До найважливіших особливостей української революції належать:
— боротьба не лише проти Речі Посполитої, але й інших
ворогів української незалежності — Московії та Криму;
—тісний взаємозв'язок і взаємовплив національно-визвольної, релігійної й соціальної боротьби;
— переростання соціальної боротьби в селянську війну
1648—1652 pp., що завершилася утвердженням у козацькій
Україні нової моделі соціально-економічних відносин;
—революція тривала довго, її розвиток був нерівномірним і суперечливим;
—відхід з 1649 р. від боротьби Західного регіону;
—провідну роль у розвитку революції відігравало козацтво — стан дрібних землевласників фермерського типу;
— зрада національних інтересів частиною панівного ста
ну українського суспільства;
—слабка участь в революції міського патриціату, інтелігенції, вищого й середнього духовенства;
—домінування збройних форм боротьби, яка час від часу набирала жорсткого характеру й супроводжувалася проявами етнічних чисток;
—вкрай негативна роль геополітичних обставин, оскільки уряди найбільших сусідніх держав всіляко протидіяли вибореній Українською державою незалежності2.
Революція завершилася для українського народу поразкою. Не вдалося ні створити державу в етнічних межах України, ні відстояти незалежність козацької України, хоча за свободу було заплачено неймовірно високу ціну. Людські втрати від воєнних дій, голоду, епідемій, захоплення в ясир, переселень становили до 65—70% всього населення України; зазнали руйнувань майже всі міста та села; великої шкоди було завдано розвитку ремесел, промислів і торгівлі. Усе це — жахливий негатив революції.
Значення революції полягало в тому, що вона:
—привела до тимчасового створення національної держави, частина якої на теренах Лівобережжя на правах автономії проіснувала в складі Російської імперії до початку 80-х років XVIII ст.;
—сформувала і проголосила національну державну ідею;
—відіграла значну роль у формуванні нової політичної еліти;
—стала імпульсом для розвитку національної самосвідомості.
— зумовила закріплення за витвореною державою назви «Україна» й започаткувала зміну назви «руський народ» на «український народ»;
—збагатила традиції боротьби проти національно-релігійного та соціального гноблення;
—справила глибокий і тривалий вплив на розвиток усної народної творчості, історичної, художньої літератури;
— протягом тривалого часу після її завершення козаки, селяни й міщани користувалися плодами соціально-економічних завоювань в роки революції.
Раніше події української революції зображувались у відриві від розвитку європейського революційного руху. Але це не так. Українська революція 1648—1676 pp. типологічно належить до одного ряду з європейськими революціями XVI—XVII ст. Вона мала багато спільного з Німецькою, Нідерландською та Англійською революціями XVI—XVII ст. Найближче вона була до Нідерландської революції 1566—1609 pp., що мала на меті виборення національної незалежності та встановлення буржуазних відносин. Українська революція, на відміну від Англійської та Нідерландської, що завершилися перемогою, зазнала поразки (як і Німецька). Але у зовнішньополітичному аспекті вона викликала серйозну зміну співвідношення сил у Східній, Південно-Східній і Центральній Європі. Вона різко послабила позиції Речі Посполитої та Криму й .зумовила зміцнення ролі Московської держави, Швеції й Брандербургу. Революція вплинула на загострення соціальної боротьби в Польщі, Московії, Молдові; національно-визвольної боротьби — в Білорусі, Валахії, Сербії, Болгарії.


Гетьманування І. Мазепи. Участь України в Північній війні.

Москва продовжувала посилювати диктат на українських землях. Новий цар Петро І (1689—1725) з самого початку свого правління розгорнув боротьбу за підпорядкування гетьманської влади московському урядові. В цей час гетьманом Лівобережної України був І. Мазепа (1687—1709), якій змінив засланого до Сибіру Самойловича.
Своє правління новий гетьман розпочав як політик чіткої промосковської орієнтації. Про це свідчать підписані ним «Коломацькі статті» (25 липня 1687 p.), які регламентували українсько-московські відносини. Цей документ значно розширював російську присутність в Україні та обмежував козацьку автономію. Так, гетьман не мав права без царського указу зміщувати з посад козацьку старшину, в Батурині при гетьмані розташувався московський стрілецький полк. Війську Запорозькому заборонялися зносини з чужоземними державами, козацька верхівка мала сприяти українсько-російським шлюбам. Статті мали на меті остаточно ліквідувати залишки української державності.
Незважаючи на всю складність ситуації, в якій опинився І. Мазепа, він, маючи природний глибокий розум, талант політика, дипломата, державотворця, зумів значно зміцнити авторитет гетьманської влади й бути справжнім господарем України впродовж 22 років. За цей період він зробив чимало корисного для України й українського народу, зокрема для розвитку освіти, науки і культури. В Україні активно будували школи, бурси, шпиталі, друкарні. Справжнім дітищем гетьмана була Києво-Могилянська академія, котра завдяки його зусиллям отримала академічний статус у 1701 р. і стала першим вищим навчальним закладом у Східній Європі. І. Мазепа прославився будівництвом церковних споруд (в роки правління було побудовано 20 церков і монастирів), яке увійшло в історію культури як «українське бароко». Щоб піднести значення київського митрополита, він домігся для нього титулу «екзарха московського патріарха». За свою діяльність І. Мазепа здобув симпатії та прихильність широких освічених кіл. Гетьману присвячувалися панегірики, поеми, драми. Так, ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович, пізніше сподвижник Петра І і глава Синоду, написав віршовану драму «Володимир», у якій порівнював І. Мазепу з просвітителем і хрестителем Русі князем Володимиром. Видатною людиною свого часу вважали І. Мазепу Вольтер та Байрон.


Особливості національної революції, її історичне значення.

Але в діяльності І. Мазепи були і суперечливі методи керівництва Україною, які, зрештою, завадили йому втілити в життя плани, спрямовані на відродження суверенності Української держави. Слабкою була і його соціальна політика, Прийшовши до влади, він прагнув регламентувати роздачу рангових маєтностей, обмежував перехід козаків у селянський етан (Універсал від 1691 p.), вніс деякі зміни у систему оренд тощо. Водночас правління І. Мазепи супроводжувалося дальшим посиленням всіх форм феодального визиску селян і козаків. У 1701 р. він видав Універсал, що узаконював дводенну панщину для селян Ніжинського полку. Внаслідок цього над селянством Лівобережжя нависла реальна загроза закріпачення. Він завжди робив ставку на старшинську еліту, жорстоко придушував будь-які прояви непокори.
Після оголошення війни Швеції у 1700 р. (вона тривала до 1721 р.) Петро І перетворює Україну фактично на свою заручницю у вирішенні великодержавних проблем. У 1700 р. значна кількість лівобережних і слобідських козаків була мобілізована і в складі російської армії взяла участь у бойових діях проти шведів у Балтії, Польщі, на західноукраїнських землях, Правобережжі та в Білорусі. Пізніше в Україні було здійснено значні оборонні заходи, зокрема в Києві було споруджено Києво-Печерську фортецю, зміцнено фортеці в Переяславі, Ніжині, Стародубі, Чернігові, Полтаві.
На першому етапі своєї політичної діяльності І. Мазепа підтримував з Москвою добрі відносини. Він активно допомагав Петру І в азовських походах, був радником царя у польських питаннях. Москва підтримувала зайняття ним Правобережної України у 1704 р. під час антипольських виступів козаків під проводом Семена Палія. Україна знову була об'єднана під владою одного гетьмана.
Але під час Північної війни, де основними противниками були Петро І та шведський король Карл XII, незадоволення українців московською владою зростало. Козацькі полки мали великі втрати в боях. Жителі України змушені були утримувати московські війська та працювати на спорудженні військових укріплень. Реформи Петра І загрожували автономії України та незалежності козацького війська. Мазепа почав сумніватися в доцільності подальшого союзу з Росією.
У 1705 р. польський король Станіслав Лещинський, союзник Карла XII, запропонував Мазепі включити Україну у Польсько-Литовську федерацію. Після того як у жовтні 1708 р. цар повідомив Мазепу, що не зможе його підтримати, якщо поляки і шведи вирушать в Україну, гетьман вирішив приєднатися до шведської армії Карла XII, що наступала. У переговорах з Карлом XII Мазепа поставив питання про створення Української держави.
Влітку 1709 р. об'єднані війська Карла XII та Мазепи зіткнулися з армією Петра І у битві під Полтавою. Вирішальний бій стався 27 червня 1709 р. і закінчився поразкою шведської армії та українського війська. Карл XII і Мазепа змушені були тікати до Молдови, під владу Туреччини, де 70-річний гетьман помер 3 жовтня 1709 р. Похований він у м. Галац (Румунія).
Петро І, дізнавшись про вчинок Мазепи, піддав Україну жорстоким репресіям. Багато повстанців було заслано в Сибір. За царським наказом зруйновані Січ як вогнище незалежного українського національного руху та гетьманська столиця Батурин.
Політичний маневр Мазепи був зумовлений багатьма чинниками. Один із них полягав у тому, що основою політики російського царату в українських землях завжди було намагання підім'яти під себе гетьманську владу. Зокрема, Петро І в період свого царювання ніколи не виявляв особливих симпатій до українського народу, а навпаки, намагався послідовно здійснювати реформи, спрямовані на знищення залишків усталених форм управління в Україні. Так, спеціальним указом царя 1706 р. козацьке військо переходило в безпосередню компетенцію російського командування. На початку Північної війни Петро І пообіцяв Речі Посполитій декілька міст на Правобережжі та певну кількість сіл Стародубського полку. Російський цар мав проект ліквідації Гетьманщини та передачі українських земель під управління князю Меншикову або англійському герцогу Мальборо. Про це свідчать також Андрусівський договір і «Трактат про вічний мир».
Петро І підірвав економіку України, фактично скасувавши тут вільну торгівлю. Він проводив неприховану колоніальну політику щодо культури України, заборонив українську мову, українське книгодрукування. В офіційних установах російська мова почала витісняти українську. Навіть ♦ Святе письмо» в Україні мусили передруковувати не зі старих українських книжок, а з російських.
Об'єктивно дії І.Мазепи були спрямовані на-пошуки Оптимальної формули збереження української автономії в умовах кризової ситуації.
Політична акція І. Мазепи відображала настрої тієї частини українського суспільства, яка хотіла бачити Україну незалежною державою. Вона помітно вплинула на розвиток суспільно-політичного та національно-визвольного руху в Україні в наступних століттях.
Конституція П.Орлика
Після смерті І. Мазепи навесні 1710 р. рештки козацького війська у вигнанні обрали своїм гетьманом генерального писаря Пилипа Орлика. Під час обрання було укладено угоду між ним і козацькою старшиною «Пакти і конституція прав і вольностей Запорозького козацтва» (Конституція П. Орлика, або Бендерська конституція). Конституція хоч і не була втілена в життя, є унікальним історичним документом. Вона стала першою демократичною, народною конституцією, свідченням надій та прагнень українського суспільства того часу. 16 статей Конституції передбачали встановлення національного суверенітету та визнання кордонів Української держави; забезпечення демократичних прав людини; визнання непохитності трьох складових частин правової держави: єдність та взаємодія законодавчої влади (виборна Генеральна Рада, яка повинна була скликатися тричі на рік), виконавчої влади (гетьман, обмежений в своїх діях законом, генеральна старшина та обрані представники від кожного полку) і судової влади, підзвітної та контрольованої.
Французькі просвітники того часу ще не наважилися на розробку поміркованих ідей щодо конституційного обмеження «освіченого монарха». А український народ в особі визнаних провідників уже розробив реальну модель вільної незалежної держави, заснованої на визнанні природного права людини і народу на свободу, самовизначення, виробив ще незнані в Європі демократичні засади суспільного життя, затвердив виборність усіх державних посад знизу доверху, прийняв нечуване у феодальному суспільстві рішення про соціальне забезпечення убогих, вдів, сиріт.
П.Орлик, підтриманий Карлом XII, вступив у антимосковський альянс з татарами та Портою і в січні 1711 р. вирушив в Україну. Але цей наступ не мав успіху. П.Орлик повернувся в еміграцію. Помер у 1742 р. в Яссах.
Ліквідація Гетьманщини. Приєднання Правобережної та Південної України до Росії. Політика Росії щодо України у XVIII ст.
Після поразки гетьмана Мазепи Московія з новою силою почала здійснювати план дальшого підпорядкування Гетьманщини. Щоб ослабити опір українців, імперський уряд застосовував низку прийомів для поділу українських сил та панування над ними і всіляко роздмухував конфлікти між старшиною та гетьманом, між старшиною і селянством. Скарги селянства на гетьманський уряд використовувалися як привід для втручання російської адміністрації.
Залежно від обставин то дозволялися, то заборонялися вибори нового гетьмана. Протягом 1722—1727 pp. всі справи, пов'язані з Лівобережною Україною, вирішував новий орган — Малоросійська колегія, яка завдала значного удару по автономії України. У 1727—1734 pp. гетьманував Данило Апостол. Згодом управління Україною перейшло до рук так званого «Правління Гетьманського Уряду» (1734— 1750). На Слобожанщині також сильно обмежувалася місцева система управління. Тут була проведена реформа, внаслідок чого позиція самодержавства посилилася.
Започатковану Петром І політику централізації та русифікації України закріпила Катерина II. У 1764 р. було відновлено Малоросійську колегію, метою діяльності якої була поступова, але неухильна ліквідація автономії України. У 1775 р. російськими військами була зруйнована Запорозька Січ. Розсіяні запорожці подалися на Кубань та за Дунай, де створили козацтво та нову Задунайську Січ.
У 1781 р. було знищено полковий (десять полків) адміністративний устрій України, а Гетьманщину реорганізовано у три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, частина українських земель відійшла до утвореної в 1763 р. Новоросійської губернії. У 1780 р. більшість Слобідської України увійшла до Харківського намісництва, яке з 1796 р. перетворено на губернію. В усіх губерніях замість українських заведено російські адміністративні, судові та податкові установи. У 1783 р. козацькі війська реорганізовано у десять кавалерійських полків російської армії. Того ж року в Україні було запроваджено кріпацтво, селян прикріплено до землі. Українська шляхта підтримала зміни, бо вони гарантували їй привілеї та права російського дворянства. Ці права були зафіксовані в «Жалованій грамоті» 1785 р. Українська Церква теж зазнала важкого удару: її землі та селяни були секуляризовані, а 1786 р. закрито багато монастирів. Одночасно завдано рішучого удару тим культурним установам, якими опікувалася церква.
Гетьманщина та козацький політичний і соціальний устрій перестали існувати. Так було ліквідовано останні залишки автономії України. Починаючи з середини XVII ст., Україна опинилася відлученою від політичного життя. Демократичні традиції згасали, а політична культура слабо проникала у свідомість неписьменних народних мас. Внаслідок реакційної політики російського самодержавства український народ втратив навіть ті елементи державності, що утвердилися в попередніх століттях.