Молодий Шевченко - Література українська - Скачать бесплатно
Володимир Сиротенко(Вербицький)
Незнайомий Вам Тарас Шевченко
Глава 1
ДИТИНСТВО
Усі ми родом з дитинства. З країни дзвінких бурульок-льодяників, срібних та золотих медових кульок березневого верболозу, гудіння бджіл над білими заметами вишнево-яблуневого цвіту, таємничих лісових хащ.
Саме в цій таємничій чарівній країні протікало і Тарасове дитинство. Нажаль, з самого того раннього віку над ним тяжіло прокляття. І зовсім не кріпацька злиденність була тим прокляттям. Не у злиднях народився Тарас. Давно в минуле відійшли ті часи, коли кріпак нічого не мав. Це ж вже було Х1Х сторіччя. Кріпаки, починаючи з 14-15 річного віку повинні були двічі на тиждень іти на панщину і робити безвідмовно те, що їм накаже панський управитель. Повинні були платити грошима чи натурою десятину вирощеного з тієї землі, що їм надав пан, чи вони успадкували від батьків але Закон віддав її пану. Он Київський губернатор Бібіков подавав царю рапорт про те, що багато хто з поміщиків чинить беззаконня і вимагає від кріпаків в посівну чи жнива відробляти не 2 а 3 дні на тиждень. Рапортує і просить дозволу покарати винних...
Все, що кріпак заробив на стороні залишалось йому. На зароблене він міг і сам викупитись і викупити землю. Найвідоміші цукрозаводчики – Терещенко, Ханенки, Семиренки вийшли з кріпаків. Самі себе викупили... Не з бідних була і сім’я Тараса. Батько його Григорій Іванович Шевченко-Грушівський пошлюбив не по вибору батьків, а по коханню, красуню Катерину Бойко, дочку заможного закріпаченого козака Якима Бойко з Моринців.
У батьківському обійстю молодятам було тіснувато, адже у старого Івана Шевченко ще було четверо дітей. То ж Яким Бойко добився у управителя вільшанським кущем сіл пана Василя Енгельгарда, відставного ротмістра Дмитренка, щоб молодятам віддали хату і землю його сусіда Колесника. Ота чужа земля і чужа хата і були причиною прокляття Шевченків. Бо не справедливо повелись з Колесником. Коли він їздив чумакувати, помічник управителя по Моринцям, погнав його жінку, яка була на останньому місяці вагітності , на жнива. Там вона і померла під час пологів разом з дитиною. Повернувся Колесник в пусту хату. Розповіли йому про бездушність того помічника управителя. Напився він з горя і добряче накопав того нелюда. За це й прозвали його люди Копієм. Та хіба ж міг допустити управитель, ротмістр Дмитренко, щоб його помічника копав власний кріпак? Віддав він Колесника в москалі.
Незабаром почалась війна з Наполеоном і думали всі, що згине той Копій десь в чужій країні. Думав так і дід Яким, поселяючи зятя з дочкою в обійстя Колесника. Жили вони тут непогано. Тримали корівоньку, свиней та овець, мали воли з возом і літом Григорій чумакував. Зимою ж заробляв гроші теслярством та стельмахством, бо дуже добре відчував дерево, любив працювати з ним.
Та недовго було те раювання. Тарас народився 25.02.1814, а вже через півтора року, розбивши Наполеона, повернулась до Росії більша частина армії. Повернувся з армією і Колесник. Та не схотів він більше тягнути солдатську лямку. Втік. Пішов він додому, а в його обійсті живе сімейство його сусіда Бойко. Прокляв чоловік зайд та й подався в гайдамаки. В ті часи навколо Моринець були величезні темні ліси з непролазними хащами. От в ті хащі й подався неборака. Зацитую Петра Шевченка у запису Кониського:
“Копій назбирав собі ватагу таких голінних молодців, як сам, окукобився з ними десь у лісі. З того кубла і почав Копій набігати на людей та грабувати робом розбишацьким, по-гайдамацьки з ножем за халявою. Кілька разів усеред ночі нападав він і на Григорія Шевченка, за те, що взяв його хату. Прийде, було, серед ночі, стукається у вікно. Шевченко відчепить квартирку і питає: ”Хто і чого треба?” – а той відповідає: “ Копій, от хто! З товариством прийшов до тебе в гості. Забрав єси мій грунт і хату, дак тепер годуй нас. Не даси по-чеськи, так даси по-песьки!” Отаким робом Копій чисто об’їв Шевченка; за недовгий час забрав у нього дванадцятеро овечат і корову, та ще й каже : “Корову з’їмо, хату спалимо і самого тебе замордуємо. Не хочеш сього, дак геть з моєї хати забирайся!”.
А ми ще дивуємося, звідки такі кровожерливі образи гайдамаків взялись в Тарасових поемах. Та звідти, з того чарівного світу Дитинства.
Кинувся Григорій Шевченко в ноги тестю і батьку, щоб позбавили вони його від того гайдамаки. Порадились батьки та й купили йому за 200 рублів хатку з садибою в Кирилівці, щоб не мучив його той гайдамака Копій... А тепер скажіть самі, чи сьогодні кожен український селянин зможе купити своєму сину хату з ділянкою землі ? І не думайте, що ті 200 рублів були як сьогоднішні 200 гривень. У наймах нині наш селянин отримує до 1000 гривень на рік. В ті ж часи хлопець у наймах міг отримати 10-15 рублів на рік. Гарна корова коштувала не більше 1,5 рубля. Отож грошовиті були батьки у Григорія і його жінки, раз могли не займаючи ні в кого викласти 200 рублів...
Нове обійстя теж було не з бідних. От як описує ту садибу сам Тарас Шевченко:
“Коло хати на причілку яблуня з краснобокими яблуками, а круг яблуні квітник старшої сестри, моєї терплячої, моєї ніжної няньки! А біля воріт стоїть стара розлога верба з усохлою верхівкою, а за вербою стоїть клуня, оточена копицями жита, пшениці і різного всякого хлібу; а за клунею, по косогору, піде вже сад. Та який сад ! Густий, темний, тихий...А за садом левада, а за левадою долинала в тій долині тихий ледь дзюрчить ручай, обставлений вербами та калиною й оповитий широколистими, темними, зеленими лопухами ...”( повість “Княгиня”) Звісно, в дитинстві нам все здається більшим, ніж є насправді. Величезні кімнати дитинства в юності стають низенькими й тісними. Все відносно. Та от ділянка, яку купили батьки Григорію Шевченко разом з хатою, не була такою вже й маленькою. Опанас Маркович, який був у 60-ті роки Державним представником при Земському суді, писав, що на Чернігівщині, а значить і на Київщині, при виділенні землі селянам по виході з кріпацтва , повинні були надати ту ділянку, якою вони і користувався, але не менш 7 десятин на сім’ю.(десятина = 1,029 га). Отож і у Григорія Шевченко було принаймні ті 7 гектарів ! Чи кожна селянська сім’я на тій же Черкащині має сьогодні таку ділянку землі ?
В цьому тихому саду, в цій метеликово-бабковій долині над ручаєм і протікало щасливе раннє дитинство Тараса. Коли не бігав вулицею з такими ж голомозими малятами, то блукав своїм садом, спускався в долину, умощувався під величним лопухом і дивився на хвильки свого ручаю, який тік кудись у безмежність...
Наше Дитинство починається з пізнавання всесвіту всіма органами почуттів : зором, нюхом, смаком. Іноді дивні речі стрічаються при намаганнях пізнати вічно-розширюючийся всесвіт тими органами. Он сусідське дитинча любило їсти власні екскременти. Подібний схиб був і у Тараса. Тільки не екскрементами він ласував, а глиною. Їв землю в дитинстві великий поет української землі. Хіба ж не символічно!
Від тої найпершої звички ласувати землею не позбавився і в ранньому дитинстві. Повертався до вечері додому мурзатий, з різачкою в животі від з’їденої глини, та не дивлячись на ту різачку, сяючий від щастя.
Всесвіт його дитинства все більше і більше розширювався. Спочатку це було обійстя їхніх сусідів Коваленків, потім село, а потім і поля за селом. Коли йому виповнилось 6 рочків, літом, коли батько поїхав чумакувати і прихопив з собою старшого братика Микиту, Тарас захотів подивитись, де ж ті залізні стовпи, на яких тримається небо. Вийшов за село, дійшов до величної Пединівської могили, забрався на верхівку і вдалині, за зеленим полем і синім лісом побачив верхівки білої трьохголової церкви. Пішов він у те, чимось знайоме, далеке село. То були Моринці, село в якому народився Тарас. Та майже біля самих Моринців ,переходячи дорогою, натрапив на чумаків. Ті спитали, хто він і куди йде. Відповів:” Тарас Шевченко і йде до своєї хати в Кирилівці”. Посміялись чумаки над географом-мандрівником і відвезли його до Кирилівки. Хоч Тарас і казав завжди, що мати дуже ним піклувалась, та не дуже то видно із його описів дитячого того життя. От як він сам описує про повернення після того, як був невідомо де з раннього ранку до сутінків :
“На дворе уже смеркало, когда я подошел к нашему перелазу ; смотрю через перелаз во двор, а там, около хаты, на темном, зеленом, бархатном шпорыше, все наши сидят себе в кружке и вечеряют ; только моя старшая сестра и нянька Катерина не вечеряет, а стоит себе около дверей, подперши голову рукою, и как буд-то посматривает себе на перелаз. Когда я высунул голову из-за перелаза, то она вскрикнула: “Прийшов! Прийшов!” Подбежала ко мне, схватила меня на руки, понесла через двор и посадила в кружок вечерять, сказавши :”Сідай вечерять,приблудо!”...
Дивна якась материнська любов.Дитина щезла, невідомо куди, а всі крім старшої сестри- берегині нічого не помічають...
Батько Тараса був грамотним. Хотів щоб грамотними були й його діти. Отож, коли Тарасу виповнилось 8 років, батько віддав його вчитись грамоті до церковно-приходської школи. Треба сказати, що на Україні ті школи при церквах були більшою частиною польські. Адже, хоч і приєднавши Польщу до України ще за часів Катерини Великої, Росія залишила на Україні все так, як було за Речі Посполитої. Все було в руках польських управителів панських маєтків навіть після того, як панами стали вже не польські шляхтичі, а російські дворяни. Отож православні школи були рідкістю. Це у дійсного статського радника графа Василя Енгельгарда і управителем був колишній однополчанин ,ротмістр у відставці, українець Михайло Дмитренко, і церкви в селах були православними, і вчили не латині, і Катехізису, а Псалтирю на церковнослов’янській. Важко сказати, хто був той Совгир, дяк, який став першим вчителем Тараса. Знаємо тільки що він поров учнів нещадно, як і було заведено в ті часи, коли вважалось, що ніщо так не закріплює пам’ять, як биття. Сказати по правді, я не можу з цим сперечатись. Коли дід чи бабуся хотіли, щоб я щось запам’ятав на все життя, обов’язково влаштовували порку. Так було і з розповідями їх про Забілу, Марковича, Глібова. Тому й Присяга Роду супроводжувалась кров’ю на руці. Мабуть тому й діти, даючи клятву побратимства скріпляють її кров’ю. Щоб запам’ятати на все життя. То ж не будемо ганити того дяка за те, що добряче лупцював учнів...
Навчання Псалтирю тоді тривали біля двох років, після чого приступали до вивчення граматики. Та не довелось Тарасу зразу закінчити ті навчання. Ще йому й 9 не виповнилось, як пішла з дому старша сестра-нянька Катерина, яку видали заміж наприкінці січня 1823...
А осінню, під час епідемії, захворіла і померла мати...Повернувся з чумакування Григорій Шевченко, а вдома ні жінки, ні спокою. Кричать голодні діти. Що одному зробиш з дітьми один одного менше...
Привіз йому з Моринців тесть молодшу сестру Катерини – Оксану, яка чотири роки тому овдовіла і залишилась з трьома малими дітьми на руках. Підкорився Григорій тестю, пошлюбив ту Оксану, хоч і знав про її відьмацький характер. Пошлюбив, хоч ще і 90 днів не пройшло зі смерті дружини (вмерла 6 серпня, а нову дружину привів в дім 16 жовтня). Отож і не було йому щастя з того порушення дідівських звичаїв. Гризла його поїдом нова дружина. Гризлись між собою зведені діти. Тікав від тих сварок Григорій чумакувати, захоплював з собою Микиту. Раз, коли батько з Микитою чумакував, на постій в хату Шевченків прислали москаля. Не будемо казати, скільки він там жив і як його обслуговувала зголодніла за чоловіком Оксана, та коли настав час виходити в поход, зникли у того солдата три злотих. Ну на кого б могла подумати мачуха, на своїх рідних дітей? Найстаршим з тих чужих дітей був Тарас, от і вказала на нього, як на злодія. Втік Тарас з переляку в свою схованку в саду сусіда Жениха. Носила йому в схованку їжу сестра Яринка. Зведені сестри вислідили її і привели до схованки мачуху з дядьком Павлом. Три дні катував дядько Тараса. Зізнався він в крадіжці, а от місця не міг назвати. Адже вкрав ті гроші не він, а його зведений брат Степанко. Може ті солдатські три злотих і були початком того капіталу, який потім зробив з того Степана Колесниковича Терещенко цукрозаводчика - засновника династії мільйонерів Терещенків...
Та після того випадку, Тарас на все життя зненавидів і тих зведених сестер - зрадниць, і того злодюжку Степана, і ката-дядьку, і відьму мачуху. Після того катування дід Іван наказав Григорію брати в чумакування не Миколу, а Тараса. Миколу ж взявся навчати теслярству і стельмахуванню.
Став їздити Тарас з батьком до Єлісаветограду. Здійснились його мрії побачити світ. Та не таким виявився той світ, як гадав він малюком. Їдеш день, два, три, а навколо все той же степ, все такі ж ліски, все такі ж рідкі військові поселення...
Та й ті чумакування скоро закінчилися. Поїхав осінню 1824 батько до Києва. По дорозі назад ,разом з возом упав у річку. Вибрався, але промок до нитки і схопив пропасницю. А вдома – ні лік, ні спокою... Прохворів він осінь та зиму, а в березні віддав Богу душу. Залишились діти зі злою мачухою. На весну, на час оранки, взяв Тараса до себе в помічники дядько Павло. Взяв, бо ж наймиту треба платити, а племінник буде працювати й за кусень хліба. Закінчилась посівна і випер дядько Тараса назад до мачухи. А мачуха в цей час пустилась берегів з молодим дяком Богорським, який, виперши з школи Совгиря, став вчити дітей замість нього. Та яке там навчання – дяк і днював і ночував у Оксани, яка пропивала з ним Григорієве добро. Щоб Тарас не заважав їм, Богорський запросив “в нього поселитись, яко школяр і робітник”.Позаяк хлопцю вже виповнилось 11 і він вже вмів розрізняти, що варто робити, а що ні, дяк запропонував йому виконувати обов’язки “ консула”, а при відсутності дяка, читати над покійниками Псалтир за 20% від принесеного людьми. Тарас радо згодився. Ад же це давало можливість позбавитись нарешті від штурханів відьми-мачухи. Крім того, давало і якийсь заробіток, і певну повагу дітей-школярів. Адже головним обов’язком ”консула” було слідкувати за успіхами у навчанні школярів і давати їм різок за не вивчене завдання.
Та от з прибутком від того “ консульства” було не дуже. Адже після того, як зі школи пішов суворий, але справедливий і грамотний Совгир, кинули школу і більшість учнів - адже Богорський майже весь свій час проводив не у школі, а у Оксани, Тарас же, хоч і напам’ять завчив Псалтир і міг сам навчати йому інших, а от грамоти у Совгиря навчитись не встиг...Отож ті дні в Богорського Тарас згадував як найголодніші й най ганебніші в своєму житті. Згадує Петро Шевченко в переповіді Кониського:
“Хто приносив йому більше наїдків, тому він менше різок давав, а хто приносив мало або зовсім не приносив хабарі, того бив боляче...Та школярів в школі було небагацько; через це самими хабарами не можна було прохарчуватись і “ консул”, голодуючи, мусив пускатись на інший промисел: він крав гусей, поросят і серед ночі варив собі юшку отам на Пединівській могилі. Кирилівці, помітивши, що в печері часом вночі горить вогонь, почали гадати, що в печері поселилась нечиста сила, і прохали попа вигнати чортяку. Піп, взявши громаду, пішов до печери, вичитав молитви ,окропив свяченою водою вхід у печеру і казав, щоб хто поліз туди та подивився, що там є. Ніхто не відважувався. Тоді люди скинулись, щоб заплатити тому, хто полізе в печеру. Охочім перш за всіх виступив Тарас, який добре відав, що в печері тій чортяки немала є тільки кістки з покрадених ним птахів та поросят. Та він вдавав, що боїться лізти, і казав щоб до його про всяк випадок прив’язали мотузку: коли, мовляв, нечиста сила скоїть над ним в печері щось непевне, так будь яким робом витягти його. Отож він на прив’язі поліз в печеру; там поприбирав сліди свого куховарства і виліз назад в доброму гаразді, повідаючи, що в печері жодного чортяки нема. От і заробив гроші...”
Якби те життя у Бугорського тривало довше, невідомо у якого злодюгу чи хабарника перетворився наш Тарас. Та діду Івану увірвався терпець дивитись, як його невістка пропиває з дяком синове добро і він наказав Якиму Бойко забрати сою дочку-хвойду назад у Моринці. Забрала вона своїх дітлахів і залишок скарбу, навантажила на їхнього воза і поїхала до себе в Моринці з чужим добром, залишивши у хаті голі стіни...
Микиті ще не виповнилось і 15, та дід одружив його на сусідській дівчині і головою в домі став Микита. Дяк повернувся до школи. Та не для того, щоб навчати, а щоб пиячити. Все, що міг заробити Тарас на заупокійних читаннях, відбирав дяк. Різки учням став давати теж сам. Що ж Тарасу було з голоду вмирати? Адже під час тих пиятик дяк дбайливо тицяв у руку хлопця стакан, не даючи закуски. Щоб зовсім не загинути, після чергової пиятики, коли оковита кинула дяка на підлогу, Тарас надавав йому добряче різок і зібравши свої речі пішов до дяка-маляра в Лисянку вчитись малярству. Та дяк примусив його таскати на гору тяжкі відра з водою, розтирати фарбу-мідянку на залізному листі, а згоди вчити малярству так і не дав. Довелось Тарасу йти у сусіднє село Тарасівку, де жив знаменитий дяк-богомаз. Та той дяк ще й вважав себе хіромантом. Подивившись на ліву долоню Тараса він заявив, що останній не має кебети ні до чого і відмовився брати його в навчання. Довелось повертатись Тарасу ні з чім до рідної домівки, де вже всім командував Микита. Брат його попробував навчити теслярству і стельмахству. Не вийшло. Спорядив пасти громадську череду. І тут, не дивлячись на те, що разом з ним пасла череду найкраща подруга-ровесниця його коханої сестри Яринки –Оксанка Коваленко ,у Тараса нічого не вийшло.
Увільнила його громада з пастухів. Пішов у наймити до заможного дяка Кошиця. Заможного, але скупердяя. Заставив він Тараса супроводжувати сина Яся у Шполу, продавати ранні сливи. Зразу за селом, на мості через ставок, віз поламався і сливи полетіли у багно. Весь день хлопці витирали ті сливи від багнюки. Ясно, що нічого за них не виручили. Хоч все село сміялось з тієї комерції ієрея Кошиця, та на горіхи дісталось Тарасу. Після цього не схотів він залишатись у Кошиця. Подякував за хліб-сіль і пішов у село Хлипівку, що славилась своїми малярами, та і там відмовились взяти його за учня.
Практичний дід Іван, бачачи, що хлопець пропадає без роботи, упрохав Кирилівського помічника управителя взяти Тараса до себе хлопчиком до доручень. Тоді кирилівським помічником у Дмитренко був збіднілий польський шляхтич Ян Станіславович Димовський. Він закінчив Дерптський університет, пройнявся його чоловіколюбними ідеями, намагався чим міг, допомагати людям. Йому дуже сподобався кмітливий і допитливий хлопчик. Він навчив його письму, якому так і не встигли навчити дяки. Та сам Димовський був поляк. Всі книжки в нього були польські. Отож після церковно-слов’янської Тарас засвоїв не українську, навіть не російську, а польську мову. Саме на ній він навчився читати й писати. Ясно, що і розмовляти польською він теж навчився у Димовського. У 1828 році вмер старий Василь Васильович Енгельгардт, так і не отримавши дозвіл на одруження з фактичною жінкою, польською княжною, яку колись викрав з дівочого монастиря і з якою нажив трьох синів та двох дочок. Маєтності розділили між спадкоємцями. Вільшанський кущ сіл дістався Павлу Васильовичу Енгельгардту, наймолодшому з братів. Служив він у гвардії. Дослужився лише до штаб-ротмістра. Звання менше, ніж у управителя вільшанського куща маєтків Дмитренка. Зразу після отримання спадку його призначили ад’ютантом друга його батька, 75 річного Віленського генерал-губернатора графа О.Н.Римського-Корсакова. Щоб показати, якій він цабе, до нового місця призначення Павло Васильович захотів приїхати з новонабраною гвардією з молодих кріпаків. Він наказав Дмитренко сформувати йому цей гвардійський екіпаж. Дмитренко передав доручення всім своїм помічникам. Ян Станіславович, бачачи, що Тарасу стає вже тісно в Кирилівці, бачачи, як він хоче навчитись малювати, порадив хлопцю їхати з паном до Вільна. А коли той згодився, порекомендував його Дмитренко у склад того гвардійського екіпажу в ролі кімнатного художника. Адже він по проханню Тараса записав його за півроку перед цим до знаменитого вільшанського художника Степана Превлоцького з і той навчив Тараса азам мистецтва.
І от осінню 1829 року в Вільно з Вільшан виїхала валка возів, з якою їхав і кімнатний живописець Тарас Шевченко. Козачком їхав його друг дитинства Іван Нечипоренко.
Не всім розповідям Тараса слід вірити беззастережно. Так він пише, що в бов’язки козачка входило “подавати пану люльку чи стакан і стояти непомітним істуканом поряд...” Насправді ж ,козачок це був хлопець для доручень, причому поза часто, інтимних доручень пана. Тобто козачок був наближеною особою, з всіма витікаючими з цього привілеями. Зазвичай, у панів було по одному козачку. Була ще дівчина для доручень при пані. Козачком при Павлу Васильовичу був Іван Нечипоренко. Отже Тарас таки був кімнатним художником та виконував окремі доручення пана та пані, головним чином -пані. От саме пані, найпершій Віленській красуні, баронесі Софії Григорівні Енгельгардт і зобов’язаний Тарас тим світлим, що виніс він з Дитинства.
родині з масонськими поглядами на рівність людей, отже на відміну від чоловіка, бачила в Тарасі не бидло, а Людину. Це вона навчила його читати і писати Баронеса походила з отзейської гілки Роду Енгельгардтів, виховувалась в російською. Він завдяки їй навіть став розуміти французьку. Та про це все вже в наступній главі. Адже з від’їздом до Вільно закінчилось Тарасове Дитинство. Дитинство, яке назавжди заклало у ньому любов до української землі. Дитинство,в якому залишились і покійні батько з матір’ю, і нянька-сестра Катерина, і улюблена сестра Яринка, і такий не по дитячому поважний брат Микита, і його Передкохання – сусідська дівчинка Оксанка, і мудрий дід Іван і таки ненависні мачуха, дяк Богорський, дядько Павло, зведені брат і сестри і всі інші друзі і недруги...
Глава 2
Передкохання
Чомусь нас вчили, що Поет Любові Тарас Шевченко не писав віршів про кохання. Читаю його ”Кобзар”, та майже через вірш, майже в кожній поемі є рядки про кохання. Дійсно, конкретній коханій віршів мало. Чому коханих Тараса ми повинні шукати в його малюнках, а не в його віршах? Та тому, що він з дитинства звик не пускати нікого до серця. Він закохувався, була в нього велика трагічна Любов, але не знайшло все це місця в його віршах. Зате в його віршах живе навічно Оксанка, подруга його дитячих років, з якою він бавився майже з самого її народження.
Як Ви пам’ятаєте, весною 1816 Шевченки, тікаючи від гайдамака Колесника (Копія) з Моринців, купили в Кирилівці садибу з хатою у Тетерюка, яка була між подвір’ями Бондаренків та Коваленків. Того ж літа у них народилась улюблена сестричка Тараса Ярина. А ще через рік,4 листопада 1817 року відбулись хрестини Оксанки Коваленко. Не знаю, з якого віку себе пам’ятаєте Ви. Першим, що я особисто пам’ятаю, був мультфільм про конька_- горбунка, який я дивився в 3 рочки. Отож ,певне, першим, що запам’яталось Тарасу ,були Оксанкини хрестини. Його приятель, Гнат Бондаренко, розповідав, що в дитинстві Тарас погано сходився з хлопцями однолітками. Навіть з власними братами не дуже-то любив гратись. А от з сестричками бавитись полюбляв. Старша сестра Катерина була для нього Берегинею, а молодшу Ярину він любив більше всіх. А Ярина більше всього любила гратись - бавитись з трохи меншенькою сусідкою Оксанкою. От і грався малий Тарасик з ними двома. Навіть у віршах це увіковічив, пам’ятаєте:
“Ми вкупочці колись росли,
Маленькими собі любились,
А матері на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо їх...”
Та от, коли йому виповнилось вісім років, батько віддав його в науку до школи. Грамота давалась Тарасику дуже легко. Він навіть своїх маленьких подруг - Оксанку та сестру Яринку пробував навчити азбуці. Та тим більше подобалось гратись в ляльки. Так Тарас віддалився від них. Хоч ще і бавився, але вже не так завзято. А потім була смерть матері, відьмачка - мачуха, яка гнала Оксанку з двору. Потім була смерть батька і життя у дяка Богорського, пошуки навчителя- маляра і повернення до домівки, де вже хазяйнував одружений Микита. Була праця пастухом біля громадської череди. І були безсмертні вірші, адже хто не знає ті “Мені тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом”:
“ ...Село почорніло,
Боже небо голубеє
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята-
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати-
Нема в мене хати!
Не дав Бог мені нічого!
І хлинули сльози...А дівчина
При самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь вибирала,
Та й почула, що я плачу
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала...
Неначе сонце засіяло
Неначе все на світі стало
Моє...лани, гаї, сади!
І ми, жартуючи погнали
Чужі ягнята до води...”
Та Люди добрі! Це ж Тарас описує відчуття після першого в житті поцілунку. Того поцілунку, яким закінчується наше дитинство. Це про той час він згодом напише:
“ А я так мало, небагато
Благав у Бога. Тільки хату
Одну хатиночку в гаю,
Та дві тополі коло неї
Та безталанную мою,
Мою Оксаночку...”
Тій Оксаночці Тарас присвятив свою поему “ Мар’яна-чорниця”. Та згодьтесь, що Оксана з цієї поеми зовсім не схожа на ту 12 річну дівчинку, з якою навік розпрощався Тарас у 1829 році. Ну хіба ж це маленька дівчинка?:
“Чи правда, Оксано? Чужа чорнобрива!
І ти не згадаєш того сироту,
Що в сірій свитині, бувало, щасливий,
Як побачить диво – твою красоту.
Кого ти без мови, без слова навчила
Очима, душею, серцем розмовлять...”
От я докладаю портрет дівчинки в червоному славетного художника Миколи Ге, якій хотів відобразити саме Тарасову Оксанку.
Доречі, він натурницею взяв дівчинку, схожу на дочок Оксани Коваленко –Варвару та Параску. Дівчинку 12 років. Тоб-то таку, якою могла бути Оксанка. Як бачите, симпатичне личико з передчуттям майбутньої красоти. Та тільки передчуттям, бо справжня краса виявляється з повноліттям, у всякому разі в віці, не ранішому ніж у Шекспіровської Джульєти. А до цього віку Оксанці ще було чекати щонайменьше три роки. Та й згодьтесь, що для того, щоб вчити коханого “очима, душею, серцем розмовлять”, треба вже якийсь досвід мати. Де ж йому взятись у 12 річної дівчинки! А тепер згадайте “Оксану “ з Гайдамаків, в якій теж вбачали прообраз Оксани Коваленко:
“Сирота Ярема –сирота багатий,
Бо є з ким заплакать, є з ким заспівать:
Єсть карії очі – як зіроньки сяють,
Білі рученята - мліють-обнімають,
Єсть серце єдине, серденько дівоче,
Що плаче, сміється, і мре й оживає,
Святим духом серед ночі
Перед ним витає
Отакий то мій Ярема, Сирота Багатий.
Таким і я колись був. Минуло, дівчата...”
Як бачите і тут опис Першого Кохання і знову та Перша Кохана абсолютно не схожа на невинну 12 річну дівчинку. Та й погляньте на той „портрет Дівчинки” Миколи Ге. Вона зовсім не кароока, бо ж дочки Оксани Коваленко й сама вона були сіроокими. То в українських народних піснях у коханих „карії очі, чорнії брови”, от і Тарас такою зобразив Першу Кохану. І повертається до того, створеного ним самим образу і в тому клятому сорок п’ятому, коли йому навіть глянути не дали на його дочку Софійку, бо ж це навіки б знівечило її життя. В той час він пише:
“ І Оксану, мою зорю,
Мою добру долю
Що день божий умивали...”
Він так і не забув її, зорю свого Дитинства. І надаремно вона казала йому, коли їхав з панами з Кирилівки:
“Поїдеш з панами,
Знайдеш собі шляхтяночку,
Забудеш Оксану...”
Він поїхав. Таки знайшов собі шляхтяночку. Та от Оксанку так і не забув. Навіть в останньому за його життя вірші, нею, Оксанкою з його Дитинства світяться рядки:
“Поставлю хаточку, садочок
Кругом хатини насаджу;
Прилинеш ти у холодочок,
Тебе, мов кралю, посаджу.
Дніпро, Україну згадаєм,
Веселі селища в гаях,
Могили – гори на степах –
І веселенько заспіваєм...”
Вмирав він тяжко. Хто хворіє стенокардією ,знає що то за біль...А гляньте на його посмертну маску. Світлий спокій. В останню мить свого життя повернувся у світ того далекого Дитинства. Оксани. Передкохання...
Глава 3
ПЕРШЕ КОХАННЯ, ПЕРША КОХАНА...
Своєму Передкоханню Тарас присвятив чарівні вірші, сповнені світом дитинства і смутком про те, що воно втрачене назавжди. Оксанку він згадував все своє життя. А от про своє перше кохання так і не написав нічого. Та й про Першу Кохану згадав тільки кілька рядками у “ Дневнику”. Чому ж так сталось? Мабуть тому, що те Перше Кохання і та Перша Кохана так поранили душу, що боляче було про них згадувати. Ото ж хто був Першим Коханням Тараса і хто була його Перша?...
Так вже сталось, що у 8о-х роках я майже півроку був у відрядженні в Литві, впроваджуючи там свої розробки. Більшу частину того часу був у Вільнюсі. Місті, де жив Тарас, де він з устрівся з першим недосяжним Коханням, з містом де він зустрів і свою Першу Кохану...
Я ходив тими ж тінистими парками, якими блукав він з коханою, був у тому ж величному палаці- фортеці Міндовга, милувався спокійними Вілією та Закретом, кружляв по старовинних вуличках міста. Був у тих двох будинках, де мешкав його пан Енгельгардт, був у університеті, на одному з корпусів якого ще була прибита меморіальна дошка : “Тут у професора Іонаса Рустемаса навчався великий український поет-революціонер Тарас Шевченко”. Не один вечір провів у Республіканській та Університетській бібліотеках, намагаючись зі словником розібратись в залах стародруків, що написано в часописах тієї пори, коли Тарас перебував у Вільно. Тяжко було, бо хоч і в моїх жилах тече кров Ольгердта, та вже предки моїх предків забули литовську. То ж без знання мови нічого нового про Шевченко так і не відкрив. Просто став по-іншому дивитись на речі. Просто для мене перестали бути зненависнілими кріпосниками Тарасові пани. Просто я зрозумів, хто був Першим Коханням Шевченко і чому він все життя не волів про неї згадувати. Зрозумів, чому тільки кількома рядками у “ Дневнику” згадав Тарас і свою Першу. Отож поділюсь тим розумінням і з вами.
Знаєте, якась дивина виходить з тим Тарасовим паном Павлом Енгельгардтом. Що вони з Тарасом терпіти не могли один одного, то цілком зрозуміло. Тарас для пана був бидлом, пана Тарас в свою чергу вважав бидлом, яке не здатне оцінити те, що має. А от не зрозуміле інше. Якщо Павло Васильович Енгельгардт був таким багатієм, як пишуть майже всі біографи Тараса Шевченко, то чому за кілька свічок, які спалив Тарас, змальовуючи лубковий портрет Платова, він влаштував таку сцену, що навіть сам, нечувана річ для столбового дворянина, власноруч побив кріпака? Скажете, такий характер, он Гоголь же зобразив Плюшкіна...Та хіба ж виглядає Плюшкіним молодий штабс-ротмістр, який намагається на всіх світських раундах та балях пустити пил в очі і видати себе за багатія?..
От, наприклад, Гнат Хоткевич, який докладно вивчив життєпис Енгельгардтів пише, що Павло Васильович успадкував від батька більше трьох мільйонів грошима та й ще тільки на Київщині 18 000 кріпаків. У офіційній біографії Шевченка за редакцією Бородіна і Кирилюка ,також сказано, що після Василя Енгельгардта залишилось 160 тис. десятин (Десятина =1,О25 га) землі в маєтках, розташованих в різних місцях Російської імперії та 50 000 кріпаків. Директор Центру історії слов’ян Сорбонського університету Даніель Бовуа також називає Енгельгардтів серед першої четвірки найбагатших людей України.
Як бачите, по документам Павло Енгельгардт –чи не найбагатша людина України. То як же пояснити, що згідно документів, ця зверхбагата людина мешкає з сім’єю, в якій вже було 3 дитини в двохкімнатній квартирці і сльозно благає начальство поліпшити житлові умови? Та навіть в наші часи тісняви йому б належала чотирьохкімнатна квартира. А тут багатія разом з двірнею поселено в двокімнатну. То може він був багатієм лише на папері? Хіба ж будуть діти багатія після його ранньої смерті (помер Василь Енгельгардт на 51 році життя) продавати сімейні цінності, (статуетки, срібний та порцеляновий посуд) щоб розрахуватись з батьківськими боргами? До речі, як Вам сподобається те, що Тарасову Кирилівку після смерті Енгельгардта та банкрутства Флярковського купив вуйко Тарасового недруга Степана –цукрозаводчик Терещенко?...Отож якщо і отримав великий
|
