Україна в планах воюючих держав.
Вбивство сербським студентом Г. Прінціпом 28 липня 1914 р. австрійського ерц-герцога Фердинанда стало приводом до вселенської бійки, яку давно готували країни Троїстої угоди (Антанти) і Четверного союзу. Уже через три дні після пострілів у Сараєво Росія оголосила війну Австро-Угорщині, 5 серпня 1914 р. німецька армія окупувала Бельгію, Англія і Франція розпочали бойові дії проти Німеччини.
Перша світова війна почалася 1 серпня 1914 p., коли Німеччина оголосила війну Росії, а 3 серпня — Франції. Європа була розколота на два воюючих угруповання: з одного боку — Німеччина, Австро-Угорщина, Італія, пізніше до них приєдналися Туреччина, Болгарія, з іншого — Англія, Франція, Росія. В Першій світовій війні брали участь 34 країни з населенням 1,5 млрд. осіб, а всього було мобілізовано 65 млн. солдатів і офіцерів, 10 млн. з них загинуло, 20 млн. скалічено. Росія поставила під рушниці 15,5 млн. осіб.
Війна з самого початку із обох боків мала імперіалістичний, грабіжницький характер. Німеччина прагнула до світового панування, а тому хотіла відібрати колонії в Англії та Франції, захопити частину території Росії, встановити свій вплив на Балканах. Німецькі юнкери і буржуазія розглядали Україну як плацдарм для просування на схід і як майбутню колонію. Населення України мало стати рабами німецьких панів.
Австро-Угорщина намагалася зберегти своє панування на західноукраїнських землях (Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття), а також завоювати Волинь і Поділля.
Участь у війні відповідала інтересам панівних класів Росії, їх політичним партіям. Імперіалісти Росії мріяли про Галичину, Буковину, Закарпаття, прагнули підкорити країни Близького Сходу, захопити протоки з Чорного моря в Середземне. Поділена між двома головними противниками, Україна з самого початку війни зазнала великих руйнувань. Майже 4,5 млн. українців воювали у складі російської армії, 250 тисяч — у складі австрійської.
Повторилася трагедія російсько-японської війни 1904— 1905 pp. Росія, хоча й витрачала величезні кошти на армію, була непідготовленою до війни. Про це свідчать такі факти: вже в перший період війни не вистачало гвинтівок, замість необхідних 7 тис. снарядів було тільки 900, тобто у 8 разів менше.
Навпаки, Австро-Угорщина й Німеччина ретельно готувалися до війни. Українці, як представники обох держав, воювали один проти одного.
Український національний рух в роки війни
Поміщики та буржуазія воюючих держав активно підтримували загарбницьку війну. Намагаючись відвернути увагу народних мас від політичних справ, вони розгорнули пропаганду шовінізму. Державна Дума, міські думи та земські збори ухвалили резолюції на підтримку російського уряду, висловлювали рішучість вести війну до повної перемоги. В Російській імперії проводилися патріотичні маніфестації, в ході яких війна зображувалася як «оборонна», визвольна.
Шовіністична хвиля охопила різні політичні партії та різні верстви населення України.
Київське духовенство відслужило літургію та організувало багатотисячну маніфестацію на підтримку царського уряду, а також збір коштів на користь жертв війни. Війну підтримали студентство, молодь, інтелігенція; а серед партій — ТУП, частина УСДРП (на чолі з С.Петлюрою) та ін.
Місцеві газети, в тому числі й українська буржуазно-ліберальна «Рада», підтримували уряд у війні. Українська буржуазія, чиновники, буржуазно-ліберальні організації асигнували на війну сотні тисяч карбованців.
Лише деякі українські соціал-демократичні організації (зокрема, Катеринославська, за участю В. Винниченка) виступали з гаслами: «Геть війну! Хай живе автономія України!» і проводили антивоєнну пропаганду серед робітників.
У роки війни український національний рух зазнав жорстоких переслідувань реакційних сил. Було закрито «Просвіти», українські видавництва, газети «Рада», часописи— «Дзвін», «Україна», «Рідний край,» «Літературно-науковий вісник», «Записки українського наукового товариства», «Наша кооперація». Зазнав переслідувань і був засланий до Симбірська, потім до Казані і Москви М. Грушевський.
Царизм планував, завоювавши Галичину, остаточно знищити український національний рух. Однак більша частина галицького громадянства підтримала Австро-Угорщину проти царської Росії. Отже, на початку військових дій український національний рух розколовся. У Львові в серпні 1914 р. засновано Головну Українську Раду на чолі з К. Левицьким, яка закликала українців захищати конституційний лад Австрійської держави. Український січовий союз (створений у 1912 р.) формував військові підрозділи для допомоги австрійській армії.
У Відні група емігрантів (Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук, М. Меленевський) створила своєрідну організацію «Союз визволення України», яка планувала за допомогою австро-угорських і німецьких військ відірвати Україну від Росії, щоб заснувати Українську державу з конституційним монархом, демократичним устроєм, самостійною українською церквою. Передбачалося тісне співробітництво з Німеччиною, але населення не підтримало її планів. Коли в серпні—вересні 1914 р. російські війська зайняли частину Західної Галичини і майже всю Буковину, українські селяни і робітники радісно зустрічали російські війська. Відступаючи, австрійські та угорські війська жорстоко розправилися з тими, хто підозрювався у проросійських симпатіях. Сотні українців було страчено, ЗО тис. інтерновано і відправлено до концтаборів. У так званій Галицькій битві австрійці втратили сотні тисяч убитими, пораненими, полоненими. Значну частку їх становили українці. Там саме, в Карпатах, 1914 р. бойове хрещення одержав загін Січових стрільців (у складі австро-угорської армії).
Водночас природне прагнення населення Галичини, Буковини до возз'єднання з Наддніпрянською Україною зіштовхнулося з реакційною поведінкою російських властей.
У Галичині та Буковині були створені генерал-губернаторства на чолі з чорносотенним графом Ю. Бобринським, генералом Треповим, відомими своїми антиукраїнськими настроями. Російська окупаційна влада жорстоко придушувала українське громадсько-політичне життя, зокрема, «Просвіту», Наукове товариство ім. Шевченка, бібліотеки, музеї, редакції українських газет і журналів, натомість відкривала польські школи. Тисячі українців виселили на Схід, лише через київські тюрми пройшло понад 12 тис. осіб. Було заарештовано митрополита А. Шептицького — вірного оборонця греко-католицької віри і української справи.
Перемога і панівне становище Росії в Галичині тривали недовго, військове відомство не підготувалося до нових битв. Німецькі та австрійські війська повернули втрачені території.-До осені 1915 р. російські війська залишили землі Литви, Польщі, частину Латвії та Білорусії. Східна Галичина, Північна Буковина, частина Волині знов опинились під німецько-австрійською окупацією. Галичанам залишились надії на створення територіально-національної автономії в межах Австро-Угорщини. На це була спрямована діяльність Головної Української Ради, а також Загальної Української Ради, заснованої у Відні під час російської окупації Галичини.
Хід війни поступово охолодив урочистий настрій панівних класів Росії. Війна затягувалась, патріотичне піднесення розвіялося. Все очевиднішою ставала безглуздість війни. В1916 р. наслідком наступу російських військ (відомий брусилівський прорив) стало визволення від австрійських військ Буковини і Південної Галичини. 23 жовтня, коли була проголошена самостійність Польщі, Галичина отримала широку автономію без поділу земель на польські й українські. Фактично це означало повну владу поляків над галицькими українцями.
Війна руйнувала економіку України. Вже в перші місяці військових дій на Україні було закрито понад 400 промислових підприємств, а протягом 1915—1917 рр. — понад 1400. Обсяг промислового виробництва скоротився на ЗО—75%, розвалювався транспорт. Зростали ціни. Не вистачало продовольчих продуктів, знизилася продуктивність праці. Державні витрати перевищували прибутки в 1914 р. — на 39%, у 1915 р. — на 74%, у 1916 р. — на 76%.
У сільському господарстві скоротилися посівні площі, знижувалася товарність селянського господарства, не вистачало людей. Війна принесла величезні збитки. Борги Росії збільшилися в два рази.
Все це викликало невдоволення мас. В Україні протягом першого року війни відбулося понад 100 страйків, в яких брало участь до 13 тис. осіб. Страйки охопили Катеринослав, Харків, Миколаїв. Керівництво ними на крупних заводах здійснювали підпільні соціалістичні організації. У 1916 р. на підприємствах України відбулося 218 страйків, в яких брало участь понад 193 тис. робітників (1/6 страйкарів Росії).
У революційну боротьбу втягувалася й армія. Солдати й офіцери поступово усвідомлювали імперіалістичний, грабіжницький характер війни. Вони відмовлялися виконувати накази, втрачали довіру до командирів, тікали з фронту. У 1916 р. російська армія нараховувала понад 1,5 млн. дезертирів. Мали місце повстання в армії. В листопаді 1916 р. в Кременчуці на розподільному пункті спалахнуло повстання. Під впливом агітаційно-пропагандистської роботи соціалістів селяни відмовлялися йти в армію. Отже, армія революціонізувалася і переставала бути опорою царського уряду. Із захисника царизму вона перетворилася на революційну силу.
Посилився революційний рух селянства, часто ним керували солдати та матроси, що повернулися з фронту. В роки війни в Україні відбувся 161 селянський виступ.
Хвиля революційного піднесення наростала. Робітничий клас, селянство, інтелігенція, армія все більше переконувалися, що єдиний вихід з катастрофічного становища — повалення самодержавства. Вже на січень 1917 р. склалася революційна ситуація, яка відразу переросла в Лютневу революцію. 27 лютого 1917 р. в Петрограді вибухнуло стихійне повстання жінок, підтримане робітниками, солдатами і матросами. Микола II, переляканий масовістю страйків і пасивністю уряду, змушений був зректися престолу. Державна дума утворила Тимчасовий уряд на чолі з князем Львовим. Династія Романових, яка щойно (1913 р.) відсвяткувала триста літ царювання, режим, який здавався несхитним, впали. Попереду були нові випробування і нові можливості як для захисників експлуататорського ладу, так і для його противників.
Робітники і солдати Петербурга створили Раду робітничих та солдатських депутатів на чолі з лівими партіями, буржуазія, що зрештою одважилась пристати до революції, щоб не бути зметеною разом з царатом, створила свій Тимчасовий уряд. Склалася надзвичайно складна політична ситуація, яка полягала в тому, що одночасно існувало два уряди, дві влади. Одночасне існування двох диктатур не могло бути тривалим, бо несло в собі глибокі суперечності, які викликали нові політичні кризи, нові битви за владу.
Переважна більшість українського населення схвально зустріла Лютневу революцію і активно включилась в боротьбу за ліквідацію самодержавства та поміщицького землеволодіння, а у перспективі і за національну автономію.
Отже, в період з 1900 р. по лютий 1917 р. в економічному, соціальному і політичному розвитку України відбулися докорінні зміни. Перехід промислового капіталізму в імперіалізм загострив боротьбу проти феодальних пережитків, яка привела до революції 1905—1907 pp. Революційний рух в Україні тісно був переплетений з національно-визвольним. Хоча революція зазнала поразки, причини, які призвели до неї, продовжували існувати і в наступні роки, набувши особливого загострення під час Першої світової війн;!." У державі склалася революційна ситуація. Лютнева буржуазно-демократична революція повалила самодержавство.

Українська революція 1917—1920 pp.

Українська революція розгорталася в складних геополітичних умовах. Міжнародне становище в цей період характеризувалося завершенням Першої світової війни, активізацією революційних і національно-визвольних рухів, становленням міжнародних відносин на основі Версальсько-Вашингтонської системи договорів.
На світовій політичній арені й усередині багатьох країн вели принципову боротьбу різні політичні сили і громадські об'єднання. Активізувались правоекстремістські сили, виник фашизм, перша хвиля якого в Європі припадає на 1919—1923 рр. Все відчутнішими ставали міждержавні протиріччя. Етноісторичне та геополітичне тло для Української революції на початку XX ст. було вкрай несприятливе.