Запобіжні заходи в кримінальному процесі - Правознавство - Скачать бесплатно
Зміст
Вступ .стор. 1
І. Заходи процесуального примусу:
1. Поняття та значення заходів процесуального примусу стор. 2
2. Класифікація заходів процесуального примусу стор. 4
3. Кримінально-процесуальна характеристика окремих заходів процесуального примусу стор. 4-10
II. Запобіжні заходи:
1. Поняття і види запобіжних заходів стор. 11-14
2. Мета і підстави застосовування запобіжних заходів стор. 15-19
3. Процесуальна характеристика окремих запобіжних заходів: стор. 20
а) Процесуальна характеристика ізоляційних запобіжних заходів .стор. 21
б) Процесуальна характеристика неізоляційних запобіжних заходів .стор. 32
Висновки
Вступ
Теоретично механізм кримінально-процесуального регулювання може функціонувати без застосування заходів примусу. Суб’єкти кримінального процесу мають покладені на них державою права та обов’язки. Надаючи їх, держава розраховує на їх виконання завдяки громадській свідомості суб’єктів.
Проте така система працюватиме лише в ідеальних умовах.
В реальному житті заходи процесуального примусу є реально діючою та вагомою гарантією виконання приписів норм закону всіма суб’єктами кримінального процесу.
Тому питання сутності, правової природи та застосування заходів процесуального примусу є, було і буде надалі актуальним та резонансним, оскільки з однієї сторони вони є засобом забезпечення дотримання і виконання приписів закону, а з іншого – пов’язані з обмеженням найважливіших природних прав людини і громадянина.
Об’єктом дослідження даної курсової роботи є специфічні правовідносини, які виникають між суб’єктами в процесі застосування заходів процесуального примусу, їх особливості та процесуальний порядок реалізації кримінально-процесуальних прав ті обов’язків їх учасників.
Предметом дослідження виступають окремі запобіжні заходи та інші заходи процесуального примусу, їх зміст, сутність, особливості та правова природа, а також процесуальний порядок їх застосування.
Мета дослідження – зясувати зміст, правову природу, особливості застосування заходів процесуального примусу та виявити існуючі недоліки їх реалізації, зокрема недоліки законодавчого регулювання.
Завдання курсової роботи :
1. Дослідити теоретичні основи заходів процесуального примусу з юридичної та наукової сторін.
2. Використовуючі нормативно-правову базу та наукові дослідження з’ясувати сутність, правову природу, особливості та процесуальний порядок застосування визначених законодавством запобіжних заходів та окремих заходів процесуального примусу.
3. Виявити риси схожості та відмінності окремих заходів процесуального примусу, а також співвідношення їх з кримінально-правовими санкціями, їх роль та місце в правовій системі України, зокрема в системі Кримінального процесу України
4. Зробити відповідні висновки.
ЗАХОДИ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ
Поняття та значення заходів процесуального примусу
Для забезпечення виконання такими суб’єктами кримінально-процесуальної діяльності, як свідки, потерпілі, підозрювані, обвинувачені, експерти тощо, своїх процесуальних обов’язків, а також для забезпечення доказів, цивільного позову і можливої конфіскації майна органи дізнання, слідчі, прокурори й суди застосовують передбачені КПК заходи процесуального примусу.
Кримінально – процесуальний примус має індивідуальні ознаки:
1. Державно-владний характер відносин, що виникають, розвиваються, припиняються в ході застосування і припинення конкретних заходів примусу.
2. Примус пронизує все провадження у кримінальних справах , оскільки регламентується кримінально-процесуальним правом, яке є галуззю публічного права.
3. Примус може полягати у фізичному, матеріальному або моральному (психологічному) впливі держави в особі державного органу на суб’єктів кримінального процесу.
4. Завжди пов’язаний з певними обмеженнями прав і свобод суб’єктів процесу.
5. Застосовується в разі, якщо авторитету закону і переконання в необхідності виконання приписів норм права недостатньо.
6. Заходи примусу застосовуються всупереч волі та бажанню суб’єктів.
Єдиної думки серед вчених щодо класифікації заходів процесуального примусу немає.
Однією з провідних класифікацій в теорії кримінального процесу є думка щодо розподілу заходів процесуального примусу на запобіжні заходи, перелік яких є чітко визначеним і вичерпним, виділені законодавцем в окрему главу 13 КПК, та інші заходи.
Щодо інших заходів одностайної позиції вчених також поки-що немає.
Деякі вчені, зокрема Є.Г. Коваленко, вважають, що слідчі дії (обшук, виїмка, освідування, одержання зразків для експертного дослідження та ін.) входять до системи заходів процесуального примусу.
Інші вчені не вдаються до конкретики і визначають просто: до першої групи належать запобіжні заходи, до другої- всі інші.
Можливо, і не має нагальної потреби в конкретизації видів процесуального примусу, оскільки Кримінальний процес, як і, власне, Кримінальне право за своєю правовою природою покликані захищати права та законні інтереси фізичних, юридичних осіб, суспільства, держави від найбільш небезпечних діянь та посягань. Тому в своєму арсеналі вони містять найсуворіші заходи примусу, які пронизують практично всі правовідносини, що скаладаються в сфері застосування норм Кримінального та Кримінально-процесуального права. Відшукати елементи процесуального примусу можна практично в усіх статтях КПК. Отже, і класифікацію заходів процесуального примусу можна продовжувати деталізувати.
Особисто мені найбільш вдалою вбачається класифікація заходів процесуального примусу, запропонована Л.М. Лобойко:. Всі заходи процесуального примусу він поділяє на запобіжні та інші, які, як правило, не включаються до навчальних програм з кримінально-процесуального права:
- привід свідка, потерпілого, обвинуваченого, підозріваного;
- відсторонення обвинуваченого від посади, яку він обіймає;
- письмове зобов’язання щодо повідомлення про зміну свого місця перебування, а також про явку до слідчого і суду за їх викликом;
- поміщення неповнолітнього до приймальника-розподільника для неповнолітніх;
- запобіжне обмеження;
- поміщення обвинуваченого до медичного закладу;
- видалення із зали судового засідання осіб, які порушують порядок. [20;130]
Заходи процесуального примусу не є мірами кримінального покарання; їх не можна застосовувати як засіб вимагання показань від обвинуваченого чи підозрюваного. Водночас законодавець, виходячи з гуманних міркувань, передбачив, що попереднє ув’язнення зараховується судом до строку покарання при засудженні до позбавлення волі і направлення в дисциплінарний батальйон день за день, при засудженні до виправних робіт - день за три. При засудженні до інших мір покарання суд, враховуючи попереднє ув’язнення, може пом’якшити покарання або повністю звільнити від нього засудженого (ст. 47 КК України). Час перебування під вартою особи, умовно засудженої до позбавлення волі з обов’язковим залученням до праці, зараховується до строку призначеного вироком суду покарання з розрахунку день за день (ст. 47 КК України). У тому разі, коли обвинувачений, знаходячись під вартою, перебував у медичній установі, час перебування в ній зараховується в строк відбуття покарання (ч. З ст. 338 КПК).
Класифікація заходів процесуального примусу
Серед вчених до цього часу тривають дискусії стосовно питання класифікації заходів процесуального примусу. Серед можна виділити найбільш детальну, запропоновану Л.М. Лобойко.
Усі заходи процесуального примусу поділяються на дві групи:
1. запобіжні заходи;
2. інші заходи процесуального примусу:
Інші заходи процесуального примусу поділяються:
1. Привід:
- свідка (ч.2 ст.70 КПК);
- потерпілого (ч. 3 ст.72 КПК);
- обвинуваченого (ст.135 КПК);
- підозрюваного (ст. 136 КПК);
2. Відсторонення обвинуваченого від посади, яку він обіймає (ст. 147 КПК);
3. Письмове зобов’язання щодо повідомлення про зміну свого місця перебування, а також про явку до слідчого і суду за їх викликом (ч.3 ст. 148 КПК);
4. Поміщення неповнолітнього віком від 11 до віку, з якого настає кримінальна відповідальність, до приймальника-розподільника для неповнолітніх (ч. З ст. 7-3 КПК);
5. Запобіжне обмеження, тобто заборона особі, щодо якої порушено кримінальну справу, виїжджати за межі України до закінчення досудового слідства чи судового розгляду (ст. 98-1 КПК);
6. Поміщення обвинуваченого до медичного закладу (ст. 205 КПК);
7. Видалення із зали судового засідання осіб, які порушують порядок (ст. 272 КПК) та ін.
Кримінально-процесуальна характеристика окремих заходів процесуального примусу
Привід. Цей захід процесуального примусу здійснюється у передбачених КПК випадках щодо свідка, потерпілого, підозрюваного та обинуваченого.
Свідком в кримінальній справі може бути будь-яка особа, якій відомі будь-які обставини справи, якщо вона не є зацікавленим у результатах справи учасником процесу.
Потерпілий - фізична особа , якій злочином безпосередньо заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду.
Підозрюваний –(ст. 43-1 КПК) – особа :
- затримана за підозрою у вчиненні злочину;
- до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого.
- обвинувачений (ст. 43 КПК) – особа, щодо якої в порядку, визначеному КПК, слідчим винесено вмотивовану постанову про притягнення її як обвинуваченого.
Свідок, потерпілий, підозрюваний та обвинувачений зобов’язані з’явитися за викликом особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді чи суду. У разі неявки без поважних причин вони підлягають приводу. Поважними причинами неявки є: несвоєчасне одержання повістки, хвороба чи інші обставини, які фактично позбавляють особу можливості своєчасно з’явитися за викликом. Привід здійснюється органами внутрішніх справ за місцем проживання, роботи або навчання особи, яка підлягає приводу, на підставі мотивованої постанови слідчого, судді або ухвали суду, яку оголошують під розписку свідку, потерпілому, підозрюваному чи обвинуваченому перед їх виконанням (ст. 70, 72, 135, 136, 288, 290 КПК). У разі неможливості приводу працівник органу внутрішніх справ робить відмітку на постанові чи ухвалі і через начальника органу повертає її без виконання слідчому, судді чи суду, які їх винесли, зі своїми поясненнями.
Затримання особи за підозрою у вчиненні злочину є заходом процесуального примусу, суть якого полягає в тому, що ця особа на короткий строк поміщається в спеціальне приміщення (ізолятор тимчасового тримання, гауптвахта для військовослужбовців) і таким чином позбавляється волі. Метою затримання є з’ясування причетності затриманого до злочину і вирішення питання про застосування до затриманого запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.Затримання підозрюваного, яке регулюється КПК, слід відрізняти від фізичного затримання підозрюваної особи на місці вчинення злочину або з поличним, яке здійснене представниками влади, громадськості або окремими громадянами (п. 2 ч. 1 ст. 94 КПК) з метою доставлення цієї особи у відповідні правоохоронні органи, а також від затримання особи, передбаченого законодавством про адміністративні правопорушення. Кримінально-процесуальне затримання можуть здійснювати лише спеціально уповноважені учасники кримінального процесу: особа, що провадить дізнання (складений нею протокол затримання підлягає затвердженню начальником органу дізнання), орган дізнання, слідчий, прокурор. При затриманні підозрюваного слідчий і прокурор вправі вимагати допомоги від органу дізнання або доручити йому виконання своєї постанови про затримання підозрюваного (ч. 3 ст. 114 КПК).
Закон надає право затримати особу, яка підозрюється у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі і тільки за наявності однієї з таких підстав:
1) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;
2) коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу як на таку, що вчинила злочин;
3) коли на підозрюваному або на його одязі, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину.
4) за наявності інших даних, які дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину (наприклад, показання свідків і потерпілих, які не були очевидцями злочину, обвинуваченого, інших підозрюваних), її може бути затримано лише в тому разі, якщо ця особа намагалася втекти, не має постійного місця проживання або не встановлено особу підозрюваного (ч. 1 і 2 ст. 106 КПК). Про кожний випадок затримання підозрюваного орган дізнання або слідчий зобов’язаний скласти протокол із зазначенням підстав, мотивів, дня, години, року, місяця, місця затримання, пояснень затриманого, часу складання протоколу про роз’яснення підозрюваному права мати побачення із захисником до першого допиту. Протокол підписується особою, яка його склала, і затриманим (ч. З ст. 106 КПК). Він є підставою для поміщення підозрюваного в місця тримання затриманих. Строк затримання підозрюваного обчислюється з моменту доставлення його в орган дізнання чи до слідчого, а якщо затримання провадиться на підставі постанови про затримання, винесеної органом дізнання або слідчим, то з моменту фактичного його затримання. Про кожний випадок затримання підозрюваного орган дізнання або слідчий зобов’язаний протягом 24 годин письмово повідомити прокурору. Протягом 48 годин з моменту одержання повідомлення прокурор зобов’язаний дати санкцію на взяття під варту або звільнити затриманого (ч. 3 ст. 106 КПК).
Взяття під варту, підписка про невиїзд з постійного місця проживання або тимчасового знаходження та інші запобіжні заходи можуть бути застосовані до підозрюваного лише у виняткових випадках. У цьому разі обвинувачення йому повинно бути пред’явлене не пізніше 10 діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред’явлене, запобіжний захід скасовується (ч. 4 ст. 148 КПК). Особа перестає бути підозрюваною як процесуальною фігурою і може допитуватися в разі необхідності лише як свідок. Осіб, затриманих за підозрою у вчиненні злочину, піддають особистому обшуку, а при необхідності - дактилоскопіюванню і фотографуванню, про що складається протокол. Наявні в затриманих речі підлягають оглядові. Затриманим забороняється мати про собі гроші, цінні речі, а також предмети й документи, які не дозволяється зберігати в місцях тримання затриманих. Вилучені у них гроші, цінні речі, згадані предмети й документи здаються на зберігання, про що складається протокол. Затриманих підозрюваних звільняють, якщо не підтвердилася підозра у вчиненні злочину, немає необхідності застосування до затриманого запобіжного заходу у вигляді взяття під варту або скінчився встановлений законом строк затримання (72 години). Звільнення затриманого провадиться начальником місця тримання затриманих за постановою особи, що провадить дізнання, слідчого або прокурора негайно після її надходження . Якщо у встановлений законом строк затримання постанова про звільнення затриманої особи або застосування до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту не надійшла, начальник місця тримання затриманих звільняє цю особу і направляє повідомлення про її звільнення прокуророві, слідчому чи особі, яка провадить дізнання, про що складає протокол.
Відсторонення обвинуваченого від посади. В разі притягнення посадової особи до кримінальної відповідальності за посадовий злочин, а також якщо ця особа підлягає притягненню до відповідальності за інший злочин і може негативно впливати на хід досудового слідства чи дізнання (приховати сліди злочину, вилучити або знищити необхідні для розкриття злочину документи чи змінити їх зміст, впливати на потерпілих, свідків, інших обвинувачених, підлеглих їй по службі) слідчий зобов’язаний відсторонити її від посади, про що виносить мотивовану постанову, яка санкціонується прокурором чи його заступником, і копію її надсилає для виконання за місцем роботи (служби) обвинуваченого для виконання. Питання про відсторонення від посади осіб, що призначаються Президентом України, вирішується ним на підставі мотивованої постанови Генерального прокурора. Цей примусовий процесуальний захід скасовується постановою слідчого (прокурора), коли в подальшому його застосуванні відпадає потреба (ст. 147 КПК). Слід звернути увагу на те, що цей захід процесуального примусу може застосовуватися тільки щодо обвинуваченого і тільки якщо він є посадовою особою. Обвинувачений, відсторонений від посади, може під час розслідування справи обіймати іншу посаду за попереднім або іншим місцем роботи. Проте якщо слідчий вважає, що й на новій посаді обвинувачений може перешкоджати розслідуванню, він має право відсторонити його й від цієї посади. Постанова обов’язкова для виконання посадовими особами, на адресу яких вона направлена. Рішення про відсторонення від посади може бути оскаржено до суду.
Відсторонення від посади відміняється постановою слідчого, якщо більше немає потреби в подальшому застосуванні цього заходу процесуального примусу.
Поміщення обвинуваченого до медичного закладу (направлення обвинуваченого на стаціонарну експертизу). Згідно ст 205 КПК якщо для проведення судово-медичної чи судово-психіатричної експертизи виникає необхідність тривалого спостереження за обвинуваченим або дослідження його, суд за поданням слідчого, погодженим з прокурором, поміщає його у відповідний медичний заклад, про що виносить постанову.
При проведенні стаціонарної експертизи підозрюваного чи обвинуваченого, який утримується під варторю, позивачів та осіб, стосовно яких вирішується питання про дієздатність, поміщення їх до лікувально-психіатричного закладу провадиться тільки судом за поданням слідчого, погодженим з прокурором.
Стаціонарна судово-психіатрична експертиза провадиться в психіатричних диспансерах, де створюються стаціонарні судово-психіатричні експертні комісії, що складаються не менше, ніж з трьох лікарів-психіатрів. Для проведення експертизи підекспертні особи поміщаються до судово-психіатричного відділення, за їх відсутності – до спеціально відведених палат загальних відділень психіатричних чи психоневрологічних закладів. Термін стаціонарного обстеження не повинен перевищувати 30 днів. Якщо в цей термін неможливо винести остаточний висновок про психічний стан і осудність особи, стаціонарна експерта комісія виносить рішення про необхідність подовження терміну обстеження, копія якого направляється органу, який призначив експертизу.
Поміщення неповнолітнього до приймальника-розподільника. Примусові заходи, що застосовуються в процесі розслідування кримінальних справ, порушених стосовно осіб, які досягли віку 11 років, мають обмежений характер і можуть застосовуватись лише в передбачених законом випадках. За ст 7-3 КПК слідчий, встановивши в кримінальній справі, що суспільно небезпечне діяння, вчинене особою у віці від одинадцяти років і до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, виносить мотивовану постанову про закриття справи та застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру по закінченні розслідування. Справа разом з постановою направляється прокурору.
Неповнолітньому, щодо якого винесено постанову, а також його батькам або особам, що їх замінюють, перед направленням справи прокурору надається можливість ознайомитись з усіма матеріалами справи, при цьому вони мають право користуватися послугами захисника.
Якщо встановлено, що особу, яка вчинила у віці від одинадцяти до чотирнадцяти років суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, за яке Кримінальним кодексом України передбачене покарання у виді позбавлення волі понад п’ять років, необхідно у зв’язку з цим негайно ізолювати, то за постановою слідчого або органу дізнання, за згодою прокурора за вмотивованим рішенням суду, її може бути поміщено у приймальник-розподільник для неповнолітніх на строк до 30 діб. Участь захисника у цьому разі забезпечується з моменту поміщення неповнолітнього у приймальник-розподільник. Продовження зазначеного терміну законом не передбачено.
Якщо слідчий встановив, що суспільно-небезпечне діяння вчинене дитиною, яка не досягла 11 років, він виносить постанову про закриття справи , надавши можливість неповнолітньому і його батькам ознайомлення зі справою. Про це він повідомляє прокурора, службу та кримінальну міліцію в справах неповнолітніх за місцем проживання особи.
Згідно зі ст.105 КПК України неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньї тяжкості, може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання.В цьому разі суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру:
- застереження;
- обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;
- передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, що їх замінюють. Чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їх прохання.
- покладення на неповнолітнього, який досяг 15 років і має майно, кошти чи заробіток, обов’язку відшкодування майнових збитків.
- направлення його до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, не більше трьох років.Умови перебування неповнолітніх в цих установах та порядок їх залишення регламентуються Законом України „Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від 24.01.1995.
До неповнолітнього може бути застосовано кілька примусових заходів виховного характеру, передбачених п.2 та 3 ч.2 ст. 105 КПК України, встановлюється судом, що їх призначає.
Спеціальні навчально-виховні установи: спеціальні загальноосвітні школи соціальної реабілітації (направляються особи у віці від 11 до 14 років) і професійні училища соціальної реабілітації неповнолітніх – для осіб у віці понад 14 років.
Якщо суд застосував до неповнолітнього примусовий захід виховного характеру у вигляді направлення до спеціального навчально-виховного закладу і є достатні підстави вважати, що ця особа вестиме протиправну діяльність, а також з метою забезпечення виконання свого рішення він вправі тимчасово, строком до 30 діб, помістити цю особу до приймальника-розподільника для неповнолітніх, який доставляє її до спеціального навчально-виховного закладу (ч. 4 ст. 447 КПК).
Кримінальна міліція у справах неповнолітніх є складовою частиною кримінальної міліції органів внутрішніх справ і створюється на правах самостійного підрозділу в головних управліннях Міністерства внутрішніх справ України в Криму, місті Києві, Київській області, управліннях Міністерства внутрішніх справ міста Севастополя, областей, управліннях внутрішніх справ Міністерства внутрішніх справ України на транспорті та Міністерстві внутрішніх справ України.
Приймальники-розподільники для неповнолітніх створюються в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі і підпорядковуються органам внутрішніх справ.
До приймальників-розподільників можуть бути доставлені неповнолітні віком від 11 до 18 років на термін до 30 діб, які:
· вчинили правопорушення до досягнення віку, з якого за такі діяння особи підлягають кримінальній відповідальності, якщо є потреба - негайно ізолювати їх (за постановою органу дізнання, слідчого, санкціонованою прокурором, або за постановою суду);
· згідно з рішенням суду направляються у спеціальні установи для неповнолітніх;
· самовільно залишили спеціальний навчально-виховний заклад, де вони перебували.
Не підлягають поміщенню до приймальників-розподільників неповнолітні, які перебувають у стані алкогольного або наркотичного сп’яніння, психічно хворі з вираженими симптомами хвороби, неповнолітні, які вчинили правопорушення у віці, з якого за такі діяння можлива кримінальна відповідальність, крім випадків припинення кримінальної справи і направлення винних осіб у спеціальні установи для неповнолітніх за рішенням суду.
Письмове зобов’язання щодо повідомлення про зміну свого місця перебування, а також про явку слідчого і суду за їх викликом (ч. 3 ст. 148 КПК).
Особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор та суд мають право, але не зобов’язані вжити запобіжний захід. Визнавши непотрібним його обрання, а також за відсутності підстав для його застосування, вони обмежуються відібранням у обвинуваченого письмового зобов’язання про з’явлення. Згідно ст. 148 КПК якщо немає достатніх підстав для застосування запобіжного заходу, від підозрюваного, обвинуваченого або підсудного відбирається письмове зобов’язання про явку за викликом особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або суду, а також про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування.
Це зобов’язання не є запобіжним заходом, і постанови про його відібрання виносити закон не вимагає. У разі порушення такого зобов’язання щодо обвинуваченого можуть бути застосовані привід або запобіжний захід.
Запобіжне обмеження щодо особи, стосовно якої порушено кримінальну справу (ст. 98-1 КПК). У разі, коли кримінальну справу порушено щодо певної особи, прокурор (суддя) вправі прийняти рішення про заборону такій особі виїжджати за межі України до закінчення досудового розслідування чи судового розгляду, про що виносить мотивовану постанову.
Порядок в’їзду на територію України та виїзду з території України громадян України регулюється відповідним законом від 21 січня 1994 року. Зокрема, Закон гарантує, що громадянин України ні за яких підстав не може бути обмежений у праві на в’їзд в Україну.
Також в ст 6 цього закону зазначено, що громадянину України може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон у випадку, якщо проти нього порушено кримінальну справу – до закінчення провадження у справі. Громадянин України, який має такий паспорт, у разі, коли існують обставини, що обмежують, право його виїзду за кордон, зобов’язаний здати свій паспорт на зберігання до органу внутрішніх справ за місцем проживання у місячний термін після виникнення таких обставин.
За наявності достатніх підстав паспорт, що зберігається в ОВС, повертається у 10-денний термін з моменту звернення громадянина або його законного представника. [19 ;427]
Видалення із зали судового засідання осіб, які порушують порядок. ( ст. 272 КПК - Заходи, які застосовуються до порушників порядку судового засідання).
Якщо підсудний порушить порядок засідання або не підкориться розпорядженням головуючого, останній попереджає підсудного про те, що в разі повторення ним зазначених дій його буде видалено з залу засідання. При повторному порушенні порядку судового засідання підсудного за ухвалою суду можна видалити з залу засідання тимчасово або на весь час судового розгляду справи. У цьому випадку вирок після його винесення негайно оголошується підсудному.
Видалення також застосовується за наявності підстав до свідка, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, інших громадян, прокурора, громадського обвинувача, захисника чи громадського захисника. Перед цим головуючий виносить попередження. При дальшому непідкоренні будь-якої із зазначених осіб розпорядженням головуючого розгляд справи за ухвалою суду може бути відкладено, якщо неможливо без шкоди для справи замінити цю особу іншою. Одночасно суд повідомляє про це відповідно вищестоящого прокурора, Міністерство юстиції України, кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури.
За непідкорення розпорядженню головуючого або порушення порядку під час судового засідання свідок, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та інші громадяни несуть відповідальність за частиною 1 статті 185-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Порушення порядку судового засідання, пов’язані з намаганням впливу у будь-якій формі на суддів з метою перешкодити всебічному, повному і об’єктивному розгляду конкретної справи чи домогтися винесення незаконного судового рішення, погроза вбивством, насильством чи знищенням майна щодо судді, його близьких родичів, у зв’язку із здійсненням суддею правосуддя, навмисне невиконання посадовою особою рішення, вироку, ухвали чи постанови суду або перешкоджання їх виконанню, образа судді, прокурора, слідчого у зв’язку із здійсненням ними службових обов’язків тягнуть за собою кримінальну відповідальність. При наявності таких фактів суддя може порушити кримінальну справу, обрати щодо відповідних осіб запобіжний захід, направити справу прокурору для проведення досудового розслідування. [19;797]
ЗАПОБІЖНІ ЗАХОДИ
Поняття і види запобіжних заходів
Запобіжні заходи законодавець виділив в окрему Главу 13 КПК України. Проте, поняття запобіжних заходів в законі не визначається. Науковці пропонують різні дефініції.
Запобіжні заходи — це частина заходів процесуального примусу, спрямованих на забезпечення належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого шляхом певного обмеження їхніх особистих прав. [20; 130]
Запобіжний захід- кримінально-процесуальний примус, що застосовується до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з метою припинити їх спроби уникнути слідства і суду, перешкодити встановленню об’єктивної істини в справі, надалі займатися злочинною діяльністю або ухилятись від виконання вироку.
В. Тертишник в Науково-практичному коментарі до КПК України пропонує наступне визначення :
Запобіжні заходи — це заходи процесуального примусу, які обмежують свободу пересування обвинуваченого (підозрюваного) і застосовуються з метою запобігти можливості приховатися від слідства і суду, перешкодити встановленню об'єктивної істини та здійсненню правосуддя, а також продовжити злочинну діяльність.
Чинна система запобіжних заходів забезпечує можливість ситуативного підходу до їх застосування в практиці досудового слідства і судового розгляду кримінальних справ.
Отже, для визначення запобіжних заходів, необхідно з’ясувати їх сутність і особливості.
Окрім ознак, притаманних для всіх заходів кримінально-процесуального примусу, запобіжні заходи мають власні специфічні ознаки:
1. Їх може бути застосовано тільки до певних суб’єктів кримінального процесу: обвинуваченого, підсудного, засудженого (в окремих випадках до підозрюваного).
2. Мають особистий характер, оскільки обмежують особисті права суб’єктів кримінального процесу.
3. Характеризуються специфічними підставами і метою застосування.
4.Мають більший порівняно з іншими заходами ступінь примусу - обмеження прав.
Процесуальне значення запобіжних заходів:
- забезпечують оптимальні умови для доказування і досягнення істини у кримінальній справі;
- завдяки їм створюються умови для реалізації завдань кримінального процесу;
- сприяють вирішенню профілактичних завдань процесу;
- є засобами забезпечення спеціального режиму, в якому повинен перебувати підозрюваний, обвинувачений, підсудний чи засуджений.
Питання класифікації запобіжних заходів так-само лишається дискусійним.
За чинним законодавством (ст. 149 КПК) систему запобіжних заходів становлять:
1) підписка про невиїзд (ст. 151 КПК);
2) особиста порука (ст. 152 КПК);
3) порука громадської організації або трудового колективу (ст. 154 КПК);
4) застава (ст. 154-1 КПК);
5) затримання - тимчасовий запобіжний захід (статті 106, 11.5, 165-2 КПК);
6) взяття під варту (ст. 155 КПК);
7) нагляд командування військової частини (сг. 163 КПК);
8) віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи (ст. 436 КПК).
Наявність такої системи запобіжних заходів забезпечує можливість ситуативного підходу до їх застосування в практиці досудового слідства і судового розгляду кримінальних справ.
Система запобіжних заходів, закріплена в законі, та можливість їх вибору дає змогу застосовувати найбільш ефективні з них з урахуванням тяжкості вчиненого злочину, особистості обвинуваченого чи підозрюваного та інших обставин. У процесуальній літературі запобіжні заходи часто класифікують залежно від поширеності дії на тих чи інших суб'єктів, щодо яких їх може бути застосовано.
Запобіжні заходи умовно можуть бути поділені на:
1. Загальні - ті, що можуть застосовуватись до будь-яких учасників процесу (підписка про невиїзд, взяття під варту, особиста порука, порука громадської організації або трудового колективу, застава);
2. Спеціальні — ті, що застосовуються лише до певних категорій обвинувачених (нагляд командування військової частини; віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи).
Така класифікація не розкриває сутності запобіжних заходів. Вона лише підкреслює особливості суб'єктів, щодо яких їх застосовують.
Зміст запобіжних заходів точніше відображає класифікація, в основу якої покладено ступінь обмеження прав суб'єктів. За цією підставою розрізняють ізоляційні та неізоляціпні запобіжні заходи. До першої групи належать затримання і взяття під варту, до другої - всі інші. [20; 131]
1. Ізоляційні:
- затримання;
- взяття під варту.
2. Неізоляційні:
- підписка про невиїзд;
- застава;
- особиста порука;
- порука громадської організації або трудового колективу;
- нагляд командування військової частини;
- відданя неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників, дитячої установи.
Наявна в законі система запобіжних заходів передбачає врахування не тільки обставин кримінальної справи, а й суворості запобіжного заходу.
Про суворість (м’якість) запобіжних заходів йдеться в кримінально- процесуальному законі:
• у ч. 2 ст. 151 КПК зазначено, що підписка про невиїзд " .може бути замінена більш суворим запобіжним заходом";
• у ч. 2 ст. 156 КПК вказано: " .підстав для скасування чи заміни запобіжного заходу (взяття під варту) на більш м’який немає".
Які саме запобіжні заходи є суворішими, ніж підписка про невиїзд, і м’якшими за взяття під варту, в законі не йдеться. Не вирішено питання про суворість запобіжних заходів і в теорії процесу.[20; 131]
Тільки в одному з російських підручників з кримінального процесу (під редакцією К. Ф. Гуценка; автори - викладачі юридичного факультету Московського державного університету) вдалося відшукати позицію вчених з цього питання. Вони умовно поділяють запобіжні заходи за мірою зростання їх суворості таким чином:
· підписка про невиїзд;
· поручительство;
· віддання неповнолітніх і військовослужбовців під нагляд;
· застава;
· взяття під варту.
Саме у такій послідовності розміщено запобіжні заходи у тринадцятій главі КПК України.
За аналітичними даними, наведеними Головою Верховного Суду України, щодо 70% обвинувачених обирається запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд (найм’якший); 20% беруть під варту (найсуворіший захід), щодо 0, 2% — обирається застава. Щодо 9,8% осіб запобіжний захід не застосовують взагалі: у справах приватного обвинувачення та у випадках, передбачених ч. З ст. 148 КПК, коли відбирається письмове зобов’язання про явку.[20; 131]
Якщо немає підстав для застосування запобіжного заходу, від обвинуваченого відбирається письмове зобов’язання про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування, а також про те, що він з’явиться до слідчого і суду за їх викликом.
Запобіжні заходи нерідко плутають з кримінальним покаранням. Вони мають спільні риси, але не є тотожними. Вони відрізняються за ознаками:
1. Запобіжний захід обирається щодо підозрюваного або обвинуваченого, які ще не визнані винними, але за умови, що доведено наявність в їх діях складу злочину. Покарання застосовується за вироком суду до особи, визнаної судом винною у вчиненні злочину.
2. Запобіжний захід має на меті створення умов для здійснення в правосуддя. Покарання має за мету виправлення, перевиховання засудженого та кару за вчинене суспільно-небезпечне діяння.
3. Запобіжний захід - захід примусу, обраний слідчим, органом дізнання або прокурором на різних стадіях процесу для того, щоб перешкодити спробам обвинуваченого приховатися від слідства та суду, заважати правосуддю. Покарання - акт правосуддя. Воно призначається судом і застосовується до особи тільки за вироком суду.
4. Запобіжний захід завжди пов'язаний з обмеженням свободи і пересування обвинуваченого або підозрюваного. Покарання може бути і не пов'язане з обмеженням свободи пересування людини (штраф тощо).
Таким чином, можна зробити висновок, що дефініції та класифікація запобіжних заходів поки-що мають суто доктринальний характер і в кримінально-процесуальному законі не визначені.
Грунтуючись на тексті статті 148 КПК України можна запропонувати наступне визначення:
Запобіжні заходи – це заходи процесуального примусу, перелік яких чітко визначений в кримінально-процесуальному законі, які застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з метою запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень.
Мета і підстави застосовування запобіжних заходів
Запобіжні заходи застосовуються за наявності достатніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений буде намагатися ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність.
При застосуванні запобіжного заходу до підозрюваного обвинувачення йому має бути пред’явлене не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред’явлене, запобіжний захід скасовується.
Запобіжні заходи — це заходи процесуального примусу, які обмежують свободу пересування обвинуваченого (підозрюваного) і застосовуються з метою запобігти можливості приховатися від слідства і суду, перешкодити встановленню об’єктивної істини та здійсненню правосуддя, а також продовжити злочинну діяльність.
Застосовуються запобіжні заходи слідчим, органом дізнання, прокурором і судом по порушеній кримінальній справі за наявності для того необхідних фактичних та юридичних підстав.
Запобіжні заходи можуть застосовуватись лише стосовно певних учасників процесу, а саме тих з них, хто притягається до кримінальної відповідальності. Запобіжні заходи можуть обиратись лише щодо обвинуваченого, підозрюваного, підсудного чи засудженого.
Фактичні підстави застосування запобіжних заходів - це наявність системи незаперечних доказів вчинення відповідною особою злочину. Оскільки запобіжні заходи застосовуються, як правило, лише до обвинуваченого, постанова про притягнення як обвинуваченого, виходячи зі змісту ст. 131 КПК України, виноситься лише за наявності достатніх доказів, які викривають особу у вчиненні злочину, то й запобіжні заходи можуть бути обрані тільки за наявності таких доказів. Відповідно до Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові
|
