Незважаючи на те, що галузь сучасного міжнародного права, що регулює відносини держав у період збройних конфліктів, у своєму теперішньому стані виникла нещодавно, вона має довгу історію. її історичні корені лежать дуже глибоко, тому що закони і звичаї війни такі ж давні, як і сама війна, а війна така ж давня, як життя на землі.
Вже в давнині, а потім і в середні віки майже в усіх цивілізаціях існували правила, що накладають обмеження на право воюючих завдавати шкоди противникові. Закони, що забезпечують захист певним категоріям осіб, можна знайти в персів, греків і римлян, у Древньому Китаї, в Африці й у християнських державах. До цих категорій належали діти і старі, роззброєні воїни і полонені. Вже в далекому минулому траплялося, що полководці наказували своїм військам зберігати життя взятих у полон солдат, добре поводитися з ними, щадити цивільне населення сторони противника, і нерідко по закінченні воєнних дій сторони домовлялися про обмін полоненими. Заборонялися напади на деякі об'єкти та віроломні способи ведення бою, зокрема такі, як використання отрут.
У своєму сучасному вигляді право війни почало складатися під впливом християнства, ісламу і лицарства. Воно знаходило своє вираження в указах, що видаються государями своїм військам, у яких наказувалися правила поводження військ стосовно противника, а також у двосторонніх актах, що укладалися між воюючими державами. Згодом подібна практика перетворилася в сукупність заснованих на звичаї правил ведення війни, тобто норм, що підлягали дотриманню сторонами в збройному конфлікті навіть при відсутності односторонньої заяви або двосторонньої угоди з цього приводу. Значний внесок у становлення звичаєвого права війни внесли також праці різних вчених в галузі міжнародного публічного та державного права, зокрема таких, як Г. Гроцій, Е. Де Ваттель та ін. Вагомий внесок у формування права війни внесли і філософи, яких завжди хвилювали причини військових зіткнень та їхні жахливі наслідки. Так, французький філософ Жан-Жак Руссо у своїй роботі «Про суспільний договір», опублікованій в 1762 році, відзначав, що: «Війна — це не відносини між людьми, але між державами, і люди стають ворогами випадково, не як людські істоти і навіть не як громадяни, а як солдати; не як жителі своєї країни, а як її захисники». Далі, аналізуючи цілі війни, він писав: «Якщо мета війни — знищення ворожої держави, то інша сторона має право винищувати її захисників, поки вони тримають у руках зброю, але як тільки вони кидають її і здаються, — вони перестають бути ворогами або інструментом у руках ворогів і знову стають просто людьми, чиї життя не дозволено нікому віднімати».
Процес укладання договорів про норми ведення війни почався в 60-і роки XIX сторіччя, коли з інтервалом у чотири роки відбулися дві міжнародні конференції — у Женеві в 1864 році й у Санкт-Петербурзі в 1868 році, — результатом яких є укладання основних договорів, що стосуються питань права збройних конфліктів.
Проте, незважаючи на таку довгу історію становлення і розвитку цієї галузі сучасного міжнародного права, у доктрині дотепер не вироблене єдине поняття даної галузі права, як немає єдності щодо її змісту, предмета правового регулювання і, відповідно, системи. Не вироблена і єдина термінологія стосовно її найменування, але найбільш поширеними в науковій літературі є такі найменування, як «право війни», «міжнародне воєнне право», «закони і звичаї війни», «право збройних конфліктів» і «міжнародне гуманітарне право».
Серед учених, які віддають перевагу «праву війни», Ф.Ф. Мартене, котрий дійшов висновку, що: «Право війни в об'єктивному значенні є сукупність юридичних норм, законів і звичаїв, що визначають дії держав та їх збройних сил під час війни. У суб'єктивному значенні право війни визначає дієздатність воюючих держав для розв'язання війни і користування правами, визнаними за воюючою стороною». М.Таубе під правом війни розуміє сукупність «правил, що дотримуються воюючими...». Ф.Бербер вважає, що під правом війни у вузькому або власному значенні слова потрібно розуміти такі обмеження, що міжнародне право покладає на учасників війни щодо засобів подолання, перемоги, придушення, перетворення в беззахисного противника, що утворює справжню мету війни. Перазич визначає дану систему норм як «сукупність правових правил, що регулюють відносини між воюючими країнами, з одного боку, і відносини між нейтральними — з іншого». Е.А. Коровій писав, що право війни є обмеження і регламентація воєнного насильства. Дуже об'ємне визначення пропонує Кожевников Ф.1., який думає, що право війни являє собою «міжнародні правила, якими повинні керуватися держави у своїх взаємовідносинах під час війни». Виходячи з цього визначення, до даної системи норм можна віднести і, наприклад, правила про порядок дипломатичного захисту інтересів воюючих на території противника, що, як думається, усе ж є неправильним. Оригінальна думка була висловлена В. Лахтіним, який вважає, що право війни створює частина науки про ведення війни (на стику політики і стратегії).
Але деякі автори, наприклад М. Одема, вважають, що «право війни» вже в самій своїй термінологічній основі містить протиріччя, тому що війна припускає застосування сили, а право її заперечує. Крім того, термін «право війни» традиційно застосовувався до війн між суверенними державами, а зараз, коли право регламентує різні види збройних конфліктів, цей термін не відбиває даних змін. Вживати замість «право війни» поняття «міжнародне воєнне право» пропонує Е. Варт. На його думку, зміст цього терміну полягає в «зведенні до мінімуму страждань військовополонених, поранених і цивільного населення».
У науковій літературі нерідко вживається також і поняття «закони і звичаї війни». Так, Л. Оппенгейм вважав, що закони війни — це «норми міжнародного права, що стосуються ведення війни». Сучасний дослідник Д. Биндшедлер-Робер думає, що продовжувати використовувати даний термін визначення цієї системи норм цілком обгрунтовано. У свою чергу, І. Старке під «законами війни» розуміє ті обмеження, встановлені міжнародним правом, у межах котрих можливо застосування сили для поразки супротивника.
Для захисту застосування цього терміна можна сказати, що він може бути збережений у визначенні даної галузі права, якщо розуміти «закон» як загальне правило, якого повинні дотримуватися в подібних ситуаціях. Що ж стосується особливої юридичної чинності, котрою дійсно володіють закони, то цілком логічно, що дана сфера має особливу потребу в тому, щоб діючі в ній настанови відрізнялися категоричністю і непорушністю.
Найбільш уживаним останнім часом став термін «міжнародне гуманітарне право». У той же час існує ряд учених, які дотримуються точки зору, що термін «міжнародне гуманітарне право» слід вживати для визначення галузі міжнародного права, що регулює співробітництво у гуманітарних питаннях, у коло яких входять наука, культура, освіта, обмін інформацією, а в центрі даного співробітництва знаходяться права людини. Навряд чи дана думка може претендувати на бездоганність.
Авторів, що не розділяють даної точки зору, можна умовно розділити на три групи. Одна з них досліджує міжнародне гуманітарне право в широкому значенні цього поняття. Так, наприклад, В.Мбатна вважає, що міжнародне гуманітарне право містить у собі право збройних конфліктів, права людини та міжнародно-правові норми про обмеження застосування деяких видів зброї і роззброювання. Ж.Пикте під міжнародним гуманітарним правом у широкому значенні (або, як він його інакше називає правом гуманності) розуміє «сукупність чинних звичаєвих і конвенційних норм, що забезпечують повагу людської особистості та її розвиток». М.Курсье визначає його як «сукупність норм і принципів, покликаних у будь-який час і при будь-яких обставинах гарантувати основні права і гідності окремої людини». І.П. Блищенко й О.Н. Хлестов, даючи комплексну характеристику цієї галузі, розуміють під міжнародним гуманітарним правом сукупність міжнародно-правових норм, що визначають співробітництво держав в галузі прав і свобод людини, режим дотримання прав і свобод людини в мирний час, і сукупність міжнародно-правових норм, що визначають режим дотримання елементарних прав і свобод людини під час збройного конфлікту.
Друга група авторів, як вважається, визначає міжнародне гуманітарне право досить вузько. Так, А. Роберт-сон думає, що воно є лише частиною, галуззю «прав людини», а самі права людини складають основу гуманітарного права. X. Фрик розуміє під міжнародним гуманітарним правом сукупність юридичних норм, спрямованих на «забезпечення мінімуму прав захисту пораненим і хворим, військовополоненим і цивільним особам, які вибули зі строю або таким, які не беруть участі у воєнних діях». Визначають його і як «сукупність принципів і норм, що регулюють відносини між воюючими і нейтральними сторонами з метою максимального зменшення жорстокості війни, забезпечення поваги прав людини та її природної гідності».
Третя група авторів думає, що міжнародне гуманітарне право складається з двох частин — «права Гааги» (права війни) і «Права Женеви» (власне гуманітарного права) — і діє воно лише тільки в період збройних конфліктів, критикуючи тим самим авторів, які вважають, що воно діє й у мирний час. Так, А.Рандельцхофер вважає, що у власному значенні слова міжнародне гуманітарне право — «це сукупність норм, закріплених у Гаазьких (1907 рік), Женевських (1949 рік) конвенціях і Гаазькій конвенції, 1954 року, без поділу їх на які-не-будь частини». О. Кимминіх вважає, що і «право Женеви» і «право Гааги» є складовими частинами міжнародного гуманітарного права, тому що останнє теж випливає з ідеї гуманності. Ж. Вете під міжнародним гуманітарним правом розуміє «загальновизнані міжнародно-правові положення, що забезпечують повагу прав особистості та діють відповідно до вимог підтримки суспільного порядку або воєнної необхідністі». Він також поділяє його на «право Гааги» і «право Женеви», розуміючи під першим «частину норм, що регламентують ведення воєнних дій і засоби ведення війни», а під другим — «частину міжнародного права, що забезпечує охорону поранених і хворих, військовополонених і цивільного населення у випадку збройних конфліктів».
Представники цього напрямку в науці сходяться в думці, що «право Гааги» регулює:
а) права й обов'язки воюючих;
б) обмеження воюючих у виборі засобів і методів нанесення шкоди противникові (засобів і методів ведення війни);
в) обмеження насильства, не обумовленого воєнною необхідністю. «Право Женеви», у свою чергу, охороняє в період збройних конфліктів:
а) поранених і хворих, які вийшли із строю;
б) осіб, які потерпіли аварію корабля на морі;
в) військовополонених, цивільне населення;
г) іноземців та інших осіб, котрі не беруть участь у бойових діях.
Торкаючись офіційного закріплення терміна «міжнародне гуманітарне право» і, відповідно, дефініції даної галузі права, слід зазначити, що в документах ООН вживаються поняття «право збройних конфліктів» і «міжнародне гуманітарне право, застосовуване в період збройних конфліктів». Так, наприклад, у доповіді Генерального секретаря ООН, присвяченій 25-річній діяльності Комісії ООН з прогресивного розвитку і кодифікації міжнародного права, наводиться система міжнародного права, у якій в якості самостійної галузі виділяється «право збройних конфліктів». Водночас, конференція, що проходила в Женеві з 20 до 29 березня 1974 року під егідою ООН, офіційно іменувалася так: «Дипломатична конференція з питань підтвердження і розвитку гуманітарного міжнародного права, застосовуваного в збройних конфліктах». У Додаткових Протоколах І і II 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року також уживається термін «міжнародне гуманітарне право, застосовуване в період збройних конфліктів». Є також визначення, дане Міжнародним Комітетом Червоного Хреста, відповідно до якого під міжнародним гуманітарним правом розуміються такі міжнародні правила, договірні або засновані на звичаях, що:
а) спеціально спрямовані на вирішення гуманітарних завдань,* що виникають безпосередньо в результаті збройного конфлікту міжнародного і неміжна-
родного характеру;
б) які з міркувань гуманного характеру обмежують права сторін, що знаходяться в конфлікті, вибирати методи і засоби ведення війни; або
в) захищають осіб і майно, яким нанесена або може бути нанесена шкода конфліктом.
Відповідно до положень Статуту ООН і відповідно до основних принципів міжнародного права держави повинні вирішувати міжнародні спори мирними засобами. Проте сучасне міжнародне право припускає можливість правомірного застосування збройних сил (самооборона від агресії, застосування збройних сил ООН, реалізація права на самовизначення).
У міжнародному праві є велика кількість норм, що регламентують суспільні відносини в період збройних конфліктів. Обсяг і якість регулювання цих відносин дозволяють свідчити про існування самостійної галузі міжнародного права, що визначає допустимість засобів і методів ведення війни, забезпечує захист жертв збройних конфліктів, установлює взаємовідносини між воюючими і державами, що не воюють, і т.д.
Як відзначалося, до кінця XIX сторіччя основну роль у регламентації права збройних конфліктів традиційно грали міжнародні порядки. Міжнародні порядки зберегли певне значення для даної галузі міжнародного права і сьогодні. Проте в даний час основний масив норм права збройних конфліктів складають норми міжнародних договорів. Його формування фактично почалося з другої половини XIX сторіччя. Так, у 1856 році в Парижі була підписана Декларація про правила ведення морської війни, що скасовувала каперство (піратство), вона встановлювала недоторканність нейтральних вантажів і правила морської блокади. У 1864 році була прийнята конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, що згодом переглядалася в 1906 і 1929 роках. У 1868 році була прийнята Санкт-Петербурзька декларація про скасування вживання розривних, вибухових і запалювальних куль.
З 1899 року починаються активні процеси кодифікації правил війни. У 1899 році були прийняті Гаазькі конвенції про закони і звичаї сухопутної війни і декларації:
1) про заборону бомбардувань із повітряних куль;
2) про заборону користуватися артилерійськими снарядами, єдиною метою яких є поширення задушливих і шкідливих газів;
3) про заборону застосування куль, що розвертаються або сплющуються в людському тілі.
У 1907 році знову в Гаазі були прийняті одинадцять конвенцій, що регулюють різні аспекти права збройних конфліктів:
1) про відкриття воєнних дій;
2) про закони і звичаї сухопутної війни;
3) про права й обов'язки нейтральних держав і осіб у випадку сухопутної і морської війни;
4) про стан ворожих торгових суден на початку воєнних дій;
5) про перетворення торгових суден у судна воєнні;
6) про встановлення підводних автоматичних мін, що вибухають від зіткнення;
7) про бомбардування морськими силами під час війни;
8) про застосування до морської війни початків Женевської конвенції;
9) про деякі обмеження в користуванні правом захоплення в морській війні;
10) про заснування Міжнародної призової палати;
11) про права й обов'язки нейтральних держав у разі морської війни.
Зазначені вище конвенції замінили конвенцію і декларації 1899 року.
У 1909 році була підписана декларація про правила морської війни.
У 1925 році був підписаний Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших таких газів і ряд інших документів.
У 1929 році була прийнята конвенція про режим військовополонених.
Після закінчення Другої світової війни і з урахуванням її трагічного досвіду були прийняті ряд конвенцій, спрямованих на заборону особливо небезпечних міжнародних злочинів. Так, у 1948 році була підписана конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього.
1949 рік ознаменувався розробленням і підписанням у Женеві на міжнародній конференції, скликаній 12 серпня з ініціативи Міжнародного комітету Червоного Хреста, цілого ряду міжнародних конвенцій, об'єднаних за назвою «Женевські конвенції про захист жертв війни», що складають нині основний фундамент «Права Женеви»: а) конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях; б) конвенції про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, які потерпіли аварію корабля, із складу збройних сил на морі: в) конвенції про поводження з військовополоненими; г) конвенції про захист цивільного населення під час війни.
До конвенцій прикладено 11 рекомендацій конференції.
Додатковий протокол І до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосуються захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, 1977 року і Додатковий протокол II до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру, 1977 року значно розширили сферу застосування норм права збройних конфліктів, розповсюдивши їх на війни, у яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування й іноземної окупації, а також проти расистських режимів у здійсненні свого права на самовизначення. Крім того, Додатковий протокол І суттєво обмежує воюючих не тільки в засобах ведення війни, але й у її способах.
Історичне значення Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 року полягає в тому, що вони містять у собі численні положення загального характеру, що відбивають найважливіші тенденції розвитку права збройних конфліктів у контексті реалізації положень власне міжнародного гуманітарного права. Без їхнього розуміння неможливо розібратися в сутності підходу світового співтовариства до правового регулювання ведення збройних конфліктів і в даний час. До найбільш суттєвих з них належать такі положення:
1. Конвенції підлягають дотриманню «при будь-яких обставинах», а, отже, дотримання їх повинно бути забезпечено державами неодмінно. Серйозні порушення цього положення повинні бути кримінально карані.
2. Конвенції підлягають застосуванню не тільки у разі оголошеної війни, але і при збройних конфліктах, коли одна зі сторін ще не визнала стану війни, а
також при військовій окупації, якій не чиниться ніякий опір.
Держави, що домовляються, залишаються пов'язаними цими положеннями також стосовно тієї держави, що не є учасником конвенції, якщо остання ♦ приймає і застосовує» їх у яких-небудь конкретних конфліктах. З цього випливає, що деякі положення конвенцій гуманного порядку підлягають застосуванню також у громадянській війні.
3. Зазначеними конвенціями особам, які протегую-ються, присвоюються права, від яких вони не можуть відмовитися. Такі особи мають також право просити про допомогу державу-покровительку (нейтральна держава, що за згодою конфліктуючих сторін сприяє і здійснює контроль за дотриманням гуманітарних норм на території однієї зі сторін, представляючи інтереси іншої сторони). За відсутністю такої повинна виступати будь-яка організація, що переслідує гуманні цілі, наприклад Міжнародний комітет Червоного Хреста. Ніякі відступи від цих положень за допомогою укладання угоди з державою, що у результаті воєнних подій виявляється обмеженою у своїй свободі дій, не допускаються.
4. Конвенції підлягають застосуванню в співробітництві і під спостереженням держави-покровитель-ки або організації, що її заміняє, і яка переслідує гуманні цілі.
5. У разі розбіжностей щодо тлумачення і за стосування конвенції держава-покровителька або організація, що її заміняє, яка переслідує гуманні цілі, повинна запропонувати свої послуги. Вони можуть запропонувати організувати зустріч пред ставників сторін. За вимогою однієї зі сторін по винно бути проведене розслідування будь-якого порушення конвенції, яке припускається. Якщо між сторонами не буде досягнуто згоди про поря док виробництва такого розслідування, сторони повинні призначити третейського суддю, що вирі шить процедурне питання.
Слід, проте, мати на увазі, що в конвенціях немає положення, що передбачає порядок вирішення спорів, якщо сторони не дійшли згоди ні про процедуру, ні про призначення третейського судді. Женевська конференція лише рекомендувала державам передавати такі спори на розгляд Міжнародного Суду.
6. Всі неурегульовані конвенціями справи підлягають вирішенню на підставі загальних принципів цих конвенцій.
7. Забороняються засоби відплати проти осіб і об'єктів, що перебувають під заступництвом відповідно до конвенцій.
8. Нейтральні держави, що прийняли в себе осіб, яким протегують, зобов'язані розумно застосовувати конвенції.
9. На честь Швейцарії встановлюється емблема у вигляді Червоного Хреста на білому тлі в якості відмітного знака захисту жертв війни, що представляє собою зворотні кольори швейцарського прапора. Поряд із цим допускається також зображення замість Червоного Хреста Червоного Півмісяця і Червоного Лева на білому фоні. Зловживання цими емблемами є карним.
Слід зазначити, що міжнародне співробітництво в сфері збройних конфліктів розвивається і в даний час. Такий розвиток здійснюється у таких основних напрямках:
а) запобігання збройним конфліктам;
б) правове становище держав, що беруть участь і не беруть участь у конфлікті;
в) обмеження засобів і методів ведення війни, за борона їхньої модернізації;
г) захист прав людини в період збройних конфлікт тів;
д) забезпечення відповідальності за порушення норм міжнародного права.
Міжнародна доктрина і практика виробили основні принципи сучасного права збройних конфліктів (міжнародного гуманітарного права):
— гуманізація збройних конфліктів;
— обмеження воюючих у виборі методів і засобів ведення війни;
— міжнародно-правовий захист жертв війни;
— охорона цивільних об'єктів і культурних цінностей;
— захист інтересів нейтральних держав;
— сполучення воєнної необхідності і підтримка суспільного порядку з повагою до людини;
— заборона заподіювати противнику шкоди, нерозмірної із метою війни — знищення або ослаблення його воєнної мощі та ін.
Особливе значення має питання про застосування нових засобів ведення війни, у тому числі і термоядерної зброї, променевої (для впливу на людський організм), інфразвукової (для поразки внутрішніх органів людини), генетичної (для негативного впливу на механізм спадкоємності), психотронної (для впливу на психіку людей) зброї і подібних їм видів і засобів. Хоча ці види зброї, за винятком термоядерної, знаходяться в даний час тільки на стадії розроблення, проте питання про недопущення їхнього використання є насущною міжнародно-правовою проблемою. Міжнародне право в цих випадках виходить із так званої Декларації Мар-тенса, що містить сформульований Ф.Ф. Мартенсом, російським дипломатом і професором міжнародного права, і оголошений у 1899 році на Гаазькій конференції основний принцип. Цей принцип увійшов потім у преамбулу IV Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни. От його повний зміст: «У чеканні того, щоб змогло бути обнародуване більш повне зведення законів війни, конференція вважає необхідним констатувати, що у випадках, не передбачених у цій угоді, населення і воюючі залишаються під охороною і дією початків міжнародного права, оскільки вони випливають із звичаїв між утвореними народами, які встановилися, із законів людяності та вимог суспільної свідомості».
Таким чином, дана Декларація, що має системний характер, містить у собі ряд положень, на яких базується і сучасне право збройних конфліктів, як-от:
а) вона лежить в основі всіх принципів права зброй них конфліктів і слугує фундаментом для вироблен ня нових норм цієї галузі міжнародного права;
б) закріплює основні ідеї, якими повинні керувавтися воюючі держави і «командуючі військами» при застосуванні законів і звичаїв ведення війни;
в) заповнює прогалини в правовому регулюванні збройних конфліктів, слугує своєрідною «правовою вуздечкою» у випадках відсутності правових наста нов у конкретних нормах міжнародного права. Слід зазначити, що в цілому міжнародно-правове ре гулювання збройних конфліктів торкається питань по чатку війни, її ведення, методів і засобів, становища во юючого і мирного населення і закінчення війни.