Поняття і структура правосвідомості - Історія, теорія держави і права - Скачать бесплатно

Правосвідомість — одна із форм суспільної свідомості.

Свідомість людини, відображаючи об'єктивні потреби сус­пільного розвитку, є передумовою і регулятором поведінки лю­дини. Свідомість додає цілеспрямованого характеру людській діяльності.

Свідомість як система включає різні форми відображення суспільних відносин: політичні, правові, етичні, філософські, релігійні. Всі форми суспільної свідомості є взаємозалежними і справляють взаємний вплив одна на одну.

Правосвідомість становить відносно самостійну сферу (ділян­ку) свідомості:

• суспільної;

• групової;

• індивідуальної.

В ній відображена правова дійсність у вигляді знань про пра­во, осмислення того, що є правом, яким воно було (ставлення до права минулих років) і яким має бути (ставлення до майбут­нього права), а також у вигляді правових настанов поведінки як реакції на оцінку чинного права, роботу правозастосовних орга­нів. Правосвідомість має бути властива не тільки творцям юри­дичних норм, законодавцям, а й усім громадянам держави.

Правосвідомість — це система ідей, уявлень, емоцій і почут­тів, які виражають ставлення індивіда, групи, суспільства до чинного, минулого та бажаного права, а також до діяльності, пов’язаної з правом.

Ключовий пункт правосвідомості — усвідомлення людьми цінностей природного права, прав і свобод людини і оцінка чин­ного права з погляду його відповідності загальнолюдським цін­ностям, що знайшли закріплення в міжнародних документах про права людини. Правосвідомість не тільки виражає ставлення індивіда до правової дійсності, а й спрямовує її на певні зміни в правовому середовищі, прогнозує і моделює їх.

У структурі правосвідомості суспільства виділяють такі еле­менти:

Правова психологія — це сукупність почуттів і емоцій, що виражають ставлення індивіда, групи, суспільства до права, пра­вових явищ. Це неусвідомлене або не до кінця продумане став­лення до права, правових явищ, що й є правосвідомістю, яка походить з повсякденної практики у процесі зіткнення з конк­ретними юридичними ситуаціями, а тому формується здебіль­шого стихійно, спорадично, безсистемне, тобто правова психо­логія не осмислена теоретично, не упорядкована логічно. В ній провідним елементом є емоції, а не понятійні форми відобра­ження правової дійсності.

Наприклад, у дореволюційній Росії робітники, виражаючи своє негативне ставлення до фабрично-заводського законодав­ства, ламали машини, громили заводське обладнання. Вони емо­ційно реагували на зовнішні стосовно них правові явища, у да­ному разі — на законодавство. В наші дні формування інституту приватної власності і всього, що пов'язано з існуванням приватного права, емоційно не сприймається певними верствами сус­пільства, які виховані на психології колективізму і продовжують керуватися її пріоритетами.

Правова ідеологія — це система правових принципів, ідей, теорій, концепцій, що відображають теоретичне (наукове) осми­слення правової дійсності, усвідомлене проникнення в сутність правових явиш.

Це концептуально оформлена, логічно систематизована, те­оретично і науково осмислена правосвідомість. Інтелект є про­відним елементом правової ідеології. Сучасна правова ідеологія ґрунтується на системі теорій, ідей і принципів: теорії соціаль­ної правової держави, принципу поділу влади, теорії народного суверенітету, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, принципу верховенства права, переваги загаль­новизнаних норм міжнародного права над нормами національ­ного права та ін.

Правова ідеологія і правова психологія можуть містити в собі інтелектуальні та емоційні елементи, але в різних пропорціях, а також як істинні, так і помилкові (міфологізовані) знання про правову дійсність. Так, у СРСР офіційна марксистсько-ленінсь­ка ідеологія розглядала права людини як державні дарування, а не як продукт природного розвитку. Це була міфологізована дер­жавна ідеологія.

Було б невірним принижувати значення емоцій і почуттів (правову психологію) порівняно з інтелектом (правовою ідеоло­гією). Емоції та почуття — необхідне тло, на якому виявляються (складаються, реалізуються) правові погляди, ідеї, теорії. Емо­ції — сліпі, поки вони не зливаються з об'єктивним підходом до дійсності, її раціональним освоєнням. На рівні правової ідеоло­гії це усвідомлення реальності виражається в мотивах, які фор­муються через цілі. Ціль вплітає усвідомлені інтереси в зміст свідомої діяльності (інтереси служать джерелом цілей), сприяє формуванню правової настанови на правову (правомірну, не­правомірну) поведінку.

Правова поведінка — вольовий бік правосвідомості, який яв­ляє собою процес переведення правових норм у реальну право­ву поведінку. Вона складається із елементів, що визначають її напрямок (характер), — мотивів правової поведінки, правових настанов.

Правова настанова — готовність особи проявити активність у сфері пізнання і реалізації права. Вона становить конкретну програму поведінки у певних умовах, яка формується з усіх на­лежних суб'єкту правових (правомірних і протиправних) знань, оцінок, думок, настроїв, звичок, навичок, сподівань, ставлень до кого-небудь і до чого-небудь, котрі переходять в інтереси і прагнення.

Поведінковий елемент правосвідомості синтезує в собі раці­ональні та емоційні моменти. Через нього відбувається реаліза­ція психологічного та ідеологічного елементів.

Правова поведінка проявляється у формі дій (вчинків), які впливають на стосунки суб'єктів, або у формі бездіяльності, яка, навпаки, ніяких змін у стані суспільних відносин не спричиняє. Перш ніж правова поведінка зовні виразиться у вигляді право­вого вчинку, повинна виникнути правова настанова, мотив пра­вової поведінки у правосвідомості суб'єкта.

Виникнення правової установки припускає: 1) поінформо­ваність про норму права; 2) розуміння її змісту; 3) оцінку, тобто ступінь схвалення, норми права; 4) ставлення до прав інших осіб; 5) емоційне переживання з приводу функціонування норми права; 6) готовність до дії. Правова настанова — суб'єктив­ний регулятор поведінки.

Отже, від поведінкового елемента правосвідомості залежить ступінь її якісного стану (правомірна поведінка, правова актив­ність, правове порушення та ін.).

Класифікація форм правосвідомості за суб'єктами і глибиною відображення правової дійсності

За суб'єктами (носіями) правосвідомості розрізняють такі фо­рми правосвідомості:

1) індивідуальну — сукупність правових поглядів, почуттів, настроїв і переконань конкретного індивіда;

2) групову — виражає ставлення до права, правових явищ, їх оцінку з боку соціальних груп, формальних і неформальних ко­лективів, відображає їх загальні інтереси і потреби, їх співвідно­шення з інтересами всього суспільства (наприклад, вимоги страй­куючих шахтарів);

3) суспільну — виражає ставлення до права всього суспільст­ва, відображає його інтереси.

Суспільна і групова правосвідомість проявляється не інакше як через індивідуальну правосвідомість, і в кожній людині вона проходить крізь призму особистих інтересів, рис характеру. Було б невірним говорити, що суспільна і групова свідомість — це сума суджень про право кожного із членів соціальних груп, на­роду (суспільства). Суспільна і групова правосвідомість виражає найзагальніші, такі, що збігаються оцінки права і правових явищ членами соціальних спільнот.

За глибиною відображення правової дійсності правосвідомість може бути:

1) повсякденною, непрофесійною — являє собою життєві, ча­сом поверхневі судження про право людини, яка стикається з правом у повсякденній трудовій, сімейній, суспільній та інших сферах життя. Вона створюється насамперед як результат того юридичного виховання, що вона одержує, будучи членом упо­рядкованого суспільства;

2) професійною — спеціалізовані правові знання, що викори­стовуються в роботі професіоналами-юристами (у суді прокурор — обвинувачує, адвокат — захищає та ін.). Вона включає:

а) наукову (теоретичну) правосвідомість учених, викладачів вузів;

б) практичну правосвідомість суддів, юрисконсультів, адво­катів, прокурорів та ін. Правосвідомість юриста припускає ви­сокий рівень правового мислення, багато в чому є детермінова­ною чинним правом.

Функції правосвідомості. Роль правосвідомості в процесі правотворчості і право реалізації

Функції правосвідомості — це основні напрямки її впливу на правові явища, правову систему в цілому. Правосвідомість — елемент правової системи, поєднані з її іншими елементами:

системою права, системою законодавства, юридичною практи­кою, правовою культурою тощо.

Основні функції правосвідомості:

1) когнітивна (пізнавальна, інформаційна) — припускає знан­ня права, поінформованість про нормативні акти, зміст юридич­них норм; без інформації про закон не може бути і ставлення до нього.

Відзначимо, що правова інформація — це сукупність доку­ментованих або публічно проголошених відомостей про право, його систему та джерела реалізації, юридичні факти, правовід­носини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними, їх профілактику та ін.

Джерела правової інформації:

документовані юридичні акти і правові принципи (консти­туція, законодавчі і підзаконні акти, міжнародні договори і уго­ди, норми і принципи міжнародного права, а також ненорматив­ні правові акти).

повідомлення преси, телебачення, радіо, публічні виступи та інші засоби інформації з правових питань («Офіційний вісник України», газети «Голос України», «Урядовий кур'єр», «Юридич­ний вісник України», телерадіоканал «Право» та ін.);

2) правостворююча (ціннісна, емоційна) — припускає ціннісне ставлення до законодавства, співвіднесення правових норм зі своїми поглядами на правове, обов'язкове, необхідне. Ця функ­ція свідчить про те, що нормативно-правові акти виступають як зовнішнє вираження правосвідомості суспільства і законодав­чих органів держави;

3) регулююча (настановна) — припускає співвідношення по­ведінки людей з чинною в суспільстві системою правових роз­поряджень; мотиви і настанови стосовно поведінки, врегульова­ної правом — відповідно до правових дозволень і заборон.

У структурі правосвідомості особи кожній із функцій відпові­дають такі блоки:

1) правові знання;

2) правові оцінки;

3) правові настанови.

Необхідність і обсяг правових знань особи обумовлені тим, наскільки особа залучена до системи правових відносин. Набут­тя і засвоєння правових знань здійснюються за допомогою соці­ального і правового досвіду особи. Пройшовши через свідомість особи, правові явища викликають ціннісне до себе ставлення:

оцінюються як правові знання, так і правова дійсність з погляду цих знань. Відбувається процес не прямого відтворення в діях особи одержаних знань, а виникає їх переосмислений варіант, співвіднесений з поглядами на правове, обов'язкове. Після цьо­го виробляється правова настанова, яка відображає готовність до певної правової поведінки. Блок правових настанов містить також схильність до оцінки правових явищ, виходячи з напрям­ку правової поведінки. Він впливає як на регулюючу (настанов­ну), так і на пізнавальну (когнітивну) і правостворюючу (цінні­сну) функції правосвідомості.

Правосвідомість може бути структурована на компоненти від­повідно до виконуваних ними функцій:

— когнітивний (пізнавальний, інформаційний),

— правостворюючий (ціннісний, емоційний),

— регулюючий (настановний).

Правосвідомість є необхідною умовою створення норм пра­ва, їх точної та повної реалізації. Вона виступає фактором пова­ги до права.

Роль правосвідомості в процесі правотворчості і право реалізації виражається у тому, що правосвідомість:

— певною мірою як би випереджає юридичне право, є його безпосереднім ідейним джерелом, передує йому, існує «до» права;

— діє «паралельно» з правом: уловлює потреби його вдоско­налення в напрямку відображення об'єктивних суспільних про­цесів; визначає зміни і перспективи розвитку права; безпосере­дньо впливає на процес і результати правотворчості;

— існує «після» права у тому сенсі, що служить орієнтиром вибору доцільного, оптимального варіанта поведінки в межах норм права, які застосовуються або реалізуються;

— є інтелектуальним інструментом ефективного використання законодавства, тлумачення норм права;

— може використовуватися як важливий інструмент застосу­вання аналогії закону і аналогії права з метою заповнення про­галин у законодавстві;

— виступає як ідейно-моральний вимірник професіоналізму діяльності посадових осіб у системі органів державної влади і місцевого самоврядування;

— служить засобом забезпечення законності і справедливості застосування правових норм (зокрема, при визначенні юридич­ної відповідальності за правопорушення) та ін.

Право впливає на правосвідомість тим, що воно є найважли­вішим джерелом її формування, перетворення і розвитку. Прав­да, зміст, напрямок цього впливу не однозначні і залежать від якості законодавства, його відповідності реальним потребам, від рівня роботи державного апарату.

Правова культура: зв'язок із загальною культурою. Види правової культури

Культура — це загальний спосіб існування людини, її діяльно­сті та об'єктивований результат цієї діяльності. Продуктами куль­тури є уявлення про добро і зло, звичаї, знаряддя праці, засоби комунікації та ін. Культура — соціальне нормативна, а її норми — історично первинні, основа всіх інших нормативних систем: ре­лігії, моральності, естетики, права. Право, як мораль і релігія, є інститутом культури, визначається її змістом. Усі юридичні нор­ми є нормами культури, однак не всі норми культури перетворю­ються на юридичні норми. Суспільство добирає культурні нор­ми з настановою на включення їх до права. До числа відібраних трапляють ті культурні норми, що мають найбільшу значущість для всього суспільства, виконання загально-соціальних завдань держави. Не можуть перетворитися на право ті правила поведін­ки, що не стали нормою культури. Право — частина соціальної культури, яке визначає один з її видів — правову культуру.

Правова культура тісно пов'язана з загальною культурою на­роду, ґрунтується на її засадах, служить відображенням рівня її розвитку. Формування правової культури не є відокремленим процесом від розвитку інших видів культури — політичної, мо­ральної, естетичної. Це комплексний процес, їх поєднує спіль­ність завдання — створення морально-правового клімату в сус­пільстві, який би гарантував особі реальну свободу поведінки в поєднанні з відповідальністю перед суспільством, забезпечував її права, соціальну захищеність, повагу її гідності, тобто поста­вив би людину в центр економічних, соціальних, політичних, культурних процесів.

Тісна взаємодія і взаємозв'язок проявляються між правовою і моральною культурою. Оцінка правових явищ, здійснювана правосвідомістю, є не тільки правовою, а й їх моральною оцін­кою, визначенням їх відповідності моралі суспільства. Тому будь-які порушення законності, ігнорування законних прав і інтере­сів особи, недодержання вимог справедливості при вирішенні питань про юридичну відповідальність завжди розглядаються як аморальні явища. У свою чергу, правова культура справляє зво­ротний вплив на моральну культуру. Вона служить необхідною умовою формування високих моральних якостей громадянина. Знання і розуміння сутності і соціального призначення право­вих явиш — права, правосуддя, законності, правової відпові­дальності, непохитна переконаність у необхідності суворого до­держання норм права сприяють зміцненню у свідомості людини основних принципів і категорій моралі.

Правова культура є складовою частиною і найважливішою засадою демократії.

Залежно від носія правової культури розрізняють три її види:

1) правову культуру суспільства;

2) правову культуру особи;

3) правову культуру професійної групи.