Розвиток української державності - Історія, теорія держави і права - Скачать бесплатно

План роботи :

Зародження класового ладу і формування державності східних слов’ян. Утворення давньоруської держави — Київської Русі

Українська держава у 1654—1659 pp.

Автономія України у другій половині XVII ст.

Боротьба за національно-державне відродження України.

Утворення Центральної Ради

Сучасний етап формування української державності

Зародження класового ладу і формування державності східних слов’ян. Утворення давньоруської держави — Київської Русі

Соціальні відносини у ранніх слов’янських племен першої по­ловини І тис. н.е. були характерними і для кінцевого етапу первісно­общинного ладу, періоду зародження класового суспільства. Архео­логами знайдені залишки великих поселень антів, що складалися з ряду окремих господарських будівель, ремісничих майстерень. На зміну родовій общині йшла нова, територіальна сільська община, у складі якої де-не-де зберігались як пережитки минулого древні вели­кі патріархальні сім’ї. Мала сім’я, яка складалася з чоловіка, жінки і дітей, була складовою частиною важливої соціальної клітинки суспі­льства — сільської общини. Це було особливо характерним для південної, лісостепової зони. У сільській територіальній общині ви­ділялись окремі заможні сім’ї, які володіли певною власністю, про що, наприклад, свідчать примітивні ключі від дверних засувів, знай­дені археологами на черняхівських поселеннях. Про майновий роз­поділ в антів свідчать також численні схоронення монет і дорогоцін­них речей. Верхівка прагнула до збагачення, присвоювала продукти праці членів общини у вигляді данини.

Поява у слов’ян союзів племен свідчила про становлення у них між докласовою і класовою формаціями перехідної форми управ­ління суспільством. Тут використовувалися деякі родові форми регулювання соціальними процесами, але вже в інтересах пануючо­го класу, що зароджувався. Таку форму управління суспільством називають військовою демократією. На її стадії знаходилися і ан­ти . Військова демократія включала в себе якості, властиві як суспільному самоврядуванню, так і елементам державного ладу. У результаті посилення соціальної диференціації у союзах слов’янсь­ких племен усе більше зміцнювалася державно-правова основа, що зумовлювало поглиблення класового поділу суспільства і утворення держави. Це вимагало багато часу. Впливав і несприятливий зовні­шньо-політичний фактор. На розвиток слов’ян певною мірою вплинуло і нашестя гуннів.

"Союзи союзів", що складалися з кількох союзів племен-кня­зівств, були новими утвореннями і відображали більш високий етап у процесі східнослов’янської консолідації. Приблизно на рубежі VIII—ЇХ ст. придніпровський "союз союзів" Русь переростає у ще сильніше об’єднання — Руська земля, до складу якого входила значна кількість союзів слов’янських племен: Русь, Поляни, Древ­ляни, Полочани, Дреговичі, Сіверяни. Це вже майже половина східних слов’ян. Такий союз, що охоплював територію близько 120 тис. кв. км і простягався на 700 км на північ аж до Західної Двіни, був справжньою державою. Правила у цьому державному об’єднан­ні, цілком імовірно, династія Кия, представниками якої у середині IX ст. згідно з літописом були князі Дір і Аскольд. В одному з джерел IX ст. повідомляється, що "у русів існує клас рицарів", тобто знаті. Про поділ знатних і бідних свідчать й інші джерела. За даними арабського вченого Ібн-Руста (IX ст.), цар русів засуджує й інколи висилає злочинців "правителям віддалених областей". На Русі існував звичай "божого суду", тобто розв’язання спірної спра­ви поєдинком. Особливо тяжкі злочини каралися смертю. Цар русів щорічно об’їжджав свою територію і збирав данину з населення.

У своєму розвитку Давньоруська держава пройшла два основ­них етапи. Перший етап охоплює кінець IX і Х ст. Тоді Київська Русь була ранньофеодальною державою, у межах якої відбувалося становлення феодального суспільного ладу. Тут в основному завер­шувався процес політичної єдності Русі, встановлювалися державні кордони, відбувалося утворення та вдосконалення апарату влади.

Наприкінці Х — першій половині XI ст. Київська Русь всту­пила у період свого розквіту. У другій половині XI ст. спостерігає­ться тенденція до феодальної роздробленості, а наприкінці першої третини XII ст. Давньоруська держава вступила у другий етап свого розвитку — етап феодальної роздробленості.

До періоду феодальної роздробленості відноситься час зарод­ження української державності.

У Київській Русі суд не був відділений від адмі­ністрації. Він будувався на класовій основі і захищав перш за все інтереси пануючих верхів давньоруського суспільства. У ролі судді в першу чергу виступав князь. До компетенції лише князівського суду належали справи, в яких хоча б однією з сторін були представники феодальної знаті. Про суд князя розповідається в Руській Правді та інших джерелах.

Українська держава у 1654—1659 pp.

За Березневими статтями навесні 1654 p. Б.Хмельницький вже в союзі з Росією розпочинає війну з Польщею, щоб завершити об'єднання українських земель в етнічних межах, аж до Вісли й угорського кордону. Разом з тим, гетьман наполегливо зміцнює вже існуючу незалежну українську державу.

Звільнення з-під влади Польщі, формуван­ня самостійної національної держави створили сприятливі умови для піднесення виробничих сил України. Цьому сприяло вигнання польських феодалів та виключення їх з економічного життя Украї­ни, зменшення магнатсько-шляхетського землеволодіння, збіль­шення дрібної козацької власності на землю, а, отже, і виробників, що працювали на ринок з послабленням тиску феодальної експлу­атації.

Автономія України у другій половині XVII ст.

Міжусобиці та війни, які сталися після смерті Б.Хмельницького призвели до того, що територія вільної України була розірвана на дві частини: Правобережну та Лівобережну, або Західну та Східну, або тогобічну та сьогобічну. Це був не тільки географічний поділ, а й політичний. Правобережжя опинилося під владою групи старшин, яка орієнтувалася на Польщу. Цей поділ став політичною реальністю, особливо він позначився у 1663 p. з обранням двох гетьманів — лівобережного (І.Брюховецького) та правобережного (П.Тетері).

Юридичне поділ був оформлений Андрусівським перемир'ям ЗО січня 1667 p., яке Польща та Росія уклали без участі України. В ньому спеціально застерігалося, що до Росії входить Лівобережна Україна, а Правобережжя — до Польщі. Запорізькій Січі судилося перебувати під владою Росії та Польщі.

У 1686 p. договір про вічний мир між Польщею та Росією підтвердив ці положення з поправкою, що Київ та Запорізька Січ залишалися за Росією. Поділ України на Правобережжя і Лівобе­режжя був закріплений створенням між ними нейтральної зони. її було заборонено заселяти.

Лівобережна Україна з Києвом в офіційних актах другої поло­вини XVII ст. нерідко іменувалася Малоросією (в статтях Ю.Хме­льницького), друга назва — Гетьманщина, обумовлювалася її полі­тичною організацією. Правобережжя залишалося у складі Польщі. За Гадяцьким трактатом його було названо "Великим княжеством Руським".

За Бучацьким миром, укладеним в 1672 p. між Польщею і Туреччиною, до останньої відходило Подільське воєводство разом з Кам'янцем. А воєводства Київське і Брацлавське, керовані Доро­шенком, віддані під протекторат Туреччини.

Протиприродність поділу України на Лівобережну і Правобе­режну була очевидною. Українці не бажали миритися з ним і активно виявляли свій протест: у 1668 p. — при гетьмані П.Доро­шенко, у 1676 p. — при Самойловичу, наприкінці XVII ст. — при І. Мазепі.

Боротьба за національно-державне відродження України.

Утворення Центральної Ради

Лютнева революція створила сприятливі умови для розвитку національно-визвольного руху пригноблених народів Росії. Головною перешкодою на шляху розв'язання національного питання, як уже зазначалось, була політична діяльність Тимчасового уряду. Він, хоча і заявив у декларації від 3 березня 1917 р. про скасування усіх національних обмежень, насправді ж продовжував шовіністичну політику.

З перших днів національно-демократичної революції сталося згуртування національних сил в Україні, і виникнення загально­українського громадсько-політичного центру, покликаного очоли­ти масовий народний рух, — Української Центральної Ради. З часом Рада мала скликати український парламент і створити відповідальний перед ним уряд. Національний центр був започаткований Товариством українських поступовців (ТУП). Його політичним іде­алом була автономія України в складі перебудованої на федератив­них засадах Російської держави. На співпрацю з поступовцями погодилися й українські соціалісти. До Центральної Ради увійшли також представники православного духовенства, культурно-освіт­ніх, кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, представники наукових товариств (Українського наукового товариства, Товариства українських техніків та агроно­мів, Українського педагогічного товариства та ін.).

3 березня вважається офіційною датою заснування Центральної Ради і початком її історії.

4 березня Центральна Рада телеграмою повідомила Е.Львова і ОКеренського про своє утворення. У телеграмі висловлювалася надія на те, що "у вільній Росії задоволене буде всі законні права українського народу".

Офіційне діловодство Ради розпочалося 9 березня, коли обгово­рювалися питання про виготовлення печатки Центральної Ради, пе­редачу останній будинку Педагогічного музею (тепер — Київський міський будинок учителя), утворення агітаційної школи та ін.

Центральна Рада виникла на революційній хвилі народного піднесення як організація, котра ставила перед собою завдання перебудови суспільного ладу, виходячи з невід'ємного права украї­нського народу на самовизначення і відродження багатовікової державної традиції.

Сучасний етап формування української державності

Здобувши незалежність, народ України розпочав активну дія­льність по створенню своєї демократичної правової держави. Ця розбудова розпочиналась в дуже складних умовах. Необхідно було перш за все здійснити перехід від статусу союзної республіки з обмеженим суверенітетом до статусу самостійної держави. Тому законом Верховної Ради УРСР від 17 вересня 1991 р. до Конституції були внесені зміни і доповнення, які мали на меті зміцнити держа­вний суверенітет республіки. У тексті Конституції слова "Українсь­ка Радянська Соціалістична Республіка" і "Українська РСР" були змінені на споконвічну назву нашої держави — "Україна". В розділі Конституції про зовнішньополітичну діяльність і захист Вітчизни розвивалися положення про підвищення ролі України як рівно­правного учасника міжнародних відносин. Міжнародне співтова­риство з розумінням поставилося до виникнення нової незалежної держави. Україну визнали понад 130 країн світу.

Проголошення України незалежною державою обумовило нас­тійну необхідність визначити правовий статус її населення. Він регулювався Конституцією, а також Законом "Про громадянство України" від 8 жовтня 1991 р. та прийнятими відповідно до них іншими законодавчими актами. Ці правові акти передбачали: які особи визнаються громадянами України; порядок набуття українсь­кого громадянства; внаслідок яких юридичних фактів може бути втрачено українське громадянство; як визначається громадянство Дітей при зміні громадянства батьків і при усиновленні; які органи держави є правомочними вирішувати питання громадянства і поря­док його оформлення; як виконуються рішення з питань громадя­нства і порядок їх оскарження.

Незалежність України відкрила широкі можливості для ство­рення власного демократичного державного апарату, без втручання в цей процес сторонніх сил, з усуненням залишків командно-адміністративної системи управління.