Запобіжні заходи в кримінальному процесі - Правознавство - Скачать бесплатно

за поданням, погодженим із Генеральним про­курором України, його заступником, або самим цим прокурором в особливо складних справах про особливо тяжкі злочини, суддею Вер­ховного Суду України.

Строк тримання під вартою на досудовому слідстві може бути продовжено за наявності таких умов:

- якщо розслідування справи у повному обсязі у зазначені вище строки закінчити неможливо;

- якщо немає підстав для зміни запобіжного заходу.

Прокурор, який здійснює нагляд за виконанням законів при про­вадженні розслідування у певній справі, має право дати згоду щодо направлення справи до суду в частині доведеного обвинувачення. У цьому разі справу в частині нерозслідуваних злочинів чи епізодів злочинної діяльності з додержанням вимог ст. 26 КПК виділяють в окреме провадження і закінчують у загальному порядку.

Матеріали закінченої розслідуванням кримінальної справи має бути пред'явлено обвинуваченому, взятому під варту, та його за­хисникові не пізніше, ніж за місяць до закінчення граничного строку тримання під вартою (18 місяців). Якшо ж це зроблено пізніше, то після закінчення граничного строку тримання під вартою обвину­ваченого негайно звільняють. При цьому за обвинуваченим та його захисником зберігається право на ознайомлення з матеріалами справи. Якщо матеріали кримінальної справи було пред’явлено об­винуваченому та його захисникові з додержанням місячного терміну до закінчення граничного строку тримання під вартою, але його виявилося недостатньо для ознайомлення з матеріалами справи, зазначений строк може бути продовжено суддею апеляційного суду за поданням слідчого, погодженим з Генеральним прокурором України чи його заступником, або поданням цього прокурора чи його заступника. Якщо у справі беруть участь кілька обвинуваче­них, яких тримають під вартою, і хоча б одному з них місячного строку виявилося недостатньо для ознайомлення з матеріалами справи, то зазначене подання може бути внесено щодо того обви­нуваченого або тих обвинувачених, які ознайомилися з матеріалами справи, якщо ще є необхідність у застосуванні до нього або до них взяття під варту і немає підстав для обрання іншого запобіжного заходу.

При поверненні судом справи прокуророві на лопаткове розслі­дування строк тримання обвинуваченого під вартою обчислюють з моменту надходження справи прокурору, він не може перевищувати двох місяців. Далі цей строк продовжують з урахуванням часу перебу­вання обвинуваченого під вартою до направлення справи до суду.

Порядок продовження строків тримання під вартою закріплено в ст. 165-3 КПК: за відсутності підстав для зміни запобігшого заходу чи у разі неможливості закінчення розсліду­вання справи в частині доведеного обвинувачення, слідчий за по­годженням з відповідним прокурором або прокурор звертається до суду з поданням про продовження строку тримання під вартою. У поданні зазначають причини, у зв'язку з якими необхідно продов­жити строк, обставини та факти, що належить дослідити, докази, які пщтверджують, що злочин вчинено особою, яку тримають під вартою, і обгрунтування необхідності збереження цього запобіж­ного заходу.

Подання про продовження строку тримання особи під вартою повинно бути подане до суду:

1) при продовженні строку тримання під вартою до 4 місяців — не пізніше ніж за 5 діб до закінчення строку тримання особи під вартою;

2) при продовженні строку тримання під вартою до 9 місяців — не пізніше 15 діб до закінчення строку тримання під вартою;

3) при продовженні строку тримання під вартою до 18 місяців — не пізніше 20 діб до закінчення строку тримання під вартою;

4) при продовженні строку тримання під вартою для ознайом­лення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи — не пізніше ніж за 5 діб до закінчення граничного строку тримання під вартою.

Одержавши подання, суддя вивчає матеріали кримінальної справи, за необхідності опитує обвинуваченого, особу, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з'явився, якщо є до того підстави, виносить постанову про продовження строку тримання під вартою або відмовляє в його продовженні.

У разі закінчення строку тримання під вартою як запобіжного заходу, якщо його не продовжено у встановленому порядку, орган дізнання, слідчий, прокурор зобов’язаний негайно звільнити особу з-під варти.

На постанову судді до апеляційного суду прокурором, підозрюваним, обвинуваченим, його захисником чи закон­ним представником протягом трьох діб з дня її винесення може бути подана апеляція. Подача апеляції не зупиняє ви­конання постанови судді. Постанови судді апеляційного і Верховного Суду України оскарженню не підлягають, на них не може бути внесено подання прокурора. [20;143]

Подання про продовження строку тримання під вартою має бути порушено з таким розрахунком, щоб це питання було розв'язане до закінчення встановленого строку тримання під вартою.

Подання оформляється мотивованою постановою, в якій викладається суть справи, зазначається, коли було обрано запобіжний захід, які обставини зумовлюють необхідність продовження строку тримання під вартою, які конкретні слідчі дії необхідно про­вести у справі, час, протягом якого вони мають бути проведені. Після отримання рішення суду на продовження строку слідчий зобов’язаний письмово повідомити про це адміністрацію місця по­переднього ув’язнення та направити до неї примірник постанови.

В.М. Тертишник наголошує, що загальний строк тримання обвину­ваченого під вартою має бути в межах строків, визначених в санкції статті, за якою кваліфікується інкриміноване йому діяння: загаль­ний строк арешту, включаючи і перебування обвинуваченого під вартою в період знаходження справи в суді, не повинен перевищу­вати строку позбавлення волі, до якого він може бути засуджений (виходити за межі санкції статті, за якою кваліфіковано його дії).[19; 591]

Звільняють з-під варти особу у випадках:

- скасування запобіжного заходу;

- зміни запобіжного заходу;

- закінчення передбаченого законом строку тримання під вартою як запобіжного заходу, якщо його не продовжено в установленому законом порядку. Начальник установи попереднього ув’язнення зобов’язаний негайно звільнити з-під варти обвинуваченого, щодо якого постанова судді про продовження строку тримання під вартою на день закінчення строку тримання під вартою не надійшла. При цьому він надсилає повідомлення особі чи органу, у провадженні яких перебуває справа, та відповідному прокурору, який здійснює нагляд за розслідуванням.

Постанова, вирок або ухвала про звільнення особи, взятої під варту, підлягає виконанню негайно після їх надходження до місця попереднього ув’язнення (ч. З ст. 20 Закону України "Про попе­реднє ув’язнення").

З метою запобігання порушенню строків тримання під вартою адміністрація установи, де утримується особа, яку взято під варту, заздалегідь нагадує органу, за яким він закріплений, про закінчення строку.

У судових стадіях кримінального процесу строки тримання під вартою законом у числовому вимірі не регламентовано. В міжна­родно-правових документах, ратифікованих Україною, визначено, що кожна заарештована людина має право на судовий розгляд упродовж розумного строку (ч. З ст. 5 Конвенції про захист прав і основних свобод людини; ч. З ст. 9 Міжнародного пакту про грома­дянські та політичні права).

Поняття «розумного строку» є оціночним. Для кожно­го заінтересованого суб'єкта судового розгляду “розумність” є різною. Проте, в будь-якому разі це поняття означає, що:

· кримінальну справу щодо заарештованої особи має бути роз­глянуто в суді без невиправданих затримок, що її у вітчизняній судовий практиці називають "тяганиною";

· роботу суду має бути організовано таким чином, щоб кримі­нальні справи щодо заарештованих розглядалися в першу чергу. [20;144]

8. Юридична відповідальність. За порушення передбачена кримін ально-правова відповідальність:

- ув’язненого - за втечу з місця попереднього ув’язнення — ст. 393 КК України;

- особи, яка проводить дізнання, начальника органу дізнання, слідчого, проку­рора, судді - за завідомо незаконний арешт - ст. 371 КК України.

За завідомо незаконне взяття під варту (арешт) передбачено кри­мінальну відповідальність за ст. 371 КК України.

Нагляд, за законністю утримання затриманих та взятих під варту осіб здійснює прокурор.

Особи, взяті під варту, мають право мати при собі документи й записи, що стосуються кримінальної справи.

Вони мають також право на 8-годинний сон у нічний час, під час якого не допускається залучення до участі в процесуальних та інших діях, за винятком невідкладних випадків; на побачення із захисником наодинці, без обмеження кількості побачень та їх тривалості з моменту допуску захисника до участі у справі, підтвердженого письмовим повідомленням особи або органу, у провадженні яких знаходиться справа, у вільний від виконання слідчих дій час. Скарга, заяви й листи, адресовані прокуророві, перегляду не підлягають і надсилаються за адресою протягом доби з часу їх подачі. Скарги, заяви й листи, що містять відомості, розголошення яких може перешкодити встановленню істини в кримінальній справі, за належністю не надсилаються, а передаються на розгляд особі чи органу, у провадженні яких знаходиться справа, про що сповіщається особа, яка перебуває під вартою, та прокурор, який здійснює нагляд за провадженням дізнання або слідства (ч. 1 ст. 9, ч. 4 ст. 12, ч. 2, 5 ст. 13 Закону про попереднє ув’язнення).

Перевірка законності утримання під вартою належить також до компетенції Уповноваженого Верховної Ради України з прав люди­ни, який згідно з п. 8 ст. 13 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини " має право відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих, попереднього ув’язнення, опитувати осіб, які там перебувають, та одержувати інформацію щодо умов їх тримання.

Згідно з ч. 4 ст. 21 Закону «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» кореспонденція Уповноваженому та його представникам від осіб, які затримані, перебувають під вартою, в місцях позбавлення волі та в місцях примусового тримання чи лікування, а також інших громадян України, іноземців та осіб без громадянства незалежно від місця їх перебування не підлягає ніяким видам цензури та перевірок.

Процесуальна характеристика неізоляційних запобіжних заходів

Процесуальна характеристика ПІДПИСКИ ПРО НЕВИЇЗД

1. Підписка про невиїзд - це покладення на підозрюваного, об­винуваченого, підсудного, засудженого обов’язку не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового перебування без дозволу органу дізнання, слідчого, прокурора, суду (судді).

Даний запобіжний захід визначено в ст. 151 КПК. Він полягає в прийнятті від обвинуваченого або підозрюваного письмового зобов’язання про те, що він не буде відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового перебування без дозволу слідчого.

Підписка про невиїзд застосовується як запобіжний захід щодо осіб, можливість ухилення яких від слідства і суду незначна, але не виключена повністю.

Рішення про обрання підписки про невиїзд приймається та оформлюється постановою, яка оголошується об­винуваченому (підозрюваному) під розписку. Копія постанови на­правляється прокурору.

Відібрана в обвинуваченого (підозрюваного) відповідно до вине­сеної постанови підписка приєднується до справи.

При порушенні підписки запобіжний захід може бути замінено більш суворим запобіжним заходом. Про це при відібранні підписки про невиїзд повідомляється особі, щодо якої обирається даний запобіжний захід.[19; 570]

2. Спосіб запобігання: обмеження права на свободу пересування та покладення на особу обов’язку не відлучатися з місця проживання або тимчасового пере­бування без відповідного дозволу.

3. Мета застосування збігається із загальною метою застосування запобіжних заходів. Окрім того, підписка про невиїзд має забезпе­чити швидку явку суб’єкта, до якого її застосовано, до органів дізнання, досудового слідства, прокуратури чи суду.

4. Спеціальні підстави застосування такі – ж, як загальні підстави застосування запобіжних заходів.

5. Спеціальних умов застосування підписки про невиїзд законода­вець не передбачає.

6. Процесуальний порядок застосування.

Орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд - ухвалу про обрання цього запобіжного заходу. Постанови оголошується особі, до якої обрано під­писку про невиїзд, із роз’ясненням цій особі її прав та обов’язків.

Після цього у особи відбирається окремий документ – власне підписка про невиїзд.

7. Строк дії підписки про невиїзд: від моменту обрання до момен­ту зміни або скасування. Обмеження строку дії підписки законом не передбачено.

8. Юридична відповідальність.

Кримінально-процесуальна: за порушення - заміна підписки про невиїзд на суворі­ший запобіжний захід (на практиці найчастіше – взяття під варту).

Процесуальна характеристика ЗАСТАВИ

1. Застава полягає у внесенні на депозит органу досудового розслідування або суду підозрюваним, обвинуваче­ним, підсудним, іншими фізичними чи юридичними особами грошей чи передачі їм інших матеріальних цінностей з метою забезпечення належної поведінки, виконання зобов’язання не відлучатися з місця постійного проживан­ня або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого чи суду, явки за викликом до органу розслідуван­ня і суду особи, щодо якої застосовано запобіжний захід.

Регламентовано ст. 154-1 КПК. Запобіжний захід у вигляді застави під час попереднього слідства обирає слідчий, виносячи про це постанову. Санкція прокурора або згода суду при цьому не потрібні.[19;573]

Однак запобіжний захід у вигляді застави щодо особи, яка ут-і римується під вартою, до направлення справи до суду може бути обраний лише судом.

Розглядаючи історичний аспект даної проблеми застосування мір запобіжних заходів в кримінальному процесі на практиці, важливо відзначити, що даний запобіжний захід мав досить широке поширення в період непу, коли заставниками були представники різних соціальних прошарків суспільства, що мали можливість і кошту для внесення застави.

2. Способи запобігання:

-спричинення побоювань у обвинуваченого втратити через свою неналежну поведінку кошти, внесені у вигляді застави. Якщо кошти вносять інші особи, то під загрозою втрати опиняються і вони, і обвинувачений ("солідарне побоювання"). Саме тому розмір застави має бути таким, щоб зумовити ці побоювання;

- психологічний вплив заставодавця на обвинуваченої з метою забезпечити його належну поведінку та явку за викликом.[20;146]

3. Метою застави є:

- забезпечення належної поведінкиособи, щодо якої обрано заставу;

- виконання цією особою зобов’язання не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового перебування без дозволу слідчого чи суду та з’явитися за викликом до органу розслідування і суду.

4. Підстави застосування застави збігаються із загальними під­ставами застосування запобіжних заходів.

5. Спеціальних умов застосування застави законодавець не визна­чає.

Регламентовано тільки визначення розміру застави. Він не може бути меншим:

· 1 тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — щодо особи, обвинуваченої у вчиненні тяжкого або особливо тяж­кого злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на термін понад 10 років[19;573]

· 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — щодо особи, обвинуваченої у вчиненні іншого тяжкого або особливо тяж­кого злочину, чи раніше судимої особи;

· 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян — щодо інших осіб.

У всіх випадках розмір застави не може бути меншим за розмір цивільного позову, обгрунтованого достатніми доказами.

Розмір застави встановлюється з урахуванням обста­вин справи органом, який застосував запобіжний захід.

Міра запобіжного заходу у вигляді застави щодо особи, яка знаходиться під вартою, до направлення спра­ви до суду може бути обрана лише з дозволу прокурора, який давав санкцію на арешт, а після надходження спра­ви до суду — судом.

6. Процесуальний порядок застосування.

При внесенні застави підозрюваному, обвинуваченому, під­судному роз’яснюють його обов'язки і наслідки їх невиконання, а заставодавцеві — у вчиненні якого злочину підозрюють чи обвину­вачують особу, щодо якої застосовують запобіжний захід, і що в разі невиконання нею своїх обов'язків заставу буде звернено в дохід держави.

Заставодавець може відмовитися від взятих на себе зобов’язань до виникнення підстав для звернення застави в дохід держави. У цьому випадку він забезпечує явку підозрюваного, обвинуваченого, підсудного до органу розслідування чи суду для заміни йому запо­біжного заходу на інший. Заставу повертають лише після обрання нового запобіжного заходу.

Якшо підозрюваний, обвинувачений, підсудний порушує взяті на себе зобов’язання, заставу звертають у дохід держави. Це питання вирішується судом у судовому засіданні або в іншому судовому засіданні. В судове засідання викликають заставодавця для дачі пояснень. Його неявка без поважених причин не перешкоджає розгляду питання про звернення застави в дохід держави.

Долю застави вирішує суд у судовому засіданні. Суд вправі виз­начити у вироку, що запобіжний захід у виді застави зберігає силу до вступу вироку в законну силу і що після цього вона повертається заставнику або обертається на виконання вироку в частині майно­вих стягнень.

Питання про повернення застави заставодавцеві вирішує суд при розгляді справи. Заставу, внесену підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, може бути звернено судом на виконання вироку в час­тині майнових стягнень.

Згідно з кримінально-процесуальним законом, предметом застави можуть бути гроші чи інші матеріальні цінності — будь-яке майно або нерухомість, що належать застав­нику на праві власності, стосовно яких він має право володіння, користування і самостійного розпорядження.

Проте, на сьогоднішній день на практиці предметом застави виступають виключно гроші. Найімовірніша причина цього вбачається в досить складному процесі передачі права володіння, користування, розпорядження на об’єкти, зокрема, які належать нерухомого майна.

В.М. Тертишник в Науково-практичному коментарі до КПК України детально розглядає дане питання. Зокрема, він зазначає, що якщо предмет застави є спільною власністю, він може бути ви­користаний як застава лише всіма власниками і як виняток одним із них за письмової згоди інших.

Майно як предмет застави повинно мати такий правовий статус і властивості, за яких виконання рішення про обертання його в при­буток держави не було б поєднано з зустрічними позовами й іншими проблемами. Воно повинно мати індивідуальні ознаки, від­окремлено від інших об'єктів власності, передано в натурі, мати фіксовану вартість і стан, що надає можливість забезпечення його цілості.

Якщо законом передбачається підтвердження права власності на дані об'єкти в особливому порядку (нотаріальна форма договору купівлі-продажу щодо квартири, будинку, автомобіля тощо), дане майно може бути об'єктом застави лише при наданні відповідних документів, що підтверджують право власності. [ 19; 574]

Предметом застави не можуть бути гроші й інші матеріальні цінності, що прилучені до справи як речові докази або на які на­кладено арешт (постанова Пленуму Верховного Суду України №6 від 26 березня 1999 року „Про практику застосування судами за­стави як запобіжного заходу”).

На гроші й інші цінності, передані як застава підозрюваним, об­винувачуваним або підсудним, може бути накладений арешт тільки при заміні запобіжного заходу застави іншим.

Також у Пстанові Пленуму Верховного Суду України №6 від 26 берез­ня 1999 року „Про практику застосування судами застави як запобіжного заходу” відзначається, що у випадку порушення обвинувачуваним, підозрюваним або підсудним зобов’язань, що спричиняють обертання застави в прибуток держави, суд не вправі звертати її на виконання вироку в частині майнових стягнень. На це вказує п. 12 даної постанови. Вважається, що дане положення проблематичне.

В.М. Тертишник висловлює власну думку щодо цього питання. Відповідно до ст. 13 Конституції України всі суб’єкти права власності рівні перед законом. Ст. 41 Конституції України встановлює принцип непорушності права приватної власності. Використання власності не повинно завдавати шкоди правам громадян. У даній ситуації є сума застави, є встановлений матеріальний збиток громадянину, що постраждав від злочину, є його позовна вимога про відшкодування збитку. У силу ч. 2 ст. 154-1 КПК України сума застави встановлюється в розмірі, що не може бути меншим цивільного позову. Певно це правило припускає, що і застава повинна бути достатня для того, щоб у випадку, коли обвинуваченийний переховується від слідства і суду, можна було б відшкодувати збитки потерпілому.[19; 575]

7. Строк дії: від моменту застосування до моменту зміни чи ска­сування або до закінчення провадження у справі. Обмеження строку дії застави закон не передбачає.

8. Юридична відповідальність: кримінально-процесуальна:

- звернення застави в дохід держави (ч. 6 ст. 154-1 КПК);

- заміна застави більш суворим запобіжним заходом.

Закінчуючи процесуальну характеристику застави слід зазначити, що такий запобіжний захід набув широкої популярності в Західних країнах, зокрема в США.

Щодо України, то наразі в цій сфері маємо, нажаль, значні проблеми у поширенні застосування застави. Деякі вважають, що застосування запобіжного заходу застави є недоцільним, оскільки містить в собі занадто слабку основу, в основному економічну. До того ж необхідно врахувати, що в особі заставника можуть виступати як будь-яка фізична особа, так і організації, установи тощо. Аналіз практики показує, що застава, як запобіжний захід, обирається часто при здійсненні злочинів проти особистої власності (крадіжках, грабежах, знищення і пошкодження майна), зловживанням владою чи службовим становищем і до деякої міри при здійсненні злочинів проти особи. Застава має всі підстави стати дійовим запобіжним заходом у кримінальному процесі. В умовах реалізації ідеї правової держави, демократизації законодавства і практики його застосування застава набуває значення досить гуманного запобіжного заходу, що у багатьох випадках з урахуванням обставин справи й особистості об­винувачуваного може бути застосована там, де раніше обирався такий запобіжний захід - тримання під вартою.

Проте її застосування повинно бути зваженим. В.М. Тертишник наголошує, що недоцільно її за­стосування у справах про розкрадання в особливо значних розмірах, фінансовому шахрайстві і в інших аналогічних справах, справах, обвинувачувані по яких найчастіше прагнуть у період слідства і суду залишитися на свободі з метою перешкоджати вста­новленню істини, володіючи "великими грошима", нерідко вдають­ся до підкупу або тиску на свідків, шантажу, послуг корумпованих чиновників та інших "покровителів".

Недоречне застосування даного запобіжного заходу й стосовно особливо небезпечних рецидивістів, осіб, що вчинили насильницькі злочини або злочини в складі організованої злочинної групи.[19; 575]

Ця проблема потребує нового законодавчого розв’язання — внесення доповнень і змін до чинного законодавства.

Процесуальна характеристика ОСОБИСТОЇ ПОРУКИ

1. Особиста порука - це взяття на себе особами, що заслугову­ють на довіру, поручительства за належну поведінку та явку обви­нуваченого за викликом і обов'язку забезпечити за необхідності доставлення його до органів дізнання, досудового слідства чи до суду за першою про те вимогою.

Згідно зі ст. 152 КПК особиста порука полягає у відібранні від осіб, що за­слуговують довір’я, письмового зобов’язання про те, що вони ручаються за належну поведінку та явку обвинува­ченого за викликом і зобов’язуються при необхідності доставити його в органи дізнання, досудового слідства чи в суд на першу про те вимогу.

2 Спосіб запобігання: виконання поручителями під страхом кримінально-процесуальної відповідальності у вигляді грошового стяг­нення обов’язку забезпечити належну поведінку та явку обвинува­ченого до органів розслідування чи суду за першим викликом. Вико­нання цього обов’язку здійснюється шляхом психологічного впливу поручителів на обвинуваченого.

3. Мета застосування: забезпечення належної поведінки обвину­ваченого, яка б унеможливлювала ухилення його від слідства і суду та виконання процесуальних рішень, перешкоджання встановлен­ню істини у справі, продовження ним злочинної діяльності.

4. Спеціальні підстави застосування збігаються із загальними під­ставами застосування запобіжних заходів.

5. Умови застосування:

· поручителями можуть бути громадяни з високими моральними якостями, які чесно ставляться до праці та виконання громадських обов’язків, через що мають авторитет у колективі чи за місцем про­живання і можуть завдяки цьому забезпечити належну поведінку обвинуваченого;

· кількість поручителів визначає орган дізнання, слідчий, суддя чи суд, але їх не може бути менше двох;

· цей запобіжний захід може бути застосовано тільки за клопо­танням чи за згодою поручителів.

6. Процесуальний порядок застосування. Поручитель повідомляється про суть справи, по якій обирається запобіжний захід, а також попереджається про те, що коли обвинувачений, щодо якого обрано даний запобіжний захід, ухилиться від слідства і суду, то на по­ручителя може бути накладене грошове стягнення до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.[19; 570]

Особиста порука застосовується тільки за наявності заяв осіб, які виявили бажання або погодилися взяти на себе такі зобов’язання. Якщо поручитель відмовляється від поручительства, особисте поручительство заміняється іншим запобіжним заходом.

Якщо обвинувачений ухиляється від з’явлення до органів дізнан­ня або попереднього слідства, особа, яка провадить дізнання, або слідчий складає про це протокол і приєднує його до справи. Питан­ня про грошове стягнення з поручителя вирішується судом, якому підсудна ця справа, у судо­вому засіданні або в іншому судовому засіданні. В судове засідання викликаються поручителі (поручитель).

При визначенні розміру грошового стягнення суд враховує особу поручителя, майновий стан, ступінь його вини, вплив наслідків неявки обвинуваченого на перебіг розслідування чи судового розгляду справи.[21; 377]

Громадяни, які виявили бажання взяти на себе обов’язок із забезпечення належної поведінки обвинуваченого і його явки до відповідних органів, подають до органів дізнання, слідчого, проку­рора чи суду заяву. Ці органи перевіряють дані про особу поручителів і їх відносини з обвинуваченим (за необхідності може бути витребувано характе­ристики на поручителів, довідки, шо додаються до справи). Після цього вони складають постанову про обрання запобіжного заходу у вигляді особистої поруки.

Кожний поручитель дає письмове зобов’язання про те, що він забезпечить належну поведінку обвинуваченого і його явку до ор­ганів дізнання, слідчого, прокурора, суду. Одночасно поручителям повідомляють про суть справи, а також попереджають про те, що коли обвинувачений порушить цей запобіжний захід, то на них може бути накладено грошове стягнення до 200 неоподатковуваних міні­мумів доходів громадян.

Якщо поручителі переконаються в тому, що не зможуть ви­конати свій обов’язок, вони повинні негайно заявити про відмову від поручительства. В цьому разі з поручителів знімається відпові­дальність за невиконання обов’язку.

У разі відмови поручителя від взятого на себе; зобов’язання його заміняють іншим або обирають щодо обвинуваченого інший запобіжний захід. У разі ухилення обвинуваченого від явки дізнавач або слідчий складає про це протокол і приєднує його до справи.

Питання про грошове стягнення з поручителя вирішує суд у судовому засіданні при розгляді справи або в іншому судовому за­сіданні, до якого викликають поручителя.

7. Строк дії: від моменту дачі письмового зобов’язання про поручительство до заміни або скасування цього запобіжного заходу чи закінчення провадження у справі. Обмеження строку дії поруки закон не передбачає.[20; 148]

8. Юридична відповідальність. Кримінально-процесуальна:

- грошове стягнення з поручителя в розмірі до 200 неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян;

- заміна особистої поруки більш суворим запобіжним заходом.

Якщо обвинувачений ухилиться від явки до слідчих органів чи суду, особа, яка проводить дізнання, слідчий складає про це протокол і приєднує його до кримінальної справи. Факт неявки обвинуваченого до суду фіксується в протоколі судового засідання. При цьому з’ясовується чи мають місце поважні причини неявки, беруться пояснення у поручителів, вони допитуються про причини невиконання взятого ними на себе зобов’язання.

Процесуальна характеристика ПОРУКИ ГРОМАДСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ АБО ТРУДОВОГО КОЛЕКТИВУ (ГРОМАДСЬКОЇ ПОРУКИ).

1. Громадська порука - це взяття громадською організацією або трудовим колективом на себе обов’язку забезпечити належну пове­дінку та своєчасну явку обвинуваченого до органу дізнання, слід­чого і в суд.

Визначено в ст. 154 КПК: порука громадської організації або трудового колекти­ву полягає у винесенні зборами громадської організації або трудового колективу підприємства, установи, організації, колгоспу, цеху, бригади постанови про те, що дана організація або трудовий колектив ручається за на­лежну поведінку та своєчасну явку обвинуваченого до органу дізнання, слідчого і в суд.

Поруку громадської організації або трудового колективу, як запобіжний захід, необхідно відрізняти від передачі особи, яка вчи­нила злочин, що не становить великої небезпеки, на поруки для перевиховання, що являє собою форму звільнення особи від кримінальної відповідальності при закритті кримінальної справи.

Громадська організація або колектив працівників повинні бути ознайомлені з характером обвинувачення, пред’явленого особі, яка передається на поруки.

2. Спосіб запобігання: виконання громадською організацією (тру­довим колективом) взятого на себе на загальних зборах колективу обов’язку забезпечити належну поведінку та явку за викликом. Для цього застосовують заходи громадського і психологічного впливу на обвинуваченого.

3. Мета: збігається із загальною метою застосування запобіжних заходів.

4. Підстави такі самі, як загальні підстави застосування запо­біжних заходів.

5. Умовою застосування є погодження органу дізнання, слідчого, прокурора чи суду (судді) з рішенням про поручительство, прийнятим колективом на загальних зборах.

6. Процесуальний порядок.

Починається з ознайомлення громадської організації чи трудового колективу з характером обвинувачення.

Далі - прийняття на загальних зборах колективу громадської органі­зації (трудового колективу) рішення про поручительство і оформ лення його постановою (ч. 1 ст. 154 КПК). Забезпечення виконання постанови може бути доручено кон­кретній особі.

У разі вибуття обвинуваченого із організації (колективу) або неможливості забезпечення виконання цього запобіжного заходу організація (колектив) повинні відмовитися від поручительства і повідомити про це орган дізнання, слідчого, прокурора чи суд (суддю) Останні зобов’язані негайно обрати до особи інший запобіжний захід.

Якщо керівництво громадської організації (трудового колек­тиву) не вжило заходів щодо здійснення поручительства або вчасно не повідомило про неправильну поведінку обвинуваченого чи про те, що він не піддається заходам громадського впливу, то орган дізнання, слідчий, прокурор, суд (суддя) можуть направити до ор­ганізації (колективу) подання або ж поставити перед організацією вищого рівня питання про притягнення до відповідальності винних осіб (відповідальність може бути, окрім дисциплінарної, громад­ською, моральною тощо).[20;150]

7. Строк дії - такий, як і особистої поруки.

8. Юридична відповідальність.

- кримінально-процесуальна - у вигляді застосування суворішого за­побіжного заходу (щодо обвинуваченого);

- дисциплінарна (щодо керівників громадської організації чи трудо­вого колективу, а також щодо осіб, яким було доручено виконання постанови загальних зборів).

Процесуальна характеристика НАГЛЯДУ КОМАНДУВАННЯ ВІЙСЬКОВОЇ ЧАСТИНИ.

1. Нагляд командування військової частини - це виконання ко­мандуванням військової частини покладеного на нього обов’язку із вжиття щодо обвинуваченого (підозрюваного, підсудного, за­судженого), який є військовослужбовцем, заходів, передбачених статутами Збройних Сил України, для того, щоб забезпечити його належну поведінку та явку до органів дізнання, досудового слід­ства, прокуратури і суду.

Визначено окремою ст. 163 КПК: нагляд командування військової частини за підозрю­ваним або обвинуваченим, який є військовослужбовцем, полягає у вжитті заходів, передбачених статутами Зброй­них Сил України, для того, щоб забезпечити належну поведінку та явку підозрюваного або обвинуваченого за викликом особи, що провадить дізнання, слідчого, проку­рора, суду. Командування військової частини повідомляється про суть справи, по якій обрано даний запобіжний захід

З юридичного погляду, командування вій­ськової частини - це її командир. Саме він згідно з п. 58 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України є єдиноначальником. Проте, хто саме повинен здійснювати нагляд - статутами не визначе­но. На практиці це роблять не тільки командири військових час­тин, а й начальники інших структурних одиниць Збройних Сил Ук­раїни: командири з’єднань, військові комісари, військові комен­данти та начальники гарнізонів.

Згідно з ч. 1 ст. 5 Закону України від 25 березня 1992 р. “Про загальний військовий обов’язок і війсь­кову службу” військовослужбовців поділяють на:

· рядовий склад;

· сержантський і старшинський склад;

· склад прапорщиків (мічманів);

· офіцерський (молодший, старший і вищий) склад.

Здійснювати нагляд за двома останніми категоріями практично неможливо, оскільки прапорщики та офіцери після служби залишають територію військової частини. А застосування таких способів нагляду, як таємне спостереження, чинним законом не передбачено. Тому на практиці нагляд командування військової частини обирають щодо рядових і сержантів та старшин.

2. Спосіб запобігання: вжиття відповідних спеціальних заходів ко­мандуванням військової частини. Ці заходи пов’язані з тим, що військовослужбовець:

- перебуває під наглядом свого безпосереднього начальника або добового наряду;

- його позбавляють права на носіння зброї;

- не призначають до несення служби в складі варти (караулу);

- не звільняють із розташування військової частини;

- не направляють на роботу за межі військової частини.

Усі ці заходи статутами Збройних Сил України не передбачено, їх напрацьовано практикою.

3. Мета: забезпечення належної поведінки військовослужбовця, щодо якого обрано цей запобіжний захід, та явки його за викликом.

Поняття належної поведінки військовослужбовця не визначені ні кримінально-процесуальним законом, ні статутами Збройних Сил України. На практиці командування військової частини здійснює нагляд фактично на власний розсуд: тримає військовослужбовців в ізольованих приміщеннях (іноді в коморах), на гауптвахті тощо.[20; 151]

4. Підстави: збігаються із загальними підставами застосування запобіжних заходів.

5. Умова: цей запобіжний захід може бути застосовано тільки до особи, яка є військовослужбовцем.

6. Процесуальний порядок застосування.

Про встановлення нагляду командування військової частини у письмовій формі повідомляє орган, що обрав цей запобіжний захід. Нагляд командування військової частини за обвинуваченим військовослужбовцем застосовується з метою забезпечити належ­ну поведінку, а також з’явлення обвинуваченого за викликом слідчого до суду.

При обранні запобіжного заходу, передбаченого ст. 163 КПК України, не потрібна згода командування військової частини. Однак воно обов’язково повідомляється про характер обвинувачен­ня, пред’явленого особі, щодо якої обрано запобіжний захід.

Складається постанова про застосування запобіжного заходу у вигляді нагляду командування військової частини. Цю постанову направляють командиру військової частини і одно­часно йому повідомляють про суть справи.

Встановивши нагляд, командир військової частини повідомляє про це органу, який обрав цей запобіжний захід.

Військовослужбовці, щодо яких обрано даний запобіжний захід, позбавляються на цей час права носіння зброї, постійно перебува­ють під наглядом своїх начальників або добового наряду, не поси­лаються на роботу поза частиною в одиночному порядку, не при­значаються у варту та інші відповідальні наряди.

7. Строк дії: з моменту встановлення командуванням військової частини нагляду до зміни цього запобіжного заходу; до закінчення провадження у справі; до звільнення військовослужбовця в запас. Обмеження строку дії нагляду командування військової частини закон не передбачає.

8. Юридична відповідальність.

- кримінально-процесуальна у вигляді заміни цього запобіжного за­ходу на більш суворий для військовослужбовця, щодо якого обрано нагляд;

- дисциплінарна, передбачена Статутами Збройних Сил України для командування військової частини, яке не виконало покладених на нього обов’язків.

Процесуальна характеристика ВІДДАННЯ НЕПОВНОЛІТНЬОГО ПІД НАГЛЯД батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи.

1 Віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклуваль­ників або адміністрації дитячої установи - це покладання на зазначе­них суб’єктів обов’язку із забезпечення ними належної поведінки неповнолітнього та його явки до органів дізнання, слідчого, про­курора і суду.

Цей запобіжний захід визначено в ст. 436 КПК.

Перед тим як застосовувати до неповнолітнього обвинуваченого один із цих запобіжних заходів (у ст. 436 КПК їх передбачено фактично два), слідчий і суд повинні переконатися, що батьки (або один з них), опікун, піклувальник або адміністрація дитячої установи зможуть забезпечити належну поведінку і явку неповнолітнього до слідчого, прокурора й суду.

Під дитячими установами (якщо неповнолітній виховується в такій установі) розуміють школи-інтернати,