Консерватизм у Франції. Жозеф де Местр - Політологія - Скачать бесплатно
План.
Вступ.
Розділ І: Поняття та сутність консерватизму.
Консерватизм як ідеологія.
Загальні концепції консерватизму:
зміна;
природа людини;
суспільство;
нація;
політика, влада, держава.
Розділ ІІ: Французька школа класичного консерватизму. Жозеф – Марі де Местр.
Традиціоналістична течія консерватизму.
Видатний мислитель П`ємонту та його “Роздуми про Францію”:
політичний вигнанець;
критика революції;
судження філософа про конституцію.
Висновок .
Список використаної літератури.
Вступ.
Найбільш загальною категорією, що характеризує суб`єктивну сторону політики, є політична свідомість. Основними формами існування політичної свідомості є політична ідеологія та психологія. Серед них особливу й всезростаючу роль відіграє політична ідеологія. Саме тому в першому розділі даного реферату консерватизм розглядається як одна із низок цілої плеяди “ізмів” як, наприклад, комунізм, фашизм, авторитаризм, корпоратизм, елітизм, націоналізм, екологізм, фемінізм тощо, котрі не можуть бути відірваними від ідеологізації.
Термін “ідеологія” давньогрецького походження й буквально означає “вчення про ідеї”, оскільки складається з двох слів “ідея” та “логос”. В науковий оберт він був введений Антуаном Дестюбом де Трасі, одним із представників пізнього покоління французьких просвітителей. У своїй праці “Етюд про здатність мислити” він використав термін ідеологія, щоб охарактеризувати науку про ідеї.
В сучасному світі пройшла деяка глобалізація політичної ідеологізації. В одному сплавчому котлі зараз опинились політичні ідеї, концепції, доктрини й уявлення всіх часів, народів і регіонів. У змістовному плані проблеми наслідків глобального екологічного кризису сусідствують із проблемами політичної ролі патриархальної родини в традиційному суспільстві. Політичні ідеї Сходу співставляють з політичною спадщиною античності, клерикальні політичні ідеї з раціоналістичними уявленнями політичної інженерії, політична магія з прагматично орієнтованими доктринами Заходу. На сучасному ринку політичних ідей є все.
Своєрідність трактовок не тільки сучасних, але й історичних проблем політичного життя не може бути усвідомленим й зрозумілим без знання особливостей лібералізму, консерватизму та соціалізму, які входять в сім`ю основних політичних ідеологій.
Отже розглянемо найбільш детально такий напрямок політичної ідеології як консерватизм взагалі і на прикладі класичної французької консервативної школи конкретніше. Школа, яка відіграла істотну роль у розкритті слабких місць в ідеології Просвітництва, шкідливості нав`язування абстрактно-раціоналістичних схем завдяки революціям і насильству.
Розділ І
1.Консерватизм як ідеологія.
Ідеологія консерватизму розглядається як один з найважливіших структурних компонентів сучасних політичних ідеологій. Однак, існують великі труднощі у визначенні її основного змісту. Сам термін “консерватизм” з`явився від латинського “conservo” – храню, охороняю. Однак, його ідейне та політичне значення з важкістю ідентифікується, що пов`язано з низкою обставин. По-перше, в процесі розвитку виникла інверсія історичних значень лібералізму та консерватизму. Так, багаточисельні принципові положення класичного лібералізму –вимога свободи ринку й обмеження державного втручання – сьогодні розглядаються як консервативні. У той же самий час ідея сильної централізованої регулюючої державної влади, що була висунута раніше консерваторами традиціоналістичого типу, нині стала найважливішим компонентом ліберальної свідомості. По-друге, налице внутрішня різнорідность, гетерогенність політичної ідеології консерватизму, що включає різні напрямки, об`єднані загальною функцією – виправдання та стабілізація усталих суспільних структур. Носіями ідеології консерватизму є такі соціальні групи, прошарки та класи, які зацікавлені в збереженні традиційних суспільних порядків або в їхньому відновленні. У структурі консерватизму виділяються два ідейних пласти. Один орієнтується на підтримки усталености суспільної структури в її незмінній формі, другий – на знищенні протидіючих політичних сил та тенденції відновлення колишніх. В цьому контексті консерватизм виступає й як політична ідеологія виправдання існуючих порядків, й як апеляція до втраченого. Різні напрямки та форми консерватизму мають загальні характерні риси. До них відносяться: визнання існування всезагального морально-релігійного порядку та недосконалості людської природи; переконання в прирожденій нерівності людей і в обмежених можливостях людського розуму, ствердження в необхідності жорстокої соціальної та класовій ієрархії й наданні переваги усталеним суспільним структурам та інститутам. Політична ідеологія консерватизмі у деякому розумінні носить вторинний характер, оскільки спричинена іншими ідеологічними формами.
2. Загальні концепції консерватизму.
Розглянемо основні поняття, що характеризують консерватизм:
Зміна.
Консерватизм виступає проти змін, за збереження існуючих звичаїв, установ та правил. Це проявляється, коли консерватизм відчуває якусь зовнішню загрозу. Інакше сам по собі консерватизм не виявляє активного захисту
існуючого стану. Консерватизм спирається на все знайоме, загальновідоме чи природне. Проте він не виступає проти будь-яких змін взагалі, лише проти деяких. Незмінним вважається те, що змінюється повільно і недокорінно, тобто залишається знайомим і добре знаним. Іноді протиставляють поняття зміна і реформа: реформа - це повільна, незначна зміна. Реформа вважається проявом мудрості й розважливості. Зміна пов‘язана з раціонально-теоретичним підходом до істини. Тому цей світогляд відмовляється від неї. Консерватизм дуже скептично ставиться до будь-якої ідеї прогресу, оскільки минуле вважається живою частиною сьогоднішнього, сучасного.
Природа людини.
Консерватизм дотримується дуже песимістичних поглядів на природу людини. Людина консервативна - це істота, керована власними пристрастями, бажаннями, інстинктами і дуже малою мірою розумом. Вважається, що людина егоїстична егоїстична, злобна, обдудлива, зіпсована тощо. Отже, консерватизм вважає, що людина за своєю природою зла. Оскільки інтелект людини недосконалий, а її природа загадкова, то дати якесь раціональне визначення людської природи неможливо. Раціоналістичні концепції природи людини вважаються недосконалими і хибними, бо представляють людину як об‘єкт.
Стверджується, що раціоналістичне поняття абстрактної людини є шкідливим, бо зумовлене ставленням до людини, як до засобу, як до об‘єкту. На відміну від нього, консерватизм пропонує спиратися на споглядання, досвід, умови, факти як вони є при дослідженні природи людини. Людську природу можна пізнати лише через вікове накопичення мудрості і здорового глузду. Найважливіше - спиратися на аргументи, котрі пройшли випробовування часом і судом історії. Людську природу можна представити через основні інстинкти, потреби і бажання, притаманні всім людям. Це інстинкт власності, бажання задовільнити матеріальні і духовні потреби, почуття власної гідності і бажання свободи, влади і самовдосконалення. Консерватизм також визначає людину через такі її невід‘ємні права, як право передавати майно спадкоємцям тощо. Зрештою, всі ці права, бажання й інстинкти набуваються практично протягом життя через досвід. Вони не ґрунтується на якихось універсальних правах.
Консерватизм визначає певні суперечності між свободою і необхідністю. З одного боку, людська природа визначається сталою, незмінною, успадкованою з минулого, обумовленою біологічною, генетичною, культурною спадковістю. З другого - людина вважається носієм свобідної волі, який діє за власним бажанням. Нарешті, консерватизм вважає, що оскільки людина від природи егоїстична, погана, зла тощо, то потрібна державна і соціальна регламентація життя людини, інакше людські пристрасті і бажання можуть вийти з-під контролю.
Суспільство.
Консерватизм вважає, що людська природа невіддільна від суспільства. Природа людини і суспільство утворюють єдине ціле, оскільки суспільство є не простою сукупністю індивідуумів, а живим організмом, що формує людську особистість з окремих бажань і інстинктів. Людська особистість не може сформуватися без суспільства. Таким чином, консерватизм розглядає суспільство як містичне, загадкове. Виникнення суспільства має майже таємний характер. З‘ясовується, що суспільство не створюється внаслідок будь-якого договору. Навпаки, консерватизм вважає, що люди отримують вічне суспільство в спадщину з минулого і повинні зберегти його недоторканим для майбутнього.
Через це суспільство не підлягає соціальним змінам. Революції з їхнім інструментальним підходом до людини і суспільства засуджуються, бо суспільство не може бути побудоване і перебудоване.
Руйнування існуючого суспільства шляхом докорінних змін призводить до руйнування особистості. Консерватизм стверджує, що людська особистість формується нацією, мовою, культурою і державними інституціями. Тому це все повинно зберігатися, бо зміни матимуть шкідливі для людини наслідки.
Суспільство, згідно з консерватизмом, має ієрархічну структуру: від родини до держави. Стабільність цієї ієрархії дозволяє людині знайти своє місце в житті. Ті, хто займають вищі щаблі, керують тими, хто перебуває нижче. Нерівність щодо посідання вищих посад і влади вважається природною і має зберігатися.
Консерватизм не робить поділу на публічну й приватну сфери. Однак такий поділ необхідний, щоб уявити собі громадянське суспільство. Тому поняття громадянське суспільство не залучається до розгляду ідеологією консерватизму. Що трохи наближається до ідеї громадянського суспільства - це поняття традиційного корпоратизму, коріння котрого сягають у середньовіччя.
Нація.
Консервативний погляд на народ чи націю є по суті органічним. Цей підхід часто називається комунітарним чи громадським (колективним), на відміну від ліберального контрактуалістичного.
Подібно як з міркуванням про суспільство й особу, консерватизм спирається насімбіоз між індивідуумом і нацією. Людина себе самовизначає як невід‘ємну частину нації. Думка про генезу нації має майже інтуїтивний характер. Один раз встановлена, нація є чимось святим, таємним і незбагненним. Нація уявляється як жива істота, котра незмінна. Вона не впроваджується, тому що вона віковічна. Члени нації успадковують її від минулого й зобов‘язані передати її майбутнім поколінням. Консервативне світорозуміння раніше застосовувало термін раса, а тепер етнос, етноспільнота, етнічність тощо. По суті, нація подається як етнічне явище. Нація представляється як спільнота індивідів, споріднених між собою етнічним походженням, мовою, спілкуванням, територією, генетикою, емоціями, духовною і матеріальною культурою, міфами, легендами тощо. Консерватизм вважає, що існують такі явища як, наприклад, національний дух, національна ідея тощо. Очевидно, на думку даної ідеології, націю, батьківщину, вітчизну, рідний край та інше не можна собі вибрати. Національна ідентичність вважається наданою при народженні, тому не можна змінити свою націоналну приналежність на іншу. Водночас даний світогляд відрізняє національність від громадянства.
Не відрізняючи публічну сферу буття від приватної, консерватизм може призвести до етніцизму. Це означає поширення погляду, що національний чи етнічний елемент, ідея, мета, ідентичність тощо мають повністю проникнути в усі сфери життя. Етніцизація означає домінування даного фактору над іншими, політичними, суспільними, економічними й духовними чинниками. Етніцизм приводить консерватизм до ділеми, пов‘язаної з культурними, релігійними, расовими чи етнічними меншинами, які можуть проживати на території титульної нації. З одного боку, консерватизм підтримує думку, що всі, і етнічні меншини також, мають колективні та індивідуальні права на свій розвиток. З другого - даний світогляд підтримує водночас ідею етніцизації цілого національного простору, для того, щоб духовне лице титульної нації, її менталітет чи душа проникли у все. А це означає, що всі інші ідентичності, національні меншини або просто відштовхуються, тому що етніцизація стає єдиними пізнавльними, оцінювальними і емоційними межами нації. З цього випливає, що хоча й консерватизм теоретично дотримується принципів багатокультурності і поліетнічності, в практиці ця ідеологія може бути асиміляційною, бо етніцизація логічно веде до уподібнення. Таке ж протиріччя міститься в консерватизмі щодо створювання своїх держав національними меншинами. З одного боку, даний світогляд теоретичне погоджується на політичний сепаратизм, а з другого - на практиці не підтримує розриву національного простору домінуючого етноса.
Консервативний світогляд може розрізняти націоналізм і етнонаціоналізм. Бо на відміну від лібералізму, дане світорозуміння уявляє націоналізм як державний феномен, а етнонаціоналізм - як етнічний. А на практиці дані поняття часто плутаються.
Комунітарний підхід до націй уявляє всі нації як відмінні й унікальні. Кожна нація складається з подібних одиниць. Це веде до релятивізму, бо відкидаючи універсалізм, комунітарний підхід вважає, що неможливо порівняти одну націю з іншою.
Насамкінець, можна сказати, що в консерватизмі є тенденція бачити націю в натуралістичний, субстанціальний спосіб як дійсно реальні істоти, а не як концептуальні.
Політика, влада, держава.
Держава вважається історико-політичною спільністю, яка не є витвором людської думки чи волі, а являє собою природну цілісність, продукт історії. Так само як і людська природа і суспільство, держава також вважається містичним тілом, аналогічно до християнського поняття церкви. Оскільки між індивідом та державою існують природні й органічні зв‘язки, між ними немає антагонізму. Крім того, держава тісно пов‘язана із суспільством як засіб для досягнення спільної мети суспільства. За допомогою законів держава підтримує порядок у суспільстві. Розуміння консерватизмом позитивної ролі держави є дещо суперечливим. Більшість схильна вважати, що через вади людської природи є потреба у сильній державі на чолі з сильним президентом. Батьківський чи патерналістичний устрій влади передбачає постійний нагляд за суспільним добробутом, починаючи з родини, щоб створити політичні й економічні умови для розвитку особистості. Патерналізм також виправданий через те, що існуюча нерівність між групами і класами вимагає від еліти взяти на себе відповідальність в ім‘я обов‘язку. Ця ідея суперечить намаганням консерватизму захистити особу від влади політиків чи бюрократів, до котрих ця ідеологія ставиться з застереженням. Через це консерватизм підтримує будь-які механізми, що сприяють децентралізації державного апарату. Консерватизм, за винятком британського, скоріше підтримує федералізм, ніж унітарну державу. Цей опір централізму пояснюється ним, що будь-яка акумуляція влади підсилює вияви вад людської природи і може призвести до сваволі й необмеженої тиранії. Ставлення до місцевої влади позитивніше, оскільки вона менш абстрактна, більш пов‘язана із справами конкретних людей. Отже, місцеве самоврядування може бути сильне, бо його не треба боятися.
Консерватизм скептично ставиться до політичної демократії, оскільки ця ідея суперечить регламентованому, ієрархічному устрою суспільства. Кермо влади має бути довірене представникам давно сформованої правлячої еліти. Раніше традиційний консерватизм бачив у цій ролі аристократів. Сучасний консерватизм спирається на власників майна і на тих, хто має підприємницький хист. Незважаючи на те, що консерватизм визнав існування сучасної ліберальної демократії, він, як і раніше, проти влади так званої не талановитої більшості. Ця більшість є натовпом. Натовп - то лише агрегат людських істот без внутрішньої структури і традиційних цінностей. Натовп і демократія по суті вважаються близькими.
Отже, консерватизм виступає проти змін, за збереження існуючих звичаїв, установ та правил. Це проявляється, коли консерватизм відчуває якусь зовнішню загрозу. Інакше сам по собі консерватизм не виявляє активного захисту існуючого стану.
Консерватизм дотримується дуже песимістичних поглядів на природу людини, вважає, що людина за своєю природою зла. Оскільки інтелект людини недосконалий, а її природа загадкова, то дати якесь раціональне визначення людської природи неможливо.
Руйнування існуючого суспільства шляхом докорінних змін призводить до руйнування особистості. Консерватизм стверджує, що людська особистість формується нацією, мовою, культурою і державними інституціями. Тому це все повинно зберігатися, бо зміни матимуть шкідливі для людини наслідки.
Суспільство, згідно з консерватизмом, має ієрархічну структуру: від родини до держави. Стабільність цієї ієрархії дозволяє людині знайти своє місце в житті. Ті, хто займають вищі щаблі, керують тими, хто перебуває нижче. Нерівність щодо посідання вищих посад і влади вважається природною і має зберігатися.
Розділ ІІ
1.Традиціоналістична течія консерватизму.
Ідеологія консерватизму не виникла в завершеному вигляді, а пройшла певний процес трансформації. Розгляд консерватизму ускладнюється тим, що його часто сприймають негативно як реакцію, спрямовану проти революційного знищення режиму, реакцію на просвітницькі ідеї, на руйнівні ефекти капіталізму, політичного лібералізму тощо. Хоча термін “консерватизм” з‘явився лише у ХІХ столітті, його ідеї сягають у середньовіччя. Він пройшов чималий шлях розвитку: від оплоту існуючого режиму до захисту певного типу ринкової економіки. У сучасному консерватизмі в світі зазвичай виокремлюють три течії: традиціоналістична, лібертарична та неоконсерватична (або ліберал-консерватична). Вони тісно переплітаються, взаємодіють поміж собою, зберігаючи особливості еволюції, власні витоки та створюють неоднорідну, складноструктурну єдність, котрою визначають поняття “сучасний консерватизм”.
Традиціоналістичну течію консерватизму, котра історично була першою, яка заклала початок консерватизму, пов`язують з такими іменами, як Е.Берк (1729-1797), Ж. де Местр (1753-1821), Л. де Бональд (1754-1840). В 20-му столітті головним теоретиком цього напрямку став Р. Керк, який опублікував у 1953 році книгу “Консервативне мислення”. Одним з батьків-засновників консерватизму відносять Ж. де Местра, класика феодально-аристократичного консерватизму. Важливу роль відіграє поняття “традиціоналізм”. На противагу ідеям Просвітництва традиція протиставляється розуму й ставиться над ним, оскільки підкорення їй означає дію в співвідношенні природним станом речей та віковою мудрістю. Традиціоналізм лежить в основі розуміння зміни, відновлення, реформи, проведення котрих не повинно порушувати природного стану речей. При цьому виділяють два основних вида реформ: реформи, що направлені на відновлення традиційних прав і принципів та превентивні реформи, націлені на запобіжні дії від революції. При цьому розмежовують “зміни” та “реформу”. Зміна переоцінює суть об`єкту, реформа - її не торкається та являє собою вимушений засіб. Ж. де. Местр, відмовляючись від республіки, будь-якої реформи та протиставлячи їй традицію й авторитет, вбачав шлях до спасіння в посиленні політичної ролі завдяки релігії. Ядром політичних ідей де Местра явилась ідея еквілібра, тобто створення стратегічної рівноваги в політичному та духовному житті на базі теократичного підходу.
2. Видатний мислитель Пємонту та його “Роздуми про Францію”.
Один із найобдарованіших мислителів свого часу Жозеф-Марі де Местр (1754-1821), видатний французький теоретик і державний діяч П`ємонту до якобінської революції був прибічником ліберальних ідей і лише згодом перейшов на бік консерватизму. Під час революції де Местр не визнавав можливим політичний торг із революційним урядом, тому став політичним вигнанцем, жив у крайній бідності, - спочатку в Лозанні, потім у Венеції, на острові Сардинія, а пізніше у Санкт-Петербурзі (1802-1817), де був посланцем позбавленого володінь сардинського короля при російському імператорському дворі. Останні роки життя пробув у Турині: обіймав почесні посади. Серед основних праць Ж. Де Местра слід назвати “Роздуми про Францію”, “Петербарзькі вечори” та ін. Які ж основні державницько-політичні ідеї обстоював відомий філософ? В чому полягає сутність і специфіка його консервативної позиції?
Критика революції.
Чильне місце у творчості Жозефа де Местра належить осмисленню французької революції, причин її виникнення, ролі її вождів тощо. На його думку, якщо уважніше придивитися до найдіяльніших осіб революції, то легко віднайти в них щось пасивне та механічне, і навіть більше: “Якщо глянути на них зовсім зблизька, то виявляється, що вони – нікчеми.” Він висновував, що ці люди виявилися пішаками в грі сил стихії, яка все більше й більше захоплювала їх, що вони пливли за течією. Мислитель підкреслює, що не вони керують революцією, а вона ними, і таким чином, у революційні часи виявляється потаємна стихія суспільного життя.
Вважаючи, що революція – це справа Божественного Провидіння, де Местр формулює ряд глибоких і містких висновків. Він, зокрема, торкається такого питання: чи можна бачити в революції кару, коли, вочевидь, постраждали й невинні? Відповідь на це хоч і сурова, але ж і не позбавлена справедливості: “Безвинних жертв менше, ніж нам здається. Не можна вважати невинними тих, хто зруйнував релігійну віру народу, хто за допомогою софізмів зазіхав на основи державного устрою. Чи , може, незаслужено гинули на ешафоті вчені, що засівали революційні, безбожні ідеї? Дивно сподіватись, або Провидіння зглянулося б над злочинцем тільки тому, що він вельможний, знаменитий і вчений, коли якраз через цю свою вченість він найбільш і винуватий...”
Окрім цього французький теоретик зазначає, що наші, людські, оцінки зовсім не абсолютні, що ми погано розуміємось на питанні добра та зла, тому що подавлені тисячами умовностями та пересудами, засуджуємо бійку на ножах, але визнаємо почесною ё благородною дуель на шпагах. І для нього ясна річ, що у Провидіння інші мірки для людських діянь.
“Ми торкаємось в наших оцінках лише поверхні явищ і не розпізнаємо за прекрасними словами про благо народу, про свободу і т.д., таємних, інколи дуже низьких мотивів, відомих божеству. Нарешті, не можна обмежувати коло винуватців революції тільки тими, котрі себе чимось виявили. Ті, хто не бажав революції, всі, хто підтримав її своєю пасивністю, теж винні, теж заслужили кари.”
Отже, Жозеф де Местр переконаний в тому, що винуватцем революції є весь французький народ, бо посягнув на суверенну владу, на її носія. За бунт, який завершився царевбивством, Французи понесуть тяжку відповідальність: “убивці почнуть самознищувати себе, виконуючи невідому для них волю Провидіння”. Цікаво, що ці слова, сказані де Местром на початку революції, виявилися, як відомо, пророчими. Пізніше він знову повертається до цієї теми: революція – це всім кара.
Судження про конституцію.
Цікаві судження де Местра щодо конституції. Кожен народ – це живий організм. І кожній нації притаманні свої визначальні риси, свій характер, який позначається на своїй конституції. Стосовно ж походження конституцій, то воно, як і походження старих династій, сягає глибини століть, губиться у пітьмі часів Конституції зароджуються і вивершуються у незбагненних потаємнах людського життя. З рештою, їх творить саме Провидіння. І, звичайно, конституції якобінського Конвенту чи Директорії не мають до цього ніякого стосунку. Ці конституції годяться для всіх народів і держав – від Китаю до Женеви, тобто “не годяться ні для кого”. Тому такі конституції, згідно з висновками філософа, цілком закономірно перетворюються на клапоть паперу. Паперові (надумані) конституції є “бездушні, тоді як вся сутність справи у народному дусі, яким і тримається держава”.
Для Франції тієї доби республіканська форма правління, за де Местром, була чимось зовнішнім. Вона не мала коріння в природі французького народу. Створена під час війни, вона мала загинути щойно настане мир. Такою була воля Провидіння.
У своїй книзі “Роздуми про Францію”, що вийшла у 1796 році і принесла автору широке визнання, Жозеф де Местр виклав своє бачення тієї катастрофи, яка струсонула не тільки Францію, але й всю Європу. З цієї праці стає зрозумілим, яке гігантське значення має для державної політики історична традиція. На думку філософа, раціоналістичні потуги “ перебудувати суспільство” – наївні, однобічні і безпорадні. Народ – “це політичний організм” , який живе за своїми внутрішніми законами і не мають нічого спільного з абстрактними теоріями.
Таким чином, суспільство і державу неможливо бо будувати на засадах розуму. У суспільному житті існує така сфера, яка не кориться ні розуму, ні волі людини. Це сфера підсвідомого, сфера традиції. Вона зриває усі спроби заздалегідь раціоналізувати людське життя. І цього аж ніяк не можна не враховувати в політичній діяльності.
Сповідуючи абсолютизм, де Местр, однак, у більш зрілий період своєї творчості, з одного боку, схвально відгукувався про англійську Конституцію, а з другого, - висловлював низку різких зауважень на адресу французької королівської влади і навіть папи римського Пія VII.
Аналізуючи творчість Жозефа-Марі де Местра , ми маємо враховувати, звичайно, що не в усьому він мав рацію. Як людина “старого режиму” він, скажімо, тяжів до абсолютної монархії, вважав, що тільки вона може бути повновладною державою, а участь народу в управлінні, на його думку, - то химера, фікція. На противагу теорії суспільного договору і вченню про права людини, він визнавав істинною основою людського співжиття органічний зв`язок соціальних одиниць і груп із державним цілим, яке від них має бути незалежним і представленим владою абсолютного монарха. Таку владу, таке своє верховне призначення, монарх отримує не від народу, а зверху, за Божественим правом. Відповідно до цього ставлення підлеглих до держави визначається насамперед не так правом, як моральним обов`язком. Держава, а отже, і державна влада, на відміну від простого насильства, є силою священною.
Висновок.
Отже ідеологія не виникла в завершеному вигляді, а пройшла певний процес трансформації. Розгляд консерватизму ускладнюється тим, що його часто сприймають негативно як реакцію, спрямовану проти революційного знищення режиму, реакцію на просвітницькі ідеї, на руйнівні ефекти капіталізму, політичного лібералізму тощо. Хоча термін “консерватизм” з‘явився лише у ХІХ столітті, його ідеї сягають у середньовіччя. Він пройшов чималий шлях розвитку: від оплоту існуючого режиму до захисту певного типу ринкової економіки. Проблеми також виникають через те, що в консерватизмі декілька послідовних традицій. Один тип консерватизму, що стверджував абсолютну монархію, був поширений в Європі аж до ХІХ століття і в модифікованій формі навіть в ХХ столітті, це французький консерватизм з його абстрактною бесідою, безкомпромісністю в політиці, що й було, власне, розглянуто в даному рефераті. Інший тип консерватизму існував в Німеччині. В його основу покладено ідею культурної єдності, яка тісно пов‘язана з органічною концепцією держави, не підпорядкованої ніяким моральним законам. На цих двох традиційних типах консерватизму ґрунтується так званий авторитарний консерватизм. Існує також британський варіант консерватизму, який з‘явився вже після відміни абсолютної монархії, коли розпочалися соціально-економічні реформи. Цей консерватизм характеризують в політиці ідеї змішаної форми управління і скептицизм. Можна назвати також американський тип консерватизму. Погляди на його природу дуже суперечливі. Він може розглядатися як поєднання природного американського традиціоналізму і лібералізму.
Консерватизм заявляє, що він простий, не теоретичний, емпіричний і придатний лише у специфічних, не загальних ситуаціях. В консерватизмі зустрічається дуже багато теоретизування, хоч у ньому часто не існує чіткої системи понять і визначень. Хоча, з одного боку, консерватизм відстоює специфічні обставини, з іншого, він наполягає на універсальних засадах. Отже, консерватизм не лише спосіб мислення, він є ідеологією. Визначними рисами цієї ідеології є внутрішня напруженість поміж різними міркуваннями.
І все ж таки попри всі абсолютисько-монархічні переконання, Жозеф де Местр, на мою думку, стояв вище тих просвітителів, які, вірні духу своєї епохи, абсолютизували можливості розуму. Глибоко історичний філософ бачив цю епоху в органічній цілісності з минулим, його творча спадщина має непересічне значення чимало його висновків значно випередили свій час.
Список використаної літератури:
Коваленко В.И., Костин А.И. Политические идеологии: история и современность.// Вестник московского Университета, 1997, -№2, Серия 12, с. 45-75
Основы политологии: Курс лекций: Учебное пособие для вузов / Н. Сазонов, Б. Решетняк, А. Авксентьев и др.; Под ред. Н. Сазонова. – Харьков: Основа, 1993. – с.464.
Основи політології курс лекцій / Під ред. проф. Н.І. Сазонова. – Харків, 199З – С. 311 – 339.
Скиба В.Й., Горбатенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології. – Київ: Основи, 1996, ст. 219 – 223.
Хеккер Е. Що є політична теорія // Політологічні читання, 1993.
Основи політології. Стислий словник термінів і понять. – М., 1993.
|
