Форми і методи професійної підготовки майбутнього вчителя - Педагогика - Скачать бесплатно
План
Вступ. Святе слово – вчитель. Визначення віку педагогічної професії, її
складність.
І. Теоретична частина. Складові частини професіограми вчителя. Зміст
моделі педагога.
§1.1. Функції та вимоги до вчителя, які зумовлені їх змістом.
§1.2. Педагог демократичної школи.
§1.3. Гуманістична спрямованість вчителя.
§1.4. Педагогічна і гуманітарна культура.
§1.5. Професійно значимі особистісні якості.
§1.6. Професійна та соціальна компетентність.
§1.7. Узагальнена модель вчителя.
§1.8. Вислови видатних людей про педагогічну професію.
ІІ. Практична частина. Оцінка запропонованої моделі педагога учасниками
педагогічного процесу (учнями та вчителями).
ІІІ. Теоретична частина. Форми і методи професійної підготовки
майбутнього вчителя.
§3.1. Цільові компоненти розділів педагогічної науки.
§3.2. Форми і методи професійної підготовки майбутнього вчителя.
§3.3. Конкретні методи, які застосовуються при вивченні певного розділу
педагогіки.
Висновки. Основні проблеми з якими зустрічатимуться вчителі у цьому
тисячолітті.
Педагогічна професія – одна із найдавніших. Виникла вона на ранніх етапах
розвитку людства у зв’язку з потребою передавати підростаючому поколінню
набутий досвід, виділившись згодом в окрему галузь. На перших порах повинні
були передаватись знання і навички володіння знаряддями праці, зброєю
тощо. Ці обов’язки у багатьох народів покладались на жерців, а в Давній
Греції навчанням займались вільнонаймані особи – вчителі. Незабаром
виповниться 2 тисячоліття від тоді, як римський імператор і сенат (у І ст.
до н.е.) почали видавати платню першому “штатному” вчителеві ораторів Марку
Фабію Квінтіліану, що засвідчило появу вчительської професії. Сучасні
вимоги до педагога висвітлені у законі “Про загальну середню освіту”:
“Педагогічним працівником повинна бути особа з високими моральними
якостями, яка має відповідну педагогічну освіту, належний рівень
професійної підготовки, здійснює педагогічну діяльність, забезпечує
результативність та якість своєї роботи, фізичний та психічний стан
здоров’я якої дозволяє виконувати професійні обов’язки в навчальних
закладах середньої освіти”
З моменту виникнення педагогічної професії за вчителем закріпилась
передусім виховна функція. Учитель – це вихователь, наставник. У цьому його
громадське, людське призначення. Тому виховна робота є педагогічною
діяльністю, спрямованою на розв’язання завдань всебічного гармонійного
розвитку особистості шляхом організації виховного середовища і управляння
різноманітними видами діяльності вихованців. Ускладнення процесів
суспільного виробництва. Розвиток способів пізнання і бурхливе зростання
наукових знань у суспільстві спричинили потребу у спеціальній передачі
знань, умінь, навичок. У зв’язку з цим із галузі “чистого” виховання в
педагогічній професії виділилась самостійна функція – навчальна.
Викладанням став вид виховної діяльності, здебільшого спрямований на
управління пізнавальною діяльністю учнів. “Навчання, що виховує” і
“виховання, що навчає” (А.Дістервег) воєдино злиті у цілісному
педагогічному процесі, який має місце у діяльності педагога будь-якої
спеціальності.
Вчитель – святе слово. І цим добрим словом ти завжди згадуєш вчителів,
які допомогли тобі стати людиною. Сіячі розумного, доброго та вічного –
говорять про вчителів. Від них – все найкраще в людині. Про авторитетну
людину (спеціаліста) завжди говорять, що в неї були хороші вчителі і звідси
пішло прислів’я “дерево та вчитель пізнаються по плоду”.
Суттєва особливість педагогічної праці – вона з початку і до кінця є
процесом взаємодії людей. Це посилює роль особистісних взаємин у
педагогічній праці: підкреслює важливість моральних аспектів. Специфічним є
і результат педагогічної діяльності – людина, яка оволоділа певною частиною
суспільної культури, здатна до соціального саморозвитку і виконання певних
соціальних ролей у суспільстві.
Вчителями в широкому розумінні слова називають тих, хто озброює молоде
покоління знаннями, уміннями, навичками. У вузькому значенні слово вчитель
– це людина, яка одержала спеціальну підготовку і займається навчанням і
вихованням учнів у загальноосвітній школі. Ця професія захоплююча, творча;
для людини, що її обрала, вона є джерелом постійного зростання і
вдосконалення, це велика праця душі.
Предмет моєї роботи можна визначити так: професійна підготовка
майбутнього вчителя, а об’єктом дослідження є – форми і методи професійної
підготовки майбутнього вчителя, тобто яким він має бути, які вимоги повинен
задовольняти, які функції виконувати, щоб бути насправді “супер” вчителем.
В своїй роботі я спробую побудувати модель майбутнього вчителя, і,
ознайомившись із нею, можна буде зробити висновок наскільки нелегкою є
праця вчителя, і як важко бути “вчителем, на якого чекають”. Також моя
робота присвячена опису методів та форм, за допомогою яких готують вчителів
у вищих навчальних закладах.
Вища педагогічна освіта будується на засадах професіограми вчителя
середньої загальноосвітньої школи (назви її можуть змінюватись –
кваліфікаційна карта, атлас). Професіограма є своєрідним паспортом, який
містить сукупність особистісних якостей, педагогічних і спеціальних знань і
умінь, необхідних для вчителя. Саме на базі цього документа складають
навчальні плани, за якими визначають кількість і диференціацію навчального
часу попредметно, вимоги до знань, умінь і навичок майбутнього педагога,
закладені у програмах і підручниках. Професіограми – система вимог, які
ставить професія до людини. У професіограмі відбиті морально-психологічні
риси, які є необхідними для майбутньої навчальної і виховної роботи з
дітьми і які слід розвивати в процесі самовиховання і виховання у стінах
вузу.
Перш за все давайте розглянемо функції вчителя і ті вимоги до нього,
які зумовлені їх змістом. Дослідження багатьох учених (Н.В.Кузьміна,
В.О.Сластьонін, А.І.Щербаков та ін.) переконливо доводять, що в навчально-
виховному процесі виявляють себе такі взаємопов’язані функції (види
діяльності) вчителя:
а) діагностична;
б) орієнтаційно-прогностична;
в) конструктивно-проектувальна;
г) організаторська;
д) інформаційно-пояснювальна;
є) комунікативно-стимуляційна;
ж) аналітико-оцінна;
з) дослідницько-творча.
Діагностична функція (від гр. diagnosis - розпізнавання, вибачення)
педагогічної діяльності пов'язана з розпізнаванням і вивченням істотних
ознак освіченості, їх комбінування, форм вираження як реалізованих цілей
освіти. Оцінка знань, умінь, навичок, вихованості, розвитку учня дає змогу
глибше вивчити протікання навчально-виховного процесу, встановити причини,
що перешкоджають досягненню бажаного ступеня розвитку рис і якостей
особистості; визначити фактори, які сприяють успішному здійсненню цілей
освіти. Діагностика можлива за умови спостережливості педагога, за
наявності уміння "вимірювати" знання, уміння, навички, вихованість і
розвиток учня, правильно діагностувати педагогічні явища.
Орієнтаційно-прогностична функція. Управління педагогічним процесом
передбачає орієнтацію на чітко представлений у свідомості кінцевий
результат. Знання суті і логіки педагогічного процесу, закономірностей
вікового та індивідуального розвитку учнів дозволяють прогнозувати (гр.
prognosis - передбачення розвитку чогось, що базується на певних даних), як
учні сприйматимуть матеріал, перебуваючи під впливом життєвих уявлень, який
учнівський досвід буде сприяти глибшому проникненню в суть виучуваного
явища; що саме учні зрозуміють неправильно. Педагогічне прогнозування
передбачає також бачення тих якостей учнів, які можуть бути сформовані за
певний проміжок часу.
Дана функція педагогічної діяльності вимагає уміння педагога
прогнозувати розвиток особистості - розвиток її якостей, почуттів, волі і
поведінки, враховувати можливі відхилення у розвиткові; прогнозувати хід
педагогічного процесу: наслідки застосування тих чи інших форм, методів,
прийомів і засобів навчання та виховання.
Конструктивно-проектувальна функція діяльності вчителя органічно
пов'язана з орієнтаційно-прогностичною. Її суть у конструюванні та
проектуванні змісту навчально-виховної роботи, в доборі способів
організації діяльності учнів, які найповніше реалізують зміст і викликають
захоплення учнів спільною діяльністю. Вона вимагає від педагога вмінь
переорієнтовувати цілі і зміст освіти та виховання на конкретні педагогічні
завдання; враховувати потреби й інтереси учнів, можливості матеріальної
бази, власний досвід та інше; визначати основні і другорядні завдання на
кожному етапі педагогічного процесу;
добирати види діяльності, підпорядковані визначеним завданням; планувати
систему діяльності учнів; планувати індивідуальну роботу з учнями з метою
розвитку їх здібностей, творчих сил і дарувань; відбирати зміст, обирати
форми, методи і засоби педагогічного процесу в їх оптимальному поєднанні;
планувати систему прийомів стимулювання активності учнів; планувати способи
створення особистісно-розвивального середовища.
Організаторська функція діяльності педагога потребує умінь залучати
учнів до різних видів діяльності й організовувати діяльність колективу. Для
цього учителю, вихователю необхідно вміти розвивати в учнів, вихованців
стійкий інтерес до навчання, праці та інших видів діяльності, формувати
потребу в знаннях, озброювати основами наукової організації навчальної
праці; організовувати соціально-орієнтовані етичні, трудові, естетичні,
екологічні, спортивні та інші виховні справи; розвивати в учнів ініціативу
планувати спільну роботу, вміти розподіляти доручення, проводити
інструктаж, координування спільної діяльності; створювати спеціальні
ситуації для здійснення вихованцями моральних вчинків.
Інформаційно-пояснювальна функція діяльності вчителя спричинена
базуванням навчання і виховання на інформаційних процесах. Оволодіння
знаннями, світоглядними і морально-етичними ідеями є найважливішою умовою
розвитку і формування особистості учня. Учитель у цьому випадку виступає не
лише організатором педагогічного процесу, а й джерелом наукової,
світоглядної і морально-етичної інформації. Тому велике значення у
професійній підготовці вчителя має глибоке знання предмета, який він
викладає, науково-світоглядне переконання педагога. Від того, як сам
учитель володіє навчальним матеріалом, залежить якість його пояснення,
глибина змісту, логіка викладу, наповненість яскравими деталями і фактами.
Ерудований учитель знає найновіші наукові ідеї і вміє доступно донести їх
до учнів.
Комунікативно-стимуляційна функція педагогічної діяльності пов'язана з
великим впливом, що його здійснює на учнів особистісна чарівність учителя,
його моральна культура, вміння встановлювати і підтримувати доброзичливі
відносини з учнями, власним прикладом пробуджувати їх до активної навчально-
пізнавальної, трудової та інших видів діяльності. Ця функція включає прояв
любові до дітей, теплоту і турботу про них, що в поєднанні характеризує
стиль гуманних взаємовідносин. Функція досить гостро ставить проблему
професійного росту вчителя, його сумлінної роботи над підвищенням свого
наукового рівня і набуттям рівня моральної досконалості.
Аналітико-оцінна функція діяльності вчителя пов'язана з необхідністю
аналізувати результат навчально-виховного процесу, виявляти в ньому
позитивні сторони і недоліки, порівнювати досягнуті результати з
поставленими цілями і завданнями, оцінювати ці результати, вносити
необхідні корективи в педагогічний процес, вести пошуки шляхів його
вдосконалення, ширше використовувати передовий педагогічний досвід.
Дослідно-творча функція педагогічної діяльності має два рівні. Суть
першого полягає в творчому застосуванні відомих педагогічних і методичних
ідей у конкретних умовах навчання і виховання. Другий рівень пов'язаний з
осмисленням і творчим розвитком того нового, що виходить за межі відомої
теорії, певною мірою збагачуючи її.
Такими є суть і система функцій педагогічної діяльності та комплекс
умінь учителя, зумовлений ними.
Професійно обумовлені вимоги до вчителя в педагогіці виражаються
термінами “професійна придатність” і “професійна готовність”. Під
професійною придатністю розуміють сукупність психічних і психофізіологічних
особливостей людини, які необхідні для досягнення успіху в обраній
професії. Під професійною готовністю – психологічну, психофізіологічну,
фізичну готовність (тобто професійну придатність) та науково-теоретичну і
практичну підготовку педагога.
Провідне місце в професіограмі вчителя посідає спрямованість його
особистості. Спрямованість особистості педагога – це мотиваційна
зумовленість його дій, вчинків, усієї поведінки конкретними життєвими
цілями, джерелом яких є потреби, суспільні вимоги і под. Н.В. Кузьміна
виділяє три основні типи спрямованості, які визначають характер
педагогічної діяльності вчителя. Дійсно педагогічна спрямованість
особистості – це стійка мотивація формування особистості учні її всебічного
гармонійного розвитку. Саме ця спрямованість вважається гуманістичною.
Гуманістична спрямованість особистості вчителя означає ставлення до дитини
як до найвищої цінності, визнання її права на свободу і щасті, вільний
розвиток і прояв своїх здібностей. Вільно реалізувати свої творчі
можливості задля себе і оточення людина може лише за наявності віри у саму
себе. Остання зміцнюється тоді, коли сприймаються і оцінюються не тільки її
позитивні якості, а вся особистість у цілому, тобто коли її люблять,
поважають її гідність, виявляють гуманність. Водночас гуманізм не є
абсолютизованим усепрощенням і покірність стосовно недосконалості людини.
Педагог повинен ставити перед вихованцем посильні і розумно сформульовані
вимоги з метою його подальшого розвитку, тобто здійснювати педагогічний
вплив гуманістичного, а не авторитарного характеру. Виявляючи в діалозі,
співпраці, партнерстві повагу до учня, і толерантність і справедливість,
учитель тим самим захищає свободу особистості, продовжує культурну
спадщину, творить нові вартості, виступає співучасником зміцнення
демократичного ладу.
Педагогічна культура є частиною загально людської культури. У ній
втілені духовні цінності освіти і виховання (педагогічні знання, теорії,
концепції, накопичений педагогічний досвід, професійні етичні норми) та
матеріальні (засоби навчання і виховання), а також способи творчої
педагогічної діяльності, які слугують соціалізації особистості в конкретних
історичних умовах. Педагогічна культура вчителя є системним утворенням. Її
головними структурними компонентами є: педагогічні цінності, творчі способи
педагогічної діяльності, досвід створення учителем зразків педагогічної
практики з позицій гуманізму.
Показниками високого рівня сформованості педагогічної культури слід
вважати:
- гуманістичну спрямованість особистості педагога;
- психолого-педагогічну компетентність і розвинуте педагогічне мислення;
- освіченість у галузі предмета, який учитель викладає, і володіння
педагогічними технологіями;
- досвід творчої діяльності, уміння обґрунтувати власну педагогічну
діяльність як систему (дидактичну, виховну, методичну);
- культуру професійної поведінки (педагогічного спілкування, мови,
зовнішнього вигляду).
Індивідуальна педагогічна культура виявляється у професійній поведінці
вчителя. Так, учителеві з високим рівнем педагогічної культури властиві
теоретичне обґрунтування власної педагогічної позиції, системність
педагогічної діяльності, творення, гнучкість і варіативність у прийнятті
рішень. Такий педагог має індивідуальний стиль. Він не тільки зберігає і
відтворює духовні цінності освіти і виховання, а й сам створює їх у вигляді
нових технологій, методик, дидактичних і виховних систем. І навпаки, в
учителя з низьким рівнем професійної культури виявляється невпевненість,
нестійкість власної педагогічної позиції, безсистемність, непослідовність,
невміння вирішувати педагогічні проблеми.
Предметна підготовка (блок спеціальних дисциплін) спрямована на
засвоєння логіки розгортання змісту конкретного наукового знання як
складової частини загально людської культури і як засобу розвитку
особистості учня. Він включає вивчення дисциплін необхідних для тієї чи
іншої галузі знань і діяльності (математика, філологія, історія, біологія і
под.) на сучасному рівні розвитку суспільства.
Педагогічна культура у реальному педагогічному процесі виявляється в
єдності із загальнокультурними і моральними проявами особистості педагога.
Культура зовнішнього вигляду ідеального вчителя – це його невід’ємна
частка. Вона виконує професійну функцію: сприяє вихованню художньо-
естетичних смаків учнів та гармонійно уособлює професійну діяльність
вчителя. Одяг повинен бути естетично витриманий: гарний, в кольоровій гамі
переважають помірні насичені барви. Стиль одягу – діловий, але не сіро-
буденний. У манері одягатися знаходять вияв уміння враховувати місце, вік,
нагоду, пори року, контингент вихованців та конкретну ситуацію. Із
гардероба вчителя, який використовується у професійній діяльності,
виключається: ультрамодний одяг, незвичайний фасон якого відволікає увагу
учнів, одяг занадто яскравих тонів, що стомлює і дратує учні. Взуття має
бути чисте, відремонтоване, зручне, легке, елегантне. Висота каблука
оптимальна, а стукіт каблуків не відволікає уваги учнів. Вибір прикрас
повинен демонструвати почуття міри, смак. Не можна використовувати надто
дорогих і яскравих коштовностей, щоб не відволікати увагу учнів. Волосся
має бути завжди чисте, ретельно зачесане. Не допускати надміру
експериментів зі своїм волоссям, щоб химерні зачіски і часті зміни кольору
не відволікали уваги учнів. Макіяж повинен гармоніювати із одягом,
зачіскою, аксесуарами, прикрасами. Макіяж має залежати від погоди, пори
року, віку, обставин; йому має бути притаманне почуття міри.
Ще однією важливою характеристикою діяльності вчителя є його мовна
культура. Мова – найважливіший засіб спілкування вчителя з учнями, головний
інструмент педагогічної праці. Вона є засобом безпосереднього впливу на
свідомість і поведінку учнів. Важливі показники мовної культури педагога –
змістовність, логічність, точність, ясність, стислість, простота, емоційна
виразність, яскравість, образність, барвистість мовлення, правильна
літературна вимова, вільне, невимушене оперування словом, фонетична
виразність, інтонаційна різноманітність, чітка дикція, правильне
використання логічних наголосів та психологічних пауз; взаємовідповідність
між змістом і тоном, між словами, жестами та мімікою. Важливими у мовленні
педагога є постановка голосу, його тон. З учнями треба розмовляти так, щоб
вони відчували в мові педагога його волю, душу і культуру.
Манери вчителя – це зовнішня форма його поведінки в соціумі:
учнівському, батьківському та учительському колективах. Чим досконаліші ці
манери, тим більша сила їх виховного впливу. Вчитель повинен впевнено
володіти манерами, що відповідають нормам етикету на даному етапі розвитку
людства. Розглянемо деякі вимоги, які ставляться до манер вчителя:
1. Вчительські манери ґрунтуються на загальноприйнятих нормах поведінки
людей цивілізованого суспільства.
2. Манери вчителя повинні бути природними й невимушеними. На це звертає
увагу К.Д. Ушинський. Він говорить, що: “... не повинно бути штучності,
навмисності. Природними та живими мають бути міміка і жести учителя, вони
повинні виражати непідробну зацікавленість у подіях, що відбуваються під
час навчання”.
3. Манери педагога мають бути гуманістично спрямованими. Відомий лозунг
медпрацівників “Не зашкодь” можна повною мірою віднести і до професії
вчителя. Навіть учительський погляд важить надто багато для дітей, щоб його
ігнорувати. Вчитель не має права зашкодити психіці дитини ні поглядом, ні
жестом, ні мімікою, ні словом. В.О. Сухомлинський вважає, що учителю, перш
ніж робити дисциплінарне зауваження учневі, треба лагідно доторкнутися до
його плеча чи покласти руку на голову, заглянувши в очі. Така поведінка
вчителя буде воістину гуманна.
4. Учительські манери повинні мати яскраво виражений особистісний
характер. Особлива посмішка і жести, стиль спілкування, манери вітатись
тощо у кожного свої, тому така своєрідність і вабитиме дітей. В зв'язку з
цим необхідно чітко відпрацювати і, можливо, довести до автоматизму свій
особливий стиль учительських манер. В історії педагогіки є цікаві приклади
щодо цього. Так, І.Я. Франко написав спогад, присвячений вчителю гімназії,
де він навчався, Е. Турчинському. У фрагменті його розповіді є такі рядки:
“Радість, смуток або гнів ми розуміли швидше з його очей, обличчя, рухів,
ніж з його слів. І треба було бачити, як з появою задоволеної усмішки на
його обличчі, прояснювалися обличчя його учнів, весь клас охоплювався
радістю”
5. Учительські манери мають бути естетично витриманими. А.С Макаренко
наполягає, що вихователь не може нехтувати естетикою свого зовнішнього
вигляду. У закладі, де працював цей відомий педагог, було прийнято на
роботу приходити в найкращому одязі. Учитель із нечищеним взуттям чи
несвіжою носовою хустинкою на урок не допускався.
6. Поведінка вчителя має бути емоційно стабільною, оскільки учні дуже
чутливі до зміни настрою, почуттів. Зайве занепокоєння вчителя якоюсь
проблемою знаходить своє відображення в зміні емоційного настрою учнів.
Педагогу варто ознайомитись із прийомами аутотренінгу та використовувати їх
з метою вмілого керування власними емоціями та фізичним станом свого
організму. Доречно застосовувати і деякі прийоми системи К.Станіславського,
наприклад, прийом зняття «м'язового затиску».
7. Лінія поведінки вчителя має йти і від дітей. Вчительське життя
вимагає миттєвого реагування: то потрібно бути лагідною, ніжною,
співчутливою, то твердою, суворою, непохитною, то терплячою або навіть
непомітною людиною. Все це варто виразно демонструвати своєю поведінкою.
8. Учитель не повинен приховувати задоволення від своєї роботи, від
спілкування з учнями - він радіє маленьким перемогам, своїм і своїх
вихованців. Зауважимо, що деякі педагоги-класики наполягають на тому, що
нещасливі люди, невдахи у житті, а точніше ті, хто себе такими вважає, не
мають права працювати в школі, оскільки поведінка таких “знедолених”
педагогів відкрито про це повідомляє, що негативно впливає на психіку
учнів. Найкращий, на думку учнів, це вчитель веселий, оптимістично
налаштований, який вміє доречно пожартувати і разом з дітьми посміятися.
9. Учительські манери мають визначатися творчістю, що найчастіше
проявляється у нестандартних ситуаціях. Схильність до імпровізації, прояв
інтуїтивних здібностей допомагає співвідносити власну поведінку з
обставинами і адекватно поводитись, знаходячи доречні засоби вербальної та
невербальної комунікації.
10. Поведінка вчителя має бути дещо розкутою (в розумних межах), що
дозволяє привернути до себе учнів. Нерідко дітей переводять до розряду
“важких” саме через невміння чи небажання вчителя переступити бар'єр, що
відділяє його від учня. Звичайно, про панібратство не може бути й мови, але
порушити “стіну холодності” між собою і учнями варто.
Необхідність працювати над удосконаленням своїх манер продиктована
самим життям. Ніхто, мабуть, не буде заперечувати, що вихований учитель —
найкращий вихователь дітей. Вихованість проявляється саме в манерах, які
потрібно повсякчас удосконалювати. Чим вихованіший учитель, тим
благородніший вплив на вихованців і продуктивніший кінцевий результат
діяльності. Недаремно ж влучно зауважує з цього приводу А. Дістервег:
“Покажи мені своїх учнів і я побачу тебе...”
Специфіка педагогічної діяльності ставить, як ми вже зазначали, перед
учителем ряд вимог до особистості педагога, які в педагогічній науці
визначаються як професійно значимі особистісні якості. Останні
характеризують інтелектуальну і емоційно-вольову сторони особистості,
суттєво впливають на результат професійно-педагогічної діяльності і
визначають індивідуальний стиль педагога.
Вчені пропонують різноманітний набір особистісних якостей, важливих для
професії педагога. Робляться спроби виділити найсуттєвіші з точки зору
ефективності педагогічної діяльності. Правомірним, на мою думку, є
виділення домінантних, периферійних, негативних і професійно недопустимих
якостей. Домінантними вважаються якості, відсутність кожної із яких
унеможливлює ефективне здійснення педагогічної діяльності; периферійними –
якості, які не здійснюють вирішального впливу на ефективність педагогічної
праці, проте сприяють її успішності; негативними – якості, що призводять до
зниження ефективності педагогічної діяльності, а професійно недопустимими –
ті, що ведуть до професійної непридатності вчителя. Розглянемо склад цих
груп особистісних якостей детальніше.
Домінантні якості:
1. Гуманність – любов до дітей, вміння поважати їхню людську гідність,
потреба і здатність надавати кваліфіковану педагогічну допомогу в їхньому
особистісному розвитку. Найбільш важлива якість, яка повинна біти
притаманна вчителю – любов до дітей. Любов до дитини – це, за словами
В.Сухомлинського, “плоть і кров вихователя, як сили, здатної впливати на
духовний світ іншої людини. Педагог без любові до дитини – це все одно, що
співак без голосу, музикант без слуху, живописець без відчуття кольору”.
Йдеться про мудру, добру й вимогливу любов, що вчить жити. Роздумуючи над
компонентами педагогічного таланту, Іван Франко писав:
Усяким людям всякі дари:
Одному ясний, сильний ум,
Що не знаходить в світі пари;
Другому рій крилатих дум,
Що, мов орли, летять за хмари.
Для інших руки золоті:
Що очі бачуть, руки вдіють.
Який же дар дістали ті,
Що так дітей учити вміють?
Мені здається, в скарбі тім
Любві найбільш дісталось їм.
Працю справжнього педагога живить віра в людину. Він повинен бути
оптимістом, глибоко вірити в силу й можливості дітей, бачити на сам перед
усе краще, що їм притаманне, “проектувати хороше” (А.Макаренко). Учитель
має підходити до кожної дитини з оптимістичною налаштованістю, навіть, якщо
ризикує помилитися. Водночас він не повинен ідеалізувати їх позитивних рис,
ігноруючи їх недоліки. Завдання вчителя – “не загубити” жодної дитини, дати
кожній можливість розкрити все краще, закладене природою, сім’єю, школою.
Для цього вчитель повинен цікавитись кожним учнем як особистістю, важливо
бачити в дітях типове і особливе та використовувати систематично
індивідуальне навчання. Вчитель має пам’ятати, що до кожної дитини в класі
треба виявляти чуйність, щирість, не виділяти надмірною увагою обдарованих
і не принижувати моралізаторством слабших. Правильно організована робота
допоможе кожному учневі відчути себе здібним, потрібним, цікавим для
вчителя і своїх товаришів. Саме це – надійний стимул подальшої навчальної
роботи учнів із захопленням, з відчуттям власної гідності. Кожен школяр для
вчителя – безцінний дар, це найдорожча і найцінніша істота на землі, за яку
вчитель відповідає перед своєю совістю і суспільством.
2. Громадська відповідальність, соціальна активність. Нинішній стан
освіти в Україні показує, що одним із його обов’язкових чинників має бути
відповідальне ставлення педагога до своїх професійних обов’язків. Серед
методів, за допомогою яких у майбутнього педагога формуватиметься
відповідальне ставлення до своєї праці, є виховання почуття дисципліни у
студента педвузу. При цьому йде мова не про формальну присутність його на
різноманітних видах навчальної діяльності, передбачених навчальним планом,
чи на заходах, які здійснюються адміністрацією та громадськими
організаціями вузу. Мається на увазі така організація навчального процесу,
яка б зобов’язувала студента до фахового і професійного росту постійно і
систематично.
Від правильного виховання дітей залежить благоустрій усього народу.
|
