Тема: Институт громадянства

Зміст

Вступ
1. Права, свободи та обов’язки людини та громадянина.
2. Інститут громадянства в зарубіжних країнах.
3. Судовий та інший юридичний захист прав і свобод.
Висновки
Перелік літератури.

 
Вступ

Права людини в теорії, та і в державно-правовій практиці прийнято розглядати як основу констутиціоналізму.
Теоритичне обгрунтування прав і свобод людини пов’язане з теорією природного права, і пізніше – концепцією прав людини і громадянина, що є однією зі складових цієї теорії. За цією теорією, люди природно є носіями незалежних від влади прав, які існують поза волею держави, але держава повинна додержуватись і захищати їх. З цією метоб природні права і свободи закріплюються в законодавстві. Ідея про те, що люди від народження є вільними та рівними у правах, що їм в силу народження належить ряд природних прав (свобода, власність, безпека та опір гнобленню...) була покладена в основу перших конституційних актів, прийнятих у ході Англійської, Американської, Французької буржуазних революцій ХVII – XVIII ст. У подальшому жодна держава, яка претендувала на те, щоб називатися демократичною, не могла не зафіксувати в своїй конституції певний перелік прав людини. Цим самим права людини набували юридичну форму і становилися найважливішим інститутом конституційного права.
У вітчізняній і зарубіжній літературі при визначенні змісту концепції прав людини і громадянина правильно вказується, що вона відображає дуалізм у поглядах на громадянське суспільство і державу. Природні права, як зазначалося, належать людині безпосередньо. Роль держави при цьому зводиться до їх захисту та забезпечення умов для їх реалізації. До цих прав відносять різні права і свободи людини, пов’язані з її існуванням та діяльністю. Ця сукупність природних прав позначається терміном “права людини”. На відміну від таких прав і свобод, “Права громадянина” визначаються і встановлюються державою. Основне їх призначення – забезпечити участь людини у державно-політичному житті шляхом надання їй відповідних можливостей. Цим людина як суб’єкт конституційних правовідносин, по суті, становиться в певну залежність від держави. В конституційній теорії і практиці права людини і громадянина нерідко ототожнюються з особистими і політичними правами.
Слід звернути увагу на те, що існують також інші визначення прав і свобод, зовні не узгоджені зі змістом концепції прав людини і громадянина. Так, у теорії серед політичних прав виділяють ті, що пов’язані з участю громадянина в процесі формування та здійснення державної влади, і позначають такі права власне політичними. Використовують такожпоняття індивідуальні та публічні (соціальні права, а для визначення особистих прав застосовують термін “громадянські права”) тощо.
Щодо відмінностей між правами людини і правами громадянина, то їх можна виявити на основі аналізу формулювань відповідних статей зарубіжних конституцій. Для позначення суб’єкта прав людини звичайно використовуються формулювання “кожний”, “усі”, “кожна людина”, “ніхто”, “жодна людина” або словосполучення абстрактного характеру типу “визначається право”, “гарантується свобода” (мається на увазі, що вони відносяться до концепції людини). Що ж до прав громадянина, в статтях конституцій прямо вказується: “громадяни мають право”, “громадяни можуть...”, “кожний громадянин”, “громадянин... проходить військову службу...”. в конституціях деяких держав права громадянина формулюються як права народу (Японія) або як права людей певної національної (етничної) належності (Іспанія, ФРН). Але й тут наявність їх безпосередньо пов’язується зі станом громадянства.
Важливо зазначити, що співвідношення між правами людини і правами громадянина різне навіть у демократичних державах і залежить від суб’єктивного вибору укладачів тієї чи іншої конституції. Одне і те ж право в одній конституції може бути сформульовано як право людини, а в інших – як право громадянина. Наприклад, частина 24 Конституції  Молдови містить такий припис: “Держава гарантує кожній людині право на життя й на фізичну та психічну недоторканність”, тобто тут фіксуються права людини. Натомість частина перша ст. 32 Конституції Болгарії, в якій говориться: “Особисте життя громадянина недоторкане”, засвідчує, що тут законодавець сформулював аналогічне право як право громадянина.

 
1. Права, свободи та обов’язки людини і громадянина.

 Юридичну відмінність між правом (суб’єктивним) і свободою здійснити досить важко. Існують два основних способи конституційного формулювання прав і свобод – позитивний і негативний. При позитивному способі конституція встановлює або констатує, що суб’єкт володіє певним правом. Наприклад, конституція Литви у ст. 32 фіксує: “Громадянин може вільно пересуватися та обирати собі місце проживання у Литві, може вільно виїжджати з Литви”. Тут суб’єкт права пряямо вказаний – громадянин Литви.
Негативний спосіб являє собою конституційна заборона будь-якому суб’єкту порушити або обмежити певне право або певну свободу. Найбільш характерний приклад негативного способу дає Конституція США. Так, згідно з V поправкою “ніхто не повинен примушуватися засівдчити проти самого себе в кримінальній справі”, а відповідно до VIII поправки “не повинні вимагатися надмірно великі застави, стягуватися надмірні штрафи, накладатися жорсткі та незвичайні покарання”. Цей спосіб отримав найбільш широке розповсюдження у Великобританії, де права і свободи не зафіксовані в нормах права, але передбачаються з тими обмеженнями, які встановлені парламентськими статутами і судовою практикою. З цього приводу знаний англійський державознавець А. Дженінгс писав, що права на свободу слова немає, скажімо, “права зав’язувати шнурок на черевику”... Людина може говорити усе, що їй заманеться, при умові, що вона не порушує законів, які стосуються зради, заклику до заколоту, наклепу, непристойності, богохульства, порушення присяги, державної таємниці тощо. Отже, при такій системі визначення обсягу правосуб’єктності громадянин може робити усе, що не заборонено. Закон установлює не рамки можливого, а покладає межу неможливому.
Каталог прав і свобод людини і громадянина на сучасному етапі містить понад 150 найменувань. Проголошені в конституціях та інших нормах конституційного права, вони звичайно мають різний характер і зміст. Тому чимале значення має їх класифікація та система і зміст. Тому чимале значення має їх класифікація та систематизація, що полегшило би вивчення та аналіз, пов’язаних з цим інститутом правових проблем.
У науці відсутня єдина класифікація. І одна з підстав класифікації це поділ на права людини і права громадянина (відповідно свободи і обов’язки).
Друга підстава класифікації також пов’язана з суб’єктами прав, свобод і обов’язків. Мова йде про їх поділ на індивідуальні та колективні. Зрозуміло, індивідуальне право часто може здійснюватися колективно, але відмінність його від колективного права в тому, що воно сповна може здійснюватися і захищатися індивідуально, тоді як права колективні за своєю природою індивідуально здійснити неможливо. Наприклад, право на страйк колективне тому, що індивідуальний страйк – не страйк, а прогул. У  більшості ж випадків права, свободи й обов’язки людини і громадянина за характером своїм індивідуальні. Наприклад, у положенні ч. 3 ст. 35 Конституції Болгарії “Болгарський громадянин за народженням не може бути позбавлений болгарського громадянства” індивідуальний характер відповідних прав проглядається цілком явно. Що ж до колективних прав, то крім вказаного вище права на страйки, суб’єктами якого можуть бути тільки трудові колективи або профспілки, такими правами за логікою речей є права різного роду меншин (національних та інших).
Деякі американські автори пропонують поділ прав і свобод на першорядні (суттєві) і другорядні (менш суттєві). До першої групи відносяться право на свободу, право на рівність, свобода пересування, свобода висловлювання думок, свобода совісті, громадянство і право голосу, право на справедливе кримінальне правосуддя. Усі решта права і свободи відносяться, отже, до категорії “менш суттєвих” .
Виходячи з того, що  будь-яка класифікація в тій чи іншій мірі є умовною, усе ж пріоритетне значення доцільно віддати тій, яка грунтується на змістовній характеристиці відповідних прав, свобод і обов’язків. Перша група – це особисті, або громадянські права, свободи і обов’язки; друга – політичні, пов’язані з участю в управлінні суспільством, державою; третя – економічні, соціальні та культурні.
Становище індивіда в суспільстві визначається не тільки правовими нормами, але й усіма іншими видами соціальних норм, що і складає його суспільний статус. Що ж до правового статусу індивіда, то він складає лише частину його суспільного статусу і стосується суто його якості людини та громадянина, його зв’язків тільки і саме з державою. У самосу загальному вингляді правовий статус людини ігромадянина визначається як юридично закріплене становище індивіда в державі. При цьому важливо звернути увагу на те, що конституційний статус є єдиним і однаковим для усіх громадян держави, незалежних від конкретних обставин. Якщо і мають місце якісь обмеження загального правового статусу людини і громадянина, то вони мають бути передбачені в принципах і нормах Конституції.
До структури конституіцйного (конституційно-правового статусу людини і громадянина як інтегрованого поняття відносять, в основному, такі компоненти: 1) громадянство; 2) основні права, свободи та обов’язки; 3) правові принципи; 4) гарантії правового статусу, з-поміж яких особливе значення має юридична відповідальність.
Інститут конституційних прав, свобод і обов’язків особи – це ядро і системоутворюючий елемент його правового  статусу. “Сучасне розуміння державності висуває на перший план “людський вимір”, тобто ту якість життя, яку забезпечує держава. Свобода особи, сприятливі матеріальні умови, можливість творчого самоствердження, наявність прав – ці та інші складові “людського виміру” перетворюють його в основний критерій оцінок прогресу держави. Правовий статус людини і громадянина охоплює всю сукупність прав, свобод, законних інтересів і обов’язків індивіда,  передбачених у принципах і нормах усього поточного законодавства. Цілком зрозуміло, що конституційне законодавство будь-якої країни містить тільки основні права, свободи й обов’язки, які й утворюють конституційний статус особи.
Форма й обсяг конституційного закріплення прав, свобод і обов’язків людини і громадянина в різних країнах мають як загальні риси, так і свої особливості, зумовлені не в останню чергу національними традиціями в розвитку конституційно-правової теорії та практики. Для переважної більшості конституцій характерним є наявність спеціальних розділів, в яких фіксуються права, свободи та обов’язки. Сказане можна підтвердити багаточисельними прикладами з практики зарубіжних країн (так, у Російській Федерації всі вони закріплені у 48 статтях розд. ІІ Конституції в кількості 109 норм; Конституція Італії 1947 р. присвятила цьому питанню 41 статтю, а Конституція Іспанії подає перелік основних прав і обов’язків у 45 статтях).
Натомість у Франції має місце тільки загальне визнання інституту основних прав і свобод без будь-якої деталізації: “Французький народ, – записано у преамбулі до Конституції Фпанції 1958 р., – урочисто проголошує свою відданість правам людини і принципам національного суверенітету тією мірою, якою вони були визначені в Декларації 1789 року, підтверджений преамбулою до Конституції 1946 року”.
Зовсім інакше регламентуються права і свободи в США. Основою конституційної регламентації, або Білль про права 1791 р. Подібний підхід можна було б вважати надто спрощеним, якби не численні судові прецеденти з відповідних питань, створені Верховним судом США, а також права, або відповідні розділи конституцій. Саме останні обставини дозволили розширити обсяг конституційного регулювання цього інституту.
Принципово інший підхід до регламентації прав і свобод існує у Великобританії. Окремі законодавчі акти, в яких були закріплені основи правового статусу особи, прийняті в ході історичного розвитку. Зрозуміло, здебільшого застаріли і не  створюють цілісної картини. Прийнято вважати, що права і свободи у цій країні формулюються судами. Останні в ході судового розгляду приймають рішення (судові прецеденти), що обмежуть дії індивіда. Поза цими обмеженнями і перебуває сфера реалізації прав і свобод.
 
2. Інститут громадянства в зарубіжних країнах.

Сучасне поняття громадянства історично пов’язане з французькою революцією ХVІІІ ст. Політико-правова концепція “вільного громадянина” прислужилася обгрунтуванню ліквідації феодального ладу, розвитку нових політичних та економіічних відносин. Ця концепція заступила категорію підданства, яка за часів феодалізму позначала васальні відносини залежності окремого індивіда від держави, персоніфікованої в особі монарха. В наші дні категорія підданства іноді застосовується в державно-політичній практиці країн з монархічними формами правління. В розвинутих країнах за своїм юридичним значенням вона практично не відрізняється від громадянства і, по суті, лише фіксує відповідну форму правління.
Громадянство є засобом інституціоналізації принципів взаємовідносин держави і особи. Стан громадянства створює взаємні права і обов’язки. Держава поширює свою владу на громадянина як на своїй території, так і поза її межами, і може вимагати від нього виконання певних дій. Водночас громадянин може претендувати на захист своїх законних інтересів з боку держави або на їх захист від протизаконних дій самих державних органів. Тільки на основі громадянства особа наділяється всією повнотою конституційних прав і свобод. Зокрема, стан громадянства визначає обсяг її правоздатності у сфері відносин владарювання.
Найбільш поширеним у зарубіжній юридичній науці є визначення громадянства як особливого правового зв’язку між особою і державою, що породжує для них взаємні права і обов’язки. Конституційна теорія і практика розрізняє дві сторони громадянства – державно-правову і міжнародно-правову. У сфері міжнародно-правових відносин прийнято вживати термін “державна належність”, який охначає, що між особою і державою існує юридичний зв’язок особливого характеру, але при цьому особа може і не бути громадянином. Особа, зв’язана державною належністю, політично підвладна відповідній державі і має право на міжнародно-правовий захист з її боку. Але якщо ця особа не є громадянином, держава не зобов’язана гарантувати їй права і свободи у повному обсязі.
Поняття державної належності є ширшим за громадянство. Законодавство могже визначати рівні такої належності, віднесені до різних категорій населення. Це, зокрема, має місце у Великобританії щодо населення її нинішніх і колишніх залежних територій, яке з тих чи інших причин зберегло відповідний правовий зв’язок. Разом з тим для повноправних громадян державна належність не створює додаткових прав і обов’язків. У цьому випадку зміст понять державної належності і громадянства збігається.
Сталість громадянства виявляється в його безперервності. Безперервність громадянства означає його наявність з моменту набуття і до моменту припинення. Зміст стану громадянства рухливий і залежить від змісту відповідного законодавства, хоча сам стан при цьому залишається незмінним. Разом з тим ця незмінність не означає нерозривності громадянства є головною ознакою, яка відрізняє його від правових зв’язків, що виникають між державою та іноземцями, які постійно або тимчасово мешкають на її території.
Рисою громадянства звичайно вважається також те, що воно грунтується на фактичному зв’язку особи і держави. Але ця риса не має абсолютного значення. Наявність у особи фактичного зв’язку з державою не завжди свідчить про те, що вона має громадянство. З іншого боку, існують випадки, коли громадянин втрачає зв’язок зі своєю державою, але зберігає громадянство.
Головним і об’єктивно найбільш реальним способом набуття громадянства є філіація, або набуття громадянства за народженням. Філіація пов’язана з моментом народження, а її зміст визначається двома принципами – “право крові” і “права грунту”. Однак у ряді країн Латинської Америки набуття громадянства у порядку філіації не має прямого відношення до моменту народження. Тут стан громадянства у відповідних випадках виникає з моменту повноліття і пов’язується з наявністю в особи політичних прав, насамперед виборчого права. З моменту народження в цих країнах особа лише набуває державної належності.
Принцип “права крові”, як правило, застосовується у поєднанні з принципом “права грунту”: діє змішана система. Наприклад, у Законі “Про громадянство України” послідовно провадиться принцип “права крові”, але діти апатридів і діти, батьки яких невідомі, набувають громадянства України з огляду на народження на її території, тобто за “правом грунту”.
Натуралізація (укорінення) – індивідуальне прийняття до громадянства за проханням заінтересованої особи. Згідно із законом прохання приймається до розгляду уповноваженим державним органом лише через певний строк проживання у країні (США, Австралія, Україна, Франція – 5, Англія – 7, Іспанія – 10 років).
Вимога додержання строків натуралізації від 5 до 10 років закріплена 1961 року Конвенції ООН щодо скорочення безгромадянства.
Згідно із законом “Про громадянство України” (ст. 9) визначаються такі умови прийняття іноземців або апатридів до громадянства України:
1) визнання та дотримання Конституції України та законів України;
2) зобов’язання прийняти іноземне громадянство або неперебування в іноземному громадянстві;
3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п’яти років;
4) отримання дозволу на постійне проживання в Україні;
5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування;
6) наявність законних джерел існування.
Не можуть набути громадянства України особи, які вчинили злочин проти людства або насильницькі дії проти національної державності України, були засуджені до позбавлення волі за тяжкі злочини.
Порядок натуралізації має дозвільний характер і встановлюється нормами національного права.
Трансферт – означає автоматичну зміну громадянства осіб у зв’язку з передачею території, де вони проживають, від однієї держави до іншої. Згідно з діючим у сучасному міжнародному праві принципом поваги прав людини процедура трансферту здійснюється після плебісциту про державну належність території до іншої держави і тим самим – на зміну громадянства. Крім того, окремим категоріям населення, окремим особам надається право оптації – вибору громадянства, тобто право набути нового громадянства через трансферт або зберегти громадянство держави – колишнього суверена. Оптацією називають також право вибору одного з двох громадянств, яке надається біпатриду з огляду на конвенції про скасування подвійного громадянства.
У разі самовизначення нації і створення нової держави громадянство нової держави набувається мешканцями цієї країни згідно із законом про громадянство, як правило , автоматично. Згідно зі ст. 3 Закону “Про громадянство України” громадянами України вважаються:
1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України;
2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етничного та соціального походження, майнового стану, місця, проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України “Про громадянство України” (від 13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;
3) особи, які прибули в Україну на постійне місце проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено запис “громадянин України”, а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;
4) особи, які набули громадянства України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.
на відміну від натуралізації, дарування громадянства здійснюється за особливі заслуги перед державою на основі постанови компетентних органів (президента , Сенату тощо), незалежно від терміну постійного проживання, знання мови і т. ін.
Втрата громадянства (репудіація, або добровільна відмова).
За національним правом більшості держав підстави втрати громадянства такі.
Екпатріація – вихід з громадянства за власним бажанням. Згідно з законодавством Англії, США і ряду інших держав для експатріації не потребується дозволу державних органів – вона здійснюється за односторонньою заявою про відмову від громадянства. У Франції свобода експатріації існує лише для осіб, які набули громадянства Франції за “правом крові” за кордоном. У Німеччині свобода експатріації обмежена для державних службовців, суддів, військовозобов’язаних, які не відбули строкової служби. В Японії, Ірландії, Австрії, Україні існує дозвільна система експатріації: у виході з громадянства України може бути відмовлено, якщо особа, яка порушила клопотання про вихід, має невиконані зобов’язання перед державою, майнові зобов’язання, з якими пов’язані істотні інтереси громадян чи організацій.
Денатуралізація – примусове позбавлення громадянства, набутого в результаті натуралізації. Денатуралізація базується на концепції недостатньої усталеності зв’язку на туралізованого громадянина з його новою батьківщиною. Тому законодавство деяких держав встановлює умови, за яких акт натуралізації скасовується. Наприклад, натуралізований аргентинець за рішенням суду втрачає громадянство у разі “перебування за кордоном понад два роки” або за “нанесення шкоди уряду Аргентини”. Громадянство України втрачається внаслідок виявлення факту подання неправдивих відомостей або фальшивих документів під час натуралізації.
Денаціоналізація – примусове позбавлення громадянства осіб, які набули його за правом народження.
Так, громадянство України втрачається внаслідок вступу особи на військову службу, службу безпеки, поліції, юстиції або до інших органів державної влади в іноземній державі без згоди на те державних органів України.
Подвійне громадянство (біпатритизм) є таким правовим статусом особи, за яким вона одночасно має громадянство двох або більше країн. Подвійне громадянство виникає, по-перше, за народження дитини у державі, де діє принцип “права грунту”, від батьків, які мають громадянство держави, де діє принцип “права крові” (наприклад, Чілі – Україна, Аргентина – Росія, Бразилія – Велика Британія); по-друге, за натуралізації, якщо законодавство країни, громадянства якої набуває індивід, не вимагає відмови від попереднього (Іспанія – Росія, Ізраїль – Україна); по-третє,  внаслідок шлюбу жінки з іноземцем, якщо законодавство країни дружини зберігає за нею громадянство, а законодавство країни чоловіка надає їй свого громадянства.
Принцип невизнання подвійного громадянства записано у ст. 3 багатосторонньої Гаазької конвенції 1930 р. “З деяких питань стосовно колізій законів про громадянство”. Але цю конвенцію ратифікували лише 13 держав, тому вона не набула значення загальновизнаної норми міжнародного права. Проте у національному праві багатьох держав подвійне громадянство не визнається. Так, ст. 2 Закону України “Про громадянство України” встановлює: “Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави, або  держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України”.  Незважаючи  на це, біпатриди фактично існують, через те перед судами й посадовими особами постійно постає проблема визнання критерію встановлення єдиного законного громадянства біпатридів з точки зору як національного, так і міжнародного права. Якщо перед національним або міжнародним судом постає проблема встановлення громадянства біпатридів, судді користуються прецедентом, створеним Міжнародним судом ООН у справі Ноттебома, який був за документами одночасно громадянином Ліхтенштейну і Гватемали. Згідно з вердиктом Міжнародного суду громадянство біпатридів у спірних справах встановлюється за концепцією ефективної громадянської належності, тобто керуються такими критеріями, як місце постійного проживання (доміцилій), місце роботи, місце реального користування громадянськими й політичними правами, володіння нерухомою власністю.
Особи без громадянства (апатриди) – особи, які позбавлені громадянства за власним бажанням чи за рішенням компетентних органів і не набули громадянства іншої країни.
Правовий статус іноземних громадян. Іноземцями визнаються особи, які не мають громадянства держави, на території якої вони перебувають, але мають докази громадянства іншої держави. Статус – правове становище іноземних громадян – регулюється національним законодавством країни, в якій вони перебувають і міжнародними угодами. Разом з тим, іноземці зберігають правовий зв’язок з державвою, громадянами якої вони є. Дипломаитчний виступ такої держави на захист своїх громадян, якщо їх права порушені державою перебування, не вважається актом протиправного втручання у внутрішні справи іноземної держави.
Сукупність прав і обов’язків іноземців, встановлених національним і міжнародним правом, створює їхній статус – правовий режим іноземних громадян. Існує кілька його видів.
Національний режим означає надання іноземцям державою проживання прав, пільг і привілеїв, в основному рівних обсягу прав своїх власних громадян і юридичних осіб. Даний режим встановлюється національними законами майже всіх сучасних держав. Ці самі закони окремо обмежують права іноземців виходячи з міркувань безпеки, національної економіки та управління. Так, згідно із Законом України “Про правовий статус іноземців” іноземці не можуть обирати й бути обраним до органів державної влади та самоврядування, а також брати участь у референдумах (ст. 23), не проходять  військову службу у Збройних Силах України (ст. 24). Крім того, іноземці не можуть посідати окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо вона пов’язана з належністю до громадянства України. наприклад, іноземці не можуть призначатися нотаріусами, суддяями, прокурорами.
Режим найбільшого сприяння означає надання громадянам держави, договір з якою передбачаає цей режим, прав, не менших тих, що мають громадяни будь-якої третьої держави. Режим найбільшого сприяння наближається до національного режиму. Встановивши національний режим для іноземців однієї країни, держава, з огляду на принцип найбільшого сприяння, повинна надати таких самих прав іноземцям інших держав, що мають режим найбільшого сприяння.
Спеціальний режим означає поширення на громадян певних держав особливих пільг чи обмежень. Даний режим встановлюється багатосторонніми  регіональними і двосторонніми угодами, що передбачають спрощений порядок пересічення державного кордону, безвізовий в’їзд тощо.
Закон України “Про правовий статус іноземців” говорить: “Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України”. Іноземці зобов’язані поважати та дотримуватися Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу України. у галузі цивільних і сімейних прав іноземці прирівнюються до громадян України, тобто діє національний режим.
Право притулку – надання державою можливості в’їзду на її територію і перебування там особам, які на батьківщині або в державі постійного місця проживання переслідуються за політичну, наукову чи релігійну діяльність. Держава згідно зі своїми законами визначає, чи існують підстави для надання права притулку тій чи іншій особі. Стаття 14 Загальної декларації прав людини так формулює право притулку: “Кожна людина має право шукати притулок від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком. Це право не може бути застосоване у разі переслідування, яке насправді спричинене вчиненням неполітичного злочину або діянням, що суперечить цілям і принципам Організації Об’єднаних Націй”.
 
3. Судовий та інший юридичний захист прав і свобод.

“Сутність права, – писав відомий російський філософ В.С. Соловйов, – полягає у рівновазі двох моральних інтересів – особистої свободи і спільного блага”. У разі конфлікту цих інтересів їх гармонію, рівновагу може відновити спеціально заснований державний орган – суд. Фундаментальні права людини мають передумовою свого існування, з одного боку, державу, яка їх гарантує і захищає, з іншого – протистояння саме цієї держави основним правам. Суспільство втілюється у державі. Тому додержання інтересів суспільного блага потрібно враховувати у процесі виправдування основних прав. Держава має захищати свободу індивіда за умов гарантування достатнього захисту суспільних інтересів. Для реалізації прав людини потрібні не тільки міжнародно визнані й закріплені конституцією правові норми, а й  відповідні державні та міжнародні механізми і процедури захисту прав людини і громадянина, а також можливість захисту прав від свого імені в дійсно незалежному суді або в іншій державній чи міжнародній інстанції. До таких механізмів належить насамперед суд. “Кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами у разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією і законом”, – проголошує ст. 8 Загальної декларації прав людини. Система судових органів і порядок їх функціонування визначаються національним правом кожної  держави. Національні системи судових органів об’єднуються у дві основні групи.
1. Континентально-європейська система (Австрія, Італія, Німеччина, Франція та ін.). у країнах цієї групи діють загальногромадянські суди, що розглядають позови про порушення прав громадян іншими громадянами, а також адміністративні суди, що розглядають позови про порушення прав людини державою, її органами чи посадовими особами.
а) Судова влада, з огляду на ст. 66 Конституції Франції, стоїть на сторожі особистої свободи громадянина. Стаття 66  означає, що судова влада не тільки правочинна припиняти посягання на особисту свободу, а й вказує на те, що будь-який захід державних органів, які обмежують свободу, підконтрольні суду. Це положення Конституції підтверджує ст. 136 КПК Франції, абзац 3 якої встановлює: “У всіх випадках посягання на свободу особи справа ніколи не може бути порушена адміністративними органами – це виключна  компетенція судів загальногромадянських”.
б) Адміністративна юстиція – окрема гілка судової влади, завданням якої є вирішення адміністративних спорів, тобто конфліктів між фізичними й юридичними особами, з одного боку, та органами й посадовими особами публічної  адміністрації – з іншого. У разі порушення такими актами закону їх або скасовують, або зобов’язують ці чи вищі органи внести необхідні поправки або зміни.
У Франції та Італії Суд, який очолює систему адміністративної юстиції, називається Державною радою. Система адміністративних судів Німеччини включає три інстанції: Адміністративний суд – перша інстанція; Земельний вищий адміністративний суд – апеляційна інстанція; Федеральний адміністративний  суд – касаційна інстанція.
2. Англосаксонська система (Англія, Австралія, США, Індія та ін.) не передбачає виділення окремої адміністративної юстиції. Усі позови розглядають суди загальної компетенції. Створені нещодавно Претензійний і Податковий спеціалізовані суди підконтрольні судам загальної юрисдикції, які здіснюють безпосередній контроль за законністю адміністративних актів з допомогою судових наказів. Судовий наказ, що зобов’язує посадову особу виконати дію чи видати акт, укладення якого входить в її компетенцію, називають мандамус; судовий наказ, який забороняє певні дії посадовій особі, називають інджанкш.
Суд – остання “фортеця” громадянина, який відстоює свої права і свободи. На жаль, за сучасних часів у судовій практиці України трапляються досить часті випадки відмови посадових осіб (і республіканського, і місцевого рівня) від виконання судових рішень, що набули чинності. Це свідчить про те, що судова влада держави ще не набула належної сили й авторитету. Позбавити країну від самодурів-можновладців міг би закон, який встановив би кримінальну відповідальність за невиконання судових рішень. Якщо не домогтися безумовного, чіткого виконання судових рішень, не будуть виконані обов’язки, які взяла на себе Україна, що ратифікувала Пакти з прав людини 1966 р. і стала повноправним членом Ради Європи.
Уповноважений з прав людини (омбудсмен). Інститут уповноважених з прав людини сформувався у Скандинавських країнах наприкінці хіх ст. Практика підтвердила ефективність цього інтитуту. Більшість демократичних держав доповнила цим інститутом існуючі механізми захисту прав людини. У Швеції, Норвегії, Фінляндії, де він був заснований, уповноважений з прав людини називається омбудсмен, в Іспанії – народний захисник, у Португалії – гарант справедливості, у Великій Британії – парламентський комісар з прав людини, в Україні – уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Призначений на посаду рішенням парламенту, уповноважений з прав людини є незалежним від уряду, виконавчої і судової влади. Звичайно, до його повноважень належить розслідування будь-яких протизаконних дій і зловживань виконавчою владою та її посадовими особами. Розслідування проводяться як з власної ініціативи уповноваженого, так і на підставі скарг громадян. Він не має  повноважень приймати обов’язкові для виконавчої влади рішення стосовно поновлення порушених прав і відшкодування збитків. Але його рекомендації щодо прийняття заходів з метою захисту прав і свобод людини, як правило, здійснюються виконавчою владою.
 
Висновок

Таким чином, виходячи із змісту конституційного статусу особи, слід звернути увагу на проблему взаємозв’язку прав та обов’язків особи. В теорії і практиці зарубіжного конституціоналізму наявність такого зв’язку нерідко заперечується. Хоч існування обов’язків не відкидається, але вони не сприймаються в органічному взаємозв’язку з правами. Деякі державознавці вважають, що такий взаємозв’язок призвів би до обмеження прав особи. Теза про відсутність взаємозв’язку прав і обов’язків звичайно аргументується тим, що невиконання особою того чи іншого обов’язку не позбавляє її прав. Такий підхід дещо спрощує природу прав і обов’язків особи. Водночас немовби знімається питання про обов’язки держави щодо забезпечення проголошених у конституціях прав і свобод особи.
 Однак у змісті новітніх конституцій виявляються нові підходи до цього питання. Так, у ст. 12 Конституції Португалії (“Принцип єдності прав і обов’язків”) записано, що “всі громадяни користуються правами і мають обов’язки, закріплені за ними Конституцією”. Внвлогічні за характером положення можна знайти в основних законах держав Центральної і Східної  Європи, а також тих, що утворилися на терені колишнього СРСР.
 Проблема взаємозв’язку прав і обов’язків має ще один аспект. У теорії зарубіжного конституціоналізму акцент у взаємовідносинах особи і  держави, врегульованих на основі відповідних положень, ставиться на  обов’язках держави. Конституційні права особи розглядаються як формальна межа здійснення державної влади. Обов’язки держави також визнаються межею здійснення її влади: встановлюючи права і свободи особи, держава обмежує себе і бере відповідні обов’язки.
Такий підхід тією чи іншою мірою відображений у текстах основних законів. “Повага й охорона людської особистості є першорядним обов’язком держави”, – записано в ст. 2 Конституції Греції. “Людська гідність недоторканна. Поважати і захищати її – обов’язок державної влади”, – проголошено в ст. 1 Основного закону ФРН. “Людина, її права і свободи є вищою цінністю. Визнання, дотримання і захист прав і свобод людини і громадянина – обов’язок держави”, – зафіксовано в ст. 2 Конституції Росії.
 
Список використаної літератури

1. Конституційне право зарубіжних країн. Навчальний посібник. // За заг. ред. В.О. Ріяки. Київ,– Юрінком Інтер.– 2002.
2. А.З. Георгіца. Конституційне право зарубіжних країн. Астон. – 2003.
3. В.М. Шаповал. Конституційне право зарубіжних країн. Київ.– “АртЕк” “Вища школа”.– 1998.