Стабільний фінансовий сектор – базова умова побудови економіки ринкового типу - Розміщення продуктивних сил - Скачать бесплатно

Вступ

Кінець двадцятого століття ознаменувався появою на політичній карті світу цілої низки нових держав, економіки яких дуже скоро отримали назви перехідних. “Перехід” відображався зазвичай в трансформації економічної системи від командно-планової до ринкової.

Перехід супроводжувався появою цілком нових, невідомих критеріїв існування “ринку”. Зокрема, централізована планова економіка розглядала роль грошей тільки як інструменту перерахунку і контролю, тоді як роль грошей в умовах ринку має центральне значення. Гроші з їх різними функціями, як загальний еквівалент обміну, одиниця виміру, а також як засіб для передачі й збереження вартості, - це кров економіки.

Інша характерна риса сучасного розвитку перехідних економік – зростання фінансового сектору та його впливу на різні сторони суспільного буття. Поява грошей започатковує формування фінансового сектора, а відтак і ринкової економіки. Виникнення грошей, а потім і інших фінансових інструментів були викликані потребами розвитку продуктивних сил. Вони раціонували господарське життя, сприяли підвищенню продуктивної діяльності реального сектора економіки.

Завдання будь-якої ринкової економіки – ефективний розподіл ресурсів, підвищення ефективності виробництва. Усі суб’єкти такої системи сполучаються за допомогою засобу обміну – грошей. Саме фінансова система повинна вдосконалити, оптимізувати рух грошей між економічними агентами.

Фінансова система пронизує всю національну економічну систему, починаючи від домогосподарств, індивідуальних і партнерських підприємств, корпоративних підприємств і закінчуючи державою. Досягнення фінансової стабілізації сприяє розв’язанню багатьох проблем реформування перехідних економік. Відповідно створення міцного фінансового сектору стає необхідним елементом процесу ринкової трансформації у перехідних економіках.

Фінанси. Фінансова система.

В економічній літературі визначення слова “фінанси” досить неоднозначне. В радянській літературі найтиповішим було їх трактування як сукупності економічних відносин, які утворюються між державою, підприємствами та організаціями, галузями та регіонами, окремими громадянами у зв’язку з рухом коштів.

Поняття “фінанси” у країнах з розвинутою ринковою економікою все більше ускладнюється і все більше пов’язується з розширеним відтворенням суспільного продукту.

Фінанси – це економічні відносини, пов’язані із формуванням, розподілом і використанням централізованих і децентралізованих фондів грошових засобів в цілях виконання функцій, завдань держави і забезпечення умов розширеного відтворення.

Під централізованими фінансами розуміють економічні грошові відносини, пов’язані із формуванням і використанням фондів державних грошових засобів, які акумулюються в державній бюджетній системі.

Децентралізовані фонди – грошові відносини, які формують грошовий оборот підприємства.

Фінанси відрізняються від грошей як за змістом, так і за виконаними функціями. До основних функцій фінансів відносять розподільчу, контрольну і функцію формування грошових доходів. Розподільча і контрольна функції здійснюються фінансами одночасно, але контрольна функція виступає окремо. Розподільча функція проявляється при розподілі національного доходу.

Слід відрізняти поняття “грошово-кредитні кошти” і “фінансові ресурси”. Перше поняття є ширшим і місткішим за друге. Фінансові ресурси, хоч і виступають завжди у грошовій формі, стають ними тоді, коли накопичуються у відповідних фондах. На відміну від грошово-кредитних коштів, вони виражають не зміну форм вартості, а фінансовий результат відтворювального процесу.

У ширшому розумінні фінансова система охоплює не лише фінансові потоки, а також відповідну інфраструктуру і включає всі фінансово-кредитні аспекти економічного розвитку через розвинуту мережу фінансово-банківських установ. Фінансова система – це не просто сукупність, а певним чином впорядковані, скоординовані і субординовані явища економічного життя. Система – це комплекс взаємопов’язаних елементів на різних рівнях: народногосподарському, країни в цілому, структурних частин народного господарства – територій, підприємств, інших виробничих структур. Ознаки системи – цілісність, складність економічного об’єкта, можливість його поділу на складові частини. Саме в системі окремі елементи виконують функції, орієнтовані на досягнення узагальнених цілей. Різна складові можуть об’єднуватись в ціле, але ще не можуть бути системою, поки не буде сформований механізм їхнього взаємозв’язку.

Фінансова система включає три основні складові: державні фінанси, фі­нанси підприємств і фінанси домашніх господарств. Державні фінанси — це сукупність грошових фондів, сконцентрованих у державних фінансових уста­новах і призначених для здійснення властивих державі функцій, а також форм і методів, за допомогою, яких ці функції реалізуються. Фінанси підприємств — це сукупність грошових, фондів, що використовуються для орга­нізації виробничого і відтворювального процесу, в межах даного об'єкта під­приємницької діяльності, та сукупність форм і методів їхнього формування і витрачання. Фінанси домашніх господарств — це кошти населення, що складаються з коштів громадян, отриманих на підставі трудової, господарсь­кої та іншої діяльності, або спадщини. Для глибшого аналізу фінансової сис­теми необхідно розглядати її складові з позицій структурного підходу.

Економічні структури є не тільки цілісними, а динамічними утвореннями, що розвиваються під впливом різних за своїми значенням і впливом факторів, умов зовнішнього середовища, ступеня зрілості всього суспільного ладу. Системно-структурний підхід до аналізу соціально-економічних процесів передбачає застосування системного аналізу, який ґрунтується на таких провідних принципах, як цілісність. Комплексність, динамічність взаємодії, взаємозалежності та взаємозв’язку елементів.

Системно-структурний аналіз передбачає цілу ієрархію систем різного порядку. Кожна система, будучи цілісним утворенням, може бути підсисте­мою іншої системи вищого порядку. Так, зокрема, фінансова система є під­системою системи функціонування продуктивних сил і виробничих відно­син, виробництва і споживання на всіх етапах економічного обігу.

Як вже зазначалося, фінансові відносини за своїм змістом мають виконувати регулюючу, стимулюючу, контролюючу і фіскальну функції. Однак великі функціональні можливості фінансових відносин сьогодні використовуються мінімально і за­лишаються нерозкритими. Тому як ланка загальноекономічної системи вони значною мірою випадають із макроекономічного регулювання, що і є однією з основних причин наростання фінансової кризи. Курс на регулювання еко­номічних відносин лише фіскально-монетарними методами не на кожному етапі себе виправдовує і часто призводить до зіткнення економічних інтере­сів держави і суб'єктів господарювання. Для того щоб мінімізувати опір ла­нок системи, необхідно дотримуватись в економічній політиці узгодження різних функцій фінансових відносин у процесі суспільного відтворення на всіх його стадіях, враховуючи головне завдання фінансів – сприяння підвищенню ефективності виробництва, стимулювання його розвитку, економії витрат уречевленої та живої праці. Фінанси мають впливати на весь процес кругообігу капіталу, сприяти його прискоренню, стимулювати ефективне використання матеріальних, трудових і грошово-кредитних ресурсів.

Загалом фінансовий сектор економіки включає фінансові операції, адек­ватні економічному обігу в секторі підприємств, держави і домашніх госпо­дарств. Державний фінансовий сектор включає фінансові операції центральних і місцевих органів виконав­чої влади з виконання функцій державного управління, соціального забезпе­чення, розвитку невиробничої сфери, забезпечення незалежності та захисту державності.

Поняття “державний сектор” означає сектор економіки, яким керують органи державного управління і який забезпечує досягнення цілей держави щодо надання неринкових послуг і здійснення перерозподілу доходу, фінан­сованого податками, на інші сектори економіки. Фінансові інститути, що контролюються державою, не входять до органів державного управління, але розглядаються як державні фінансові інститути. Нефінансові державні під­приємства, що виробляють та продають товари і послуги (націоналізовані або засновані урядом підприємства), входять до визначення “державний сектор”. В адміністративній економіці ці підприємства є основною складовою про­дуктивного сектора економіки, і бюджет відіграє роль основного мобілізуючого і розподільного фінансового інструменту. Це призводило до значного перерозподілу ресурсів через державний бюджет (на 20—25% вище, ніж у країнах з ринковою економікою), а також визначало структуру державних доходів і видатків. Більша частина доходів держави забезпечувалася за раху­нок податкових надходжень корпоративного сектора економіки. Надходжен­ня від індивідуальних доходів громадян залишалися низькими порівняно з міжнародними стандартами. Оподаткування особистих доходів громадян об­межувалося низьким рівнем заробітної плати соціалізованого сектора і уста­новкою, що первинний розподіл трудових доходів є достатнім і не погребує додаткової корекції.

В умовах ринкової економіки, коли основну роль у забезпеченні еконо­мічного зростання відіграє приватний сектор економіки, а державний сектор відіграє роль підтримуючого середовища, бюджетна політика концентрується на досягненні макроекономічної стабільності та ефективності розподілу фі­нансових ресурсів. Фінанси виконують контролюючу і стимулюючу роль: во­ни спрямовуються на формування ефективної структури виробництва, сти­мулювання науково-технічного прогресу, ресурсозбереження та підвищення ефективності праці. При цьому бюджетна політика органічно пов'язана з функціонуванням інших фінансових інструментів і відіграє роль їхнього ко­ординатора на макроекономічному (загальнодержавному) рівні.

Розглянемо основні види фінансової політики як способи формування і контролю фінансової системи.

Види фінансової політики і механізми її реалізації

Необхідність у розробці і систематичному проведенні фінансової політики виникла з розвитком капіталізму. Безпосередній поштовх до створення і реалізації програм фінансової політики дала економічна криза 1929-1933, яка поставила під сумнів здатність ринкової системи до саморегулювання без активного втручання держави до економічного життя. В 30-40 роки завдання фінансової політики переважно зводились до послаблення впливу криз перевиробництва на економіку, підтримання високої господарчої активності та розширення купівельного попиту. До 60-их років цей акцент змістився, і головним її завданням стає досягнення високої зайнятості та стимулювання збільшення темпів економічного зростання. З 70-их років включаючи сучасну фінансову політику, пріоритетним напрямком стала боротьба з інфляцією в сукупності з попередніми задачами : забезпеченням високої зайнятості, стимулюванням економічного зростання, вирівнюванням платіжного балансу тощо.

Виходячи із завдань, поставлених перед фінансовою політикою, провідні економісти ділять її на три види : політика економічного зростання, політика стабілізації і політика обмеження ділової активності.

Перед першою, тобто політикою економічного зростання, розуміють систему фінансових заходів, спрямованих на збільшення фактичних об’ємів валового національного продукту і підвищення рівня зайнятості. Ця стимулююча фінансова політика включає в себе збільшення державних видатків, зменшення податкового тягаря.

Іншими словами, якщо зараз є збалансований бюджет, фінансова політика повинна рухатися у напрямку бюджетного дефіциту в період спаду або депресії.

Якщо ж уряд використовує заходи фіскальної політики і політик державних видатків, намагаючись втримати об’єм випуску продукції на його типовому для даної країни рівні і підтримати стабільність цін, то вважається, що держава проводить політику стабілізації. При цьому невірним було б вважати, що політика стабілізації замінює стимулюючу і стримуючу фінансову політику в їх прагненні до вирівнювання економічної ситуації в країні, оскільки між даними поняттями існують певні відмінності. Наприклад, політика економічного зростання може проводитись державою і в період, коли властивий країні об’єм виробництва вже перевищено, і виробництво тяжіє до його потенціального рівня, в той час як стабілізаційна політика не має права переслідувати такі цілі.

В свою чергу політика обмеження ділової активності навпаки спрямована на зменшення реального об’єму ВВП у порівнянні з його потенційним рівнем, і застосовується урядом в період або буму з метою уникнути кризи перевиробництва, та інфляції, яка виникає разом з надлишковим попитом.

Стримуюча політика передбачає :

зменшення урядових видатків;

збільшення податків;

Інакше кажучи, фінансова політика повинна орієнтуватися на позитивне сальдо державного бюджету, якщо перед економікою стоїть завдання контролю над інфляцією.

Розглянемо механізми впливу фінансової політики на господарство країни.

Реалізація фінансової політики провадиться в три етапи :

Відпрацювання науково обґрунтованих концепцій розвитку фінансів, яке формується на основі вивчення вимог економічних законів, всебічного аналізу перспектив вдосконалення виробництва і стану вимог населення.

Визначення основних напрямків використання фінансів в перспективі і на поточний період, тобто відпрацювання стратегії і тактики фінансової політики. Тут враховуються можливості росту і падіння фінансових ресурсів, а також зовнішні і внутрішні політико-економічні фактори.

Безпосередньо виконання практичних дій, спрямованих на досягнення поставлених цілей.

Звичайно, прямий вплив фінансової політики на економіку починається тільки на третьому етапі, але він визначається змістом двох попередніх кроків.

Відомо, що існує два види фінансової політики :

а) дискреційна політика або політика, яка проводиться безпосередньо урядом;

б) недискреційна фінансова політика, або політика вбудованих стабілізаторів.

Описаний вище спосіб реалізації фінансової політики, безперечно стосується першого його типу. Для другого типу він буде абсолютно неправильним, що пояснюється його особливостями.

Під не дискреційною політикою розуміють ряд здібностей податкової системи до самостійної стабілізації, тобто деякі її особливості, які дозволяють регулювати економічну діяльність в країні без безпосереднього втручання яких-небудь керівних органів.

Окрім податкового є декілька інших стабілізаторів, які разом врівноважують економічну систему країни.

Обидві фінансові політики, мають ряд своїх недоліків. Застосування тієї або іншої супроводжується соціальними, політичними, економічними бар’єрам, оскільки за їх прийняттям стоїть розробка, обговорення, затвердження рішення законодавчим органом країни.

Підводячи підсумок, хотілося б підкреслити, що у будь-якому випадку держава, маючи можливість застосовувати всі елементи фінансової політики, має потужний інструмент, який дозволяє досить ефективно боротися з будь-якими труднощами, які б не переслідували перехідні економіки. Важливим є об’єктивність використання методів регулювання.

Список використаної літератури

Степанкова Т.М., Фінанси в умовах перехідної економіки// Фінанси України. 1998, №2.

Башнянин Г.І. Фінансові системи в економіці держави// Фінанси України, 1999, №2.

Вовчак О.Д. Роль банків в економіці України// Фінанси України, 1999.№10.

Ващишин А.М., Яремко Л.А., Фінансова система і соціально-економічна стабільність, // Фінанси України, 1999.№10.

Опарін В.М. Фінансова система: теоретичні засади і практичні аспекти в Україні// Фінанси України, 1998.№2.