так, у політоло­гічних словниках найпоширенішим є таке трактування кон­флікту: зіткнення двох чи більше різноспрямованих сил із ме­тою реалізації їхніх інтересів за умов протидії. Д. Істон твер­див, що джерелом конфлікту є соціальна нерівність, яка існує в суспільстві, та система поділу таких цінностей, як влада, соціальний престиж, матеріальні блага, освіта. Л. Саністебан вважає, що конфлікт відображає особливий тип соціальних від­носин, у якому його учасники протистоять один одному з при­чини несумісних цілей; він може бути різної інтенсивності, час­тковим або радикальним, піддаватися регулюванню або ні. На думку Б. Краснова, конфлікт — це зіткнення протилежних інтересів, поглядів, гостра суперечка, ускладнення, боротьба ворогуючих сторін різного рівня та складу учасників.

У розумінні суті соціального конфлікту російський вчений А. Здравомислов, аналізуючи традиції проблематики політич­ного конфлікту, виходить із того, що політичний конфлікт — це постійно діюча форма боротьби за владу в конкретному суспільстві. На важливість розуміння владного аспекту під час розгляду конфлікту вказували західні дослідники К. Козер і Р. Дарендорф. К. Козер підкреслював, що досить важливою умовою конфлікту є бажання володіти чимось або кимось ке­рувати. Р. Дарендорф предметом конфлікту вважав владу і авторитет. Глибоке розуміння ролі владного елементу в кон­флікті виявив польський вчений К. Полецький: «Центральним поняттям теорії конфлікту є політична влада. Вона водночас виступає і причиною протиріч, і джерелом вірогідного конфлік­ту, а також основною сферою життя, в якій відбуваються змі­ни внаслідок конфлікту».

За всієї різноманітності тлумачень суті конфліктів, загаль­ним для них є визнання того, що в основі соціального, соціаль­но-політичного конфлікту лежить суперечність, зіткнення. Це необхідна, та аж ніяк не основна умова для розуміння його сутності. Конфлікт передбачає усвідомлення протиріччя і суб'єктивну реакцію на нього. Суб'єктами конфлікту стають люди, які усвідомили протиріччя і обрали як спосіб його вирі­шення зіткнення, боротьбу, суперництво. Подібний спосіб ви­рішення протиріччя здебільшого стає неминучим тоді, коли зачіпає інтереси й цінності взаємодіючих груп, коли має місце відверте зазіхання на ресурси, вплив, територію з боку соці­ального індивіда, групи, держави (коли йдеться про міжнарод­ний конфлікт). Суб'єктами конфліктів можуть виступати інди­віди, малі та великі групи, організовані в соціальні (політичні, економічні та інші структури), об'єднання, які виникають на формальній та неформальній основі у вигляді політизованих соціальних груп, економічних і політичних груп тиску, кримі­нальних груп, які домагаються певних цілей.

У політичній науці не вироблено якоїсь універсальної ти­пології конфлікту. Найбільш поширеним є поділ конфліктів на конфлікт цінностей, конфлікт інтересів, конфлікт ідентифікації.

Конфлікт цінностей — зіткнення різних ціннісних орієн­тацій (ліві — праві, ліберали — консерватори, інтервенціоніс­ти — ізоляціоністи та ін.). Є досить підстав стверджувати, що розбіжності в цінностях — одна з передумов конфлікту. Коли ці розбіжності виходить за певні межі, виникає конфліктний потенціал, формується передконфліктна ситуація. В Україні конфлікт цінностей був першим за терміном визрівання. У про­цесі свого формування він проминув три стадії:

девальвація колективістських цінностей комуністичного

(лівототалітарного) суспільства;

2) відносна перемога індивідуалістських цін­ностей вільного («демократичного») суспільства; реанімація ко­лективістських цінностей у ліво- та правототалітарних фор­мах.

Конфлікт інтересів пов'язаний із зіткненням різних, на­самперед політичних і соціально-економічних, інтересів. Виз­рівання конфліктних інтересів у посткомуністичних суспіль­ствах започаткував процес приватизації. Правлячі верхівки, утримуючи владні важелі, визначили свої інтереси як номен­клатурно-бюрократичну приватизацію. Це дозволило їм з політично правлячих груп перетворитися на економічно панівні класи своїх суспільств. Такий інтерес зайшов у суперечність з інтересом широких верств населення, яке було налаштоване на народну приватизацію.

Конфлікт ідентифікації — суперечності стосовно вільного визначення вільним громадянином своєї етнічної та громадянсь­кої приналежності. Цей конфлікт властивий передусім тим кра­їнам, які утворилися внаслідок розпаду комуністичних імпе­рій (СФРЮ, СРСР). Він спостерігається в країнах, де націо­нальні меншини компактно проживають у районах, що раніше належали їхнім етнічним батьківщинам (скажімо, проблема тран­сільванських і словацьких угорців). Визрівання конфлікту іден­тифікації було обумовлено тим, що після краху комуністичних режимів людина одержала право вільного самовизначення своєї етнічної та громадянської належності. Через це у багатьох кра­їнах значна частина населення не схотіла визнавати себе гро­мадянами держави, на теренах якої вона мешкала.

Існує дві форми перебігу конфліктів: відкрита — відверте протистояння, зіткнення, боротьба, та закрита, або латентна, коли відвертого протистояння нема, але точиться невидима боротьба. Прикладом латентної форми конфлікту є міжнаціо­нальні конфлікти на території колишнього СРСР, де «націо­нальне питання було вирішено раз і назавжди».

Будь-який соціальний конфлікт, набуваючи значних мас­штабів, об'єктивно стає соціально-політичним, тобто зачіпає діяльність управлінських інститутів, впливаючи на механізми і способи цієї діяльності, на їхні структури, на політику, яку вони проводять. Політичні інститути, організації, рухи, втягу­ючись у конфлікт, активно обстоюють певні соціально-еконо­мічні інтереси. Відповідно, спостерігається поділ політичного конфлікту на два види:

1. Між існуючою владою та громадськими силами, інтере­си яких не представлені у структурі владних відносин.

2. Всередині існуючої влади. Політичний конфлікт пов'яза­ний із внутрігруповою боротьбою за розподіл владних повно­важень і відповідних позицій. Водночас він зазвичай пов'яза­ний зі спробами обґрунтування нового курсу в рамках існую­чого політичного ладу.

Конфлікти, що відбуваються в різних сферах, набувають політичної значущості, якщо вони зачіпають міжнародні, кла­сові, міжетнічні, міжнаціональні, релігійні, демографічні, регі­ональні та інші відносини.

Помітне місце нині займає один із різновидів соціального кон­флікту — міжетнічний, пов'язаний із протиріччями, що виника­ють між націями. Особливої гостроти він набув у країнах, які зазнали краху форми державного устрою (СРСР, Югославія).

Поняття «конфлікт» використовується в політичному кон­тексті, коли трапляються великомасштабні зіткнення всере­дині держав (революція, контрреволюція), та між державами (війни, партизанські рухи).

Деякі вчені, зокрема І. Прокопенко та В. Малишенко, виз­начають декілька рівнів розвитку політичного конфлікту, пов'язаних із генезисом владних відносин. Перший рівень — у масштабах усього політичного простору щодо легітимації вла­ди, її визнання чи невизнання. Йдеться про «народну» легіти­мацію, що базується на довір'ї мас до влади, на підтримці полі­тичної еліти. Другий рівень — конфліктні відносини в полі­тичній еліті щодо обсягу владних повноважень, обґрунтування їхньої необхідності. Третій рівень має зовнішній аспект — бо­ротьба й протистояння політичних еліт на міжнародній арені.

Кожний конфлікт можна вивчити з допомогою базових па­раметрів, як-от: рівень, масштаби, гострота, сфера виникнення, динаміка розвитку, технологія врегулювання. Можна вирізнити певні етапи перебігу конфлікту, тобто його динаміку. Російсь­кий вчений В. Смолянський пропонує такі стадії:

потенційно­го конфлікту (наявність конфліктної ситуації);

переходу по­тенційного конфлікту в реальний (усвідомлення зазіхання на свої інтереси);

конфліктних дій;

розв'язання конфлікту.

Конфліктна ситуація не завжди переростає в конфлікт, але за початком конфлікту наступає його ескалація до кульмі­наційних точок, а потім — спад і завершення. Конфліктові притаманний феномен багатомірності, оскільки завершення од­ного конфлікту може спричинити інший конфлікт, до того ж в іншій сфері. Досить часто після завершення конфлікту вини­кає ще один етап — постконфліктний синдром, який характеризується напруженням у відносинах сторін, які щойно кон­фліктували. Постконфліктний синдром у разі загострення може започаткувати новий конфлікт. Це ми спостерігаємо на при­кладах перманентного близькосхідного конфлікту, конфліктів у Північній Ірландії, Іспанії та ін. Завершення конфлікту може бути згруповане за ступенем розв'язання — як повне або час­ткове вирішення та за характером наслідків — у вигляді успі­ху, компромісу, виходу з компромісу, поразки.

Французький політолог Б. Гурней зазначив, що у світі існує лише одне місце, де нема конфліктів, — кладовище.

Основні способи врегулювання конфліктних ситуацій

Вивчаючи конфлікти, слід брати до уваги чинник зростан­ня великої практичної потреби в конфліктологічних підходах. Сучасний період розвитку нашого суспільства характеризу­ється значним посиленням напруженості, зростанням проти­річ, виникненням численних конфліктів у різних сферах сус­пільного життя. Одначе більшість суб'єктів управління — дер­жавних, суспільно-політичних, професійних організацій вияв­ляють слабке розуміння внутрішніх причин того, що відбува­ється, неспроможність адекватно реагувати на вибухонебез­печні процеси. Досить часто це є наслідком відсутності при­кладних методик моніторингу конфлікту, експертизи та оптимізації останнього.

Сучасні дослідження звертають увагу на недостатньо роз­роблену проблему, пов'язану з регулюванням конфліктів та управлінням ними, співвідношенням суперництва і співробіт­ництва. На часі перехід української конфліктології від загаль­нотеоретичних досліджень та аналізу фундаментальних кате­горій до прикладних аспектів, від пояснювальних функцій до конструктивних. В основі їх мають бути такі поняття, як регу­лювання та управління соціальними конфліктами, конфлікт­ний моніторинг і конфліктний менеджмент. Дослідники В. Кремень, О. Чумиков, В. Бекешкіна, В. Небоженко, М. Пірен, Е. Сте-панов, К. Боулдінг та ін. розглядають конфлікт як динамічний тип соціальних відносин, пов'язаних із потенційно можливим чи реальним зіткненням суб'єктів на ґрунті тих чи інших су­перечливо усвідомлених переваг інтересів чи цінностей, які постійно присутні та не піддаються повному усуненню.

За нинішнього соціально-політичного розвитку України варто звернути особливу увагу на дослідження проблеми конфліктів у системі соціально-політичних процесів. Необхідність цього пов'язана з досить слабким знанням закономірностей виникнення, перебігу та врегулювання конфліктів за таких специфічних обставин, як перехідний період. Цю проблему не вивчено не лише у вітчизняній, а й у світовій науці.

Якщо з позицій конфліктології аналізувати таке маловивчене явище суспільного життя як перехідний період, що є тран­сформацією соціальної системи з ригідного (жорсткого) стану в гнучкий (плюралістичний), впадають в око його своєрідні особ­ливості:

1) всі найважливіші сфери суспільного життя пронизує всеохопний політичний конфлікт, а тому політологічний аналіз соціальних колізій у багатьох випадках набуває вирішального

значення;

2) якщо за умов стабільності соціально-політичний кон­флікт має переважно горизонтальний характер (боротьба в рамках режиму), то в перехідний період — вертикальний (бо­ротьба за режим).

Сучасні дослідники на прикладах подій у колишньому СРСР, а потім в Україні та деяких інших державах СНД вже досліджують у політико-конфліктологічній площині проблеми балансу гілок влади, довіри до влади, вітчизняної багато­партійності, політико-економічні колізії в державному і при­ватному секторах економіки, .а також політичні підмурки ет­нічних процесів. Поряд із концепцією теоретичного аналізу пропонуються механізми, які можуть забезпечити зниження негативних наслідків у вищезгаданих сферах.

Необхідність пошуків засобів регулювання конфлікту та управління ним випливає з усвідомлення нової конфліктологічної парадигми мислення: по-перше, належить визнати і вмо­тивувати значення соціальних конфліктів як щоденного і при­родного явища соціального життя, його невід'ємного атрибута; по-друге, слід визнати не тільки неминучість конфліктності в суспільстві, а й виявлену та підкреслену конструктивну роль конфліктів у суспільному розвитку; по-третє, маємо усвідоми­ти, що конфлікт можна регулювати і управляти ним. Отож, більшість соціально-політичних конфліктів можуть бути оптимізовані на будь-якому рівні та стадії, а головне інструмен­тальне завдання щодо конфлікту повинно бути визначено як управління ним.

Управління конфліктом — врегулювання, розв'язання, при­душення, а також ініціювання певних конфліктних ситуацій в інтересах суспільства в цілому чи окремих його суб'єктів.

Правильно організоване управління надає конфліктному процесові форми, яка забезпечує мінімізацію неминучих полі­тичних, соціальних, економічних і моральних утрат, оптимізацію тих чи інших сфер суспільного життя. Позитивні наслідки соціальне-політичного розвитку постають не з конфлікту як такого і не з уявної безконфліктності, а з уміння впливати на конфлікт у потрібному напрямі.

Досить поширеною є думка, що оптимальним варіантом дій відносно конфлікту є запобігання та відвернення. Чи можливо це? Безперечно, однозначної ствердної відповіді у практичному плані нема. Конфлікт виникає, коли порушуєть­ся консенсус; останній з'являється, коли врегульовується кон­флікт. У відносинах соціальних спільностей суперництво та співробітництво є інтегральними частинами більшості конфлік­тів, тому спроби остаточно відвернути чи усунути конфлікт майже не мають шансів на успіх. Адже існування консенсусу без конфлікту позбавлено сенсу. Інша річ, коли йдеться про відвернення великого, відкритого, тривалого конфлікту. Це реально як у рамках загального попередження будь-яких не­гативних явищ, так і в кожному окремому випадку. Деякі зарубіжні та вітчизняні дослідники підкреслюють, що управ­ління як таке не може стати формою вирішення суперечнос­тей між об'єктивними потребами розвитку і суспільною обо­лонкою, в якій воно реалізується. Якщо така оболонка зава­жає розвиткові, то її слід змінити чи зруйнувати. Раціональне управління не може відвернути або чимось замінити соціаль­ну революцію чи локальні колізії, але воно в змозі надати об'єк­тивно конфліктному процесові форми, яка здатна забезпечити мінімізацію неминучих утрат і збільшити досягнення. В цьому й полягає суть управління конфліктом.

Для подальшої локалізації конфліктогенного поля дуже важливо знати і вміти вибрати способи і стиль поведінки в конфліктній ситуації. Тут є кілька підходів, їх можна умовно поділити на морально-правовий, примусово-переговірний, си­ловий, ідеалістичний. Характеристику їм дають як зарубіжні, так і вітчизняні фахівці: А. Філлі, Р. Даль, М. Амстутц, П. Шаран, О. Чумиков та ін. Зупинимося на стислій характеристиці змісту даних підходів, оскільки детальне їх вивчення й застосування є досить перспективним в Україні.

Морально-правовий (нормативний підхід) робить можли­вим врегулювання конфлікту з допомогою вибору правових і моральних норм. Результативність залежить від того, чи є між сторонами згода стосовно цих норм.

Силовий підхід використовується, коли за нерівності партнерів сильніша сторона намагається придушити слабшу й на­в'язати їй свою волю. Але використання цього способу призво­дить до досить складних наслідків: здебільшого причина не усувається, тому зберігається загроза нового загострення, до того ж слабка сторона може не підкоритися і чинити пасивний опір, що криє загрозу виникнення «подвійного», «заблоковано­го» конфлікту. Перемога з використанням силової моделі має перехідний характер, коли за певних умов переможець може стати переможеним. Такими засобами користувався тоталіта­ризм, намагаючись фактично розправитися з конфліктами. Цей підхід веде до поглиблення конфліктів, зростання їх кількості та складності, а тому викликає активний опір і моральний осуд у масовій свідомості й поведінці.

Чи означає це, що силова модель взагалі не може викорис­товуватись? Ні. Р. Даль вважає, що в умовах демократії за­стосування сили можливе, але тільки щодо меншин, які не мають солідарної підтримки в суспільстві. Будь-яка держава володіє первинною функцією застосування насильства у ви­падках порушення законів, захисту честі й гідності окремих громадян, суспільства в цілому. Цей силовий механізм не лише перешкоджає, а й служить підтримці суспільної свідомості. Але треба враховувати й таке: якщо для діючої влади (як і для будь-якої панівної структури) сила стає засобом досягнення поставленої мети, вона врешті-решт перетворюється на інстру­мент, з допомогою якого опозиція скидає цю владу. На підтвер­дження цього можна назвати науковий проект західних учених Ч. О. Гондріха і Т. Каплоу, які провели дослідження тенденції виникнення і врегулювання конфлікту на основі порівняльного аналізу у США, Франції та Німеччині. Вони дійшли висновку, що аналіз даних про конфлікти, отриманих у процесі дослід­ження у трьох провідних індустріальних країнах, засвідчив тен­денцію до витіснення насильницьких форм вирішення конфлік­тів ненасильницькими. Тому мирне пристосування є не лише гуманним, а й конструктивним способом вирішення конфліктів.

Реалістичний підхід називають іще методом торгу, або при­мусово переговірним. Суть конфлікту за такого підходу роз­глядається як вроджене прагнення людини до панування. Ос­кільки всі панувати не можуть, відбувається примус з боку тих, хто панує. Прихильники даного підходу розуміють, що миру не може бути ніколи, тільки перемир'я, що довготрива­лої стабільності він не приносить, бо відбувається не вирішен­ня, а тимчасове врегулювання проблеми. Даний підхід є акту­альним з огляду на суперечливі колізії становлення нових еко­номічних відносин в Україні.

Ідеалістичний підхід має місце, коли всі зацікавлені сто­рони, незалежно від стану і статусу, встановлюють взаємовід­носини, прийнятні для всіх, що відповідають індивідуальним поглядам кожного. За основу береться визнання того, що на даний момент усі сторони зазнають небажаних втрат, але зреш­тою всі виграють. Задоволення інтересів відбувається без яв­ного чи прихованого примусу, що забезпечує «самопідтримку» досягнутої ситуації. Існує чимало теоретичних рекомендацій щодо застосування даного підходу, зокрема А. Філлі та П. Шарана. Багато вітчизняних політиків кінця 80-х — початку 90-х рр. вважали такий спосіб, як компроміс, найкращим для розв'язання конфліктів.

Інтегративний спосіб передбачає, що кожна зі сторін, за­буваючи про свої попередні цілі й цінності, знаходить нові вза­ємоприйнятні. У процесі реалізації цього способу важливо зро­зуміти: оскільки вибір цілей і засобів їх досягнення теоретично безмежний, то обов'язково знайдеться вибір неконфліктного характеру.

Останнім часом дослідники особливу увагу звертають на аналіз малозивченої проблеми вибору поведінки в конфліктній ситуації. Вирізняють такі типи поведінки: пряме протиборство чи конкуренція; ухилення; пристосовництво; уступки; співро­бітництво. Важливу роль в ефективному врегулюванні кон­флікту відіграє також вивчення принципів і стадій управління конфліктним процесом. Серед стадій називають такі: інституціоналізація, інтернаціоналізація, раціоналізація. Можна за­пропонувати дещо іншу стадійність управління конфліктним процесом. Першою дією з управління конфліктом слід вважа­ти його інституціоналізацію — встановлення чіткої процедури врегулювання цього конфлікту. Первісний конфліктний аналіз має отримати подальший розвиток у рішеннях державних ор­ганів і в нормативних актах. У такий спосіб ліквідується роз­рив між владними структурами й наукою. В даному разі мова повинна йти про конфліктний моніторинг, тобто про інфра­структуру дослідницьких центрів, лабораторій, громадських служб, процедур відстеження й нейтралізації вибухонебезпеч­них ситуацій.

Наступний етап — легітимізація конфлікту: він має пока­зати, наскільки добрі чи погані норми та правила, що виступа­ють у формі законів, указів, протоколів, меморандумів.

Подальший етап управління конфліктом — структурування конфліктуючих груп.

На етапі реформування політичної системи України варто зважити на висновки С. Ліпсета, який пропонує не протидіяти,

а допомагати оформленню нових партій, рухів і подібних орга­нізацій. Звісно, вони стануть конфліктною силою дотично до груп, які репрезентують інші інтереси, але водночас — і посе­редницькими структурами, що об'єднають індивідів у співтова­риства. Неорганізовані індивіди потенційно є небезпечнішим дже­релом підтримки екстремістських сил лівої чи правої орієнтації, ніж ті, що належать до організованих для конфлікту груп.

Завершальний етап управління конфліктом — редукція, тобто послідовне ослаблення конфлікту завдяки переведенню його на інший рівень. Як базовий інструмент для реалізації даної процедури використовується шкала, що охоплює мож­ливі рівні напруженості конфліктів. Застосовуються такі варі­анти: «друг — союзник — партнер — співробітник — супер­ник — противник» і т. д. Французький дослідник Ж. Фове ви­різняє такі рівні, як «відносини співробітництва — відносини протидії — відносини суперечностей — непримиренні відноси­ни». Американський політолог М. Амстутц, розглядаючи дина­міку конфлікту як рух від незначних несумісностей до знач­них, включає в простір конфлікту такі етапи: напруженість — незгода — суперництво — суперечка — ворожнеча — агре­сивність — війна. Це потрібно для того, аби зрозуміти, наскільки реальним є завдання редукції конфлікту, а також для того, щоб зацікавлений соціальний суб'єкт зміг розмістити на певній шкалі наявний у його полі зору спектр особистостей чи організацій і визначити перспективу конфліктних взаємовідносин із ними.

Заслуговує на увагу також проблема вибору оптимальної процедури для вирішення конфлікту. Існують і спеціальні конфліктологічні процедури: парламентські дебати, узгоджувальні комісії, громадський та арбітражний суди, адміністративний процес, кримінальне судочинство, конституційний суд.

ЛІТЕРАТУРА

Аг. А. Введение в теорию конфликтов. Политология вчера й сегодня. — Вьш. 3. — М., 1991.

Анискевич А.С. Политический конфликт. — Владивосток, 1994.

Бекешкіна І.Е. Конфліктологічний підхід до сучасної ситуації в Україні. — К, 1994.

Дейнекин Н.М., Марченко А.Н. Профилактика конфликтов на национальной основе. — М., 1991.

Деркач А., Веретенников С., Ермолаев А. Бесконечно длящееся настоящее. Украйна: четыре года пути. — К., 1995.

Джаконини В. Дарендорф: теория конфликта. Политология вчера й сегодня. — Вьш. 2. — М., 1990.

Дмитриев А.В., Кудрявцев В.Н., Кудрявцев С.В. Введение в общую теорию конфликтов. — М., 1993.

Здравомыслов А.Г. Социология конфликта. — М., 1995.

Иванов Я.Н., Смоленский В.Г. Конфликты й конфликтология. — М, 1995.

Конфликты Б обществе // Общественньїе науки. — 1995. — № 1.

Кульчар К. Политический конфликт // Политология вчера й сегодня. — Вмп. 3. — М., 1991.

Мацієвський Д. Деякі проблеми теорії конфліктів та насильст­ва // Генеза. — 1995. — № 3.

Небоженко В.С. Соціальна напруженість і конфлікти в укра­їнському суспільстві. — К., 1994.

Пазенок В.С. Соціальний конфлікт і соціальна злагода // Полі­тика і час. — 1991. — № 17—18.