Ограниченая материальная ответственность - Трудовое право - Скачать бесплатно
ОБМЕЖЕНА МАТЕРІАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПРАЦІВНИКІВ
П Л А Н
стор.
Вступ.....................................................................
.................................2
Розділ I. Матеріальна відповідальність, як інститут трудового права.
1. Поняття і зміст матеріальної відповідальності працівника..............4
2. Підстави матеріальної відповідальності за трудовим правом..........7
3. Види матеріальної
відповідальності.......................
............................15
Розділ II. Порядок притягнення до
матеріальної відповідальності.
1. Порядок визначення розміру матеріальної
шкоди...........................19
2. Порядок відшкодування матеріальної
шкоди...................................22
Висновки..................................................................
.............................24
Список
літератури..................................................................
.............25
Вступ.
Конституційне право - це головна галузь права України, оскільки
норми його законодавства регламентують найбільш важливі суспільні
відносини: основи конституційного ладу; правовий статус громадянина;
територіальний устрій; організацію і функціонування державної влади;
органів місцевого і регіонального самоврядування; символи держави і т.д.
Нормами Конституційного права регламентуються суспільні відносини,
встановлюються основні правові принципи для інших галузей права України.
Основним джерелом будь-якої галузі права є Конституція України, що
має на території республіки вищу юридичну силу.
Відповідно до цього конституційне право пов'язане також і з
трудовим правом, оскільки Конституція України визначає основні трудові
права й обов'язки громадян, що знаходять подальший розвиток у нормах
трудового права. Конституція України закріплює право кожного
громадянина на працю, на винагороду за працю, право на умови праці, що
відповідають вимогам безпеки і гігієни праці, право на соціальне
забезпечення в старості, у випадку хвороби і т.д.
В ст. 13 Конституції України закріплено, що власність зобов'язує.
Вона не повинна використовуватися на шкоду людини і суспільства. Держава
забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання,
соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні
перед законом.
Ставлення до власності формується перш за все тими реальними
умовами, в яких перебуває людина, можливостями її впливу на організацію
виробництва, розподілом створених результатів праці. І хоча відповідно
до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватись і
розпоряджатись своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної,
творчої діяльності, фактичної рівності у праві власності громадян немає
і бути не може, оскільки люди не рівні у можливостях набувати право
власності. Існуюча нерівність у володінні, користуванні і розпорядженні
власністю створює суспільні суперечності, які досить часто переростають
у протиправні форми набування власності. З цими негативними явищами
держава бореться за допомогою різних галузей права: кримінального,
адміністративного, цивільного, господарського. Важливе місце тут
належить й трудовому праву України, яке визначає матеріальну
відповідальність сторін трудових правовідносин за заподіяну іншій
стороні шкоду.
З прийняттям Конституції – Основного Закону держави[1] Україна
вступила в новий етап розбудови демократичної соціальної правової
держави. Тому зараз чи не найактуальнішим для національної юридичної
науки є теоретичне обгрунтування й активне втручання у процес
кодифікації правової системи держави. Це дуже важливе і складне
завдання, оскільки ефективність правових норм залежить від теоретично
обгрунтованого та практично аргументованого їх вибору і закріплення в
чинному законодавстві, а також від правильного застосування їх на
практиці.
Серед майбутніх кодифікаційних актів визначальне місце має посісти
Трудовий кодекс України. Робота над проектом нового Трудового кодексу
вже вступила в стадію обговорення його структури і змісту на сторінках
юридичних видань[2].
Треба сказати, що суб’єкти трудових правовідносин знаходятьсяв
нерівному положенні по відношенню один до одного. Працівник -экономічно
більш слабка сторона трудовихого правовідносин.Він знаходиться в більш
залежному стані від роботодавця,ніж роботодавець від нього. Працівник
повинен підкорятися господорській владі роботодавця, виконувати його
вказівки в процесі трудової діяльності, прагнути до забезпечення
збереження власності, даної йому в зв’язку з виконанням своїх трудових
обов’язків. В свою чергу роботодавець повинен не тільки вірно
організовувати трудовий процес, але й приймати міри по унеможливленню
виникнення майнового збитку.
Така нерівність суб’ектів трудових правовідносин обумовлює велику
різницю в правовому регулюванні матеріальної відповідальності
роботодавця перед працівником и працівника перед роботодавцем. Вона
торкаються визначення розміру збитку,що відшкодовується, порядку й меж
відшкодування, характеру правових норм, що регламентують материальну
відповідальність.
В цій роботі я спробую роздивитись види матеріальної
ідповідальності працівників і порядок притягнення до неї.
Розділ І
1.Поняття і зміст матеріальної відповідальності працівника
Матеріальна відповідальність робітників і службовців за шкоду,
заподіяну майну підприємства, визначена ст. ст. 130-138 КЗпП та деякими
підзаконними актами. Встановлена цими актами відповідальність є важливим
засобом виховного впливу на робітників і службовців щодо дисциплінованого
ставлення до майна підприємства, поважного додержання існуючого
правопорядку, забезпечення матеріальних інтересів конкретних підприємств,
трудових колективів і суспільства в цілому. При сприянні відповідальності
досягається мета попередження правопорушення в галузі охорони власності
підприємства.
В той же час матеріальна відповідальність не становить частини
дисциплінарної відповідальності, тому притягнення працівника до
матеріальної відповідальності не виключає можливості накладення на нього
дисциплінарного стягнення.
Передбачена трудовим правом матеріальна відповідальність робітників і
службовців за шкоду, заподіяну підприємству, зконструйована таким чином, що
вона поєднує матеріальну відповідальність працівників із захистом інтересів
кожного працівника. Не випадково глава IX КЗпП має назву «Гарантії при
покладенні на працівників матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну
підприємству, установі, організації». Ці гарантії полягають у тому, що
відповідальність може настати тільки за пряму шкоду, в межах і порядку,
передбачених законодавством, і, як правило, обмежуються певною частиною
заробітку працівника.
Велике значення при розгляді питань про матеріальну відповідальність
працівників мають керівні постанови Пленуму Верховного Суду України «Про
судову практику по справах про відшкодування шкоди, заподіяного
підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» від 29 грудня 1992
р. № 14 із змінами й доповненнями, внесеними постановою Пленуму Верховного
Суду України від 29 березня 1997 р. № 3[3], «Про практику застосування
судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди,
заподіяного злочином і стягненні безпідставно нажитого майна» від 31
березня 1989 р. № 3.
Таким чином, матеріальна відповідальність як важливий інститут
трудового права покликана забезпечити відповідність поведінки людей нормам,
прийнятим державою. Ця відповідальність, на відміну від дисциплінарної, є
двосторонньою, оскільки відповідальність несе не тільки працівник перед
власником або уповноваженим ним органом, а й власник перед працівником за
заподіяння шкоди його майну або здоров'ю.
Матеріальну відповідальність слід відрізняти від майнової
відповідальності, передбаченої нормами цивільного права.
Матеріальна відповідальність сторін трудового договору виникає тільки
при заподіянні збитку в зв'язку з виконанням трудових обов'язків.
Матеріальна відповідальність завжди має особистий характер Працівник,
який заподіяв шкоду, відповідає за неї сам. Неповнолітні працівники за
нормами трудового права також несуть відповідальність за заподіяну шкоду.
За нормами цивільного права майнова шкода покладається на батьків (або
осіб, які їх замінюють) за шкоду, заподіяну їх неповнолітніми дітьми.
У трудовому праві відшкодуванню підлягає тільки прямий дійсний збиток,
як правило, в обмеженому розмірі — не більш середнього місячного заробітку
працівника, що завдав шкоди. Ця відповідальність не повинна перевищувати
повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених
законодавством, неодержані доходи чи упущена вигода, на відміну від
цивільного права, відшкодуванню не підлягають.
У цивільному праві завжди діє принцип повного відшкодування шкоди.
Межі матеріальної відповідальності працівників диференціюються в залежності
від форми вини, виду майна, якому заподіяний збиток, характеру трудової
функції, що виконує працівник, чого немає в цивільному праві. Згідно з
нормами трудового права працівники звільняються від матеріальної
відповідальності за збиток, що може бути віднесений до категорії
нормального виробничо-господарського ризику. Тягар доведення наявності
підстави й умов матеріальної відповідальності працівника лежить на
власнику чи уповноваженому їм органі[4], тобто діє презумпція невинності
працівника, у той час як у цивільному праві встановлена презумпція провини
того, хто причинив шкоду.
Матеріальній відповідальності за трудовим правом притаманна така
риса, як порівняння межі відповідальності з заробітною платою працівника.
За загальним правилом розмір відшкодування збитку обмежується середнім
місячної заробітком працівника.
У трудовому праві диференційовані види відповідальності в залежності
від суб'єктів, умов заподіяння збитку, характеру майна тощо.
Відповідно до трудового законодавства розмір збитку, що
відшкодовується, заподіяного з вини декількох працівників, визначається
для кожного з них з урахуванням ступеня вини, заробітної плати працівника,
виду і межі матеріальної відповідальності кожного з цих осіб, тобто
встановлюється дольова відповідальність. Солідарна відповідальність, як
правило, не допускається; виключення встановлене для осіб, що заподіяли
збиток злочинними діями. Для цивільного права характерно широке
застосування солідарної відповідальності осіб, що заподіяли матеріальний
збиток, при якій в залежності від волевиявлення потерпілого може наставати
відповідальність усіх заподіювачів збитку спільно або кожного окремо.
Особа, що відшкодувала збиток цілком, має право звернутися з регресним
позовом до всіх інших осіб, за винятком тієї частки, що приходиться на
нього самого.
Крім добровільного відшкодування збитку, передбаченого цивільним і
трудовим правом, ці галузі по-різному визначають порядок стягнення збитку.
У трудовому праві він більш диференційований: при обмеженій матеріальній
відповідальності допускається утримання за розпорядженням власника частини
заробітної плати працівника. За цивільним правом збиток стягується тільки
шляхом звертання до суду.
Трудовим законодавством визначені більш короткі терміни для залучення
до матеріальної відповідальності. Так, відповідно до ч. 2 ст. 136 КЗпП для
звернення власника чи уповноваженого ним органу в суд встановлений термін
один рік із дня виявлення заподіяного працівником збитку. Термін позовної
давності за цивільним правом дорівнює три роки. При стягненні обмеженої
матеріальної відповідальності в розмірі, що не перевищує середнього
місячного заробітку, згідно ст.136 КЗпП розпорядження власника чи
уповноваженого ним органу повинне бути зроблено не пізніше двох тижнів із
дня виявлення заподіяного збитку і звернено до виконання не раніше семи
днів із дня повідомлення про це працівнику.
Отже, матеріальною відповідальністю за трудовим правом є встановлений
законом обов'язок сторони трудового договору відшкодовувати збитки,
заподіяні іншій стороні протиправними і виновними діями.
Суб'єктами матеріальної відповідальності в трудовому праві в усіх
випадках є працівник, з одного боку, і підприємство (установа,
організація), з яким він перебуває в трудових правовідносинах, з іншої
сторони.
2.Підстави матеріальної відповідальності за трудовим правом
Матеріальна відповідальність — це інститут трудового права. Але і в
законодавстві, і в науковій літературі термін "матеріальна
відповідальність" часто використовується далеко за межами трудового права.
Вжиття терміна - "матеріальна відповідальність" за межами сфери трудового
права ніскільки не означає, що у відповідних випадках дійсно мають
застосовуватися норми, які тут коментуються. Норми інституту матеріальної
відповідальності вживаються виключно у рамках предмета трудового права.
Матеріальна відповідальність може бути покладена на будь-якого
працівника, який уклав трудовий договір з підприємством, установою,
організацією.
І якщо в літературі, на практиці та й у законодавчих актах
зустрічається поняття "матеріально відповідальна особа", то з цього не
можна робити висновок про те, що лише ці особи можуть бути притягнені до
матеріальної відповідальності. До матеріальної відповідальності відповідно
до норм КЗпП можуть бути притягнені всі працівники, починаючи від державних
службовців і посадових осіб підприємств і закінчуючи некваліфікованими
працівниками.
Законодавство не виключає притягнення до матеріальної відповідальності
неповнолітніх працівників. Вони не можуть нести тільки повну матеріальну
відповідальність на підставі договору про індивідуальну або колективну
(бригадну) матеріальну відповідальність. Але слід мати на увазі, що при
вирішенні пов'язаного з цим трудового спору суд буде ретельно перевіряти
наявність обставин, вказаних в ст. 137 КЗпП.
Правові норми інституту матеріальної відповідальності поширюються
також на випадки заподіяння прямої дійсної шкоди працівниками громадянам
(суб’єктам підприємницької діяльності, і фізичним особам, які
використовують найману працю у споживчому господарстві), з якими працівники
перебувають у трудових відносинах.
Стаття 130 КЗпП характеризує юридичний склад, тобто перелічує юридичні
факти, наявність яких дає власнику право притягнути працівника до
матеріальної відповідальності. Таких юридичних фактів чотири: порушення
працівником трудових обов'язків, наявність прямої дійсної шкоди, причинний
зв'язок між порушенням і шкодою та вина працівника. Відсутність хоча б
одного з цих фактів виключає можливість притягнення працівника до
матеріальної відповідальності.
Працівник не може бути притягнений до матеріальної відповідальності,
якщо він не порушив свої трудові обов'язки. Трудові обов'язки працівника
можуть визначатися законодавством, колективним, трудовим договором, іншими
локальними нормативними та індивідуальними актами. Поширена практика
визначення кола трудових обов'язків працівників у посадових інструкціях,
документах, котрі визначають порядок проведення робіт, вимогах до якості
виготовленої продукції, виконаної роботи.
Аби запобігти непорозумінь, пов'язаних із встановленням нормативного
обов'язку працівника забезпечувати цілість майна підприємства, законодавець
у частині другій ст. 131 КЗпП сформулював обов'язок працівників бережливо
ставитись до майна підприємства, установи, організації та вживати заходів
щодо запобігання шкоди, хоча подібний обов'язок сформульований і в ст. 139
КЗпП.
Невиконання незаконно покладених на працівника трудових обов'язків не
може бути підставою для притягнення працівника до матеріальної
відповідальності.
Протиправність поведінки працівника не може бути підставою для
притягнення працівника до матеріальної відповідальності у тих випадках,
коли працівник діяв у стані крайньої необхідності. Законодавство про працю
визначення крайньої необхідності не надає. Тому до правовідносин з
притягнення до матеріальної відповідальності за аналогією має вживатися
визначення крайньої необхідності, передбачене в ст. 16 Кримінального
кодексу України (дія з метою усунення небезпеки, що загрожує інтересам
держави, громадським інтересам, особі або правам громадян, якщо цю
небезпеку за даних обставин не можна усунути іншими засобами і коли
заподіяна шкода менш значна, ніж шкода, якої вдалося запобігти).
Безспірним підтвердженням протиправності дій чи бездіяльності
працівника, який заподіяв матеріальну шкоду, є притягнення його за це до
кримінальної, адміністративної чи дисциплінарної відповідальності. Але
матеріальна відповідальність може бути покладена на працівника не тільки у
випадках, коли його притягнуто до інших видів юридичної відповідальності.
Тому відмова в порушенні кримінальної справи, адміністративного
провадження, а також непритягнення працівника до дисциплінарної
відповідальності не свідчить про відсутність умов для притягнення його до
матеріальної відповідальності.
Пряма дійсна шкода — це основний елемент юридичного складу, який
спричинює обов'язок працівника покрити матеріальну шкоду і надає право
підприємству, установі, організації (або власнику підприємства, установи,
організації чи уповноваженому ним органу) притягнути працівника до
матеріальної відповідальності.
Поняття прямої дійсної шкоди у законодавстві не розкривається. При
першому наближенні пряма дійсна шкода може розумітися як збитки (у
розумінні визначення, наданого у ст. 203 Цивільного кодексу за відрахунком
неодержаних доходів). На неприпустимість покладення на працівника
відповідальності за неодержані доходи прямо зазначається у частиш четвертій
ст. 130 КЗпП. Інших обмежень на стягнення з працівника будь-яких видів
матеріальної шкоди законодавство про працю не установлює. Звідси можна
зробити висновок про те, що ст. 130 КЗпП дозволяє стягнення з працівників,
у порядку притягнення їх до матеріальної відповідальності, не лише вартості
втрати, пошкодження майна та втрат, котрі понесло підприємство, установа чи
організація, а й будь-якої іншої шкоди, яка не може бути віднесена до
категорії неодержаних прибутків або яку законодавство не забороняє
відшкодувати у працівника за інших підстав.
Коли приймались нині чинні Цивільний кодекс і Кодекс законів про
працю, чіткої різниці між неодержаними доходами та неодержаним прибутком ще
не проводили. Доходи і прибуток почали розрізняти після прийняття Верховною
Радою СРСР Закону "Про державне підприємство (об'єднання)" (червень 1987
р.). Ця відмінність актуалізувалася в Україні у зв'язку з низкою переходів
від оподаткування прибутку до оподаткування доходів підприємств і навпаки.
Незважаючи на це, ще й сьогодні поняття прибутків і доходів скрізь і всюди
не розрізняється. Так, у Законі "Про зовнішньоекономічну діяльність" (ст.
1) приводиться таке визначення упущеної вигоди: "Упущена вигода — дохід або
прибуток, який міг би одержати суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності у
випадку здійснення зовнішньоекономічної операції і які він не одержав через
обставини, що незалежні від нього, якщо розмір його передбачуваного
прибутку можна обгрунтувати".
Все ж уявляється, що, говорячи про нестримані доходи в ст. 130 КЗпП
України, мали на увазі саме неотриманий прибуток.
Таке розуміння неодержаного прибутку має визначену нормативну базу.
Воно викладене у Тимчасовій методиці визначення розміру шкоди, заподіяної
порушенням господарських договорів. Тимчасова методика була схвалена 21
грудня 1990 р. Державною комісією Ради Міністрів СРСР з економічної
реформи.
За нею було прямо визнане нормативне значення, оскільки за
міністерствами та відомствами признавалося право опрацювання галузевих
методик, котрі не суперечать названій Тимчасовій методиці. За тих часів
Тимчасова методика мала всі ознаки нормативного акта, а відтак ії слід
визнати такою, яка зберегла свою юридичну чинність в Україні.
Таким чином, визначаючи межі поняття прямої дійсної шкоди неодержаним
прибутком, який виходить за межі названого поняття, необхідно вважати
прибуток як його розуміють у ст. З Закону "Про оподаткування прибутку
підприємств".
З урахуванням викладеного, до категорії прямої дійсної шкоди
належать:
? недостача матеріальних цінностей, виявлена у матеріально
відповідальної особи чи в іншої особи, якій матеріальні цінності передані у
зв'язку з виконанням нею трудових обов'язків. Часто пишуть і говорять про
те, що матеріальна відповідальність за недостачу матеріальних цінностей
можлива лише у випадку недостачі понад норми природних втрат. Це
неправильно. Вся справа у тому, що це за втрати. Якщо вони дійсно природні,
то притягнення працівника до матеріальної відповідальності неможливе. Якщо
ж власник доведе, що втрати хоч і не перевищують межі природних не є
природними, а спричинені діями працівника, то притягнення до матеріальної
відповідальності можливе (звичайно за умов, що власник доведе наявність
відповідних юридичних фактів). Про недостачу йдеться в усіх випадках, коли
працівник зобов'язаний відзвітувати про отримані матеріальні цінності, а
при звіті (інвентаризації) виявиться їх менша кількість. При цьому термін
"недостача" не розкриває причини зменшення кількості матеріальних
цінностей;
? втрата матеріальних цінностей. Про втрату говорять тоді, коли
працівник супроводжував матеріальні цінності у дорозі;
? знищення матеріальних цінностей. Трапляються випадки прямого
знищення працівниками матеріальних цінностей. Частіше знищення, як підстава
матеріальної відповідальності, пов'язане з дією стихійних сил, якщо
можливість руйнівної дії цих сил обумовлена виною працівника. Вогонь — це
стихія. Та він може бути спричинений порушенням працівником правил пожежної
безпеки. Коли зіштовхуються джерела підвищеної небезпеки, що рухаються,
матеріальні цінності нерідко знищуються через дію природних сил. Але
зіткнення, як правило, є результатом винних дій (бездіяльності) людей,
котрі керували транспортними засобами чи іншими матеріальними цінностями;
? пошкодження матеріальних цінностей (сума прямої дійсної шкоди при
цьому дорівнює сумі, на яку знизилася вартість матеріальних цінностей, або
сумі витрат на поновлення відповідних
об'єктів);
? зіпсуття матеріальних цінностей. Це — втрата матеріальними
цінностями їх споживчих якостей. Зіпсуття, зазвичай, виявляється в
очевидній втраті споживчих властивостей. Однак закінчення терміну
реалізації медикаментних засобів, продуктів харчування, а також деяких
видів промислових товарів теж повинно розглядатися як зіпсуття;
? неможливість стягнути матеріальні цінності, котрих не вистачає, з
постачальника, який передав матеріальні цінності з недостачею. Таке на
практиці зустрічається часто, коли під час приймання продукції чи товарів
від постачальника, приймання вантажів від органів транспорту викривається
недостача. У подібних випадках одержувач, зазвичай, сплачує за матеріальні
цінності постачальнику повністю. Недостача ж підлягає оформленню відповідно
до Інструкції про порядок приймання продукції виробничо-технічного
призначення та товарів народного споживання за кількістю, або відповідно до
транспортного законодавства. Потім вартість матеріальних цінностей, яких не
вистачає, стягується з постачальника (перевізника). Проте, при неналежному
оформленні акта про приймання (недостачу) чи при порушенні порядку
приймання можливість стягнення з постачальника (транспортної організації)
вартості матеріальних цінностей, яких не вистачає, втрачається. Ця вартість
відноситься до категорії прямої дійсної шкоди і може бути стягнена з винних
працівників у порядку притягнення до матеріальної відповідальності;
? шкода, спричинена продажем товарів по заниженій ціні. Це може
статися через помилку у застосуванні прейскурантів, неправильно складену
калькуляцію ціни тощо;
? витрати, спричинені незаконними або необгрунтованими виплатами
(переплатами) за господарськими договорами, на користь державного або
місцевих бюджетів, спеціальних фондів, коли можливість стягнення таких
виплат (переплат) з організацій, які їх одержали, втрачена;
? витрати, що сталися через надмірні виплати на користь працівників
(основної заробітної плати, премій, сум компенсацій, допомоги з державного
соціального страхування, виплат у порядку покриття шкоди, заподіяної
працівникам під час виконання трудових обов'язків, тощо), за відсутності
можливості стягнення цих сум з працівників, котрі безпідставно одержали
відповідні суми. До категорії прямої дійсної шкоди відносяться і
безпідставні натуральні виплати (видачі) на користь працівників;
? сплачені на користь контрагентів за господарськими договорами,
державного або місцевого бюджетів, державних органів суми неустойки,
фінансових санкцій, пені. Пленум Верховного Суду України у постанові "Про
судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної
підприємствам, установам, організаціям їх працівниками" (п.4) звернув увагу
на недопустимість стягнення з працівника шкоди, заподіяної списанням з
рахунків підприємств в доход держави одержаного ними прибутку. На думку
Пленуму, у даному випадку шкода належить до категорії неодержаного
прибутку. Слід, проте, звернути увагу на ту обставину, що на користь
державного бюджету може відшкодовуватись як такий, що підлягає одержанню
(не одержаний підприємством прибуток), так і одержаний прибуток
(неодержаний підлягає стягненню в доход бюджету у відповідних випадках з
того суб'єкта, від якого його належало б одержати). Стягнення з працівника
прибутку, вже отриманого
|
