Політика, як мистецтво - Політологія - Скачать бесплатно
План.
Вступ.
Розділ І : Політико-правова ідеологія — одна з найбільш діючих форм суспільної свідомості.
Влада є авторитетом.
Орієнтаційні ресурси в політиці:
а)Інформаційні ресурси;
б)Теорема Стейніца.
3. Політична свідомість.
Розділ ІІ: Мистецтво політичної поведінки.
Політика та людина.
Проблема здолання політичної відчудженості.
Політична поведінка:
а) типи ставлень людини до політики;
б) види політичної поведінки;
в) регуляція політичної поведінки;
г) специфіка масової поведінки в політиці.
Висновок.
Список використаної літератури.
Вступ.
Політику можна розглядати як підсистему суспільства, що пов`язана з функціями здійснення влади та прийняття зобов`язуючих рішень. Реалізація цих функцій припускає дії інститутів, насамперед держави та партій. Таке визначення політики пов`язано зі структурно функціональним підходом.
Політику можна розглядати як діяльність, що пов`язана з реалізацією визначених потреб, в цілому, політика як будь-яка інша діяльність пов`язана з реалізацією індивідуальних замислів. Це проявляється у взаємодії индивідів, в їх мисленні, мовленні,безпосередньо спостерікається у поведінці.
Політику можна розглядати як форму взаємовідносин між соціальними групами, насамперед між класами з приводу здійснення та розподілу влади - це відносини не рівні, асиметричні, це конфліктогенні відносини, такий підхід характерний для критичної соціальної науки. В рамках цього ж підходу політика розглядається як форма іллюзорної свідомості, ідеологія. Іллюзорность цієї свідомості пов`язана з класовими інтересами.
Багатоаспектність політики дозволяє охарактеризувати предметну область політології як вивчення політичних інститутів, політичних відносин, політичного процесу, політичної свідомості та політичних дій.
Політика відчуває на собі вплив економіки, моралі, права, художньої культури тощо. Але ж й вона діє на ці та інші сфери.
Тривалий час політика сприймалась як всезагальна універсальна форма людської активності. Розуміння певної автономії політики дало змогу більш чітко співвіднести політику з іншими сферами життя.
Це співвідношення різні мислителі оцінювали доволі неоднозначно. Деякі бачили її як першорядну сферу людської діяльності (Моска); інші, навпаки, розчиняли її в різних видах діяльності, заперечували можливість її автономізації (Фрейд); декотрі розглядали її як залежну від економіки (Маркс), права (Гоббс), моралі (Арістотель) чи релігії (теологічна парадигма); інші - визначали її як відносно автономну рівноправну з іншими сферу суспільного життя.
Виходить, що політика – це мистецтво можливого. Можливостей у людини тим більше, чим вона багатша, тобто чим багатшою кількістю ресурсів вона може розпоряджатися.
Розділ І. Політико-правова ідеологія — одна з найбільш діючих форм суспільної свідомості.
Вміючи керувати світом предметів, людина зможе створювати складні механізми, будувати домівки, запускати ракети до космосу, бути хазяїном в світі речей. Можна розказати про закони політики на дуже добре відомих усім нам прикладах із життя, пояснити суть цих законів. А знаючи цю суть, можна зрозуміти, як керувати (маніпулювати) політичними об`єктами, тобто засобами масової інформації, політичними партіями, народами, суспільними организаціями та інш. (адже вони підкорюються політичним законам). На перший погляд може здатися, що маніпуляція - це справа глибоко аморальна. Але, по-перше, таке явище існує в політиці незалежно від нашої волі, а, по-друге, давайте погодимся, що політичні об`єкти є часточками світобудови. Але речі навколо нас також є частиною світобудови. А значить, так само як і предметами, маніпуляція політичними об`єктами можлива . Різниця тільки в законах, кторим підкорюютсья фізичні та політичні об`єкти.
Для політика незнання, заперечення об`єктивно існуючої реальності та небажання використовувати нові можливості для досягнення своих цілей є найбільшими перешкодами у політичній діяльності та розвитку.
1.Влада є авторитетом.
В загальному та широкому розумінні влада означає господарювання однієї особи над іншою або іншими особами, можливість не тілько діяти самому, але й диктувати, тобто наказувати. Без влади немає держави. Вона виражає право суспільного цілого на покорливість його частин. Влада - одне з найважливіших політичних понять, яке характеризує державу.
Здавна вважається, що влада повинна бути свещеною. Головна ідея Священого писання - всяка влада від Бога. В Біблії мы читаємо: «Життям та смертю володарює мова»; «Він вчив їх, неначе владу маючий»; «Мали владу сцілювати від хвороб»; «Закон має владу над людиною»; «Ніхто з влади веку не пізнав»; «Чи не маємо влади їсти та пити?»; «Дружина повинна мати знак влади».
Обгрунтування теорії божественого походження влади ми знаходимо у апостола Павла (Рим. 13:1-6). Апостоли визначали й межу влади: «Бога надобно слухати більше ніж людину» (Деян. 4:19)
Як бачимо, влада починається з відносин поміж людей, с відносин керівників та підданих. Вона характеризується здатнісстю впливати на діяльність та поведінку людей завдяки механізмам (економічним, ідеологічним), а також за допомогою традицій, авторитету, насилля. Чим підтримується влада? Існує спеціальна група людей, що становить собою апарат управління.
Влада з`явилась одночасно з людським суспільством і буде в тій чи іншій формі супроводжувати його розвиток. Влада необхідна насамперед для відновлення людського роду, життєздатності родини. Сімейно-родова форма влади спостерігалась у кочових народів. З розвитком осідлости поступово стверджувалась племенна влада. Формування влади територіальної обумовлено необхідністю організації суспільного виробництва, котре неможливе без підкорення всіх учасників єдиній волі, а також потребою регулювання соціальних відносин між людьми. С появою класів та держави кровні, родові зв`язки були порушені, моральний авторитет старійшины роду змінився авторитетом публічної влади, котра відокремилась від суспільства і стала над ним.
З цього виходить: влада є авторитетом, здатним підкоряти своїй волі, управляти чи розпоряджатися діями інших людей. Де існуєт так зване двоєвладдя чи багатовладдя, там взагалі немає державної влади, а лише анархія. Всякий народ вартий тієї влади, котру він обирає.
2. Орієнтаційні ресурси політика.
Для того, щоби великі маси людей могли вершити будь-які дії, направлені на досягнення єдиної мети, кожна людина з цієї маси повинна, по-перше, бути зацікавлена в здійсненні цієї мети, а, по-дрнге, всі ці люди повинні бути орієнтованими в своїй поведінці. Наприклад, коли великі маси людей виходять на демонстрацію, вони орієнтуються в своїй поведінці на дії організаторів цієї демонстрації: політичної партії,суспільної організації чи просто групи людей. В цьому випадку, організатори демонстрації являються орієнтаційним ресурсом, і хто володіє цим ресурсом, той і править поведінкою маси людей.
Розглянемо ще один приклад орієнтаційного ресурса. В США існує премія національної кіноакадемії Оскар. При врученні цієї премії видаються спеціальні статуетки - Оскари. Декілька десятків статуеток в рік надаються американським кінематографістам, и тільки одна - иноземним. При цьому, дана кінопремія вважається багатьма людьми самою престижною не тільки в американському, але й в світовому кіно, і тому являється такою насправді. По справедливости, ця премія повинна була б вважатися самою престижною в американському кінематографі. Але, оскільки більша група професіоналів в ЗМІ називає цю премію найпрестижнішою в світовому кіно, то цієї ж точки зору дотримується й більша частина людей. Зверніть увагу на таку маніпулятивну тонкість: коли одна із статуеток все ж таки вручається неамериканцям, то премію вже неможна назвати чисто американською і її називають всесвітньою. Володіння подібним могутнім орієнтаційним ресурсом дозволяє Американській кіноакадемії в значному ступені впливати на процеси сввтового кінематографу так, як їй те потрібно.
Цікавий приклад орієнтаційного ресурсу продемонстрували американські психологи. На оживленій вулиці поставили людину, котра дивилась в небо, при цьому, "там, в небі, нічого особливого не було". Деякі перехожі зупинялись і також починали вдивлятися в небо. Біля цієї людини накоплювалось до 4-5 перехожих. Потім, на цій же вулиці поставили групу з п`яти чоловік, також вдивляючихся в небо. На вулиці зібралась доволі великий натовп людей із піднятими уверх головами. Коли все на тій же вулиці в тому ж місці поставили групу з 15-ти чоловік, то через деякий час навколо них зібрався величезний натовп і по вулиці важко було пройти.
Отже, в роботі будь-якого орієнтаційного ресурса є організатори, власне сам ресурс, і учасники, відома група людей. Причому дії учасників основані не на принципі прииусовості, а на ефекті подражання.
Оскільки володіння та застосування орієнтаційних ресурсів ніяк не регламентовані, то ця область пропонує широке поле для маневрів. Для тих, звичайно, хто знає про існування цього поля та про те, які пріоритети сулить володіння такими ресурсами.
Орієнтаційним ресурсом може також бути й ідея, або релігія. Іслам, наприклад. На перший погляд може здатися, що ідеєю розпоряджатися неможливо. Але це тільки на перший погляд. Роздивимся приклад з тим же самим ісламом. Іслам, як і більшіствь релігій пропагандує миролюбивість та терпимість. Але свавільна трактовка ісламу призвела до появи таких течій в цій релігії, котрі пропагандують ненависть, насилля, екстремізм. Ті, хто трактує іслам подібним чином (а трактує він його так в своїх інтересах) по суті є «співволодарями» такої релігії як іслам. І ці люди можуть зволікати велику пользу із своєї власности. Вони являються володарями визначеного «пакету акцій» в корпорації «Islam co., ltd.».
Інформаційні ресурси.
Це дуже великий клас ресурсів. Сюда відносяться, по-перше, інформація як така (державні секрети), а також канали отримання та розповсюдження інформації (спецслужби та преса). Преса не може быть нічиєю, народною. Хтось обовязково захоче контролювати цей ресурс і буде його контролювати, якщо цього не буде робит держава. Перефразируючи Наполеона можна сказати: «Якщо держава не хоче контролювати свою пресу, то її буде контролювати інша держава». Говорячи про контроль, не варто мати на увазі цензуру (точніше не только її). Цензура – це дуже примітивний та незграбний спосіб контролю преси. Є різні методи економічного та адміністративного контролі (наприклад видача ліцензій та банальна оплата заказних статей).
Також, кажучи про свободну економіку, ми розуміємо, що держава повинна контролювати економичну діяльність (а точніше загальні правила гри), точно так, говорячи про свободну пресу, ми повинні розуміти, що держава повинна регулювати загальні правила поведінки преси.
Теорема Стейніца
Як вже говорилося, політична боротьба – це боротьба за ресурси. У кого більше ресурсів, у того більше влади. Але як же проходить ця боротьба. Поставимо себе умовно на місце глави держави. Для отримання контроля над ресурсами можна піти війною на сісідню державу и взяти ці ресурси силою. Але, з іншого боку, сусідня держава, рівна нам по силі, теж може піти на нас війною та взяти контроль над нашими ресурсами. Тоді почнеться безглузда війна, в котрій не буде сенсу. Розуміючи це, ми будемо удосконалювати свої озброєні сили, підтримувати їх моральный дух (розвивати співвідносну культуру), надавати армії больш сучасні види зброї. А для цього ми будемо вести научно-технічні розробки, розвивати науку та освіту, розвивати виготовлення нової техніки та іншю. Тобто, ми будемо намагатися отримати перевагу над суперником в тих областях людської діяльності, котрі, здавалося б, не пов`язані безпосередньо з війною. І чим більше переваг буде отримано в цих областях, тим сильніше стане наша армія і тим скоріше ми візьмемо контроль над ресурсами супротивника. Це правило вперше сформулював перший чемпіон світу по шахматам Віктор Стейніц. Сформулював він його стосовно до шахмат, але воно повністю справедливо й у відношенні політичної боротьби. Різниця між шахматами та політичною «грою» тільки в тому, що в шахматы грають 32-ма фігурами на 64-х клітинах, а в політику «ирають» вельми більшою кількістю «фігур» на більшій кількості «клітин». Отже, якщо хочеш одержати верх в політичній боротьбі, накоплюй дрібні переваги, а потім атакуй.
Ось чому всі монополії мають властивість до подальшого збагачення свого впливу. Вони мають занадто багато дрібних (а при достатній монополізації вже йзначних) переваг.
3. Політична свідомість.
В самому загальному вигляді свідомість значить вищий рівень духовної активності людини як соціального суб'єкта. Різноманітні філософські напрямки розглядають природу свідомості по-різному. Наприклад, ідеалізм виходить з того, що свідомість розвивається стихійно і може бути зрозуміла тільки сама собі. Диалектико-матеріалістичне вчення виходить з того, що неможливо аналізувати свідомість ізольовано від явищ суспільного життя. Оскільки свідомість – властивість високоорганізованої матерії – мозку, і виступає як усвідомлене буття, суб'єктивний образ об'єктивного миру. Соціологія вважає, що свідомість виступає, передусім, як відображення в духовному житті людей їхнього суспільного буття, інтересів і уявлень різноманітних соціальних шарів, класів, націй і суспільства в цілому.
Політика і політичні відношення є частиною суспільного буття. Отже, і політична свідомість виступає як відбиття в духовному житті людей їхнього політичного буття. При цьому політична свідомість обов'язково є атрибутом політичної дії, її неодмінним елементом.
Політика – цілеспрямована діяльність і вона передбачає наявність у діючого суб'єкта певних уявлень про політичну дійсність, усвідомлення своїх інтересів, формулювання мети, вибір засобів і способів її досягнення.
Оскільки головним питанням відношень людей в політичній сфері є питання про державну владу, те воно ж займає головне місце і в структурі політичної свідомості. Без його виявлення не може бути і промови про свідому участь в політиці.
Не менш важливе місце в політичній свідомості займає проблема політичних інтересів людей, які виступають мотивами, що спонукають політичні дії.
Політична свідомість містить у собі все відбите соціальне буття, оскільки об'єктом політичної діяльності є всі сфери суспільного життя.
По своєму змісту політична свідомість охоплює всі уявлення людей, що опосередкують їхні об'єктивні зв'язки як з інститутами влади, так і між собою з приводу участі в управлінні справами держави і суспільства.
Визначення політичної свідомості як віддзеркалення політичної дійсності зовсім не означає, що воно є пасивним елементом політичного процесу. Навпаки, воно виступає як активний початок в політиці і навіть може випереджати суспільну практику і прогнозувати розвиток подій і завдяки цьому стимулювати політичну діяльність.
Політична свідомість може належати тільки певним суб'єктам політичних відношень (індивідам, соціальним групам, класам, націям, суспільству). Відповідно розрізняють політичну свідомість індивіда, соціальної групи, класу, нації, суспільства. Однак політична свідомість групи і суспільства не є простою сумою політичних уявлень індивідів ,що їх складають. І кожна соціальна група і суспільство в цілому, що є суб'єктами політики, виробляють свої власні політичні уявлення.
Політична свідомість – явище багаторівневе. Що це означає? Рівень політичної свідомості – певний східець, досягнутий соціальним суб'єктом в пізнанні процесів і явищ, що мають місце в сфері політичних відносин. Звичайно в структурі політичної свідомості виділяють три рівня: щоденний, емпіричний і теоретичний.
Як форма свідомості, громадська думка – більшою мірою продукт емоційної, чим раціонально-пізнавальної діяльності. Воно виникає не на основі ретельної інтелектуальної роботи і досвідченого підтвердження уявлень, що складаються, а в результаті цілеспрямованого впливу, головним чином, засобів масової інформації на емоційну сферу людей. Тому громадська думка дуже часто спотворено тлумачить політичні явища або просто виступає як упередження людей, які непохитно запевнені в своїй правоті.
Незважаючи на цю властивість громадської думки, політичне життя без неї неможливе. Вона є політичним змістом колективної волі і необхідним елементом функціонування політичної системи. Від того, куди спрямована громадська думка, значною мірою, залежить успіх зусиль політичної групи ,що править, з досягнення уставлених цілей. Саме тому в усіх державах різноманітні політичні сили зацікавлені у впливі на органи, що формують громадську думку: пресу, радіо, телебачення. Засоби масової інформації дуже часто називають четвертою владою, бо їм належить вирішальна роль у формуванні громадської думки, що дуже важливо для забезпечення успіху тієї або іншої політичної сили.
Щоденна політична свідомість інколи ототожнюють з масовою свідомістю. Це не зовсім вірно. Поняття "щоденна свідомість" і "масова свідомість" висвітлюють різноманітні гран суспільної свідомості. Вони розрізняються за носіями і змістом.
Щоденна політична свідомість має конкретних постійних носіїв – індивіди, соціальні групи і спільноти; характеризується відносно тривалими рисами.
Зміст і функціональні властивості масової свідомості зумовлені особливою природою його носія – маси.
Маса – особлива спільність, не тотожна ані народу, ані соціальній групі, ані класу. В літературі терміном "маса" прийняте зазначити виниклу за тими або іншими причинами, невизначену в кількісному і якісному відношенні, різнорідну за своїм складом не оформлену в структуровану цілісність безліч людей.
Така спільність також виробляє свої уявлення про навколишню соціальну дійсність і виступає носієм специфічної форми суспільної свідомості – масової.
Із змістовної точки зору в масовій свідомості відбиваються знання, уявлення, норми, цінності, що поділяються виниклою за тими або іншими обставинами сукупністю індивідів. Вона є результатом спільного сприйняття в процесі безпосереднього і опосередкованого спілкування людей інформації про події ,що відбуваються, процеси, явища соціально-політичного життя. Більшість дослідників вказують на наявність в масовій свідомості таких рис, як нестійкість, ірраціоналізм, алогізм, відсутність здорового глузду, функціонування в режимі підсвідомості. Природа і властивості масової свідомості погано піддаються фіксації і опису.
Емпіричний рівень політичної свідомості – більш-менш усвідомлена сума спостережень про явища і процеси політичного життя, що виникають у її учасників. Цей рівень формується на грунті практичного повсякденного досвіду людей. На відзнаку від щоденного емпіричний рівень свідомості характеризується більшої визначеністю і предметністю уявлень про соціально-політичні процеси.
Теоретичний рівень політичної свідомості – найбільш високий східець в пізнанні політичної дійсності. Це система поглядів і ідей, вироблених на основі наукового осмислення всієї сукупності соціально-політичних відносин.
Теоретичний рівень політичної свідомості містить у собі більш-менш цілісне уявлення про закономірні істотні зв'язки і відношення соціально-політичної дійсності.
Політичну свідомість людей можна класифікувати за різноманітними підставами. Найчастіше проводиться типологізація за наступними підставами:
за прихильністю людей до тих або інших суспільних ідеалів і цінностей (ліберальна – що висуває як пріоритет у політиці принцип свободи індивіда, консервативна – спрямована на збереження традиційних суспільних устоїв і цінностей, соціалістична – що орієнтується на пріоритет в політиці принципів колективізму, соціальної рівності і справедливості, інтернаціоналістська – спрямована на реалізацію, в першу чергу, загальних інтересів і цілей народів, націоналістична – відокремлювальною рисою якої є переконання у вищості однієї нації над іншими);
за характером відношення суб'єкта соціальної дії до держави як політичного інституту (етатистський тип політичної свідомості – що орієнтується на активну участь держави в суспільних процесах, в тому числі і в сфері економіки ; анархістський тип, для якого характерна орієнтація на позадержавне регулювання суспільних процесів і, передусім, у сфері матеріального виробництва);
за прихильністю суб'єктів політики до тих або інших форм політичного влаштування суспільства можна виділити демократичний, авторитарний і тоталітарний типи політичної свідомості;
за соціально-класовим складом учасників політики (буржуазна, дрібнобуржуазна, пролетарська).
в залежності від орієнтації на той або інший характер соціальної діяльності суб'єкта політична свідомість може бути консервативною (орієнтованою на збереження колишніх суспільних порядків), радикальною (орієнтованою на докорінні, рішучі перетворення), реформістською (орієнтованою на здійснення соціальних перетворень шляхом реформ).
Той або інший тип політичної свідомості в чистому вигляді зустрічається рідко.
В свідомості і поведінці одного і того ж суб'єкта політичних відносин може водночас виявлятися декілька типових рис.
Розділ ІІ. Мистецтво політичної поведінки. Політика та людина.
Разом із класовими інтересами в політико-правових доктринах нерідко знаходились також і загальнолюдські цінності. В найбільш загальному вигляді це ідеї справедливості, загального блага, свободи та інші елементарні норми моральної поведінки. В числі політико-правових доктрин, котрі виражають інтереси класової меншості, ці ідеї були грубо деформовані, термінологічно включені в системи поглядів, направлених на виправдання та укріплення жорстокої та несправедливої для большостві народу соціально-політичної реальності. Можливість такої деформації залежала від абстрактності, перебільшеної загальності понять та норм, котрі могли б бути наповнені незалежним змістом. Для визначення того, чи дійсно в політико-правовій доктрині мова йде про загальнолюдські цінності чи вже в ній лише формально використовується відповідна термінологія, необхідна конкретизація цих понять і норм пристосовано специфіці права, держави, політики.
Загальнолюдські цінності виражені в тих вченнях про право, котрі містять ідї рівності людей перед законом, прав та свобод людини, достатньо конкретно розкривають зміст цих прав і свобод й обгрунтовують необхідність їх гарантій. З цими ідеями тісно пов`язана думка про необхідність підкорення праву не тільки індивідів, але й самої держави.
Байдужість людини до політичного життя, відсутність політичної освіти сприяють можливості маніпулювання нею. Суспільство, що бажає зберегти свободу, повинно усвідомити свою відповідальність за власну долю, долю країни. Отже, необхідно формування ціннісних орієнтацій, настанов та моделей поведінки, які б відповідали вимогам становлення та збереження демократичної держави.
1. Проблема здолання політичної відчуженості.
Здійснення загальнолюдських цінностей у вченнях та державі больш за все пов`язане зпроблемою здолання політичної відчуженості. Як відомо, держава являється силою, яку породило суспвльство, але яка ставить себе над ним, а те, у свою чергу, все більше й більше відчуджує себе від нього. Сутність держави полягає в тому, що вона виокремлює із суспільства особий розряд людей, котрий править іншими людьми та володіє апаратом примушення.
Під політичною відчудженістю розуміється процес і результат перетворення держави, що виникла в результаті людської діяльності, в дещо незалежне від суспільства, відчуджене суспільству та господсарююче над ним. Політична відчудженість має різні форми, до перетворення «відносної самостійності» держави в самостійність абсолютну.
Проблема політичної відчудженості як така була теоретично поставлена в працях Руссо, Гегеля, Маркса. Але жага до практичного здолання політичної відчудженості була притаманна ряду передових політичних мтслителів ще на ранніх етапах історії.
Ця жага виражалася по-різному. В наибільш послідовному вигляді протест проти політичної відчудженості був виражений ідеями відмирання держави, втрати необхідності політичної влади, заміни керування людьми керуванням речами та виробничими процесами. Ідея суспільства без власди та підкорення не раз виказувалась на всіх етапах історії політичних і правових вчень. Вона містилась в давніх міфах і сказаніях, в працях філософів, в ідеології цілого ряду релігійних рухів, в творах деяких утопічних соціалістів. ЇЇ оригінальною модифікацією являються анархізм й анархо-синдикалізм.
Значно ширше розповсюджені демократичні теорії підкори рароду державі. В цих теоріях обгрунтовуються різні форми самоуправління, безпосередня та демонстративна демократія, вибірність й відповідальність посадових осіб, поширення прав і свобод особистості. Головна вимога демократичних теорій — підкорення державної влади суспільству, виробка та здійснення політики безпосередньо народом та залежними від нього посадовими особами. Демократичні теорії виникли ще в Давньому світі; особливий розвиток вони отримали в Новому та Новітньому часі.
Поряд із демократичними теоріями розвивались ідеї підкоренню держави праву. Суть цих ідей полягала в тому, що людьми не держава повинна керувати, а рівний для всіх закон. Політична відчудженість в таких теоріях долалась лише частково, оскільки дежава лишалася зовнішньою для суспільства силою; хоча й підкореній закону. В процесі розвитку ідей підкорення держави праву виникли ліберальні теорії, які поставили проблему прав людини, незалежно від державної влади, а також розробили систему гарантій, які мали захищати ці права та суспільство в цілому від вільних дій держави.
Ідея суспільного порядку, закладеного больше на законі, ніж на розпорядженнях посадових осіб і рішеннях державених органів, також виникла ще в Давньому світі. Проблеми прав людини та законності набули найбільшого розвитку в період кризи феодального строю, буржуазних революцій і формування громадянського суспільства. В сучасній суспільно-політичній свідомості ідея правової держави отримала популярність як ідея стабільного порядку, закладеного на прийнятті прав людини, непорушності справедливого та розумного закону, чіткого підкорення праву апарату виконавчої влади. Рішення цієї задачі нерозривно пов`язане з максимальним забезпеченням прав і свобод особистості.
Нарешті, особливою модифікацією ідеї здолання політичної відчудженості є плани та проекти використання революційної влади в інтересах народу. Сама ця влада не завжди та не обов`язково розглядається як демократична чи підзаконна, але її діяльність визначається метою: «благо народу — найвищий закон».
Викладені різновиди рішення проблеми здолання політичної відчуджденості базувались больш за все на принципі, що пропонує загальнолюдську цінність: «не людина для держави, а держава для людини». Як правило, стремління здолати політичну відчудженість в тому чи іншому варіанті було притаманне ідеологам передових класів, вирішуючих чергову задачу історії.
Таким чином, ми бачимо, що зв`язок часів в історії політичних і правових вчень больш за все базується на акцентуванні уваги в політико-правових доктринах гуманістичних начал. В ідеологічній боротьбі класів в усі історичні епохи існували та існують два протилежних напрямки: один намагається здолати політичну відчудженність, іншее намагається його увіковічити.
2. Політична поведінка.
Поняття політичної поведінки допомагає при аналізі політичної діяльності засвоїти її механізм, структуру, спосіб досягнення мети. Воно дозволяє різновидні прояви політичної діяльності звести до системи окремих дій, елементів.
Специфіка політичної поведінки визначається самою природою політики — установленням політичних відносин між суб`єктами не тільки з співсумісними, але й з протилежними інтересами, судженнями та напрямком активності.
Протягом розвитку будб-якого політичного процесу виникає помітна потреба в укріпленні рис, норм, регуляторів політичної поведінки в принципах політичної организації, в наданні духовним орієнтирам політичної дії інституціональної форми (наприклад, розробка чітких процедур виборів, чи прийняття рішень, чи заміщення посад у державному апараті та т.п.)
Типи ставлень людини до політики.
Найважливішим джерелом політики, її вирішальним компонентом є активність конкретнї людини и соціальної групи, що приймають рішення, діють послідовно чи хаотично, кволо чи енергічно. ЇЇ сила підтримується саме людською енергією, а вияв основних ліній взаємодії людини з політичними структурами являють собою важливу задачу політології, для вирішення котрої вона приділяє чимало часу.
Можна виділити три основних типи ставлення людини до політики:
1) стан прилучення людини до політики, котре здійснюється в різних формах політично активної поведінки та характеризуюється жагою вирішити ті чи інші життєво важливі для нього та його спільности проблеми шляхом впливання на систему політичної влади;
2) відчудження, чи аномію, що характеризується розривом зв`язків між людиною та політичною владою, концентрацією на реалізацію власних інтересів. Норми, які регулюють суспільне життя, з тих чи інших причин тут втрачають свій вплив на людину, не розглядаються ним як авторитетні інстанції, що мають регулювати його поведінку. В аномії необхідно розрізняти різні стани. Вона може бути викликана як неспроможність вплнути на хід політичного життя, так і непогодженням з ними, може наступати внаслідок добровільного вибору чи бути вимушеним станом;
3) повне злиття людини з політичною структурою, підкорення особистого життя її потребам і ритму змін, розщиплення індивідуального життя в бутті політичному. Саме тоді формується специфічний тип авторитарної особистості.
Види політичної поведінки.
Вочевидь, що в політиці, як і в будь-якій іншій сфері, люди поводяться по-різному. В залежності від політичної поведінки учасники політики поділяються на наступні категорії:
лідери, котрі очолюють політичний рух та здатні здійснити намічені плани завдяки свойому авторитету та позитивним впливом;
активісти — посередники між лідерами та послідовниками. Вони організовують учасників руху, постійно несуть інформацію для лідерів про досягнення та труднощі, вносять вагомі коррективи в стратегію та тактику поведінки мас;
послідовнки. Їх поведінка характеризується різною активністю та участю в організаціях, вони підтримують мету, що була висунута лідерами, вважають їх своїми інтересами, що й стимулює їх участь в політичній діяльності;
лідери думки, не впливаючи на поведінку учасників руху з точки зору його організації, своєю інтелектуальною діяльністю, насамперед в публіцистиці, засновують “поля” емоційної й йнтелйектуальної напруги навколо тих чи інших проблем, роблять їх об`єктом загальної уваги; до них звертаються за порадою, але не за директивою для дії.
Регуляція політичної поведінки.
Найважливішим стимулом для політичної діяльності служить зацікавленність, в її основі лежить та чи інша проблема в житті політичної спільності, розуміння гострої необхідності її вирішення. Але для того, щоб факт розуміння виріс в полвтичну дію, необхідна нова ланка — психологічний імпульс готовності до дії, котрий складається з бажання прийняти участь у дії та з упевненності в можливість успіху. Двигунами цієї ланки — від проблеми до її вирішення — можуть бути різні мотиви: громадянське зобов`язання, інформація, незадоволення чи прагнення здійснення мети. В залежності від домінування основного мотиву і формується характер політичної поведінки: вона може бути чисто емоційним відгуком на ту чи іншу подію, може бути продуманою, прагматичною акцією з послідовною реалізацією прийнятої програми чи розглядатися виконавцями як здійснення визначеної міссії по “визволенню”, “завойовництву”, “відновленню”.
На характер політичної поведінки впливають не тільки зацікавленність та мотивація, котірі виникають на його основі, але й зовнішні фактори:
роль — форма поведінки, котру обирає учасник політичної дії чии котра йому відводиться обставинами або другими учасниками;
статус чи сукупність можливих, припущених, бажаних для даного суб`єкту моделей, типів політичної поведінки, функцій, котрі він готовий на себе прйиняти в політиці;
належність до групи, соціальної чи політичної спілиності, що виникає на основі установлення поміж її членами визначеного виду соціальних відносин;
участь в організації — групі, створеній для здійснення визначених ролей в політиці.
Регуляція політичної поведікни повинна носити володарюючий характер, використовувати механізми примусу й авторитету, але вона не може бути уподібленою технологічній операції слідкування та постійного контролю, жорсткого домінування при мінімізації ініціативи та самостійності суб`єктів.
Як тільки контроль за політичною поведінкою стає тотальним, ініціатива, а вслід за нею участь й активність йдуть, поступаючись місцем кволому виконанню вказівок, чи взагалі замінюються політичною овідчуджденістю. Тому регуляція обов`язково повинна залишати місце ініціативі та самостійности, ні в якому разі не зводитись до жорстокості та тиску. При цьому в повній мірі повинна враховуватися коллективна природа політичної поведінки, її масовість, взаємодія раціональних та ірраціональних моментів, значна залежність від стану і динаміки коллективної психології.
Специфіка масової поведінки в політиці.
В більшості політичних процесів люди приймають участь, якк правило, не поодинці, а сполученими в однорідні й організоваіні групи (класи, нації, професійні спільноти, суспільні організаціі и т.інш.). В якості подібної групи можуть виступати й випадкові, тимчасові новотворення (натовп на вулиці, учасники зборів або мітингі, демонстрації, аудиторія тієї чи іншої передачі, глядачі політичної передачі). Люди, знаходячись в такому стані, набувають специфічних властивостей маси:
статистичністъ — масса не є цілісним творенням, який відрізнявся б від елементів, з якої вона складається;
стохастичність, ймовірність. В масі випадковість, невпорядкованість відносин поміж людьми, її межі розмиті, а склад непостійний, змінюваний;
ситуативність — характер дій маси повністю визначається місцем, часом, приводом утворення, видом її діяльності чи спілкування;
різноманітність складу, його міжгрупова природа;
аморфність — відсутність внутрішньої організації, структури;
анонімність — членам маси не цікаві індивідуальні властивості, особистісні якості один одного.
Ці властивості, і насамперед випадковість утворення, неоднорідність складу, обумовлюють специфічну манеру політичної поведінки людей, з`єднаних в такі спільноти. Вона виражається у пригніченні раціональності, різкій перевазі почуттів над розумом, що веде до втрати особистої відповідальності.
При оцінюванні та прогнозуванні характеру можливої поведенки маси необхідино звертати увагу на наявність двох її основних типів.
По-перше, це публіка, сформована на основі інтелектуальної взаємодії. ЇЇ складають, наприклад, читачи однієї газети, слухачи якоїсь однієї передачи, люди, зацікавлені тим чи іншим видом досугу або професією. Тип зв`язку, який складається за таких умов, в достатній мірі випадковий, але він постійний, больш чи менш усталений.
По-друге, цей натовп, що виникає осередком фізичної взаємодії людей, наприклад на мітингу, можливий в будь-якому суспільному місці, де їх затримують будь-які зовнішні обставини.
У публіки відсутня спеціальна організація, вона рфзнорідна, складається з представників різних соціальних груп, привід ії утворення достатньо випадковий, але практично завжди вона формується на больш-менеш стійкій, раціональній основі, нею, як правило, являється або загальна інформація, або загальний інтерес.
Натовп не має усталених факторів спільноти, що практично блокує здатність відгуку на зв`язну, логічну аргументацію, він її просто виводить з зхиткої емоційної рівноваги та, навпаки, робить можливою швидку відповідь на імпульсивну, эмоційну дію.
Висновок.
Політика за своєю природою є цілеспрямованою діяльністью, котра використовує для досягнення конкретних цілец співвідносні засоби.
Мета в політиці — це ідеальний, очікуваний результат, заради якого здійснюється політичнка діяльність.
Засоби в політиці - це інструмент досягнення цілей, перетворення ідеальних стремлінь в реальні дії та результати. Це сукупність можливостей здійснювати політику та владу й використовувати їх в інтересах суспільства чи якихось політичних сил.
Часто в політичному житті використовуються такі засоби, як забастовки, пропагандиські кампанії, озброєні дії, популісікі обіцянки, критика політичних опонентів, залякування людей, мітинги, демонстрації, вибори, референдуми, этичні та правові норми, традиції і т.д. Вони можуть бути жорстокими (крайніми), націленими на швидке отримання бажаного результату, без затримки на проміжних етапах, та м`які (помірні), використання котрих дає багато проміжних результатів, потребує більше уваги та не стає причиною стількох гострых конфліктів, як перший тип засобів.
Між цілями та засобами існує взаємозалежність, така собі співпрац, взаємодія. З одного боку, мета багато в чому стає визначним моментом для того, які засоби будуть використовуватися для її здійснення, а з іншого боку, засоби, вплваючи на досягнений результат, визначають реалістичність або утопічність мети, корректують її основні параметри, аж до відмови від тих ідеалів, котрі опинились недосяжними для сьогодення.
Отже, виходячи з усього цього, з упевненістю можна сказати, що мистецтво політики базується на вмінні правильно співставляти мету та засоби її досягнення, в умінні оптимально правильно використовувати ті чи інші методи для досягнення визначенних цілей. Однак, зрозуміло ж, що для реалізації політичних цілей підходять далеко не будь-які засоби,тимпаче що політична культура є найбільш консервативний елемент політичної системи і стабiлiзацiя політичного процесу в Україні, багато в чому залежатиме від перетворень в полiтико-культурній сфері.Отже, необхідно формування ціннісних орієнтацій, настанов та моделей поведінки, які б відповідали вимогам становлення та збереження демократичної держави.
Список використаної літератури:
Основи політології курс лекцій / Під ред. проф. Н.І. Сазонова. – Харків, 199З .
Основи політології (Курс лекцій): Навч. посібник. – Харків: ХДТУСГ. – 1996.
Рудакевич О. Політична культура України:руйнація та шляхи відродження // Розбудова держави. – 1995. – № 10.
Основи политической науки. Учеб. пособие / Под ред.
|
