Лучшие автора конкурса
1. saleon@bk.ru (274)
4. patr1cia@i.ua (45)
Мир, в котором я живу:
Результат
Архив

Главная / База платных работ / Журналистика / Дослідницька публіцистика Джеймса Мейса про Голодомор в Україні 1932-1933 рр. на сторінках газети „День”


Дослідницька публіцистика Джеймса Мейса про Голодомор в Україні 1932-1933 рр. на сторінках газети „День” - Журналистика - Скачать


Фамилия, Имя (Ник) Таня
E-Mail fedchyk@ukr.net
Название работы Дослідницька публіцистика Джеймса Мейса про Голодомор в Україні 1932-1933 рр. на сторінках газети „День”
Объем работы 69 ст.
Тема Журналистика
Вид работы Другое
Цена 250 грн
Файл zmst__ta_chastina_diplomno_roboti_z_golodomoru.zip
Дополнительная информация Актуально, диплом захищено на відмінно.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. І.ФРАНКА

 

Кафедра зарубіжної преси
та інформації


Дослідницька публіцистика Джеймса Мейса про Голодомор
в Україні 1932-1933 рр.
на сторінках газети  „День”

 

 

 

Дипломна робота
студентки VI курсу
ф-ту журналістики
групи ЖРН-62з
Приходько Т.С.


Керівник:
асистент
Квасниця О.Ю.

 

 
Львів -- 2005
Зміст

ВСТУП..........................................4
1. МЕЙС ЯК НАУКОВЕЦЬ І ПУБЛІЦИСТ
1.1. З життя дослідника.....................10
1.2. Основні засади і принципи творчості....12
1.3. Український народ очима американського професора......................................19
1.4. Творчий доробок........................23

2. ПИТАННЯ ГОЛОДОМОРУ У ПУБЛІЦИСТИЧНОМУ ДИСКУРСІ ДЖЕЙМСА МЕЙСА НА ШПАЛЬТАХ  „ДНЯ”
 Становлення історичної правди - місія науковця.......................................27
 Факт очевидний: Голодомор 1932-33 рр. - геноцид українського народу............................33
 Наслідки геноциду......................39
 Творчість Дюранті як приклад  „лжежурналістики”..............................53
 Правда і справедливість та їх вплив на формування історичної свідомості нації.........57
ВИСНОВКИ.......................................63
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ..............................66

 

 

 

 

 

 

 

О, краю рідний, Україно!
Перед тобою на коліна
Стаю й схиляюся німим,
Як перед Господом святим...
З  „Великої руїни”

 

 

 

 

 

В с т у п
Понад 70 літ тому з усією жорстокістю і невблаганністю була зреалізована чи не найбільша в історії людства акція геноциду - голодомор 1932-33 років проти української нації.
Існують різні визначення терміну "геноцид" в енциклопедіях, в довідковій літературі, наукових виданнях. У стислому, формулюванні це різновид національної політики, спрямований проти конкретного етносу з метою його повного зникнення шляхом фізичного винищення.
А в резолюції ООН про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, прийнятій Генеральною Асамблеєю 9 грудня 1948 року, геноцид означає акт, учинений з наміром знищити повністю або частково національну, етнічну, расову чи релігійну групу, зокрема сумісне створення для членів групи таких умов життя, розрахованих на проведення її фізичного знищення повністю або частково.
Таким чином у нас не повинно бути сумніву, що звинувачення в геноциді має пряме відношення до сталінського режиму за його дії в Україні. Утвердження в УРСР тоталітарного ладу супроводжувалося нечуваними акціями упокорення, широкомасштабними репресіями, застосованими до українських селян, оскільки вони здебільшого були незгодні з політикою більшовицького режиму. Внаслідок цієї політики було згублено, приречено на зубожіння та вимирання мільйони сільського населення.
Комуністична система, утверджуючи владу  і прагнучи довершити чорну роботу радянських чиновників щодо ліквідації української нації як такої, у центрі хліборобства, звідки розійшлося по світу саме поняття про хліб, влаштувала нечуваний і небачений геноцид.
Але, як відомо, страшні факти цього терору якнайретельніше замовчувався і приховувалися тодішнім правлячим режимом. Та, незважаючи на всі заперечення більшовицької преси і заходи московського уряду, факт жахливої катастрофи в Україні був відомий у цілій Європі і не тільки.  „Європейська громадськість була зацікавлена голодомором 1932-1933 років не лише через сенсаційність цього явища, а й переважно з погляду національно-політичного.”[44] Адже, жертвами страшного голодомору стали тільки в Україні, за підрахунками різних дослідників, від 7 до 15 мільйонів людей”. [45] Хоча точної цифри сьогодні ніхто не зможе назвати: більшість документів або знищено, або ж і досі не віднайдено. Живі ж свідки стверджують, що вимирали тоді цілі родини, бо влада вимітала з хат все до зернини. Коли, де, в якій країні відбувалося щось схоже?.. Ким і чому грабувалося українське селянство?.. З якою метою?.. Чому мільйони ні в чому невинних українців в результаті такої комуністичної політики загинули голодною смертю?...   Відповіді на всі ці запитання протягом кількох десятиріч намагаються знайти різні дослідники. Не зважаючи на те, що маса фактів приховувалася різними способами та замовчувалася, на  сьогодні українські вчені провели значну роботу з вивчення багатьох документів в тому числі і нових, раніше невідомих, а також переосмислення історичних процесів, що відбувалися в українському суспільстві 1932-1933 рр. та підготували чимало монографій, аналітичних статей, брошур, статистичних розвідок тощо.
Але слід наголосити, що встановлення достовірності незаперечності фактів злочину далеко не завершений процес. Як казав Шиллер,  „Світова історія - це світовий суд”, і цей афоризм не виглядає сьогодні претензійним, адже встановлення фактів означає і встановлення чиєїсь відповідальності. Повною мірою це стосується і голодомору в Україні. Ми повинні, не зважаючи ні на які перепони політичного характеру, добитися істини і правди про цей голодомор, геноцид, докопатися до його суті і першопричин, щоб запобігти подібним явищам у історії людства.
Як свідчать документи, виявлені і проаналізовані фахівцями, спогади очевидців та жертв голодомору, котрим пощастило вижити, саме такі дії були застосовані проти нашого народу носіями тоталітарного режиму, насамперед Сталіним та його найближчим оточенням. Нашому народу, як і світовій громадськості, необхідно розкрити всю правду про страхітливі події 1932-33 років, особливо це стосується молоді, яка зобов’язана це пам’ятати.
Цікавими з огляду на означену проблему є відомі у всьому світі праці професора Джеймса  Мейса, який наприкінці 80-х рр. ХХ століття був виконавчим директором комісії Конгресу США, що збирала свідчення людей, що пережили українську Голгофу 30-х років минулого століття. У своїх працях дослідник висвітлював політичні настрої селян у 1932–1933 роках, аналізував документи, що розкривають реакцію селян на терор голодом, до якого вдався сталінський режим. Джеймс Мейс ішов до історичної правди кілька десятиліть. Він не тільки вивчив усі доступні йому архіви, але й опитав багатьох свідків, яким дивом вдалося вислизнути з обіймів  „совєтів”. 
Тож, аби переконатися в тому, що американський професор зробив чималий внесок у викриття та визнання акції геноциду - голодомору 1932-33 років проти української нації, ми ставимо собі за мету дослідити публіцистику Джеймса Мейса про голодомор в Україні на сторінках газети  „День”.  А нашим основним завданням буде вивчити та переосмислити творчий доробок дослідника.
Звичайно, не у нас перших викликає зацікавленість тема Голодомору. Її доводилося досліджувати багатьом вченим, історикам... А це, зокрема, Р.Конквесту, Н.Дзюбенко-Мейс, С.Дяченко, А.Яценку, М.Житарюку та іншим. Тим не менше, ми спробуємо переосмислити, по-своєму розглянути факти голодомору в Україні, викриті Джеймсом Мейсом у його публікаціях, вміщених у газеті „День”.  А на прикладі особи Дюранті, яку розкритиковує професор, намагатимемося показати, довести, що шляхетна мета журналістики полягає в тому, щоб не тільки інформувати, а  перш за все говорити правду. В цьому, в деякій мірі, і полягатиме новизна нашого дослідження.
Вважаємо доцільним детальніше вивчити деякі виступи професора Джеймса Мейса, щоб знайти відповіді зокрема на такі питання як: Чи був Голодомор геноцидом? Хто винен у тому, що сталося з українцями? Як нам подолати наслідки цієї трагедії, які, як і раніше, даються взнаки? А з’ясування цих істин є досить злободенним. Тому актуальність нашого дослідження очевидна.
Аналізуючи  праці професора спробуємо  дослідити  та зрозуміти, чому ж саме корінний американець взявся за доведення факту Голодомору в 1932-33 років в Україні і навіщо це йому потрібно було. А найдоцільніше, думаємо, розглянути деякі з останніх його праць. Адже в них він підсумовує всю свою роботу зроблену впродовж не одного десятиліття. У них він викриває нові факти голодомору в Україні 1932-1933 років, які раніше були під грифом  „цілком таємно”  і завдяки котрим тепер Голодомор 30-х визнано геноцидом проти українського народу.
Отож об’єктом нашого дослідження буде дослідницька публіцистика Джеймса Мейса, а предметом - наукові праці, публікації в гагеті  „День”. Розглянемо зокрема статті, опубліковані у 2002-2003 роках, такі як  „Ваші мертві вибрали мене”,  „Ганебна Пулітцерівська премія Дюранті”,  „Геноцид в Україні – „доведено!...”,  „Заперечення очевидного”,  „Пам’ять і справедливість: їх не уникнути”,  „Урок геноциду”.
Структура наукового дослідження складається із  „Вступу”, І розділу  „Мейс як науковець і публіцист”,  в якому розповідаємо, зокрема, про особистість американського професора, та ІІ розділу „Питання Голодомору в публіцистичному дискурсі Джеймса Мейса на шпальтах  „Дня””,  де досліджуємо окремі його праці, висновків та списку літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

МЕЙС ЯК НАУКОВЕЦЬ І ПУБЛІЦИСТ

З життя дослідника
"Мені судилася така доля,
що ваші мертві вибрали мене"
Джеймс Мейс

Джеймс Мейс народився 18 лютого 1953 року в місті Муской (штат Оклахома) у США. Після здобуття вищої освіти докторську дисертацію захистив у Мічіганському університеті.
Його тема «Комунізм і дилеми національного розвитку», присвячена національному комунізму в радянській Україні 1918-1933 рр. - не знаходила підтримки серед «рожевої» професури, яка ні на йоту не відійшла від «вєлікой і нєдєлімой». Але правда має нездоланну силу, і молодий науковець обирає дорогу сміливих. Він працює професором Альбертського університету, вивчає українську мову, досліджує творчість сміливців українського «розстріляного відродження».
 Впродовж 1983 - 1986 років разом з Робертом Конквестом збирав та опрацьовував матеріали до книги “Жнива скорботи”,  яку вважають одним з найважливіших і найталановитіших досліджень українського національного буття у двадцятому столітті. У 1986 р. доктор Мейс очолює Комісію конгресу і президента США з питань вивчення голоду в Україні, результатом чого був рапорт американському конгресові і три томи свідчень, котрі неспростовно доводили, що голод 33-го року був організованим геноцидом. Просовєтська «прогресивна» професура сприйняла таку активну позицію як виклик і навіть закид їй у некомпетентності.
1990—1991 – старший науковий співробітник, займається програмою з вивчення національностей Сибіру.
Прийнявши православне хрещення ще від Патріарха Мстислава, 1993 року переїжджає до України. Тисяча дев’ятсот дев’яносто четвертого року одружився з письменницею Наталею Дзюбенко. Працює професором політології Києво-Могилянської академії.
У своїх наукових переконаннях він, як завжди, непохитний. Про його позицію можна судити з того, що інформацію він брав із найнадійніших, переважно англомовних джерел, про факти судив об’єктивно і безоглядно. Його публікації були бажаними на сторінках українських журналів і газет. Їх нараховується до 4 тисяч: переважно в журналі «Політична думка», де він був заступником редактора, в «Сучасності» і газеті «День», де доктор Мейс видавав англомовну версію. До останку він працював професором Києво-Могилянської академії, а 2001-2002 роках був професором Міжнародного Християнського університету. Був нагороджений від організації „Жіноча громада” титулом  „Перший лицар України”,  а також отримав премію журналу  „Сучасність”  за кращу статтю 1995 року в категорії  „Наукові праці та публіцистика”.
Жив Джеймс Мейс скромно і не користувався тією популярністю, яку повинен би мати один із найкращих репрезентантів України на різних міжнародних форумах і конференціях. Раптово помер 5 травня 2004 року. Після смерті, згідно із заповіддю, 6 травня цього року похований у Києві на Байковому цвинтарі.

Основні засади іпринципи творчості

Більше  двадцяти років американець Джеймс Мейс робив усе, що в його силах, щоб відкрити і розповісти світові, зокрема й самим українцям, страшну правду про Голодомор в Україні 1932 — 1933 років. Не маючи в жилах ані краплини української крові (крім тієї, що потрапила до нього, коли українські журналісти стали донорами для професора під час його тяжкої хвороби), він відчував біль нашого народу, безумовно, сильніше, ніж деякі корінні українці. Однак на превеликий жаль, для більшості українців його ім'я нічого не говорить. І у світі, і в Україні його знало дуже вузьке коло людей: фахівці-історики голодомору, працівники політологічного журналу  "Політична думка",  англомовну версію якого він редагував, журналісти газети  "День",  в котру він дописував, читачі згаданих видань та студенти Києво-Могилянської академії, де Джеймс Мейс викладав на кафедрі політології.
І все ж, дізнавшись про цю людину, до неї не можна не пройнятися симпатією та повагою, адже він зробив для нашої країни та для українців стільки, скільки не зробила більшість людей, що народилися тут.
Коли Мейсу довелося дізнатися про наслідки діяльності тоталітарного режиму в Радянському Союзі, він знайшов у собі сміливість змінити свої ліві погляди, на що досі не наважилося не лише багато українських науковців, але й відомі вчені-радянологи на Заході. Хоча після цього він не став ні антикомуністом, ні ще якимось  "істом".  Він просто став гуманістом, який не міг терпіти насильства над будь-яким народом. Мейс наважився стати головою комісії Конгресу з дослідження голодомору, після чого довго не міг знайти роботи.
Потім дослідник зробив вчинок, на який жоден "совок" не наважиться. На початку 1990-х років він назавжди переїхав жити та працювати в Україну. Переїхав, знаючи яким був стан нашої країни в той час. Мейс навчився жити на зарплату українського університетського викладача, навіть призвичаївся до українського побуту.
Джеймс Мейс казав про себе:  "Мені судилася така доля, що ваші мертві вибрали мене. Не можна займатися історією голокосту та не стати хоч би напівєвреєм, як не можна займатися історією голодомору й не стати хоча б напівукраїнцем" [18]. Хоча, думаючи про людину, яка багато зробила для української історії просто тому, що пройнялася долею нашого народу, хочеться запитати себе, чи не був Мейс справжнім українцем, на відміну від нас? Дійсно він був надзвичайно відданим, сміливим, неоцінимим другом для України й американської української громади. Як висловлюється вже після смерті Джеймса Мейса Орест Дейчаківський (Гельсіньський комітет США):  „Мало хто зробив більше як цей першокласний вчений для того, щоб привернути увагу світової громадськості до суті та масштабів  українського Голодомору-геноциду”. [6] А багатолітній в’язень сумління, громадський діяч Василь Овсієнко дає таку вичерпну оцінку доробкові професора Мейса:  „Серце віддане Україні”.  Краще і не скажеш.
Письменник Микола Рябчук, уродженець Луцька, характеризуючи особистість Джеймса Мейса в українському ракурсі, зізнався:  „Корінніший від корінних”.  Цю ж тему розвинула київська журналістка Валентина Осипова, яка, „вдумуючись, зрозуміла, що не обов’язково мати українське коріння з діда-прадіда, будучи українцем. Можна мати прапрадідів індіанського походження й бути стовідсотковим українцем... Хто б з такою щирістю й пориванням прагнув навчити українців любити Україну...” [2]
Правду кажучи, Україні пощастило, що у 1986-1987 роках Мейс був виконавчим директором комісії дослідників (юристів та істориків) при Конгресі Сполучених Штатів, які взялися дати оцінку українському голоду 1932-1933 років. Під його керівництвом комісія чи не перша на Заході не побоялася вголос сказати правду, якою б політнекоректною вона не була – це був злочин комуністів проти українців і всього людства. Це був Голодомор.
Джеймс Мейс йшов до встановлення історичної правди кілька десятиліть. Ще у 1982 році на міжнародній конференції про Голокост і Геноцид він заявив: „Щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, українську історію у розумінні народу, знищити Україну як таку. Калькуляція дуже проста і вкрай примітивна: нема народу, отже нема окремої країни, а в результаті — нема проблем”[34].
Він не тільки вивчив усі доступні йому архіви, але й опитав багатьох свідків, яким дивом пізніше вдалося вислизнути з обіймів Совєтів.  „Уже у 90-х роках, за незалежної України, він подарував 200 годин аудіозаписів безцінних свідчень Парламентській бібліотеці у Києві. За якийсь час виявилося, що дослідники не мають можливості ними користуватися, а плівки розкидані по підлозі, деякі з них безнадійно зіпсуті”[7].
Мейс із обуренням згадував позицію декого із західних славістів,  „совєтологів”  й інших знавців радянського тоталітаризму, які відмовлялися визнати, по-перше, жахливу численність жертв цього комуністичного експерименту, а, по-друге, відповідальність за свою злочинну сліпоту – бо саме 33-го офіційний Вашингтон визнав СРСР і встановив із кремлівськими людоїдами дипломатичні зносини.
Аркадій Сидорук спеціально для  „Телекритики”  аргументовано підтверджує те, з яким запалом Джеймс Мейс відшукував факти, свідків  терору вчиненого радянською владою над українським народом.  І безсумніву, для нього ж то було не тільки пошуком історичної правди, а й тяжким моральним випробуванням.  „Я дивився в очі дідусям і бабусям, які пронесли пам'ять про жах цієї вселенської трагедії через усе життя, – згадує він. – Так у становищі дослідника голодомору починалася моя довга дорога інтелектуального пекла, яка й привела мене згодом в Україну й тут залишила”.[41]  
Любов Джеймса Мейса до нашої землі була водночас солодкою і гіркою. Солодкою, бо він самовіддано любив Україну та українців, пройнявшись їхньою трагічною історичною долею, їхнім болем. Як зазначає Аркадій Сидорук:  „Він вважав українців не натовпом недоумків у стилі Вєрки Сердючки, а  „одним з найталановитіших і найспівучіших народів у світі”,  був переконаний, що український народ зробив величезний внесок у світову цивілізацію, який людство ще не осмислило й не оцінило. “Українська мова – це частка світової культури, український народ – це член великої сім‘ї народів світу. Він має право на існування, розвиток і самозахист”, – наголошував він у статті, присвяченій своєму однодумцеві, видатному українцю-меценату Петру Яцику.” [41]
Однак любов Джеймса до України була і до певної міри трагічною. Його звинувачували в упередженості і навіть в українському націоналізмі, хоч хіба його в певному сенсі можна було назвати індіанським націоналістом. Але він завжди хотів щасливої долі для України, він проте ніколи не хотів нікого і ні в чому переконувати. Просто доводив: Україна може жити власним життям і мати власну щасливу долю.
Так, більшу частину своєї професійної кар’єри професор Мейс присвятив дослідженню української історії, захищаючи твердження, що голод у радянській Україні на початку 30-х років був актом сталінського геноциду.  „Доктор Мейс доклав чимало зусиль для відстоювання ідеї, що Україна постраждавши від постгеноцидної травми та радянського гноблення, нині нарешті отримала шанс стати сильною, незалежною, процвітаючою, демократичною країною, в якій би головував закон.”[6] Інакше кажучи, Джеймс Мейс боровся за те, в що вірив. Однак з часом, вражений непривабливими реаліями сьогоденної України, професор  „поступово відійшов від вивчення історичного аспекту голодомору і зосередився на осмисленні взаємозв’язку між минулим і сучасним. Так народилася теорія постгеноцидного суспільства, що охоплює усі сфери сучасного українського життя: соціально-економічну, національну, духовну, психологічну. Водночас Мейс був незмінним учасником міжнародних конференцій з голодомору в Україні, єдиним серед українських істориків речником, який міг переконливо розповісти про нашу національну трагедію. Не тільки тому, що звертався до світу англійською мовою, а й тому, що користувався поняттями, зрозумілими представникам західного світу.”[41]
Дійсно, виступаючи перед світовою громадськістю, Джеймс Мейс не боявся наполегливо та переконливо доводити, що голод 30-х років на Україні був ні чим іншим, як геноцидом проти українського народу. Ще 1982 на міжнародній конференції з голокосту та геноциду, він перший серед західних дослідників охарактеризував голодомор проти українського народу як акт геноциду сталінського режиму. Виступаючи у лютому 2003-го за трибуною Верховної Ради України американський дослідник в котре чітко кваліфікує цей злочин –  „Сталін і його оточення вчинили геноцид проти українського народу”.  У листопаді цього ж року він знову звертається до світової громадськості і доводить своє твердження на конференції у Колумбійському університеті та на конференції присвяченій Українському голодомору 1932-1933 й організованій спільно з посольством України у США, Кеннанівським інститутом, Цетром Вудро Вільсона, Українським американським конгресом і фондом «США — Україна», яка відбулася у Смітсоніанському інституті у Вашингтоні. Ідеї професора Мейса звучали в його виступах з високих трибун перед представниками країн-учасниць Організації Об’єднаних Націй, перед колегами вченими та українською діаспорою.
Тож, безперечно, газета  „День”  може пишатися тим, що науковим консультантом (а, фактично, співредактором її англомовного видання) тривалий час був доктор Джеймс Мейс, який щономера друкував свої колонки. Саме статті Мейса, що вирізнялися глибиною аналізу, образністю й лаконізмом, були для західного читача вікном в Україну. Так само Національний університет  „Києво-Могилянська академія”  може вважати за честь, що політологію викладав тут доктор Мейс. Він був першокласним професором. Іншого такого не було, і вже, мабуть, ніколи не буде.

Український народ очима американського професора

Доктора Мейса набагато краще знали на Заході, ніж в Україні. Передусім тому, що коло інтелектуалів у постгеноцидному українському суспільстві надто обмежене порівняно з розвиненим демократичним суспільством. Останнім часом він іноді з’являвся на українському телебаченні, (зокрема, у програмі „Саме той” на Першому національному), звертаючись до глядачів правильною українською мовою, щоправда з американським акцентом, якого не позбувся. При цьому не обходилося без неприємних ексцесів. Так під час показу програми „Я так думаю” на телеканалі "1+1" компартійний представник зле кинув в обличчя Мейсу:  „Янкі, гоу хоум!”  Неважко уявити, якою болісною душевною травмою було це для емоційного і вразливого Джеймса.
Ще тоді, як він був живий, Наталя Дзюбенко-Мейс якось сказала:  „В Україні люблять мертвих”.  Після його кончини на всіх основних телевізійних каналах два дні поспіль показували сюжети про цю незвичайну людину. Саме через цю трагічну подію мільйони українців, мабуть, вперше запам‘ятали ім’я американського українця.
„На панахиду Джеймса Мейса у столичний Будинок вчителя прийшли декілька сотень людей, хоч мали б прийти тисячі, а похорон мав би відбутися на державному рівні. “Він – справжній Герой України”, – сказав зі сльозами в очах, стоячи поряд з могилою Джеймса на Байковому цвинтарі, Степан Хмара”.[41]
А Джеймс Мейс любив українців, і понад усе, напевно, студентів Могилянки, яким він віддавав свій розум і серце. Ось як він пише у воїй праці  „Земля на крові”:  „Сьогодні я дивлюся на своїх студентів Києво-Могиляньскої Академії, – писав він, щиро вболіваючи за їхню майбутню долю, у статті „Земля на крові”. – Молоді, талановиті, просвітлені, відважні. Чи не стануть вони білими воронами у морі невігластва, тотальної глухоти, наркоманії, лицемірства, розпусти? Чи не задавлять їх економічні негаразди, побутові проблеми? Чи не зламаються вони під тиском корупції? Чи будуть вони потрібними молодій Україні зі своїми знаннями, вихованням, мріями, устремліннями?”
Мейс для України був справжнім палким захисником. Він – незамінний і незрівнянний дар долі для України. Цей американець вболівав за неї, наче за свою рідну Батьківщину. Усі його праці, в котрих він показує широкій громадськості, те, як знущалися над українською нацією під час Голодомору 1932-1933 років, професор апелює до українців з надією, що ті своїм розумінням зможуть зрушити кригу невідомості та невизнання тієї величезної трагедії. У своїй статті  „Ваші мертві вибрали мене”  він з гіркотою на душі розмірковує не лише про геноцид українського народу, а й переймається проблемами сучасної України:  „Трагедія незалежної України у тому, що домінантною силою стала не національна, але територіальна еліта, представники якої зберігають всі звички традиційної номенклатури, такі, як: думай одне, кажи друге і зроби третє.”[18]  Професор вважає, що „ніхто не може вирішити за українців, як вони вирішують говорити і писати, окрім самих українців.”  Тому він наче підказує, дає настанову українцям, завершуючи свою статтю  „Ваші мертві вибрали мене”  такими словами:  „...Українці не можуть стати повноцінним народом, повноцінними членами європейської цивілізації без передавання сил від держави до людей, які вміють орґанізувати себе так, що можуть примусити владу зробити те, що вигідно саме для них. Це суть частого нерозуміння поняття «громадянське суспільство». Це не ідеальна система і, може, не зовсім демократична, але ліпшої поки що не знайдено. Ніяка держава ніколи не зможе зробити Україну українською. Тільки самоорганізовані українці поза державними структурами зможуть це зробити. І я твердо переконаний, що це таки буде!”[18]
За ті кілька років, що Джеймс Мейс жив в Україні і досліджував Голодомор 30-х, він вивчив українців краще ніж будь-хто. Свою думку про них він висвітлював не в одній своїй праці і зокрема досить точно охарактеризував українців у статті  „Ідеологія та утопія”:  „...Можу стверджувати з повною відповідальністю, що український народ толерантний, терпимий, мудрий. Будь-якого роду крайнощі в Україні не приживуться. Більше того, мої спостереження говорять і про те, що будь-які гасла, заклики, звертання («Борітеся, давайте, будьмо»...) дають тільки зворотний ефект. Спрацьовує психологічний самозахист.”[29]  Про саму ж Україну він висловлюється так:  „Україна - постгеноцидна, скалічена держава, яка зазнала страхітливої лоботомії: вбивства розуму нації. Народ, який «знає» свою історію, нічого не відаючи про її трагічні події та віхи.”[29]
Американський професор переконаний, що проблема України не в тому, що нема єдиної національної ідеї, а в тому, що нема спільної національної ідентичності. Це принципово різні речі. Україна буде існувати тільки тоді, коли буде досягнуто консенсусу в питанні: хто такі українці і чого вони хочуть.
Стаття  „Ідеологія та утопія”  Джеймса Мейса, так би мовити, відкриває українцям очі на реальні речі. Адже тут автор цілком відверто пише: „Після сталінської політики тотального геноциду, мору фізичного і духовного традиційна Україна була знищена. Розкол між поколіннями, символом якого є героїзація образу Павлика Морозова - став великою перемогою радянської влади. Це був час повного припинення інформації й обміну цінностями між поколіннями. Страх - сказати щось не те, обговорювати проблеми при дітях - діти можуть проговоритися серед своїх ровесників - він був виправданий і він завдав нищівного удару народній свідомості, травмував саму історичну пам’ять. Через це переважна більшість українців не знають, куди повернутися: вони просто ніколи там не були. Власну культуру і власну мову їм треба вивчати не спочатку, а вперше. Цей комплекс меншовартості - один з найбільших ворогів будівництва життєздатної Української держави.
Тут йдеться не тільки про мову (хоч і це дуже важливий аспект самоусвідомлення будь-якої нації; а українська мова пережила свій справжній «голодомор», особливо за останні сімдесят років). Інтелектуальні чорні діри сьогодні заповнені суржиком, інтелектуальним «ніщо». Духовна та культурна нігеляція може призвести до того, що сама країна може стати інтелектуальним бомжем Європи.” 
Що ж стосується сучасної Української держави, то професор вважає, що вона стоїть  „перед дилемою: нема дороги назад - і суспільство взагалі розгублене у пошуках шляху вперед. З одного боку - консолідація української незалежності; з другого - інтеґрація до світових процесів.”[29]


 


Назад
 


Новые поступления

Украинский Зеленый Портал Рефератик создан с целью поуляризации украинской культуры и облегчения поиска учебных материалов для украинских школьников, а также студентов и аспирантов украинских ВУЗов. Все материалы, опубликованные на сайте взяты из открытых источников. Однако, следует помнить, что тексты, опубликованных работ в первую очередь принадлежат их авторам. Используя материалы, размещенные на сайте, пожалуйста, давайте ссылку на название публикации и ее автора.

© il.lusion,2007г.
Карта сайта
  
  
 
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов Союз образовательных сайтов