Розділ V. СУЧАСНА СВІТОВА ФІЛОСОФІЯ
Антропологічно-ірраціоналістична філософія
Сцієнтично-раціоналістичні філософські школи
Основні релігійно-філософські вчення сучасності
Основні поняття і проблеми. Соціально-економічні умови формування філософії XX ст. Основні філософські напрями XX століття: антропологічно-ірра-ціоналістична філософія, сцієнтистсько-раціоналістична й релігійна філософія. Фрейдизм і неофрейдизм. Екзистенціалізм. Герменевтика. Неопозитивізм. Структуралізм. Неотомізм. Персоналізм.
У другій половині XX ст. людство перейшло на новий етап свого історичного розвитку, який характеризувався подальшим зростанням виробництва, нарощуванням темпу його руху, ускладненням суспільного життя і загостренням соціальних протиріч, зміною становища людини в світі, її участі і ролі в історичному процесі. Разом із змінами в соціально-економічному і духовно-культурному житті людства відбулися значні зміни в змісті і характері філософствування, діапазон якого значно розширився порівнянно з минулим: волюнтаристи та індетерміністи, раціоналісти та ірраціоналісти, об'єктивісти і суб'єктивісти, сцієнтисти і антисцієнтисти тощо, — всі вони разом стають своєрідним дзеркалом того, чим стурбоване людство і які думки панують в головах людей. Одні філософи у пошуках відповідей на питання, які поставило життя, звернулись до філософської спадщини, філософської класики минулого, намагаючись "прочитати" її у відповідності до вимог історичного моменту, тому відбулось повернення до І.Канта і виникли неокантіанські школи — Марбургська і Фрайбургсь-ка, найбільш відомі їх представники Герман Коген (1842-1918), Пауль На-торп (1854-1924), Ернст Кассірір (1874-1945), Генріх Ріккерт (1863-1936) та інші. До Гегеля повернулись у формі неогегельянства: Герберт Бредлі (1846-1924), Бенедетто Кроче (1866-1952), Артур Ліберт (1878- 1946), Ріхард Кронер (1884-1974), Жан Валь (1902-1969), Жан Іпполіт (1907-1968). Дехто, скоректувавши деякі положення К.Маркса, особливо про класи і класову боротьбу, революцію і державу диктатури пролетаріату, намагався з'єднати марксизм з своїми міркуваннями про людину, її поневолення і самовивільнення, страждання і щастя. Такий напрямок у західній філософії відомий під назвою неомарксизму, а представляє його, в основному, Франкфуртська філософсько-соціологічна школа (Г.Маркузе, Т.Адорно,Ю.Хаберманс та ін.). Під впливом марксизму побудував своє вчення і неофрей-дист Е.Фромм (1900—1980). Філософи релігійної орієнтації модернізували вчення середньовічного філософа Фоми Аквінського, і воно одержало назву неотомізму. Найбільш характерним для всіх філософських шкіл — і тих, які представляють модернізовані філософські напрямки минулого, і тих, які грунтують на переважно нових засадах, є орієнтація на людську індивідуальність, на суб'єктивний фактор життєдіяльності і функціонування суспільства. Це стосується, насамперед, філософської антропології, фрейдизму, екзистенціона-лізму, герменевтики, неопозитивізму, феноменалізму, персоналізму, неотомізму тощо. Загальним для них є насамперед те, що всі вони виявляють стурбованість положенням і становищем людини, її долею в майбутньому, наростанням кризових явищ у суспільстві і, в першу чергу, кризою духовної культури, процесами відчуження людини від природи, від інших людей і від самої себе. Але кожний напрямок у сучасній філософії, кожна з філософських шкіл намагалась і намагається вирішувати все по-своєму, виходячи з своїх світоглядних засад і методології, соціальної орієнтації і філософської традиції, етнічної приналежності і власної позиції. Із усього розмаїття цих напрямків і шкіл можна виділити три основні групи: антропологічно-ірраціоналістичну філософію, сцієнтистсько-раціоналістичну і релігійну філософію. їх і розглянемо.
Антропологічно-ірраціоналістична філософія Фрейдизм і неофрейдизм. Родоначальником фрейдизму - ірраціоналістич-ної філософії, яка одержала назву психоаналізу, став австрійський лікар і психолог Зігмунд Фрейд (1856—1939). Почавши свою кар'єру лікарем-прак-тиком, він дійшов висновку, що в людини, крім свідомості, є величезний масив несвідомого, змістом якого є витіснені із свідомості думки, наміри, бажання, а також установив феномен цензури в психіці людини, яка перешкоджає проникненню витісненого в свідомість. Енергія потягів, нормальні виходи якої блоковані, знаходить обхідні шляхи, набираючи патологічних форм різних неврозів, які є результатом ослаблення або прориву в захисних діях нашого свідомого "Я" і проникнення в свідомість витіснених бажань, помислів і прагнень. Розкриваючи механізми сну, Фрейд показав, що сни — неврози нормальної людини і виконують насамперед захисні функції. Новим етапом у теорії Ф^еща стала теорія сексуальності, якою він намагався пояснити стадії і механізми розвитку людини та її культури. Першим актом історії оголошується злочин на сексуальному ґрунті в формі вбивства батька його синами-суперниками, або вбивство лідера первісної орди сексуальними конкурентами. В силу закону амбівалентності, за цим наступає почуття вини і каяття, що і є початком і умовою соціалізації й культури. "Наша культура, — писав 3.Фрейд, — взагалі побудована на придушенні пристрастей. Кожна людина поступилась частиною свого набутку, своєї влади, агресивних і мстивих схильностей; із цих вкладів виросли матеріальні і духовні блага загальної культури. До цієї відмови окремих індивідуумів спонукали, окрім життєвих потреб, і родові почуття, що випливали з еротики" '.
Фрейд вважав, що первісна людина повністю задовольняла свої інстинкти, в тому числі і збочені, і не здатна була до творення культури, до трансформації сексуальної енергії в несексуальну шляхом сублімації, до переводу соціально неприйнятного в соціально прийнятне. Чим більше людина придушує свої первинні лібідіозні імпульси і сублімує їх енергію, тим стає більш культурною і мудрішою, але в певному відношенні і менш щасливою, ніж первісна людина і набагато більше схильною до неврозів. Сексуальність як інстинкт, що в своєму розвитку проходить певні етапи, є основною з'єднуючою ланкою між психічною і семантичною сферами, а також основним чинником психодинаміки. В подальшому Фрейд ускладнює свою теорію, вводячи поняття "Воно", "Я" і "Зверх-Я", під якими розумів інстинктивне, свідомість індивіда і раціонально-нормативне, вироблене суспільством і засвоюване в процесі виховання і життєдіяльності. Відношення "Я" і "Воно" (свідомого та інстинктивного) Фрейд порівнював з вершником, який повинен управляти істотою, набагато сильнішою за нього. Але для "Я" небезпечним є і "Зверх-Я", оскільки воно встановлює рамки і обмежує свободу або ж породжує дух натовпу, психічний мазохізм, намагання розчинитись у натовпі, стати причетним до ідеї, принципу, які персоніфікує лідер-пара-ноїк. Суспільне середовище є жорсткою реальністю, яка за допомогою вимог, заборон, законів, правил, традицій протистоїть незагнузданому сексуальному інстинкту, що визнає тільки принцип задоволення, а це несумісно з будь-яким обмеженням і несвободою. До дій же людину спонукає не задоволення, а відчуття незадоволеності, яке посилює енергетику людини, у той час як задоволення є її послабленням. У подальшому Фрейд включає в свою теорію також і поняття інстинкту самозбереження, який є потягом до смерті, інстинктом руйнування, обидва співвідносяться між собою як любов і ненависть. Звівши своє вчення про потяги до вічної боротьби двох світових сил - Ероса і Танатоса, тобто потягу до життя і до смерті, Фрейд міфологізу-вав його і взагалі користувався міфологією, особливо тією, що підтверджувала його теорію, зокрема відомими міфами про Едіпа, Кроноса, пожираючого своїх дітей, про кастрацію і убивство Кроноса Зевсом, якого мати в дитинстві врятувала, сховавши тимчасово в своєму череві (повернення в материнське лоно) тощо. Всі характеристики раю, починаючи з міфів, за Фрейдом, — це характеристики материнської утроби і життя в ній, пам'ять про минуле кожної людини. Правда, ворота раю охороняє суровий вартовий — жах народження, який не дає пам'яті прокинутись до кінця і примушує втілювати тягу до материнського лона в різні заміщуючі образи і символи. Все це, наряду з комплексом Едіпа, принципом задоволення і незадоволення, інстинктом народження і смерті, служить З.Фрейду основою для пояснення феноменів релігії, моралі і мистецтва.
Вчення 3.Фрейда — це ірраціоналізм у поєднанні з біологізмом і природничо-науковим емпіризмом. Фрейд не розкрив сутності людини, причин і механізмів її соціалізації, виникнення і формування свідомості та її форм. Перебільшивши роль несвідомого і відвівши свідомості другорядну роль своєрідного коментатора психічних процесів, Фрейд фактично вилучив її з творчо-активної перебудови людиною свого середовища і власного я. Не випадково з деякими його положеннями не погодилися його учні і послідовники, а з часом вчення Фрейда розпалось на декілька ворогуючих один з одним напрямків і шкіл. Основними пунктами розходжень стали вчення про особливу психічну енергію (лібідо), про природу несвідомого, про роль біологічних і соціальних компонентів у формуванні особистості. Зокрема, А.Адлер виступив із запереченням домінуючої ролі сексуальних потягів в розвитку особистості, висунувши замість них прагнення до самоутвердження і волю до влади. Залишаючись на позиціях близького до фрейдівського біологізму, він висловив ряд положень про роль соціально-культурних факторів у формуванні особистості і про включеність індивідів у систему суспільних відносин, в подальшому використаних неофрейдизмом, зокрема, Е.Фроммом. Інший учень Фрейда, К.Юнг, розширив фрейдівське поняття лібідо (енергія сексуального потягу) до психічної енергії як такої — основи психічної реальності, не прив'язаної до соматичної сфери і близької до "життєвої сили" А.Бергсона. К.Юнг розходиться з Фрейдом у питаннях про неврози, сновидіння та їх символік. На противагу Фрейду головну увагу Юнг приділяє не витісненому, а несвідомому за своєю Природою, яке ніколи не було усвідомлене, що вилилося в нього у вчення про архетипи — колективне несвідоме, яке виступає як відкладення в душі всієї сукупності досвіду попередників. Так звані соціальні течії у фрейдизмі представлені нині, головним чином, неофрейдизмом, який намагається в своїй теорії використовувати такі поняття як "страх", "відчуження", "втеча від свободи", які кореняться в специфіці людського існування. Основна психічна потреба, за Е.Фроммом, встановити систему ставлення до світу і суспільства. Визнання двоїстої біосоціальної суті людини примушує Фромма соціалізувати психоаналіз, зблизити Фрейда з Марксом, критикувати капіталізм як суспільство "відчуження", яке деперсоналізує людину і деформує її психіку.
Протиріччя і смислова неузгодженість деяких положень фрейдизму не завадили його широкому розповсюдженню і застосуванню, подальшій розробці як у психіатрії, так і в філософії, і навіть у художній творчості. Деякі з положень фрейдизму знайшли своє переломлення в філософії екзистенціалізму, герменевтиці, католицькій філософії так званої нової віденської школи, а сюрреалізм як напрямок у мистецтві XX ст. в якості основних сюжетів використовує сновидіння, сомнамбулізм і різні патологічні стани психіки людини.
Екзистенціалізм, або філософія існування (від пізньолатинського ех5І$Іеп5І$ — існування) своїм далеким попередником має датського філософа Серена К'єркегора (1813—1855), який виступив проти об'єктивного ідеалізму Гегеля, його раціоналізму і логізмузазначаючи, шо людське життя непередбачуване і абсурдне, неповториме і хитке, а людина перебуває у повній ізоляції і страху і врятувати її може тільки стрибок у релігійну віру. Ідеї С.К'єркегора отримали розвиток тільки напередодні першої світової війни — в Росії (Бердяєв, Шес-тов), а після неї — в Німеччині (Хайдеггер, Ясперс, Бубер). Новий етап у становленні екзистенціалізму почався в період другої світової війни і в післявоєнні роки і пов'язаний насамперед з Францією (Камю, Сартр, Мерло-Понті та ін.), а також Італією (Е.Кастеллі, НАбабаньяно, Е.Пачі), Іспанією (Ортега-і-Гас-сет). У США ідеї екзистенціалізму популяризують УЛоурі, У.Баррет, Дж.Еді та інші. Послідовники екзистенціалізму з'являються в Латинській Америці, в Японії, арабських країнах і Екваторіальній Африці.
Екзистенціалізм виражає умонастрої людини XX ст., яка втратила віру в розум і здоровий глузд, в науково-технічний прогрес і соціальну справедливість, в реальний гуманізм і можливість самореалізуватись і самоутвердитись. Отже, людина вимушена довіряти лише сама собі і черпати стимули і сили тільки в собі, а сенс свого життя осягнути тільки перед обличчям смерті, а не перед вічним і безкінечним — богом, природою або історією. Як екзистенція людина не може визначитись через загальне, раціонально-нормативне і обов'язкове і відкривається екзистенція людині тільки в момент свого здійснення, тому вона скоріше не "є", не "існує", а представляє те, що може бути і повинно бути. Буття, відповідно до екзистенціалізму, є ні емпірична реальність, що дана нам в зовнішньому сприйнятті, ні та система визначень і зв'язків, які осягає наука і конструює мислення, ні світ сутностей як таких, розкриваючи які досягається подолання протилежності суб'єкта і об'єкта, а якась першопочаткова безпосередня нерозчленована їх цілісність. Отже, буття осягається тільки через переживання суб'єктом свого "буття в світі", через існування або "екзистенцію", яка в атеїстичному варіанті вчення (Хайдеггер, Сартр, Камю) спрямована в "ніщо", і усвідомлює свою кінцевість. Такі модуси екзистенції як страх, піклування, тривожність, совість, рішучість тощо, суть різні способи зштовхування з "ніщо", визначаються через смерть. Страх перед смертю для людини і є способом її "буття — в — світі", в який вона "закинута" і хоче приналежати до певного народу, етносу, прошарку, почуваючи себе чужою і невлаштованою, самотньою і нещасною. Колектив, за екзистенціалізмом, є лише засіб, що заперечує можливість існування індивідів, які входять в нього, самоціллю ж є індивід. Суспільство, забезпечуючи людину матеріальними благами, створюючи умови для духовного розвитку, гарантуючи права і захист, надаючи економічну, політичну тощо свободу, відбирає в неї екзистенціальну свободу, свободу "для", яка знаходиться по ту сторону соціального життя, де індивіди зштовхуються не як виробники матеріальних благ і не як суб'єкти правових відношень, а як екзистенції. Свобода, за екзистенціалізмом, це сама екзистенція; екзистенція — це і є свобода. Свобода нічим зовнішнім не детермінується. За Хайдеггером свобода проявляється у виборі Я перед останньою можливістю свого буття — смертю, яка звільняє людину від влади всього сущого, тобто предметного і соціального світу. Тільки смерть, яка виражає найпотаємнішу суть людського існування, за Хайдеггером, може звільнити людину з-під влади мовчазного і чужого їй світу залежностей. В релігійному екзистенціалізмі вибір відбувається перед обличчям Бога. Світ предметів, за Бердяєвим, позбавлений духовності і свободи, яка не може бути детермінована ніяким буттям, а тільки творчістю: світ не закінчений, людина в своїй свободі продовжує придавати йому форму і новизну. Бути свободним - це великий тягар і велика відповідальність, — пише Сартр, — але "...людина осуджена бути свободною. Осуджена тому, що одного разу кинута в світ, відповідає за все, що робить"3, за те, що вона є, за всіх взагалі. Оскільки людина — "проект", то вона відповідальна за його реалізацію і повинна будь-що відвоювати саму себе, зберегти свою суб'єктивність, що є, по суті, проектом поглинання іншого; треба хотіти асимілювати іншого. Навіть в основі статевої любові лежить прагнення підкорити собі іншого і тим самим утвердити свою свободу, однак "повне поневолення каханої істоти вбиває любов люблячого" зауважує Сартр. Він рішуче заявляє: "Єдність з іншим фактично не здійснима. Вона не здійснима і юридично, тому що асиміляція буття — для себе і іншого всередині однієї й тієї ж трансцеденції з необхідністю спричинила б зникнення у іншого рис його іна-ковості"4. Дещо по-іншому вирішує проблему спілкування релігійний екзистенціаліст Марсель, який причиною роз'єднання індивідів вважає те, що за єдино можливе буття приймається предметно-речове буття, а не трансцеден-ція — особистісне. "Ти", діалог, справді людське відношення здійснюється перед обличчям бога, у вигляді трансцедентивного акту, за допомогою якого людина виходить за межі свого замкнутого, егоїстичного "Я" і здійснює "прорив до іншого". Цьому ж, насамперед, служить і любов, яку не можна пояснити з точки зору "здорового глузду" і розсудку, оскільки вона належить до "таїнства", як і екзистенція, не підлягає ні науковому пізнанню, ні філософському осмисленню. А.Камю взагалі вважає, що людина існує в царстві абсурду. "Почуття абсурду очікує нас на кожному розі, — пише він. — Це почуття невловиме в своїй скорботній наготі, в тьмяному світлі своєї атмосфери"5. Як представник атеїстичного екзистенціалізму А.Камю вбачає корені абсурду не в людині, і не в світі, а їх співіснуванні. "Родословна абсурдного світу сходить до злиденного існування", — пише він, — "...коли рветься ланцюг щоденних дій і серце марно шукає втрачену ланку, то тут немовби проступає перший знак абсурдності" 6. Абсурд — це хворобливий стан, під час якого людина постійно розривається між раціональним та ірраціональним, між властивою для людини потребою в іншій людині "і нерозумним мовчанням світу". "Ірраціональність, людська ностальгія і породжений їх зустріччю абсурд — ось три персонажа драми, яку необхідно простежити від початку до кінця з усією логікою, на яку здатна екзистенція" 7. Оскільки, крім людського розуму, немає абсурду, то він зникає тільки з смертю людини, і сенс він має тільки тоді, коли з ним не погоджуються. Жити, пише Камю, значить пробуджувати до життя абсурд, перебувати у безперервній конфронтації з прихованим у ньому мороком; бунт проти абсурду — це "є вимога прозорості... постійна данність людини самій собі. Це не прагнення, адже бунт позбавлений надій. Бунт є впевненість в переважаючій силі долі, але без покірливості, що звичайно її супроводжує" 8.
Отже, смертна людина живе в чужому її індивідуальності світі і повинна черпати сили і стимули тільки сама в собі, а смисл життя вона здатна осягти тільки перед обличчям смерті. Розраду ж вона може одержати або в вірі в бога, або в творчості, або ж вдатись до бунту, — так можна коротко підсумувати філософію екзистенціалізму, заслугою якої є вже те, що вона стала на захист людини, збереження її індивідуальності, самобутності, її права на самовиповнення, самореалізацію, самоутвердження. Ідеї і положення екзистенціалізму співзвучні з деякими іншими сучасними світовими філософіями, зокрема герменевтикою, феноменалізмом, філософською антропологією тощо.
Герменевтику взагалі вважають однією з новітніх форм екзистенціалізму, в першу чергу — його релігійного варіанту. Та і коріння герменевтики сягають у ранньохристиянську давнину, коли під герменевтикою розуміли мистецтво тлумачення Біблії і священних текстів. У новий час предметом герменевтики стали мова, тексти, смисли тощо. За герменевтикою основна колізія виникає між інтерпретатором і текстом, в якому інтерпретатор може побачити, лише те, що в ньому вже є в самому, або вивести людину, з якою спілкується, з "герметичного кола", в якому вони обертаються разом. Те, що людина знаходить в іншій, вона знаходить і в собі. Досліджуючи, ведучи "діалог", людина виявляє свою небайдужість, завдяки якій відбувається прорив "герметичного кола", прорив людини до людини, встановлення єдності в сфері інтерсуб'єктивного. Відновлення герменевтики в новий час пов'язують з прізвищами німецьких філософів Ф.Шлейермахе-ра і В.Дільтея, а також Г.Гадамера, П.Рікера, М.Ландмана, Е.Корета, А.Ло-реца та інших. їх пбява і діяльність пояснюється процесами наростаючої "атомізації" суспільного життя і дефіцитом спілкування, відсутністю взаєморозуміння між людьми і емоційного тепла.
Сцієнтично-раціоналістичні філософські школи
Неопозитивізм — раціоналістична філософія, один із сцієнтистських напрямків в сучасній філософії. Вона є спадкоємцем позитивізму, що виник у середині XIX ст. як своєрідна реакція, з одного боку, на громіздкі логічні конструкції гегелівської філософії і їх абстрактність, а з другого, на всю попередню і сучасну філософію матеріалізму, яка в онтології, гносеології і соціології виявила світоглядну і методологічну неспроможність, не упоралась з тими проблемами, які поставила перед філософією сучасність. Матеріалістична тенденція в філософії не зникає, а вироджується в її натуралістичну форму, що одержала назву вульгарного матеріалізму, який фактично розчинився в природознавстві, втрачаючи свій специфічний предмет, — свої специфічні функції, роль у суспільстві і життєдіяльності людини. Нова хвиля науково-технічного прогресу і успіхи науки обумовили зміщення інтересу філософів на наукову сферу, в першу чергу на "позитивні знання". Першим, хто сформулював положення "нової філософії", яку він фактично звів до коментатора науки і ілюстратора її положень, був французький філософ Огюст Конт (1798-1857). Він заявив, що вся попередня філософія спиралась на химерний, сумнівний, недостовірний матеріал, тому її положення, ідеї, висновки не мають ніякої ваги. Ідеї О.Конта співпали з ідеями англійських філософів Джона Мілля (1806-1873) і Герберта Спенсера (1820-1903), сформувались у філософський напрямок, який одержав назву позитивізму. Пройшовши етап емпі-ріокрицитизму наприкінці XIX — початку XX ст., позитивізм трансформувався в "третій позитивізм", або "неопозитивізм", який поступово розгалузився на логічний позитивізм, семантичний позитивізм, лінгвістичний позитивізм, лінгвістично-аналітичну філософію, постпозитивізм. Спільним для всіх їх те, що вони, відмовившись від традиційного для філософії предмета і специфіч-ноїдля неї світоглядної і методологічної функції, перейшли від філософського аналізу актуальної проблематики, в тому числі і наукової, до аналізу мови, окремих висловлювань людини, мовних структур, з яких і виводиться сутність світу і самої людини, критерії істинності і оцінок.
Як філософський напрямок, основним об'єктом інтересу якого була обрана мова, неопозитивізм інтенсивно розробляв різні її аспекти, особливо семантичний (від грецького — означаю), тому його історія тісно пов'язана з семантикою. Представники семантики А.Тарський, Р.Карнап, С.Чейз та інші вважали, що філософія повинна пояснювати явища життя виходячи із структури мови, від застосування і розуміння якої залежить смисл відображуваного і взаєморозуміння поміж людьми; нерозуміння, незлагода між людьми залежить від термінологічної неузгодженості. Люди надають словам певного значення, насправді ж вони лише символи, які самі по собі нічого не означають. Тому необхідно домовлятись, укладати конвенцію щодо трактування тих чи інших термінів, як, зокрема, в свій час було домовлено відносно математичних знаків. Питання ж про істинність чи помилковість висловлювань у кожній мовній системі є внутрішнім питанням. Будь-яких неузгодженостей, зіткнень ідей можна уникнути, необхідно лише відмовитись від слова, що викликало конфлікт чи незгоду (С.Чейз це назвав "тиранією слів"), тому важливо користуватись відповідними мовними структурами і термінами.
Замість пізнання істини і розкриття суті предметів і явищ об'єктивної дійсності, соціального життя людини і суспільства неопозитивістами розробляються суто мовні проблеми і розробляються логічні методи їх дослідження. Зокрема, Л.Вітгенштейн (1889—1951) чітко розмежовує осмислені твердження і неосмислені, до яких відносяться і філософські ("метафізичні"). Рівень достовірності одержаного знання встановлюється за допомогою методу верифікації (уегках — істина). Відповідно до методу верифікації з самого початку слід враховувати, що філософські висловлювання за своєю формою є загальними судженнями, що робить неможливим їх безпосереднє зіставлення з фактами, які найчастіше фіксуються в одиничних судженнях. Для одержання достовірного треба спочатку перенести вибрані для верифікації філософські судження із форми загальності у форми одиничності і лише після цього зіставляти їх із фактами. Якщо при цьому виявляється принципова неможливість зіставлення такого "еквівалентно-перетворювального" судження з фактами, судження вважається позбавленим наукового змісту, тобто "псевдосудженням". І навпаки, в разі збігу з фактам судження вважається істинним. Неспроможність верифікації досить швидко стала настільки очевидною, що її піддали нищівній критиці, зокрема з боку критичного раціоналізму. Один із його представників, Карл Поппер, заявив, що факти не можуть підтверджувати жодне з теоретичних положень, лише їх спростовувати або фальсифікувати. Численні фадти-підтвердження — "всі лебеді білі", можуть бути відкинуті лише одним фактом виявленої в Австралії породи чорних лебедів. К.Поппер замінив метод "верифікації" методом "фальсифікації", за яким істинність повинна встановлюватись не через підтвердження, а через спростування. Але в обох випадках істина як об'єктивне знання не встановлюється, вона заміняється терміном "виправданість", а критичний раціоналізм самого К.Поппера переростає в ірраціоналізм, в недовіру до розуму, виявляється "зсунутим" до несвідомого.
Тупики нігілістичної позиції щодо філософії, розпочатої засновниками позитивізму в XIX ст., і продовжені австро-англійським філософом Вітгенш-тейном (1889—1951), супроводжувались і намаганнями "реабілітувати" філософію (метафізику), не відкидати і не вважати її другорядною порівняно з наукою, а з'ясувати, як вони співвідносяться між собою, яке, так би мовити, "розташування" філософії стосовно науки — чи "понад" наукою, чи "в" науці як її компонент, чи вона призначена підлаштовуватись "під" наукове, чи вона — звичайне знання як системоутворючии елемент пізнавальної діяльності. Але і на цей раз філософія розглядається в площині предмета науки, поза своїм специфічним предметом і специфічними функціями, і ця проблема для неопозитивізму так і залишилась відкритою. Намагання американського філософа П.Фейербенда повернути філософії її предмет та її специфічні функції виявились несумісними з його принципом "теоретичного плюралізму" і його так званим методологічним анархізмом, оскільки втрачаються критерії об'єктивності і виправдовується свавілля.
М.Бердяєв ще на початку XX століття писав: "Позитивізм і критицизм звільнив людину від будь-якої безумовної реальності, помістив людину на територію феноменалістського ілюзіонізму. Так перетворюється гуманізм на нову форму брехні"8.
Структуралізм — близька до неопозитивізму за своїм змістом і за часом свого виникнення філософія XX століття. Не випадково серед структуралістів часто згадуються прізвища і таких відомих неопозитивістів як Ч.Пірс, Р.Карнап, Л.Вітгенштейн та інші. Ідеї структуралізму виникли і формувались у лінгвістиці, літературознавстві, мистецтвознавстві, естетиці, психології і соціології, тобто на базі окремих наук, кожна з яких намагається вирішити проблему структури, відношень між елементами цілого, їх сталість у ході різних перетворень і змін. В соціально-культурному плані поява структуралізму, як і інших напрямків сучасної наукової методології, пов'язана з інтелектуальною реакцією на плоский еволюціонізм позитивістського тлумачення, з намаганням за допомогою вивчення і реконструкції структури системи віднайти способи її виявлення. Постійне оперування в структуралізмі знаковими системами робить актуальною проблему взаємодії суб'єкта і об'єкта описування, що пов'язано в логічному плані з розрізненням мови-об'єкта і метамови; при цьому особлива увага звертається на розкриття залежності між результатом дослідження і його метамовою. Структуралізм у лінгвістиці розробив цілу низку методів і методик описування безписьмових мов, дешифровки невідомих письменностей, внутрішньої реконструкції мовних систем, впровадження електронно-лічильних приладів у різні сфери мовної діяльності, в прикладне мовознавство. В літературознавстві структуралізм звертає увагу як на проблеми формального описування, так і на семантику, розробляє проблеми літературного тексту, сюжету. При вивченні міфології структуралізм за допомогою методів теорії графів, теорії груп, факторного аналізу тощо зумів описати системи спорідненості, шлюбу, обміну в племінних суспільствах, а Леві-Строс відкрив стародавній пласт семіотики первісних людей. Проте проголошений структуралістами принцип жорсткого підпорядкування одиничного елемента структурі, незалежності структури від часових змін, від історії, так би мовити, заданість структури, абстрагування від суб'єкта, "пано-б'єктивізм", не міг не викликати критики з боку екзистенціалізму, персоналізму, феноменології, похитнув його авторитет, тому після короткого захоплення ним, наступив спад інтересу до його положень і ідей. Звинувативши структуралізм за відрив "від живих коренів буття" і назвавши раціональне конструювання "гріхопадінням", яке є початком блукання в самотності по пустелі і скасування самого буття, М.Бердяєв пише: "Спосіб лікування може бути тільки один: відмова від домагань абстрактної філософії, повернення до містичного реалізму, тобто до джерел буття, до живого живлення, до пізнання як функції цілісного процесу життя. Філософ повинен бути посвячений в таємниці всенародного релігійного життя". "Лише релігійні філософи остаточно піднімаються над "мудрістю світу цього" і стають божевільними, тобто "мудрими". "Назріває розуміння, що правда про людину може бути відкрита лише разом з правдою про Бога, що справжній гуманізм міститься в боголюбстві9.
Основні релігійно-філософські вчення сучасності
Наростання суперечностей в суспільстві і ритмі його руху, грізні небезпеки в різних сферах життєдіяльності людей, руйнівний натиск технологій та екологічний стан, загроза ядерної війни і голоду в планетарних масштабах, нездатність людства виробити надійні заходи проти цілого комплексу грізних небезпек, а відповідно, мати гарантоване майбутнє, породжують у широкої громадськості світу настрої беззахисності, невпевненості і безнадійності. Як відображення цих процесів і настроїв в різних кінцях Землі став зростати інтерес широкої громадськості до релігій, відроджуватись старі віровчення і з'являтись нові, виходити праці представників тих чи інших філософських релігійних віровчень. Важливою особливістю цього процесу є те, що серед релігійних мислителів "нової хвилі" зустрічаються професіональні вчені, в тому числі вчені-природничники з світовим ім'ям. Серед релігійних філософів представники різних конфесій і вірувань: це і католики Ж.Мартен, Г.Марсель, Т.Шарден, і протестанти П.Тилліх, Р.Нібур, і представники ісламу Джамал ад-Диамал Афгані, Мухамед Ікба-ла та інші. Інтенсивно розробляються і поширюються різновиди східної релігійної філософської думки. Спільним для всієї сукупності філософських релігійних вчень сучасності є "антропологічний поворот", який здійснює філософія останнього століття взагалі, намагання наблизити релігійні віровчення до вимог сучасності і відповісти на актуальні питання, які ставлять віруючі і саме життя. Широке освітлення цієї теми не входить в наше завдання, тому зупинимося на найбільш характерних для "хрис++тиянізованого світу" сучасних релігійних напрямках у філософії — неотомізмі і персоналізмі.
Неотомізм — сучасна релігійна філософія римсько-католицької церкви. Основні положення цієї філософії були сформульовані Фомою Аквінським ще в XII ст., і вона відома під назвою томізму. Сучасний етап в його розвитку одержав назву неотомізму. Поширений неотомізм у країнах, де католицизм утвердився в якості пануючої або однією з найавторитетніших релігій: Бельгії, Франції, Німеччині, Італії, Іспанії, США, в низці країн Латинської Америки. Відомими філософами-неотомістами є Е.Жільсон, Х.Марітен, І.Данієлу (Франція); Д.Мерс'є, А.Дондейн, Р. ван Реймекер (Бельгія), М.Грабман, Й. де Фріз (Німеччина), Ф.Ольджаті, У.Падовані, К.Фабро (Італія.).
Як і їх середньовічний попередник, неотомісти творцем світу вважають Бога, який є тотожністю сутності й існування, проявом сил світу і його можливостей: інертну і непорушну матерію Бог виводить із стану потенції в стан оформленого в речі існування. Весь створений Богом світ наповнений його власною екзистенціональністю. Щаблями ієрархії творення є першоматерія, неорганічна природа, світ рослин і тварин, людина, царство "чистих духів", ангелів. Створивши світ, Бог постійно керує ним, приділяючи особливу увагу людині, яку створив по образу і подобі своїй. Людину Бог наділяє індивідуальною душею, а божественне буття її фіксується трансцендентними поняттями, такими як "єдність", "благо", "краса". Людина володіє свободою волі та вибору, в тому числі і вибору власної долі, яка вже залежить від вірності Богові або від боговідступництва. Саме зловживання людей дарованою їм Богом свободою і визначає їх реальну історію: шлях людства детермінований Богом, і люди не повинні втручатись у божественний задум, впливати на напрямок і зміст запланованого божою волею, таємниця якої незбагненна. Бог є абсолютне буття, "сама єдність", "сама істина", "саме благо", "саме прекрасне", джерело всього сущого і найвища його форма. Тому право пояснювати, що таке Бог, душа, дух і все божественне, надане тільки тим, хто несе в собі релігійні настанови і досвід. Бог безкінечний, тому він за межами, доступними розумові, який здатний оперувати тільки кінцевим. Розум може тільки доходити до тієї межі, за якою людина може осягнути буття Бога, а далі вже — царина релігії з її здатністю до одкровення. Все, що є матеріально-кінцевим, хоча і створене Богом, має обмежену досконалість, тому на його основі ще не можна говорити про необмежену досконалість Бога як творця світу. Смисл і призначення пізнавальної діяльності людини — виявити трансцендентне в тому, що чуттєво сприймається. Наука пізнає лише зовнішній зв'язок подій, лише вторинні причини, тоді як "останні причини" всього існуючого належать до зверхприродного, до Бога. Ідеальне має узгоджуватись з ідеальним, для цього людський інтелект повинен узгоджуватись з божественним інтелектом. Тому науці доступні тільки другорядні істини, абсолютні і беззаперечні істини недосяжні для неї, а логіка науки неспроможна їх довести, оскільки пізнає Бога опосередковано, через предмети і явища природи як його породження. Отже, людський розум не може бути визнаним єдиним суддею в справах істини і омани, а "природним світлом людського розуму" не можна достовірно впізнати Єдиного й Істинного Бога через його творіння. Розум без віри впадає в скептицизм, гординю, атеїзм, але і віра без розуму, вимушені визнати неотомісти, є лише маловірством. Отже, необхідна гармонія віри і розуму, підтримка ними одне одного. Свої ідеї і постулати неотомізм нерідко ув'язує з природничо-науковими положеннями, однак усі вони так чи інакше служать доводами щодо буття Бога, теодицеї, есхатології тощо. Не відкидаючи своїх традицій і не цураючись багато з того, що дала сучасна наука, тримаючись у фарватері сучасного духовного життя людства, включаючи політику, мораль, мистецтво, неотомізм залучає в коло своїх прихильників досить велике число людей різних соціальних прошарків і професій, включаючи технічну інтелігенцію і вчених. У соціальних питаннях неотомізм всю свою проблематику концентрує навколо людської особистості: сім'я, нація, держава розглядаються в зв'язку з незмінною сутністю людини, точніше — з людською природою. Залежно від зв'язків особистості з суспільством неотомізм поділяє їх на три типи: індивідуалізм, колективізм і соліда-ризм. Перші два: капіталізм (індивідуалізм) і колективізм (соціалізм, комунізм) відкидаються як хибні крайності, як суспільства, в яких людській особистості дискомфортно і вона не може бути щасливою. Натомість пропагуються "християнська любов до ближнього" та класовий мир і злагода, опора не на реальні сили і зв'язки, а на Бога і на зв'язки з ним. Таємниця божественної волі незбагненна, але беззаперечним є одне: людство жде апокаліпсис, божий суд, поділ на праведників і грішників, на тих, кому Бог присудить вічне життя в раю, і тих, кого помістять у пекло. Філософію, як і їх середньовічний попередник Фома Аквінський, неотомісти оголошують "служницею богослов'я". Вимушені пристосовуватись до нових соціальних умов і процесів, рівня науки і прогресу знань, поступово втрачаючи свій вплив, в тому числі через конкуренцію з іншими релігійними філософами, неотомісти де в чому зближають свої позиції з позитивізмом і екзистенціалізмом; залишаючись в цілому ірраціоналістами, намагаються надати своїм міркуванням "раціоналістичного" вигляду, а в науці визнають те, що раніше категорично заперечували і піддавали анафемі, зокрема, теорію Дарвіна. Одним з прикладів намагання раціоналізувати релігійну філософію католицизму, модернізувати її відповідно до вимог часу й рівня сучасних знань є космологічно-релігійна теорія походження всього живого і людини французького богослова і вченого-палеонтолога Тейяра де Шардена (1881-1955). Він замість "христогенеза" запропонував "космогенез", за яким Всесвіт еволюціонує від хаотичної невизначеності до впорядкованої структури космосу, чим керує надкосмічний Бог, названий точкою "Омега", що ототожнюється з вселенським Христом. Омега є водночас і внутрішнім імпульсом речей до розвитку і вдосконалення, і зовнішньою щодо них притягальною ідеальною силою; словом, той же самий бог, який утверджувався і пропагувався християнством протягом багатьох століть. Тим не менше концепція Тейляра де Шардена знайшла прихильників не тільки в зарубіжжі, айв Україні, в тому числі і серед філософів.
Персоналізм (від лат. регзопа — особистість) як філософсько-релігійний напрям виник і сформувався в Росії на межі XIX і XX ст. (М.Бердяєв, Л.Шестов, МЛоський) і США (Б.Боун, Дж.Ройс). З 30-х років XX ст. поширився в Франції (Е.Муньє, ЖЛакруа, П.Ландоберг, П.Рікер, П.Тібо) та в інших країнах. Якщо неотомізм є визнаною філософією католицизму, то персоналізм є філософією протестантизму. Персоналізм з особливою виразністю відобразив кризові явища в суспільстві, науці, в становищі людини, небезпеку її обезособлення і деградації. З цього погляду засновників персоналізму не влаштовували ні позиція об'єктивного ідеалізму з його абстрагуванням від конкретної людини, ні марксистський історичний матеріалізм з його принципом колективізму і націленістю на революцію. Панлогізму і монізму, що корінилися в гегелівській філософії, персоналізм протиставив множинність існувань, свідомостей, воль, особистості, а розуму — інтуїцію і почуття. В марксизмі ж М.Бердяєв бачив розпочатий попереднім матеріалізмом "остаточний процес обездушування історії, змертвлення внутрішніх її таємниць", в тому числі за рахунок раціоналізації і людини, і її духовного життя ' °, як це мало місце і в Гегеля. "Увесь світовий процес, — пише Бердяєв, — стоїть під знаком людини. Людини не з маленької літери, а з великої, в серцевині його лежить доля Людини, яка визначається першопочатко-вою Божественною драмою" ' '.Тільки персоналістичне вчення про світ, — твердить М.Бердяєв, — для якого будь-яке буття — особисте і самобутньо-субстан-ційне, в силах осмислити людину і людське, тільки визнавши Абсолютну людину, Боголюдину, Христа - Сина Божого, який є великою таємницею, можна розкрити і таємницю людини '2.
Персоналісти виходять з того, що основу світу становить особистий пер-шопочаток, що одушевляє всю природу, обумовлює ступінчасту структуру світу, нижчим ступенем якої є неорганічна природа, а увінчує її Ісус Христос. З цієї точки зору світ є ієрархією особистостей, найвищою з яких є Бог як "верховна особа", як творець світу живих істот, оригінальних особистостей, здатних до творчого збагачення буття.
Тільки після явлення Христа, тільки в Христі і через Христа, богоуси-новленя, здійснився світовий факт божественного самоусвідомлення людини, відродження людської природи, ушкодженої гріхом. Христос відновлює втрачений родовід людини, її право на божественне походження і призначення. Перетворення людини в природне є її падінням, бо вона скована необхідністю і безсильна звільнити себе з рабства і повернутись до своїх джерел. У силах це зробити тільки Абсолютній, Божественній людині, через яку кожна людина причетна до божественної природи і божественної сили, до Бога-творця. Через Христа Бог продовжує боголюдське творіння і прилучення людини до творчості, в якій людина виявляє свою свободу і могутність, хоч і подібну, але не рівну творчій могутності Бога і не тотожну їй. Отже, суть людини творча, вона творить невимушено і вільно, відповідно до своїх бажань і прагнень, бо через її бажання і прагнення проявляється воля Верховної Істоти — Бога.
Оскільки дійсність створена і твориться особою, то вона в цьому відношенні пізнаванна: особа знає, що творить, а розум пізнає те, що створив. Але рядова людина пізнає тільки те, що створила сама. її особистий досвід обмежений, вона не володіє абсолютною могутністю, не всесильна і не така універсальна, як "верховна особа".
М.Бердяєв пише: "Два розуми проходять через всю історію — розум малий і розум великий. Взаємовідношення двох розумів і становить основну проблему філософії... Є обмежений розум, розсудок, розум раціоналістів, і є розум божественний, розум містиків і святих. Через безумовну відмову від розуму індивідуального придбається розум універсальний. Як найбільші філософи, і християнські і язичницькі, для яких філософія була священною, визнавали існування вищого божественного розуму — Логоса, в якому суб'єкт і об'єкт тотожні, і відкривали дію Логоса в людині" '3. Наука з її дискурсивним мисленням і принципом загальності не може претендувати на осягнення всього багатства світу, тим більше — пізнати людину, бо її, за Бер-дяєвим, можна осягнути лише у її відношенні до Бога за допомогою релігійної свідомості, яка осмислює абсолютно індивідуальне і ніякого іншого буття, окрім індивідуального, не визнає. Отже, завдання осягнення людини і орієнтація на її буття покладається на релігійну філософію, яка "є внутрішнім пізнанням світу через людину, у той час як наука є зовнішнім пізнанням світу поза людиною. В людині відкривається абсолютне буття, поза людиною — лише відносне" '4. На релігійну філософію покладається і завдання допомогти знайти людині сенс свого існування з точки зору її самовиявлення у відповідності з найвищим початком — Богом.
З точки зору моралі, персоналісти вважають релігію необхідною умовою полегшення положення і стану людей в суспільстві, з цієї позиції вони критикують і капіталізм, і соціалізм (Бердяєв). "Складна, витончена людина нашої культури, — пише М.Бердяєв, - потребує, щоб універсальний історичний процес поставив у центр її інтимну індивідуальну трагедію і проклинає добро, прогрес, знання, якщо вони не хочуть рахуватись з її загубленим життям, загиблими надіями, трагічним жахом її долі" ,5.
Оскільки особа, а не маса - єдиний суб'єкт історії, єдиний носій культури, то включення людини в соціум, в складну сітку взаємовідносин виключає можливість людини утвердити своє "Я". Суспільство принципово вороже особі, оскільки встановлює їй рамки і перепони. Утвердити ж себе як особистість людина може тільки шляхом вільного волевиявлення власних бажань і волі. За допомогою волі вона долає кінцевість людського життя, а за рахунок усамітнення зберігає себе і захищається від тоталітаризму, деспотизму, будь-якого поневолення і примусу. Але земне існування несправжнє і супроводжується перепонами і втратами, тому смерть є для людини просвітленням, шляхом істинного існування душі, її наповнення і збагачення. Основним засобом самоутвердження особи є її внутрішнє самовдосконалення, саморозвиток, са-мовиповнення, але, ясна річ, за допомогою релігії, віри в Бога. Разом з тим М.Бердяєв називає ілюзією християнське вчення про рай. На його думку, явна неможливість досягти щасливого життя в реальності зумовила те, що мрію про щастя перенесено християнством у минуле (Адам і Єва), або у майбутнє (обіцяний християнством рай).
Оскільки суспільство вороже особі, а соціальний прогрес — гра ірраціональних суспільних сил, які поневолюють і принижують людину, то будь-які суспільні заходи і дії, соціальні інститути і заклади — безглузді за своєю суттю, формальні і чужі їй, тому вона повинна обривати контакти з дійсністю і "повернутись до себе" з тим, щоб захистити і зберегти себе і зосередитись на собі, уникаючи повної ізольованості від інших людей за допомогою засобів кому- нікації, включаючи літературу, радіо, пресу тошо, а також за допомогою створення якихось "суспільств особистостей" на зразок християнських общин. Але будь-яка община, секта поневолює людину, перетворює в раба і тільки творчий акт особистості входить в космічну ієрархію і робить її вільною. Смисл світової історії — не в благооблаштуванні, не в зміцненні цього світу на всі віки, не в досягненні тієї досконалості, яка зробила б його вічним, а в приведенні його до кінця й загострення світової трагедії, яка повинна завершитись, закінчитись катастрофою, вивільненням тих людських сил, які покликані здійснити остаточний вибір між двома царствами, між добром і злом. "Сучасне людство, — писав Н.Бердяєв ще в 1911 році, — переживає тяжку кризу: всі протиріччя загострились до останньої межі, і очікування світової катастрофи на одну лише волосину відділене від очікування катастрофи релігійної. Соціалізм і анархізм, декадентство і містика, розчарування в науці і пустота новітньої філософії, небувале відчуття особистості і усвідомлення неминучості нового суспільства, хворобливе загострення проблеми статі — все це веде до якоїсь межі, до таємничого ще вирішення. Європейська культура йде швидкими кроками до межі людського самообмеження, до нової безбожної релігії, до земного бога, який всіх поневолить і якому поклоняться остаточно. Настають части такої нудьги духу, такого томління за релігійним вирішенням протиріч життя, що неминуче щось має початись" '6. Ці пророцтва М.Бердяєва значною мірою збулись. У цілому філософія персоналізму песимістична, вона закликає до оновлення, але тільки духу — в руслі християнських догматів і християнського віровчення.
