Зміст

Вступ
1. Поняття представництва в Україні
2. Види представництва
 Представництво за законом
 Добровільне представництво
 Комерційне представництво
3. Правові наслідки вчинення правочину представником
 
Вступ

Інститут представництва в цивільному праві має надзвичайно важливе значення, це пояснюється, насамперед тим, що представництво в цивільному обороті має широку сферу застосування. Це пояснюється причинами як юридичного, так і фактичного порядку. Потреба у представництві виникає тоді, коли особа, яку представляють, не має за законом можливості вчиняти юридичні дії (наприклад, у разі відсутності дієздатності). Представництво може мати місце також тоді, коли у особи немає або фізичної можливості здійснити такі дії (наприклад, внаслідок хвороби, відсутності в місці постійного проживання), або бажання особисто реалізовувати належні їй права та обов’язки. Здійснення юридичними особами своєї статутної діяльності також неможливо уявити без всебічного використання інституту представництва (праця продавців, касирів, представництво в суді, господарському та третейському суді).
Дана тема курсової роботи є досить актуальною і має надзвичайно велике значення в умовах нашого суперечливого і конфліктного сьогодення. Сучасний політичний і соціально-економічний розвиток України визначається удосконаленням законодавства, яким закріплено правове становище громадян, організацій і їх об’єднань та встановлюються гарантії реалізації і захисту їх прав, свобод і обов’язків, визначених  Конституцією й іншими законами україни.
В ході курсового дослідження буде проведено правовий аналіз цивільно-правових норм, що регулюють правовідносини представництва.
Курсове дослідження буде проводитись за допомогою таких методів, як порівняльно-правовий метод дослідження, соціально-юридичний метод дослідження, формально-логічний аналіз норм права.
Метою і завданням мого курсового дослідження є всебічне висвітлення інституту представництва в Україні, грунтовний аналіз нормативних актів, які регулюють дане питання, виявити проблеми у застосування норм права, що регулюють правовідносини представництва.
 
1. Поняття і підстави виникнення представництва в цивільному праві України.

Теорія представництва пройшла довгий шлях розвитку, який бере початок ще з часів рабовласництва. Представництво тією чи іншою мірою було визнано в Єгипті, Греції, римі та деяких інших державах. Однак, незважаючи на високий рівень професіоналізму, вишуканість і витонченість, римські юристи не створили грунтовної теорії представництва. Це пояснюється патріархальною природою римської економіки, широким застосуванням праці рабів. Римське контрактне право до V ст. характеризувалося обтяжливим формалізмом і вузькоперсональною природою договірних зв’язків. Діяв принцип: Per extraneam personam nobis adkuiri non potest – неможливе придбання на нашу користь через сторонню особу. Якщо до цього додати важливість, яку право надавало автономії особистості, стає зрозумілим, чому концепція представництва в римському праві не розвивалася. Лише за юстиніанської епохи (527 – 565 рр.) можна знайти ознаки зародження відповідної теорії. Римське право визнає за прокурором (proсurator) – повіреним у договорі доручення – загальні повноваження представництва (особа, яку представляють, була завжди великою родиною), а за інститором (inststor) – керуючим маєтком – обмежені повноваження представництва з продажу майна свого господаря. Відносини будуються за принципом непрямого представництва: усі придбання прокуратор і інститор роблять на своє ім’я. Виконавши доручення, вони повинні повернути довірителю все отримане: усі плоди та збільшення і навіть сплачене їм третіми особами неналежним чином. Представництво тут було найпримітивнішим: прокуратор за допомогою договору, який він укладав, не породжував ніяких прав для родини, яку він представляв, навпаки, остання виступала гарантом виконання прокуратором своїх обов’язків стосовно контрактанта.  Представництво ніколи не розглядалося римським правом як виконання доручення, як його наслідок, отже, помилковою є думка, що представництво веде своє походження від доручення.
Поступово звільняючись від багатьох догм римського права, середньовічне каноничне право акцентує увагу на волі сторін, внаслідок чого воно стає менш суворим у сфері укладання договорів: відбувається ослаблення вимог персонального характеру договорів.  Але і в цей період економічна реальність гальмує розвиток представництва: за часів середньовіччя цей інститут можна кваліфікувати як такий, що перебуває в зародковому стані.
Відомий голандський юрист і державний діяч Гуго Гроцій (1583 – 1645) був перший, кому вдалося узагальнено сформулювати теорію представництва, хоч і ціною перекручення його змісту. Так, з точки зору  Гроція, прокуратор дістає права безпосередньо на користь особи, яку представляють, за допомогою договору, який він укладає з третіми особами згідно з даним йому дорученням.
Не можна заперечити важливість теорії гроція, теорії, яка вперше в цивільному праві зафіксувала наслідки представництва, але варто констатувати, що представництво було розглянуто як результат доручення, яким воно є за своєю природою. 
Таке спрощене рішення вперше було використано в цивільному праві в  1792 році в Німеччині,  а також у 1804 році в Кодексі Наполеона.
Правові системи Бельгії, аргентини, бразилії, Чилі, більшості французьких ексколоній, канадської провінції Квебек, американського штату Луізіана, запозичили норми Кодексу Наполеона і, відповідно, розглядають представництво як результат доручення.
У другій половині ХІХ ст. кілька німецьких вчених взялися за виправлення фундаментальної помилки Гроція, наділивши представництво повною автономією. Йєрінг (1818 – 1892) і Лабан розробили систему, в якій представництво повністю відокремлене від доручення. Починаючи з поняття “procura” запровадженого в 1861 році, Лабан розвинув свою “теорію сепарації”, яка базується на суворому поділі між договором доручення, тобто договором між довірителем і повіреним, з одного боку, і повноваженнями представництва, тобто повноваженнями, які має представник – повірений для  укладання договору з третіми особами на користь особи, яку представляють – довірителя, з іншого боку.
Концепція Лабана була пом’якшена німецькою судовою практикою, у відповідності до якої особа, яку представляють, не несе відповідальності перед третьою особою, яка знала або мала знати, що представник, хоч і діяв формально в межах наданих йому повноважень, обманним шляхом перевищив їх.
Більшість держав закріпили у своїх правових системах автономію представництва. Такими країнами є Швейцарія, Туреччина, Греція, Швеція, Данія, Норвегія, фінляндія, Японія, Італія, держави колишнього СРСР (у тому числі Україна) та ін.
Цивільне законодавство республік колишнього СРСР, включаючи Україну, не мало законодавчого визначення представництва,  тому в юридичній науці були різноманітні погляди на його правову природу. Деякі автори розглядали представництво як діяльність,  інші – як  правовідношення,  тобто, це питання раніше було дискусійним. На сьогодні, це  дискусійне питання вирішилося на користь останніх, оскільки чинний Цивільний кодекс України, прийнятий 16 березня 2003 року, визначає представництво, як правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє (ст. 237 ЦК України).
Отже, під представництвом у цивільному праві України розуміється правовідношення, в силу якого правочин, що вчиняються однією особою (представником) від імені іншої особи, яку представляють у силу повноважень, що грунтуються на договорі, законі, акті органу юридичної особи та з інших законних підстав, безпосередньо створюють, змінюють та припиняють цивільні права й обов’язки особи, яку представляють.
Учасниками правовідносин представництва є три суб’єкти: особа, яку представляють, представник та третя особа, з якою в особи, яку представляють, внаслідок вчинення представником правочину, виникають цивільні права та обов’язки. Особою, яку представляють, може бути будь-яка юридична або фізична особа. Представником може бути як фізична, так і юридична особа.  Фізична особа може бути представником у випадку, якщо вона має повну цивільну дієздатність, тобто досягла вісімнадцяти років (повноліття) чи перебуває у зареєстрованому шлюбі до досягнення повноліття (ст. 34 Цк України). Разом з цим не може бути представником фізична особа, над якою встановлена опіка, піклування. Представником також може бути і фізична особа, яка ще не досягла вісімнадцяти років, але якій надана повна цивільна дієздатність, наприклад, особи, що досягли шістнадцяти років і працюють за трудовим договором чи записані матір’ю або батьком дитини, або бажають здійснювати підприємницьку діяльність (ст. 35 ЦК України).
Юридичні особи мають право виконувати йункції представника у будь-яких випадках, якщо це не суперечить їхній правоздатності, визначеній законом та їх установчими документами. Так, наприклад, не може бути представником при вчиненні правочинів з купівлі-продажу нерухомості банк або торговець цінними паперами, оскільки закон не дає їм права займатияс представницькою діяльністю у вказаній сфері. Здійснення фізичними та юридичними особами представництва з окремих видів діяльності, які вимагають наявності відповідних ліцензій, можливе лише після одержання такої ліцензії. Наприклад, не можуть здійснювати представницькі дії за договором доручення щодо укладення правочинів з цінними паперами юридичні особи, які не мають відповідних ліцензій на здійснення такого виду діяльності.
Але від представництва потрібно відрізняти осіб, діяльність яких зовнішньо схожа на представництво. Так, не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені (наприклад, комісіонер, який  за дорученням комітента за винагороду вчиняє один чи кілька правочинів від свого імені за рахунок комітента, або управитель, який за договором управління майном отримує від установника майно в управління та здійснює від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління, або вказаного ним вигодонабувача). Також не є представником особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів, оскільки її дії лише сприяють вчиненню правочину, тобто носять допоміжний характер, і не пов’язують сторони між собою юридичними обов’язками (ст. 237 ЦК України), або рукоприкладач, який підписує текст правочину за дорученням фізичної особи, яка внаслідок хвороби або фізичної вади не може підписатися власноручно (ст. 207 ЦК України).
Третьою особою, з якою представник від імені особи, яку він представляє. Вчиняє правочин, може бути будь-який учасник цивільних відносин (ст. 2 ЦК України), який має потрібну для вчинення правочину цивільну дієздатність.
Правовідносини з представництва за змістом поділяються на внутрішні та зовнішні.
До внутрішніх правовідносин належать правовідносини між представником та особою яку представляють, тобто правовідносини, що безпосередньо призводять до представницької діяльності. Як правило, вони визначаються договором доручення. Однак внутрішні правовідносини у представництві не ведуть до зовнішнього ефекту, який виявляється у діях представника щодо третіх осіб, а саме: у вчиненні представником, на підставі наданих йому повноважень, правочинів від імені особи, яку представляють, з третіми особами.
До зовнішних правовідносин у представництві належать правовідносини між представником та третьою особою. Правовідносини, що складаються між особою, яку представляють та третьою особою, є представницькими, оскільки у межах цих правовідносин права й обов’язки за правочином, вчиненим представником і третьою особою, безпосередньо виникають в особи, яку представляють.
Для здійснення представництва представнику потрібні відповідні повноваження, наявність яких є необхідною умовою для встановлення зовнішних правовідносин представництва між представником та третьою особою. Повноваження представника виражаються у праві останнього виступати від імені особи, яку він представляє. Для вчинення представником відповідних правочинів він повинен мати необхідний обсяг повноважень, оскільки інакше вчинений ним правочин буде вважатися таким, що не був вчинений. Розглядаючи повноваження представника, слід зазначити, що в науці цивільного права колишнього СРСР ек склалося єдиного погляду на їх юридичну природу. Деякі автори, наприклад, О. С. Іоффе, вважали, що повноваження представника у представництві є юридичним фактом, який визначає межі приєднання до правоздатності особи, яку представляють, дієздатності представника,  інші автори розглядали повноваження з представництва як суб’єктивне право, якому не протистоїть будь-який  обов’язок інших осіб,  чи вважали, що повноваженю представника протистоїть лише обов’язок особи, яку представляють, прийняти на себе усі юридичні наслідки дій представника,  чи вважали, що повноваженню представника протистоїть лише обов’язок особи, яку представляють, прийняти на себе усі юридичні наслідки дій представника,  або визначали повноваження як міру можливої поведінки представника щодо третіх осіб.  Отже, це питання в науці цивільного права ще й зараз є дискусійним. Вважається, що найбільш правильною є позиція авторів, які розглядають повноваження як особливе право особи, якому, на відміну від суб’єктивного права, не відповідає конкретний обов’язок особи, яку представляють, або третьої особи. Зазначене право може бути одночасно й обов’язком представника, наприклад, у випадку здійснення ним представницьких функцій у порядку виконання посадових обов’язків.
Закон містить окреімі обмеження щодо правочинів, які можуть бути вчинені представником (ст. 238 ЦК України). Так, представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Закон допускає представництво при здійсненні будь-яких правочинів, за винятком тих, що за своїм змістом можуть бути укладені лише особисто тією особою, яку він представляє. До останніх належать заповіт, довіренність та довічне утримання. Не можуть бути укладені фізичними особами через представника трудовий договір, а також такі акти цивільного стану, як укладення шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення (удочеріння) та інші, що мають особистий характер.
Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. Винятком з цього правила є комерційне представництво, при якому допускається одночасне представництво представником кількох сторін правочину, якщо на це є згода сторін або такий випадок передбачений законом (ст. 243 ЦК України).
Представництво у цивільних правовідносинах виникає на підставі юридичних фактів, визначених законодавством. Серед підстав виникнення представництва ст. 237 ЦК України визначає договір, закон, акт органу юридичної особи та інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства. ЦК України не визначає серед підстав виникнення представництва довіреності, оскільки остання видається при представництві, що грунтується на договорі або акту органу юридичної особи (ст. 244 ЦК України).
Перелік підстав представництва, зазначений у ст. 237 ЦК України, не є вичерпним, оскільки інші підстави, на яких може грунтуватися представництво, можуть бути встановлені актами цивільного законодавства. Наприклад, індосамент, вчинений на цінному папері, що обмежений тільки дорученням здійснювати права, посвідчені цінним папером, без передання цих прав індосату (ст. 197 ЦК України) та ін. 
 
2. Види представництва в Україні.
2.1. Представництво за законом.
Представництво яке виникає на підставі закону та адміністративного акта є обов’язковим, оскільки воно встановлюється незалежно від волі особи, яку представляють.
Коли  відносини представника виникають за прямою вказівкою закону, цей вид представництва називають законним. Стаття 242 Цивільного кодексу України стосується випадків так званого обов’язкового представництва, котре у даному випадку іменується “представництвом за законом”. Слід зазначити, до останній термін є не дуже точним, оскільки у більшості випадків для виникнення відносин представництва зобов’язуються законом або адміністративним актом до захисту прав недієздатних. Так, законними представниками неповнолітніх дітей виступають батьки, усиновителі та опікуни  є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей, опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною, законним представником у випадках, встановлених законом, може бути інша особа. Особливістю цього виду представництва є те, що особа, яку представляють, не бере участі у призначенні представника, повноваження представника безпосередньо визначаються законом.
Законими представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей є батьки. Це положення закріплене не лише у Цивільному кодексі України але й у сімейному кодексі. Право батьків представляти своїх малолітніх дітей грунтується на такій складній юридичній сукупності, як норма закону і подія (народження дитини), а для представництва батька до того ж потрібна наявність цивільного стану (шлюбу з матір’ю дитини), правочину (заява про визнання себе батьком дитини за відсутності шлюбу з матір’ю), рішення суду про визнання батьком дитини. Законими представниками малолітніх та неповнолітніх дітей є також усиновлювачи, котрі за своїм правовим становищем дорівнюються до батьків, їхнє право на представництво грунтується на нормі закону та рішенні про усиновлення.
Батьки (усиновлювачі) можуть укладати за неповнолітніх дітей будь-які угоди. Але управління майном дітей батьки (усиновлювачі) здійснюють за умови, що укладення угод не суперечить інтересам дітей.
Виникнення повноваження у опікуна грунтується на положеннях ч. 2 ст. 242 ЦК України, згідно з якою, є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, яка визнана недієздатною, а також на адміністративному акті (рішення про призначення опікуна).  У сукупності ці юридичні факти є достатньою умовою виникнення в опікуна повноваження для діяльності як законного представника. Тому при здійсненні ним діяльності від імені опікуваного необхідно подати відповідний документ про призначення опікуном.
Іноді внаслідок обставин, що склалися, в інтересах неповнолітніх діють особи, які перебувають з ними в спорідненості або свояцтві. Такі дії самі по собі не породжують прав і обов’язків для неповнолітніх. Це можливо за умови, що спеціальним актом такі особи визнані опікугами цих повнолітніх. Адміністративний акт подібного роду, звичайно, встановлює додаткові повноваження для опікунів. Закон не передбачає відмінностей в обсягу прав природних і призначених опікунів.
Опікуни здійснють усі дії, які міг би здійснити сам опікуваний, якби був дієздатним, але без дозволу органів опіки і піклування не мають права здійснювати від імені опікуваних правочини, що істотно зачіпають майнові інтереси останніх. Дозвіл органу опіки і піклування, що видається опікуну на здійснення такого правочину, встановлює для нього додаткові повноваження крім тих, що вже передбачені законом.
Піклувальники не виступають як представники підопічного за законом. Вони сприяють неповнолітнім у здісненні ними їхніх прав, і тільки у разі хвороби неповнолітнього, яка перешкоджає особистому укладенню правочину або при веденні справ неповнолітнього у суді чи інших установах, піклувальники виступають як представники підопічного.
Також, опіка та піклування можуть встановлюватися судом.
Суд встановлює:
1) опіку над фізичною особою  у разі визнання її недієздатною;
2) піклування над фізичною особою у разі обмеження її цивільної дієздатності;
3) опіку над малолітньою особою та піклування над неповнолітньою особою, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вони позбавлені батьківського піклування.
Опіка або піклування встановлюється за місцем проживання фізичної особи, яка потребує опіки чи піклування, або за місцем проживання опікуна чи піклувальника.
Опікуна або піклувальника призначає орган опіки та піклування. Опікуном або піклувальником може бути лише фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Фізична особа може бути призначена опікуном або піклувальником лише за її письмовою заявою. Опікун або піклувальник призначаються переважно з осіб, які перебувають у сімейних, родинних відносинах з підопічним, з урахуванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати обов’зки опікуна чи піклувальника.
Фізичній особі може бути призначено одного або кількох опікунів чи піклувальників.
Опікуном або піклувальником не може бути фізична особа:
1) яка позбавлена батьківських прав, якщо ці права не були поновлені;
2) поведінка та інтереси якої суперечать інтересам фізичної особи, яка потребує опіки або піклування.
До встановлення опіки або піклування і призначення опікуна чи піклувальника опіку або піклування над фізичною особою здійснює відповідний орган опіки та піклування.
Якщо над фізичною особою, яка перебуває у нвічальному закладі, закладі охорони здоров’я або закладі соціального захисту населення, не встановлено опіку чи піклування або не призначено опікуна чи піклувальника, опіку або піклування над нею здійснює цей заклад.
Частина 3 статті 242 Цивільного кодексу україни передбачає, що законним представником у випадках, встановлених законом, може бути інша особа.
Випадки представництва згідно із законом передбачаються, наприклад, Законом України “Про господарські товариства”, стаття 48 якого передбачає, що голова правління акціонерного товариства має право без довіреності діяти від імені товариства.
Різновидом обов’зкового представництва є так зване статутне представництво, за яким представниками виступають уповноважені організації, яким їхніми установчими документами надано право представляти інтереси членів цих організацій. До вказаного представництва слід віднести представництво об’єднаннями громадян законнимх інтересів своїх членів (учасників) у державних та громадських органах (ст. 20 Закону України “Про об’єднання громадян”) або представництво профспілками трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілок в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, відносинах з роботодавцями, а також з іншими об’єднаннями громадян (ст. 19 Закону України “Про профісійні спілки, їх права та гарантії їх діяльності”). Обсяг повноважень представника та їх зміст при статутному представництві визначається законом та установчими документами уповноважених організацій.
Виникнення повноважень закон пов’язує також із фактом спільного господарювання, спільності майна. Виходячи з цього, при здійсненні одним із подружжя правочинів для спільного сімейного господарства, він виступає як особа, що діє від імені і в інтересах також іншого з подружжя, тому що  згода останнього на здійснення такого правочину передбачається 9за винятком тих, що виходять за межі побутових).
 
2.2. Представництво за довіреністю.

Представництво яке грунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю.
Довіреність – це письмовий документ, що видається представнику тим, кого представляють, для представництва перед третіми особами.
Залежно від обсягу повноважень, що надаються повіреному особою, котру він представляє, виокремлюєть два види довіреності:
1) Загальна довіреність;
2) Спеціальна (у тому числі разова) довіреність.
Загальна (генеральна) довіреність уповноважує представника на здійснення правочинів та інших юридичних дій різного характеру.
Спеціальна довіреність надає повноваження на здійснення юридичних дій або правочинів певного типу. Якщо той, кого представляють, уповноважує на здійснення якого-небудь одного правочину або юридичної дії, то спеціальна довіреність у цьому випадку буде називатися разовою довіреністю. Така довіреність видається, наприклад, юристам для захисту інтересів організацій у сіді тощо.
Довіреність призначається для третіх осіб, які з її тексту дізнаються, якими повноваженнями наділений представник. Для самого повіреного довіреність ніяких самостійних прав на майно, яке отримане для здійснення угоди, не породжує.
Видача довіреності є одностороннім правочином, і порядок її посвідчення підкорюється правилам ЦК України, що стосуються правочинів взагалі. Основні правила видачі довіреності викладено у Законі України “Про нотаріат”.
Юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видання з боку представника. Повноваження виникає незалежно від згоди останнього, і правильно оформлена довіреність дійсна у будь-якому разі тому, що повноваження, яке виникає у представника, не зачіпає його майнових або особистих немайнових прав. Інша річ, що здійснення цього повноваження залежить від представника, оскільки він сам вирішує, чи використатидовіреність для здійснення діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовитися від неї.
Довіреність є іменним документом, а тому в ній обов’язково повинно бути вказано, хто і кому видав довіреність.
З визначення довіреності можна зробити висновок, що довіреність здійснюється тільки в письмовій формі. При цьому потрібно зазначити, що конкретно необхідної форми довіреності як документа немає, головне, щоб були письмово виражені повноваження особи, якій видається довіреність, а як саме це буде виглядати, вирішального значення не має (наприклад, як довіреність може бути використано лист, в якому одна особа наділяє іншу особу повноваженнями на здійснення угоди від її імені і в її інтересах).
Представництво за довіреністю може грунтуватися на акті органу юридичної особи. У цьому випадку такий акт має бути оформлений належним чином (підписаний керівником, завірений печаткою юридичної особи тощо).
Частина 3 статті 244 Цивільного кодексу України визначає довіреність як письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.
Звідси випливає низка вимог до довіреності. По-перше, вона може бути вчинена лише у письмовій формі. По-друге, як кожен документ, вона має містити необхідні реквізити: вказівку на суб’єкти, місце, дату видачі тощо. По-третє, у довіреності має бути зазначено обсяг повноважень, наданий представникові тим, кого представляють.
Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі. Таке положення випливає з того, що довіреність як документ, що підтверджує повноваження представника, адресована тим особам, з ким можливе укладання правочинів від імені особи, яка видала довіреність. Оскільки йдеться про врахування саме їхніх інтересів, то й право на ознайомлення з довіреністю існує, передусім, у них.
 
2.3. Комерційне представництво.

Останнім часом дедалі більшого поширення набуває представництво, яке здійснюється особами, які не перебувають у службових відносинах з суб’єктами господарювання, а є самостійними комерційними представниками і мають постійні повноваження надавати послуги по укладенню правочинів щодо інших суб’єктів. Якщо юридична особа, що є підприємницьким товариством, володіє відповідною правоздатністю, систематично виконує функції представника від імені інших суб’єктів підприємницької діяльності, то таке представництво є комерційним і на нього поширюються спеціальні правила, встановлені Цивільним кодексом України та іншими законодавчими актами. Особливістю суб’єктивного складу відносин комерційного представництва є те, що комерційними представниками можуть бути юридичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності, які засновані у встановленому законом порядку та фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності.
Комерційне представництво грунтується на нормах, за деякими винятками, встановлених для представництва, і є видом добровільного представництва з особливим суб’єктним складом і сферою застосування. До особливостей здійснення комерційного представництва необхідно віднести предмет, системний характер дій комерційного представника, оплатність договору. Крім того, до особливостей комерційного представництва можна віднести те, що комерційний представник має право одночасно представляти різні сторони в угоді, якщо на це їхня згода або якщо така можливість передбачена законом. У будь-якому випадку інтереси осіб, що представляються, мають пріоритет стосовно інтересів самого комерційного представника. Комерційний представник зобов’язаний виконувати дане йому доручення з дбайливістю звичайного підприємця. Не допускається здійснення угод комерційним представником від імені особи, яку він представляє у відношенні себе особисто.
У світовій практиці комерційний представник може:
1) приймати на себе зобов’язання здійснювати певні юридичні дії від імені і за рахунок особи, що представляється;
2) приймати на себе зобов’язання здійснювати певні юридичні дії від свого імені, але за рахунок особи, що представляється;
3) приймати на себе зобов’язання здійснювати певні фактичні дії (наприклад, сприяння в пошуку нових контрагентів і проведенні переговорів з метою укладення з ними контрактів, які однак укладаються безпосередньо між собою, що представляється, і третьою особою).
Комерційним представництвом може бути визнана брокерська діяльність професійних учасників ринку цінних паперів. До числа комерційних представників можна також віднести страхових агентів – фізичних і юридичних осіб, які діють від імені і за дорученням страховика.
Договір на комерційне представництво передбачається оплатним.   Особа, яка представляється, зобов’язана сплатити представнику винагороду за вчинені дії, крім випадків, коли в самому договорі мається вказівка на його безоплатний характер. Якщо така вказівка відсутня, і одночасно договором не встановлено розмір винагороди і порядок його сплати, особа, яка представляється, оплачує за комерційне представництво суму, що за порівняних обставин звичайно стягується за послуги аналогічного характеру (ст. 632 ЦК). Крім того, представник має право на відшкодування витрат, які він зазнав при виконанні доручення. Коли угода укладена від імені декількох підприємців одночасно, витрати поділяються в рівних частках, якщо інше не передбачено угодою між ними.
З огляду на специфіку підприємницького обороту, на комерційного представника покладається особливий обов’язок – зберігати в таємниці відомості про укладанні правочинів і після того, як відносини комерційного представництва припинилися, про що повинно бути зазначено в договорі.
Підставою для здійснення комерційного представництва може бути цивільно-правовий або трудовий договір.
У правозастосовчій діяльності відносини комерційного представництва реалізуються в договорах доручення, комісії, агентських, брокерських угодах. Однак, ч. 2 ст. 237 ЦК передбачає, що не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому угод. Тому можна зробити висновок про те, що комерційне представництво здійснюється, як правило, на підставі договору доручення (Глава 66 ЦК України). Цей договір повинен визначати обсяг наданих комерційному представнику повноважень та порядок їх реалізації. Повноваження комерційного представника також можуть бути підтверджені довіреністю.
Особливості комерційного представництва в окремих сферах підприємницької діяльності встановлюються законом. Так, наприклад, комерційному представнику може бути надане на певний строк виключне право щодо укладання угод від імені та за рахунок довірителя та (або) на певній території (ст. 1000 ЦК). Довіритель у цьому випадку не має права призначати на цій території інших комерційних представників. Крім того,  існують інші особливості, передбачені Цивільним кодексом України, щодо виконання доручення комерційним представником (ст. 1004 ЦК), припинення договору комерційного представництва (ст. 1008 ЦК), наслідків припинення договору доручення, за яким повірений діяв як комерційний представник (ст. 1009 ЦК).
Отже, комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладанні ними договорів у сфері підприємницької діяльності. За підставами свого виникнення комерційне представництво грунтується на договорі, укладеному між комерційним представником та особою, яку він представляє. За своєю правовою природою цей договір є договором доручення (ст. 1000 ЦК України). Норми глави 68 ЦК України, що регулюють договір доручення, визначають деякі його особливості у комерційному представництві, наприклад, у частині виконання доручення довіреним (ст. 1004 ЦК) або припинення договору доручення (ст. 1008 ЦК). Що ж до підтвердження повноважень комерційного представника на вчинення правочинів, то вони можуть бути підтверджені як письмовим договором між ним та особою, яку він представляє, так і  довіреністю (ст. 244 ЦК України).
Для комерційних представників закон допускає одночасне представництво різних сторін правочину за їх згодою і в інших випадках, встановлених законом. З вказаної норми закону варто зробити висновок, що комерційне представництво суттєво відрізняється від інших видів представництва, оскільки при звичайному представництві вчинення таких правочинів заборонене законом (ст. 238 ЦК України).
Комерційне представництво має свої особливості. По-перше, оскільки комерційне представництво відбувається у сфері підприємницької діяльності, а її суб’єктом є особа, яка постійно представляє підприємців при укладанні договорів, комерційним представником може  бути лише суб’єкт підприємницької діяльності.
По-друге, можливість здійснення такого представництва поставлена законоом у залежність від наявності у комерційного представника відповіднихповноважень на укладання договору від усіх його сторін. Тобто комерційні представники можуть вчиняти правочини, будучи представниками сторін (наприклад, орендодавця та орендаря, продавця і покупця) за наявності повноважень від обох сторін договору, які визначені у договорах, укладених сторонами з комерційним представником, чи у виданих сторонами на підставі цих договорів довіреностях.
По-третє, оскільки комерційне представництво є підприємницькою діяльністю, договори доручення, що укладаються сторонами з комерційним представником, мають відплатний характер. Конструкція ст. 243 ЦК України визначає можливість регулювання комерцйіного представництва в окремих сферах підприємницької діяльності й іншими законодавчими актами. 
 
Розділ 3.  Правові наслідки вчинення правочину представником

Представництво нерідко є необхідним засобом реалізації цивільних прав, що належать особі, і виконання нею її обов’язків. Однак коло дій, які можуть бути здійснені за допомогою представництва, не  є безмежним. Зокрема, ч. 1 ст. 238 ЦК України вказує, що представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Це означає, що опікун, призначений малолітньому, може самостійно вчинити лише дрібні побутові правочини.
Не допускається укладення через представника правочину, який за своїм характером може вчинятися тільки особисто тією особою, яку він представляє, а також інших правочинів вказаних у законі. Наприклад, договір довічного утримання, заповіт, трудовий договір, реєстрація шлюбу, всиновлення, тощо – це ті юридичні дії, які мають здійснюватися особисто.
Усі юридичні дії представник зобов’язаний здійснювати в інтересах того, кого представляє. З метою захисту цивільних прав та інтересів того, кого представляють, законом встановлена заборона укладення угоди представником відносно себе особисто, або відносно іншої особи, представником якої він одночасно є. Наприклад, опікун не може укладати угоди зі своїм підопічним, а також представляти його при укладанні угод або веденні судової справи між підопічним і своїми близькими родичами.
Логічно припустити, що при згоді тих, кого представник одночасно представляє, такі дії можуть бути допущені. Така ситуація передбачена ст. 243 ЦК, частина 3 якої встановлює, що комерційне представництво одночасно кількох сторін правочину допускається за згодою цих сторін та в інших випадках, встановлених законом.  Отже, коли особа постійно виступає від імені підприємців при укладанні ними договорів у сфері підприємницької діяльності, то за їхньою згодою вона може представляти різні сторони правочину (ст. 243 ЦК).
Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє (ст. 239 ЦК України). При відсутності в особи, яка виступає як представник, повноважень на вчинення правочину від імені іншої особи вчинений таким представником правочин створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку представляють, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою (ст. 241 ЦК України). Правочин вважається схваленим, зокрема, у тому разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. 
Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, робить правочин дійсним з моменту його вчинення, тобто наступне його схвалення діє за зворотною силою.
Схвалення правочину особою, яку представляють, за своєю правовою природою є одностороннім правочином. Зазначений правочин може бути вчинений особою, від імені якої він був вчинений представником, у письмовій формі шляхом направлення окремого документа, наприклад листи, телеграми, телетайпограми, до представника чи іншого учасника правочину або написання вказівки про схвалення правочину на примірнику самого правочину, наприклад договору.
Для правочинів, які не потребують письмової форми, можливе їх схвалення в усній формі. Схвалення правочинів, вчинених представником, можливе і шляхом здійснення особою, яку представляли, конклюдентних дій, які свідчили б про прийняття виконання, наприклад, здійснення платежу другій стороні, передача майна, надання робіт, послуг. Схвалення правочину має бути надано у строки, встановлені при вчиненні правочину, або в ммежах потрібного для цього часу.
“перевищення повноваження” – це довільне збільшення представником обсягу права на здійснення правочинів, який встановлено вказівками того, кого представляють, або нормами права.
Як свідчить судова та арбітражна практика, непоодинокими є випадки, коли представники укладають угоди з перевищенням наданих їм повноважень або взагалі не маючи повноважень. У роз’ясненні Вищого арбітражного суду України “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними” від 12 березня 1999 року зазначається, що у разі коли угода укладена представником юридичної особи або керівником її відокремленого підрозділу без належних повноважень на її укладання або з перевищенням цих повноважень, вона має бути визнана недійсною, такою, що не відповідає вимогам закону. При цьому припущення про те, що сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника юридичної особи або керівника її відокремленого підрозділу повноважень