арешт (Постанова Пленуму Верховного Суду України №6 від 26 березня 1999
року “ Про практику застосування судами застави як
запобіжного заходу”).
Все ж більшість слідчих частіше при обранні запобіжних заходів віддає перевагу
підписці про невиїзд і взяттю під варту.
НАГЛЯД КОМАНДУВАННЯ ВІЙСЬКОВОЇ ЧАСТИНИ за підозрюваним чи
обвинуваченим, який є військовослужбовцем, полягає у
вжитті заходів, передбаченим статутами Збройних Сил України, для того, щоб
забезпечити належну поведінку та явку підозрюваного чи
обвинуваченого за викликом особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду.
Командування військової частини повідомляється про
суть справи, в якій обрано даний запобіжний захід. Про встановлення нагляду
командування у письмовій формі повідомляє орган, який обрав
цей запобіжний захід (ст. 163 КПК).
Військовослужбовець постійно перебуває під наглядом свого безпосереднього
начальника або добового наряду, позбавляється на час
розслідування й суду права носити зброю, не призначається в караул та інші
відповідальні наряди, не звільняється з розташування частини, не
направляється на роботу поза частиною, Питання про відповідальність командування за
невиконання обов’язків по нагляду вирішується в
кожному випадку, виходячи з положень Статутів Збройних Сил України.
ВІДДАННЯ НЕПОВНОЛІТНЬОГО ОБВИНУВАЧЕНОГО ПІД НАГЛЯД БАТЬКІВ,
ОПІКУНІВ, ПІКЛУВАЛЬНИКІВ АБО
АДМІНІСТРАЦІЇ ДИТЯЧОЇ УСТАНОВИ, якщо неповнолітній виховується в такій установі
(школи-інтернати, дитячі будинки, приймальники –
розподільники, спеціальні виховні та лікувально – виховні установи, виховно трудові
колонії), полягає в тому, що від них обереться письмове
зобов’язання про забезпечення належної поведінки неповнолітнього та його явки до
слідчого, прокурора й суду. При цьому вказані особи
попереджаються про характер обвинувачення, пред’явленого неповнолітньому, та про їх
відповідальність у разі його неявки. В разі порушення
цього зобов’язання до батьків, опікунів і піклувальників може біти застосовано грошове
стягнення в такому ж порядку, як і до особистих
поручителів (ст. 436 КПК). Якщо це зобов’язання не виконає адміністрація дитячої
установи, питання про застосування до неї заходів впливу
може бути поставлено в поданні слідчого чи прокурора або в окремій ухвалі (постанові)
суду.
Перед тим як застосовувати до неповнолітнього обвинуваченого один із цих
запобіжних заходів (у ст. 436 КПК їх передбачено фактично
два), слідчий і суд повинні переконатися, що батьки (або один з них), опікун, піклувальник
або адміністрація дитячої установи зможуть
забезпечити належну поведінку і явку неповнолітнього до слідчого, прокурора й суду.
У літературі існує міркування, щодо запобіжних заходів примикає і фактично є таким
ВІДСТОРОНЕННЯ ОБВИНУВАЧЕНОГО ВІД
ПОСАДИ1. Якщо обвинувачений – посадова особа, слідчий у разі необхідності відстороняє
його від посади своєю мотивованою постановою з
санкції прокурора або його заступника. Копія постанови надсилається для виконання за
місцем роботи (служби) обвинуваченого.
Питання про відсторонення від посади осіб, що призначаються Президентом
України, вирішується Президентом України на підставі
мотивованої постанови Генерального прокурора України (ст. 147 КПК).
Кримінально – процесуальний закон не зобов’язує обирати запобіжний захід щодо
кожного обвинуваченого. При відсутності підстав для
застосування запобіжного заходу, від звинуваченого відбирається ПИСЬМОВЕ ЗОБОВ’
ЯЗАННЯ про те, що він повідомить про зміну свого
місця перебування, а також про те, що він з’явиться до слідчого і суду за їх викликом (ч. 3
ст. 148 КПК).
Це зобов’язання не є запобіжним заходом. Обвинувачений, що дав таке зобов’
язання може зберегти нормальний життєвий уклад,
виїжджати за межі району мешкання, однак повинен доводити це до відома органів
розслідування, прокурора або суд і зобов’язаний негайно
явитися на їх виклики.
На відміну від запобіжних заходів, які можуть застосовуватись не тільки до
обвинуваченого, а і до підозрюваного, зобов’язання про те, що
особа повідомить про зміну свого місця перебування, а також про те, що вона з’явиться
до слідчого і суду за їх викликом може бути відібране
тільки у обвинуваченого. Порушення прийнятого на себе зобов’язання тягне привід
обвинуваченого і можливість застосування до нього
відповідного запобіжного заходу.
Отже, як можна помітити, підстави обрання запобіжних заходів, не пов’язаних з
позбавленням волі, однакові. Тому при обранні того чи
іншого запобіжного заходу треба враховувати обставини, зазначені у ст. 150 КПК. При
тому, не дивлячись на пріоритетність практики обрання
підписки про невиїзд у якості запобіжного заходу, слідчим добре було б урізноманітнити
спектр запобіжних заходів, що застосовуються ними до
обвинувачених (підозрюваних).
2.2. Тимчасові запобіжні заходи. Взяття під варту. Гарантії законності
і обґрунтованості взяття під варту.
До тимчасових запобіжних заходів законодавець відносить: затримання підозрюваного,
обвинуваченого органом дізнання, слідчим, судом.
Підстави і порядок затримання підозрюваного органом дізнання регламентує ст.. 106 КПК
України.
Орган дізнання вправі затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який
може бути призначено покарання у вигляді позбавлення
волі, лише при наявності однієї з таких підстав: 1) коли цю особу застали при вчиненні
злочину або безпосередньо після його вчинення; 2)
коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона
вчинила злочин; 3) коли на підозрюваному або на його
одягу, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину.
При наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчинення
злочину, її може затримано лише в тому разі, коли ця особа
намагалася втекти, або коли вона не має постійного місця проживання, або коли не
встановлено особи підозрюваного.
Про кожний випадок затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган
дізнання зобов’язаний скласти протокол із значенням
підстав, мотивів, дня, години, року, місяця, місця затримання, пояснень затриманого, часу
складання, протоколу про роз’яснення
підозрюваному в порядку, передбаченому частиною другою ст. 21 КПК, право мати
побачення із захисником з моменту затримання. Протокол
підписується особою яка його склала і затриманим.
Копія протоколу з переліком прав та обов’язків негайно передається затриманому і
направляється прокурору. На вимогу прокурора йому
також надсилаються матеріали, що стали підставою для затримання.
Про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання негайно
повідомляє одного з його родичів.
Протягом сімдесяти двох годин після затримання орган дізнання:
1) звільняє затриманого – не підтвердилась підозра у вчиненні злочину, вичерпався
встановлений законом строк затримання було здійснено з
порушенням вимог, передбачених частинами першою і другою ст.106 КПК; 2) звільняє
затриманого і обирає щодо нього запобіжний захід, не
зв’язаний з триманням під вартою; 3) доставляє затриманого до судді з поданням про
обранням йому запобіжного заходу у вигляді взяття під
варту.
Уразі оскарження затримання до суду, скарга затриманого негайно надсилається
начальником місця попереднього ув’язнення до суду.
Скарга розглядається суддею одночасно з поданням органу дізнання про обрання
запобіжного заходу. Якщо скарга надійшла після запобіжного
заходу, вона розглядається суддею протягом трьох діб з часу надходження. Якщо подання
не надійшло або скарга надійшла після закінчення
сімдесяти двох годинного строку після затримання, скарга на затримання розглядається
суддею протягом п’яти діб з часу надходження.
Скарга розглядається з додержанням вимог, передбачених статтею 165ќ КПК. За
результатами розгляду суддя виносить постанову про
законність затримання чи про задоволення скарги і визнання затримання незаконним.
Копія постанови направляється прокурору, органу
дізнання, затриманому і начальнику місця попереднього ув’язнення.
На постанову судді протягом семи діб з дня її винесення може бути подана апеляція
прокурором, особою, щодо якої прийняте рішення,
або її захисником чи законним представником. Подача апеляції не зупиняє виконання
постанови суду. Затримання підозрюваного у скоєні
злочину не може тривати більше сімдесяти двох годин. Якщо у встановлений законом
строк затримання постанова судді про застосування до
затриманої особи запобіжного заходу у вигляді взяття під варту або постанова про
звільнення затриманого не надійшла до установи для
попереднього ув’язнення звільняє цю особу, про що складає протокол і направляє
повідомлення про це посадовій особі чи органу, який
здійснював затримання.
Порядок затримання слідчим регламентується ст. 115 КПК, в цілому він такий же як і
порядок затримання органом дізнання.
Підстави і порядок затримання особи судом або суддею буде описано нижче.
Взяття під варту – це найсуворіший запобіжний захід. Він застосовується лише тоді,
коли ніякий інший запобіжний захід не може
забезпечити досягнення мети, передбаченої ч. 1 ст. 148 КПК. Проблема застосування у
якості запобіжного заходу взяття під варту знайшло своє
відображення у монографічних роботах вчених – процесуалістів1 та у підручниках2. Не
обійшли це питання й періодичні видання і.
Варто зазначити, що оскільки взяття під варту (або як його ще називають арешт) є
найсуворішим із запобіжних заходів то його
застосування має додаткові гарантії дотримання прав громадян, додаткові умови його
застосування. Особа, взята під варту, фізично ізолюється
від суспільства і тримається під охороною.
Значення застосування попереднього ув’язнення визначається перш за все тим, що воно
є найбільш ефективним запобіжним заходом з точки
зору можливості досягнення мети, що ставляться перед ним.
Якщо при обранні запобіжного заходу, не пов’язаного з позбавленням волі, велике
значення має психологічний характер їх впливу на
поведінку обвинуваченого (підозрюваного), то при взятті під варту на перший план
виступає фізичне обмеження волі, у результаті якого різко
знижається можливість скритися від слідства і суду, перешкодити здійсненню завдань
кримінального судочинства і продовжити злочинну
діяльність.
Оскільки взяття під варту пов’язане із суттєвими обмеженнями особистісної свободи, то
застосовувати цей запобіжний захід у суворій
відповідності з законодавством.
У КПК зазначено, що взяття під варту як запобіжний захід застосовується у справах про
злочини, за які законом передбачено покарання у
вигляді позбавлення волі на строк понад три роки. У виняткових випадках цей запобіжний
захід може бути застосований у справах про
злочин, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі і на строк не
більше трьох років (ч. 1 ст. 155 КПК).
Винятковими обставинами можна вважати, наприклад, відсутність постійного місця
проживання у обвинуваченого, порушення ним
запобіжного заходу, не пов’язаного з позбавленням волі, вчинення конкретних дій,
спрямованих на перешкоджання встановленню істини у
справі, продовження злочинної діяльності, ухилення від відбування покарання
засудженим, якому дозволено короткостроковий виїзд з місця
позбавлення волі ( ч2,3 ст. 390 КПК).
У законі закріплена ще одна умова застосування запобіжного заходу, що
аналізується. Згідно із ст. 434 КПК взяття під варту неповнолітніх
повинне мати винятковий характер.
При обранні у якості запобіжного заходу взяття під варту повинні затримуватися
вимоги ст. 14 КПК. Ніхто не може бути заарештований
інакше як на підставі судового рішення.
Прокурор повинен негайно звільнити кожного, хто незаконно позбавлений волі або
утримується під вартою понад строк, передбачений
законом чи судовим вироком.
До недавнього часу однією з гарантій дотримання законності при обрані у якості
запобіжного заходу взяття під варту було санкціонування
його прокурором, який при вирішенні питання про санкцію зобов’язаний був ретельно
ознайомитися з усіма матеріалами, що містять підстави
для взяття під варту, і в необхідних випадках особисто допитати підозрюваного або
обвинуваченого, а неповнолітнього підозрюваного чи
обвинуваченого у всіх випадках.
Згідно з ч. 2 ст. 29 КПК Конституції України ніхто не може бути заарештований або
триматися під вартою інакше як за мотивованим
рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.
У п. 13 перехідних положеннях Конституції України говориться, що протягом п’яти років
після набуття чинності цією Конституцією
зберігається існуючий порядок арешту, тримання під вартою і затримання осіб,
підозрюваних у вчиненні злочину, а також порядок проведення
огляду та обшуку житла або іншого володіння особи.
Зазначений п’ятирічний термін закінчився 28 червня 2001 року. У зв’язку з цим 21
червня 2001 року у КПК України було внесено
відповідні зміни.
У даний час запобіжний захід у вигляді взяття під варту застосовується, як і
передбачено у Конституції України, менше за мотивованою
постановою судді або ухвалою суду.
У західних країнах уже давно існує досвід застосування арешту менше органами
суду. Так, у Франції, наприклад, мандат на арешт, що
являє собою звернене до публічних збройних сил розпорядження про розшук
обвинувачення й супроводження його в указаній у мандаті
арештний будинок, де його приймуть і будуть утримувати, видає слідчий суддя1.
Згідно з параграфом 114 КПК ФРН рішення про слідчий арешт приймає суддя у
формі письмового наказу.
В Україні на даний момент практика застосування як запобіжного заходу взяття під
варту виглядає таким чином : якщо орган дізнання,
слідчий вважає, що є підстави для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту,
він вносить за згодою прокурора подання до суду.
Таке ж подання в праві внести прокурор. При вирішенні цього питання прокурор зобов’
язаний ознайомитися з усіма матеріалами, що дають
підстави для взяття під варту, перевіривши законність одержання доказів, їх достатність
для обвинувачення.
Подання має бути розглянуто протягом 72 годин з моменту затримання
підозрюваного чи обвинуваченого.
Якщо в поданні ставиться питання про взяття під варту особи, яка перебуває на
волі, суддя вправі своєю постановою дати дозвіл на
затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставку його в суд під вартою. Затримання
в цьому випадку не може впроваджуватися більше
72 годин, а в разі коли особа перебуває за межами населеного пункту, в якому діє суд, -
не більше 48 годин з моменту доставки затриманого в
цей населений пункт.
Після одержання подання суддя вивчає матеріали кримінальної справи,
представлені органами дізнання, а при необхідності бере
пояснення в особи, у проваджені якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора,
захисника, якщо він з’явиться і виносить постанову:
1) про відмову в обранні запобіжного заходу, якщо для його обрання не має підстав.
2) Про обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді взяття під
варту.
Відмовивши в обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, суд в праві обрати
підозрюваному, обвинуваченому запобіжний захід не
пов’язаний із триманням під вартою.
Якщо для обрання затриманому запобіжний захід необхідно додатково вивчити дані
про особу затриманого чи з’ясувати інші обставини,
які мають значення для прийняття рішення з цього питання, то суддя в праві продовжити
затримання до десяти, а за клопотанням
підозрюваного, обвинуваченого – до 15 діб, про що вносяться постанови. У разі коли така
необхідність виникає при вирішенні цього питання
щодо особи, яка не затримувалася суддя в праві відкласти його розгляд на строк до 10 діб
і вжити заходів, спроможних забезпечити на цей
період її належну поведінку або своєю постановою затримати підозрюваного,
обвинуваченого на цей строк (ч. 1-6,8 ст. 165ќ КПК України).
Порядок тримання осіб, взятих під варту визначається Законом України “Про попереднє
ув’язнення”.
Місцями попереднього ув’язнення для тримання осіб, щодо яких як запобіжний захід
обрано взяття під варту, є : 1) слідчі ізолятори МВС і
служби безпеки України - як правило; 2) тюрми МВС – в окремих випадках; 3) місця
тримання затриманих (ізолятори тимчасового тримання
або гауптвахта) – не більше трьох діб, а якщо доставка в слідчий ізолятор у цей строк
неможлива через віддаленість або відсутність належних
шляхів сполучення – до десяти діб; 4) штрафні ізолятори виправно – трудових колоній
або гауптвахта – для осіб, які відбувають покарання в
місцях позбавлення волі чи дисциплінарних батальйонах і притягаються до кримінальної
відповідальності за вчинення іншого злочину (ч. 3, 4,
5 ст. 155 КПК, ст. 4 Закону України “ Про попереднє ув’язнення”).
У разі затримання працівника міліції за підозрою у вчиненні або обрання щодо нього
запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою
його тримають у призначених для цього установах органів внутрішніх справ окремо від
інших осіб або на гарнізонній гауптвахті (ч. 7 ст. 21
Закону України “Про міліцію”).
Взятих під вартою осіб тримають у маломісних або загальних камерах. У виняткових
випадках, з метою збереження слідчої таємниці,
захисту ув’язнених від можливих посягань на їх життя чи запобігання вчиненню ними
нового злочину, або за наявності на те медичних підстав
за можливою постановою особи або органу в провадженні яких знаходиться справа, або
начальника установи для попереднього ув’язнення,
санкціонованої прокурором, їх можуть тримати в одиночних камерах. Застосування цього
заходу до неповнолітніх не допускається, а в разі
виникнення загрози їх життю вони переводяться до іншої маломісної або загальної камери
(ч. 1 ст. 8 Закону України “Про попереднє
ув’язнення”).
Особи, взяті під варту, мають право на 8 – годинний сон у нічний час, під час якого
не допускається залучення до участі в процесуальних
та інших діях, за винятком невідкладних випадків; на побачення із захисником наодинці,
без обмежень кількості побачень та їх тривалості з
моменту допуску захисника до участі у справі, підтвердженого письмовим повідомленням
особи або органу, у провадженні яких знаходиться
справа, у вільний від виконання слідчих дій час. Скарги, заяви й листи, адресовані
прокуророві, перегляду не підлягають і надсилаються за
адресою протягом доби з часу їх подачі. Скарги, заяви й листи, що містять відомості,
розголошення яких може перешкодити встановленню
істини в кримінальній справі, за належністю не надсилаються, а передаються на розгляд
особі чи органу, у проваджені яких знаходиться
справа, про що сповіщається особа, яка перебуває під вартою, та прокурор, який здійснює
нагляд за провадженням дізнання або слідства (ч. 1
ст. 9, ч. 4 ст. 12, ч.2, 5 ст. 13 Закону України “Про попереднє ув’язнення”).
Згідно з ч. 4 ст. 21 Закону України “Про уповноваженого Верховної Ради України з
прав людини” кореспонденція Уповноваженому та
його представником від осіб, які затримані, перебувають під вартою, в місцях позбавлення
волі та в місцях примусового тримання чи лікування,
а також інших громадян України, іноземців та осіб без громадянства незалежно від місця їх
перебування не підлягає ніяким видам цензури та
перевірок.
Крім того, з дозволу особи або органу, які провадять справу, родичам та іншим
особам може бути надано можливість побачення з
заарештованим. Таке побачення триває від однієї до двох годин і надається, як правило,
не більше одного разу на місяць (ст. 162 КПК).
Останнє положення не сприймається закордонними вченими. Серед інших
рекомендацій вони пропонують, зокрема, дати можливість
сім’ї і друзям необмеженого побачення з заарештованим на попередньому слідстві1.
Строк тримання під вартою, як правило, не може тривати більш як два місяці. У
випадках коли у цей строк розслідування справи
закінчити неможливо, а підстав для скасування чи заміни запобіжного заходу на більш
м’який немає, він може бути продовжений:
1) до чотирьох місяців - за поданням погодженим з прокурором, який здійснює нагляд
за додержання законів органами дізнання і судового
слідства, або самим цим прокурором, суддею того суду, який виніс постанову про
застосування запобіжного заходу;
2) до дев’яти місяців – за поданням, погодженим з заступником Генерального
прокурора України, прокурором Автономної Республіки Крим,
області, міст Києва, Севастополя та прирівняних до них прокурорів, або самим цим
прокурором у справах про тяжкі і особливо про тяжкі
злочини, суддею апеляційного суду;
3) до вісімнадцяти місяців – за поданням, погодженим з Генеральним прокурором
України, його заступником або самим цим прокурором в
особливо складних справах про особливо тяжкі злочини, суддею Верховного Суду України
(ч. 1,2 ст. 156 КПК України).
Обвинувачений, який тримається під вартою, підлягає негайному звільненню
адміністрацією установи в перший день після закінчення цього
строку, якщо не отримано повідомлення слідчого або прокурора про закінчення
попереднього слідства і пред’явлення йому матеріалів для
ознайомлення осіб, яку тримають під вартою. Персональна відповідальність за звільнення
ув’язненого покладається в цьому році на
начальника місця попереднього ув’язнення (ч. 8 ст. 156 КПК, ч. 3 ст. 20 Закону України
“Про попереднє ув’язнення”).
Час ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної
справи при обчисленні строку тримання під вартою як
запобіжного заходу не враховуються (ч. 5 ст. 156 КПК України ).
У кожному випадку коли розслідування справи у певному обсязі у поданий законом
строк тримання під вартою, закінчити неможливо і за
відсутності підстав для зміни запобіжного заходу, прокурор, який здійснював нагляд за
виконанням законів при провадженні розслідування у
даній справі, має право дати згоду про направлення справи до суду в частині доведеного
обвинувачення. У цьому випадку справа в частині не
розслідуваних злочинів чи епізодів злочинної діяльності з додержанням вимог статті 26
КПК України виділяється в окреме провадження і
закінчується у загальному порядку (ч. 3 ст. 156 КПК України).
Строк тримання під вартою обчислюється з моменту взяття під варту, а якщо взяттю
під варту передувало затримання підозрюваного, - з
моменту затримання. У строк тримання під вартою включається час перебування на
стаціонарному експертному дослідженні у психіатричній
медичній установі будь – якого типу. У разі повторного взяття під варту особи у тій самій
справі, а також приєднаній до неї справи або
пред’явлення нового обвинувачення строк тримання під вартою обчислюється з
урахуванням часу тримання під вартою раніше. Строк
тримання під вартою під час досудового слідства закінчується в день надходження справи
до суду (ч. 4, 5 ст. 156 КПК України ).
При поверненні судом справи прокуророві на додаткове розслідування строк
тримання обвинуваченого під вартою обчислюється з
моменту надходження справи прокурору і не може перевищувати двох місяців. Подальше
проводження зазначеного строку проводиться з
урахуванням часу перебування обвинуваченого під вартою до направлення справи до
суду в порядку і в межах встановлених ч. 2 ст. 156 КПК
України (ч. 6 ст. 156КПК України).
Закон регламентує також і порядок продовження строків тримання під вартою. Так, за
відсутності підстав для зміни запобіжного заходу чи у разі
неможливості закінчення розслідування справи в частині доведеного обвинувачення,
слідчий за погодження з відповідним прокурором, або
прокурор звертається до суду з поданням продовження строку тримання під вартою. У
поданні зазначаються причини, у зв’язку з якими
необхідно продовжити строк, обставини та факти, що належить дослідити докази, які
підтверджують, що злочин вчинено особою, яка
тримається під вартою, і обґрунтування необхідності задержання цього запобіжного
заходу.
Подання про продовження строку тримання особи під вартою повинно бути подане до
суду;
1) при продовженні строку тримання під вартою до чотирьох місяців – не пізніше, як за
п’ять діб до закінчення строку тримання під вартою;
2) 9 місяців – не пізніше 15 діб тримання під вартою;
3) 18 місяців – не пізніше 20 діб тримання особи під вартою.
Одержавши подання , суддя вивчає матеріали крім справи, при необхідності опитує
обвинуваченого, особу, у провадженні якої перебуває
справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з’явиться, після чого залежно
від наявності до того підстав виносить постанову про
продовження строку тримання під вартою або відмовляє в його продовженні.
На постанову судді до апеляційного суду прокурором, підозрюваним, обвинуваченим, його
захисником чи законним представником протягом
трьох діб з дня її винесення може бути подана апеляція. Подача апеляції не зупиняє
виконання постанови судді. Постанови судді апеляційного
суду і Верховного Суду України оскарженню не підлягають , на них не може бути внесено
подання прокурора (ст. 165і КПК України).
При обранні у якості запобіжного заходу взяття під варту органи дізнання, слідчий,
прокурор і суд зобов’язані:
1) при наявності у особи, взятої під варту, неповнолітніх дітей, які залишаються без
нагляду, - передати їх під піклування родичів або
влаштувати їх в дитячі установи;
2) при наявності у особи, взятої під варту, майна або житла, що залишаються без
нагляду, - вжити заходів до їх охорони.
Про вжиті заходи орган дізнання, слідчий, прокурор чи суд письмово повідомляє особі, що
тримається під вартою (ст. 159, 160 КПК).
Крім того що арешт підозрюваного або обвинуваченого і його місце перебування слідчий
зобов’язаний повідомити його дружину або іншого
родича, а також сповістити за місцем його роботи, а якщо обвинуваченим є іноземний
громадянин – постанова про арешт направляється в
Міністерство закордонних справ України (ст. 161 КПК).
У відповідності до положень міжнародно – правових документів зловживання влади
арештом і взяттям під варту є чи не найпоширенішим
порушенням прав людини у світі1. Тому розуміння виникнення інституту судової перевірки
законності і обгрунтованності арешту або
продовження строку тримання під вартою.
Інститут судового контролю відомий багатьом країнам. Це країни з англо – саксонською
системою процесу (Англія, США), де судовий
контроль за законністю арешту особи вступає єдиною можливістю, формою контролю і
країни континентальної Європи (Франція), що
використовують судовий контроль поряд з наглядом прокуратури2.
Питання оскарження та судової перевірки законності та обґрунтованості арешту знайшло
широке відображення у тематичній літературі та
публікаціях у періодичних виданнях1.
За чинним законодавством підозрюваний, обвинувачений, його захисник чи законний
представник протягом трьох діб може подати апеляцію
на постанову судді до апеляційного суду. Подача апеляцій не зупиняє виконання
постанови судді (ч. 7 ст. 165ќ КПК України).
Треба з’ясувати, що таке законний арешт.
Як вважає І.Л. Петрухін взяття під варту є законним, якщо є хоча б одна із підстав,
вказаних у ст. 148 КПК (або ч. 2 ст. 155 КПК), враховані
обставини, зазначені у ст. 150 КПК і якщо є загально правові умови арешту: 1) порушено
кримінальну справу; 2) скоєно злочин, що карається
позбавленням волі на строк більше одного року (крім зазначених у законі винятків); 3)
особа притягнена у якості обвинуваченого (слід було б
на його думку, включити арешт до десяти діб без пред’явлення обвинувачення); 4)
особа, що застосовує запобіжний захід, правосуб’єктна; 5) у
особи, щодо якої буде застосовуватися взяття під варту не має дипломатичного інституту;
6) отримана згода відповідних представницьких
органів на арешт депутата або судді чи відповідного командування – на арешт
військовослужбовця, що звинувачується у скоєні військового
злочину (крім дезертирства)2.
У зв’язку із змінами у законодавстві до цієї думки І.Л. Петрухіна треба додати лише одну
поправку, що стосується другої загально правової
умови арешту, тобто те, що повинен бути вчинений злочин, що карається позбавленням
волі на строк понад три роки (крім зазначених у законі
винятків).
Лишається додати, що постанова застосування як запобіжного заходу взяття під варту
виконується органом, який обрав цей захід. У необхідних
випадках він вправі доручити виконання постанови органам внутрішніх справ. Один
примірник постанови судді або ухвали суду
направляється разом із заарештованим у відповідне місце попереднього ув’язнення для
виконання (ст. 158 КПК).
Хотілося б зазначити ще один момент. У літературі та законодавстві запобіжний захід у
вигляді взяття під варту називають ще арештом. З
прийняттям нового КК України, який вступив у дію 1 вересня 2001 року і передбачає деякі
нові види покарання в порівнянні із КК України, що
діяв до цього, з’явися такий вид покарання як арешт.
Отож треба розмежувати ці два поняття.
Можна відмітити деякі види відмінності між ними:
1. Арешт як запобіжний захід на відміну від арешту як виду покарання не тягне за
собою судимості
2. Арешт як вид покарання призначається вироком суду до особи, винної у вчиненні
злочину, а арешт як запобіжний захід – постановою суду
до підозрюваного чи обвинуваченого, тобто до особи, вина якої ще не доведена.
3. Арешт як вид покарання призначається на строк від одного до шести місяців, а
арешт як запобіжний захід обирається на строк до 18
місяців, нижня ж межа в законі не встановлена.
4. Особи, яким арешт обрано як запобіжний захід утримуються у вищезазначених
установах, особи ж , що відбувають покарання у вигляді
арешту знаходяться у спеціальних виправних установах.
5. Мета арешту як виду покарання – кара за вчинений злочин, виправлення
засудженого, запобігання вчиненню нових злочинів; мета
арешту як запобіжного заходу – запобігання спробам ухилитися від дізнання, слідства або
суду, перешкодити встановленню істини у
кримінальній справі; продовжити злочинну діяльність, а також забезпечення виконання
процесуальних рішень.
Не можна пропустити той факт, що деякі вчені враховуючи те, що арешт
суттєво впливає на свободу особи обмежуючи її вважають за необхідне введення в дію та
застосування на практиці інших запобіжних заходів –
менш суворих, але достатньо ефективних, як то, наприклад, домашній арешт1 або нагляд
міліціїќ.
Спираючись на вище сказане, можна визначити, що взяття під варту (арешт) є
найсуворішим запобіжним заходом, який застосовується
лише тоді, коли ніякий інший запобіжний захід не може досягнути своєї мети. Крім того є
ще одна додаткова умова його застосування – він
застосовується лише у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у
вигляді позбавлення волі на строк більше трьох років (крім
передбачених законом винятків).
Таким чином, існують такі види запобіжних заходів: 1) підписка про невиїзд; 2)
особиста порука; 3) порука громадянської організації або
трудового колективу; 4) застава; 5) взяття під варту; 6) нагляд командування військової
частини. Тимчасовим запобіжним заходом є
затримання підозрюваного, яке застосовується з підстав і в порядку, передбачених
статтями 106, 115, 165ќ КПК України. Крім того для
неповнолітніх може застосовуватися передача їх під нагляд батьків, опікунів чи
піклувальників або адміністрації дитячої установи. У літературі
існує думка про те, що відсторонення обвинуваченого від посади теж фактично є
запобіжним заходом; та думка про необхідність застосування
нових запобіжних заходів, як то домашній арешт чи нагляд міліції.
Якщо відсутні підстави для обрання запобіжного заходу, то від обвинуваченого
(підозрюваного) відбирається письмове зобов’язання про
те, що він повідомить про зміну свого місця перебування, а також про те, що він з’явиться
до слідчого і суду за їх викликом.
Запобіжні заходи можна розділити на дві групи: 1) запобіжні заходи, не пов’язанні з
позбавленням волі; 2) взяття під варту.
Взяття під варту може обиратися як запобіжний захід, коли за допомогою інших
запобіжних заходів неможливо досягнути передбачену
законом мету та ще й при наявності додаткової умови – він може застосовуватися у
справах про злочини, за які передбачено покарання у
вигляді позбавлення волі строком понад три роки (крім винятків передбачених законом).
Законодавство передбачає можливість оскарження
постанови судді до апеляційного суду.
Висновок
Таким чином, підсумовуючи вищевикладений матеріал, можна зробити висновок про те, що
запобіжні заходи – це заходи процесуального
примусу, ще застосовуються до обвинуваченого (підозрюваного) органом дізнання,
слідчим, прокурором, судом чи суддею, у продовжені якого
перебуває справа, з метою не допущення неправомірної поведінки з його боку, та
спричиняють повний психологічний вплив на
обвинуваченого (підозрюваного)або обмежують його особисту свободу.
Метою застосування запобіжних заходів, згідно із ст. 148 КПК, є недопущення того,
щоб обвинувачений, підозрюваний скрився від
слідства і суду, перешкоджав своїми діями встановленню об’єктивної істини у кримінальній
справі, продовжував займатися злочинною
діяльністю, а також перешкоджання виконання встановленого судовим вироком
покарання.
Запобіжні заходи є одним із видів заходів процесуального примусу, їх складовою
частиною.
Запобіжні заходи можуть застосовуватися лише при наявності зазначених у законі
підстав для їх застосування . Такими підставами може
бути наявність достатніх даних про те, що обвинувачений (підозрюваний) має намір:
- скритися від слідства чи суду;
- перешкодити встановленню об’єктивної істини у кримінальній справі;
- перешкодити виконанню покарання, передбаченого судовим вироком.
Ці підстави у літературі називаються дотичними.
Юридичною підставою є постанова органу дізнання, слідчого, прокурора, ухвала судді про
обрання запобіжного заходу.
Крім того, для обрання у якості запобіжного заходу взяття під варту закон передбачає
додаткову умову – вона застосовується лише. Якщо за
злочин, у вчиненні якого підозрюється чи обвинувачується особа, щодо якої як
запобіжний захід обирається взяття під варту, кримінальним
законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше трьох років
(крім винятків, встановлених законом). Крім того цей
запобіжний захід може застосовуватися лише судом.
Процесуальний порядок застосування, зміни і скасування запобіжних заходів
регламентується КПК, законами України та іншими підзаконними
нормативно – правовими актами.
Існують такі види запобіжних заходів: : 1) підписка про невиїзд; 2) особиста порука; 3)
порука громадянської організації або трудового
колективу; 4) застава; 5) взяття під варту; 6) нагляд командування; 7) нагляд батьків,
опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої
установи застосовується до неповнолітніх обвинувачених (підозрюваних).
Тимчасові запобіжним заходом є затримання підозрюваного, яке застосовується з підстав
і в порядку передбачених статтями 106, 115, 165ќ
КПК України.
Запобіжні заходи можна поділити на дві групи:1) запобіжні заходи, не пов’язанні з
позбавленням волі; 2) взяття під варту (арешт).
На практиці найчастіше застосовується такі запобіжні заходи як підписка про
невиїзд та взяття під варту. В останній час набуває розмахів і
практика застосування у вигляді запобіжного заходу застави.
Список використаної літератури
1.
