Формування теоретичних джерел сучасного соціал-реформізму в 20-30-х рр. ХХ ст - Історія економічних вчень - Скачать бесплатно

Намагання теоретично обгрунтувати шлях до соціалізму через реформування економічних відносин у суспільстві об'єднує програ­ми соціал-демократичних партій після Жовтневої революції в Росії. Західноєвропейським країнам пропонувався інший шлях — демок­ратичний: через завоювання більшості в парламенті на загальних парламентських виборах. Ця більшість мала була забезпечувати прогресивні реформи, які б гарантували здійснення соціалістичних перетворень: становлення суспільної власності на засоби вироб­ництва, державний плановий характер управління економікою та соціальною сферою, справедливий розподіл, забезпечення прав і свобод трудящих.

Перехід до соціалізму зв'язувався з посиленням ролі держави і послабленням дії ринкових механізмів під впливом монополізації. Ключовими термінами соціал-реформізму стають: соціалізм, дер­жавне регулювання, участь трудящих в управлінні, соціальна спра­ведливість.

Англійський лейборизм. Соціалістичний напрям робітничого руху в Великобританії базувався не стільки на марксистській теоре­тичній платформі, скільки на ідеях Фабіанського товариства, видат­ним ідеологом якого був Сідней Вебб (1859-1947). Основна ідея полягала в націоналізації власності й державному регулюванні ви­робництва. Доходи і їхня динаміка розглядались як результат діяль­ності всього суспільства, а тому пропонувалось розподіл доходів здійснювати під суспільним контролем. Умовою становлення суспі­льної форми розподілу вважалась соціалізована власність, яка пос­тупово в конкурентній боротьбі переможе приватну. Її формування пов'язувалось із викупом державою, кооперуванням та створенням муніципальних підприємств.

Лейбористська партія Великобританії, що виросла із фабіанських товариств, сформувалась на початку XX ст. на базі профспілкового руху. У 20-ті роки лейбористи, основні суперники консерваторів, двічі формували англійський уряд. Їхня популярність в 20—30-ті pp. була зумовлена складним економічним станом країни та новизною помірковано-реформаторських ідей. Концепції лейбористів задово­льняли робітничий клас (ліве крило), профспілки і буржуазію (праве крило), оскільки вони пропонували «поліпшити капіталізм», а не знищити його шляхом революційних перетворень.

Ідеологами лейборизму 20—30-х pp. були Дж. Коул, X. Дальтон, X. Ласкі, Д. Джей, Г. Моррісон, Е. Дурбін. Основою їхніх концепцій є визнання необхідності втручання держави в економічні процеси з метою поступової трансформації капіталістичної економіки в соціа­лістичну. Ці ідеї були запозичені лейбористами в ідеологів Фабіан­ського товариства, які ще наприкінці XVIII ст. пропагували втру­чання держави як засіб переходу до соціалізму — закономірно вищої стадії розвитку суспільства.

Лейбористи розуміли суть державно-монополістичного капіталі­зму, наслідки його панування, але вважали, що він готує грунт для соціально-економічних трансформацій.

Соціалізм вони розуміли як лад, що базується на суспільній вла­сності на визначальні (основні) засоби виробництва, й на суспіль­ному контролюванні розподілу. Суспільна власність, на їхню думку, утворюється акціонуванням підприємств і лише згодом набирає форми державної, колективної. Державний сектор економіки треба побудувати як народну корпорацію, котра діятиме на засадах ефек­тивності, самоокупності і самофінансування, але за необхідності може одержати державні субсидії та дотації. Загальне управління корпорацією здійснюється державою, в особі парламенту.

Іншим способом формування суспільної форми власності лейбо­ристи вважали націоналізацію. Ця концепція також не дуже лякала власників капіталів, оскільки передбачала повну компенсацію наці­оналізованої власності. Річ у тім, що в час створення програми лей­бористської партії (1918) країна переживала структурну кризу, від­дача функціонуючих капіталів значно спала, подолання кризи потребувало значних обсягів інвестицій для створення нових вироб­ництв і галузей. Націоналізація у запропонованій лейбористами формі, по-перше, давала змогу власникам позбутись неефективного виробництва, отримавши компенсацію, по-друге, одержані кошти знову вкласти у перспективні галузі, тобто реструктуризацію про­мисловості (особливо неприбуткових галузей) фактично передбача­лося провести за державний рахунок.

Важливою складовою лейбористської економічної концепції поступового переходу до соціалізму була вимога націоналізації анг­лійських банків і створення єдиного Державного банку, а також контролю за фінансовою системою з боку держави. На думку лей­бористів, це мало створити умови для ефективного управління су­спільством. Коли фінансовий капітал справляє негативний вплив на економічні процеси, починає спотворювати дію об'єктивних еконо­мічних законів, нівелювати важелі макроекономічного регулювання, контроль держави над ним стає нагальною необхідністю.

Націоналізація і формування суспільної власності, суспільний контроль створюють передумови для можливого планування розви­тку національної економіки. Лейбористи опрацьовують теоретичну модель планування суспільного виробництва, в якій поєднуються ринкові методи саморегулювання з плановим управлінням: зберіга­ються вільне ринкове ціноутворення, ринки праці, матеріальних ресурсів і предметів споживання; плануються обсяги виробництва, визначаються пріоритетні галузі, розміри державних витрат, роз­міри інвестицій і об'єкти інвестування, діяльність державних під­приємств.

Перешкодою на шляху мирної трансформації капіталізму в соці­алізм лейбористи вважали й нерівномірний розподіл багатства та доходів у суспільстві. Тому вони пропонували державне втручання в економіку зосередити на цьому напрямку, забезпечити вирівню­вання доходів у суспільстві реформуванням податкової системи.

Наприкінці 30-х р. англійська соціал-демократія ставить перед собою завдання створення могутньої держави з розвиненою соці­альною сферою, конкретизує свою економічну програму, навіть включає до неї деякі кейнсіанські ідеї.

Головною метою втручання держави в економіку на цьому етапі лейбористи вважають стимулювання ефективного попиту, від якого залежить інтенсивність інвестування, а отже, динаміка розвитку. Для цього державі треба проводити політику регулювання, викорис­товуючи методи: додаткових державних витрат, дефіциту держав­ного бюджету, грошової емісії для його покриття. Грошова політика за цією схемою передбачала нарощування інфляційних процесів, що створювало в інвесторів ілюзію зростання норми прибутку, стиму­лювало інвестування.

Помірне нарощування інфляції методом грошових шоків, також сприяло плановому зниженню (знеціненню) норми процента, тобто його регулюванню, що забезпечувало вилучення грошей із запасів та їх інвестування (ставало невигідним зберігати гроші і вигід­ним — отримувати кредити). Такій самій меті мало служити штучне зниження і фіксація процентної ставки на державні кредитні засо­би, запровадження стимулюючої щодо інвесторів системи оподат­кування.

Водночас пропонувалося збільшити державні витрати для інвес­тицій у пріоритетні галузі, провести державне субсидування корпо­рацій з метою стимулювання зростання обсягів інвестицій, удоско­налити систему державної позики, створити системи держзамовлень і держзакупок з метою стимулювання виробництва.

Лейбористи висловлювалися також за підтримування системи громадських робіт (навіть щодо паразитуючих виробництв, зокрема мілітарного).

Прямим завданням держави було стимулювання споживацького попиту методом планового регулювання доходів за умов помірної інфляції, виховання нових потреб, особливо в заможних верств на­селення.

Цю програму було схвалено урядом, але в ній мало що залиши­лося від ідеї поступового переходу до соціалізму. Державне регу­лювання економіки поступалося вільному функціонуванню ринко­вого механізму, що забезпечувало прогрес капіталізму, зміцнення його економічних підвалин.

Австро-марксизм. Видатними теоретиками австро-марксизму міжвоєнного періоду були Отто Бауер (1881—1938) та Карл Рен-нер (1870—1950). Лідерами й теоретиками соціал-демократичної партії Австрії (СДПА) були О. Поллак, Б. Каутський, Ф. Адлер і М. Адлер, О. Лейхтер і К. Лейхтер.

Більшість ідеологів партії позитивно оцінювали соціалістичну революцію в Росії, але всі вони наголошували на суто російському її значенні, на особливих обставинах, що її зумовили. Теоретики авст­рійської соціал-демократії застерігали від наслідування методів і практики більшовизму, особливо політики диктатури, яка супере­чить процесу демократизації.

Соціальну революцію вони вважали за необхідну, але шлях її здійснення мав би бути тільки еволюційним: соціалізація вироб­ництва відбувається в надрах капіталізму, формами його прояву є розвиток місцевого самоврядування, створення кооперативних гос­подарств, робітничих комітетів у виробництві. Відтак немає необ­хідності в революційних переворотах.

Особливо не погоджувалися австрійські соціал-демократи з екс­пропріацією, яка, за марксистською теорією, мала забезпечити соці­альну справедливість розподілу і знищити експлуатацію. Вони вка­зували, що виробництво розвивається за власними законами і недотримання цих законів призведе до хаосу, руйнування продукти­вних сил, безмежного волюнтаризму. Становлення соціальної спра­ведливості реформісти зв'язували з перерозподілом створених ба­гатств (зокрема через систему оподаткування) державою.

На думку О. Бауера і К. Реннера, капіталізм сам створює умови, за яких держава отримує можливість контролювати рух капіталів, спрямовувати його в потрібному напрямку. Це відбувається, оскіль­ки в економіці суспільства через монополізацію, формування акціо­нерних товариств, посилення кредитної діяльності банків виникає нова, визначальна щодо макроекономічних процесів, сфера — фі­нансова. Рух фінансових засобів легко поставити під суспільний контроль і регулювання, а отже, немає потреби руйнувати економі­чні взаємозв'язки, підривати ефективну економіку заради того ж та­ки перерозподілу багатств. Варто лише взяти під контроль банківсь­ку сферу і проблему соціалізації процесу перерозподілу доходів буде вирішено еволюційним шляхом. Щоправда, реформісти ви­знають можливість виникнення революційної ситуації, спричиненої зміною структури суспільного виробництва, але вважають це проб­лемою більше економічного, ніж соціального порядку.

Соціал-демократична партія Австрії, спираючись на теоретичні розробки своїх ідеологів, наполягала на необхідності контролю держави за виробничою сферою у межах, що не заважатимуть віль­ному функціонуванню ринкових механізмів, але спрямовуватимуть розвиток у бажаному напрямку:

— планування (на базі наукових даних, отриманих в результаті кон'юнктурних досліджень) основних показників виробництва (у тім числі оновлення основних виробничих фондів) та підтримки на­ціонально-пріоритетних галузей, інноваційної та інвестиційної дія­льності з метою запобігти циклічному характеру відтворення, забез­печити рівномірність розвитку;

— втручання у відносини між капіталістами та найманими пра­цівниками: контроль за збереженням належного рівня заробітної плати в періоди спадів виробництва, соціальні виплати з державного бюджету з метою утримування платоспроможного попиту — основи розвитку виробництва;

— контроль за рівнем зайнятості, формування з цією метою дер­жавної програми і створення державного фонду зайнятості;

— контроль за тривалістю робочого часу;

— надання соціальних гарантій усім верствам населення;

— регулювання потоків капіталів та інвестиційної діяльності че­рез організацію державних внутрішніх та зовнішніх позик.

Основні положення соціал-реформістської теорії були схвалені урядом та виконувалися аж до захоплення Австрії Німеччиною (1938). Австрійських соціал-демократів фашистська диктатура негай­но усунула від влади. Багато хто з них закінчив життя у концтаборах.

Німецька соціал-демократія та націонал-соціалізм. Особли­вості історичного розвитку Німеччини, її поразка в першій світовій війні, зародження фашизму зумовили своєрідність економічної іде­ології німецької соціал-демократії міжвоєнного періоду.

Теоретиками німецької соціал-демократії у цей період були Карл Каутський та Рудольф Гільфердінг, які заперечували революцій­не насильство, протиставляючи диктатуру пролетаріату демократії (парламентаризм, багатопартійність та ін.). Оцінюючи жовтневий переворот в Росії, вони вказували на ту шкоду, якої завдав світовому соціал-демократичному рухові російський більшовизм.

Наслідуючи Каутського та Гільфердінга, німецькі соціал-демок­рати вважали, що перехід до соціалізму має бути поступовим, нена­сильницьким, оскільки передумови переростання капіталізму в со­ціалізм створюються в ході концентрації та централізації капіталів:

саме тоді, завдяки виникненню різноманітних форм участі робітни­ків в управлінні виробництвом, формуються засади демократизації виробництва.

Це положення було обгрунтоване Каутським та Гільфердінгом раніше (напередодні першої світової війни) і відображене в концеп­ції «господарської демократії». Уважалось, що усуспільнення виро­бництва, зв'язане з виникненням акціонерного капіталу, приводить до встановлення нових, партнерських відносин між робітниками та капіталістами, оскільки робить їх співвласниками. Тому природним є встановлення робітничого контролю над виробництвом, посилення організаційної діяльності фабричних комітетів, втручання профспі­лок у виробничу політику з метою повного встановлення «господар­ської демократії».

Ці ідеї розвивали також Ф. Тарнов, Ф. Нафталі, які вважали, що монополізація капіталів, структурна перебудова виробництва та впровадження досягнень науково-технічного прогресу сприятимуть усуненню суперечностей вільного ринку й вільної конкуренції, ка­піталізм виступатиме в організованій і демократичній формі, керів­ництво державою стане справою самих виробників, почнеться доба державного планового регулювання виробництва. На сторожі ін­тересів усього суспільства і кожного його члена, зокрема, стоятиме держава.

У цілому теоретико-економічне обгрунтування шляхів переходу до соціалізму, запропоноване німецькими соціал-демократами, мало чим відрізнялось від ідей австро-марксистів.

Однак на відміну від інших течій соціал-демократії, в ідеології німецьких її представників на початку 30-х pp. сталися радикальні зміни, зумовлені тривалою економічною кризою (Німеччина вийш­ла з першої світової війни надто ослабленою, щоб швидко подолати розруху, відновити свій економічний потенціал).

1931 p. на Лейпцизькому з'їзді СДПН Фріцом Тарновим (1880— 1951), лідером німецьких профспілок, було запропоновано доктрину тимчасової співпраці підприємців і найманих робітників, ідею соці­альної злагоди і об'єднання зусиль нації для відбудови економіки. Уже вкотре економічна теорія в Німеччині набувала інституціо-нальних рис, спиралась на особливий менталітет німецької нації.

Німецькі соціал-демократи підтримали профспілкових лідерів і роз­робили програму виходу з кризи, основними складовими якої були:

— допомога держави збанкрутілим приватним підприємствам через придбання їхніх акцій;

— націоналізація неперспективних підприємств і галузей;

— залучення іноземних інвестицій під державні гарантії;

— розвиток системи державних субсидій та замовлень;

— організація державою системи громадських робіт;

— скорочення тривалості робочого дня з метою підвищення рів­ня зайнятості;

— значне (майже на чверть) зниження заробітної плати;

—тимчасове призупинення профспілками контролю за дотри­манням укладених раніше економічних угод між підприємцями та найманими робітниками.

У деяких рисах ця програма збігалася з економічною програмою Дж. М. Кейнса, яку тоді використовували уряди багатьох країн для подолання кризового стану. Однак суттєвою її відмінністю була відмова від вирішення проблеми ефективного попиту, регулювання ставки процента (оскільки позичковий капітал у Німеччині не віді­гравав значної ролі в економіці через існування ряду обмежень, ха­рактерних лише для цієї країни).

На особливу увагу заслуговує те, що все суспільство свідомо по­годжувалося перейти до режиму загальної економії заради відро­дження виробництва і його наступної соціалізації.

Криза 1929—1930-х pp. була в Німеччині особливо гострою че­рез великі боргові зобов'язання країни за репараційними угодами, брак колоній та з деяких інших причин. Небезпеку становило й без­межне посилення управлінської функції держави, яка поступово, під гаслом «соціалізації суспільства» перетворилася на диктаторську. Інституціоналізм німецької соціал-демократії виродився в націонал-соціалізм, фашизм.

Треба нагадати, що фашизм мав послідовну соціально-еконо­мічну програму, яка виходила з основних ідей соціал-демократії: ре­гулювання і планування державою процесу відродження економіки;

одержавлення корпорацій та участь у прибутках; визначальна роль нарощування ефективного попиту; мілітаризація економіки як осно­вна ланка розвитку системи громадських суспільних робіт. Фашизм, як і його попередники, відкидав ідею управління суспільством з до­помогою механізмів саморегуляції фінансів, ставки процента, бю­джетного дефіциту тощо.

Фашистська доктрина заперечувала економічний індивідуалізм і проповідувала ідею підпорядкування одній волі, одному економіч­ному порядку нібито з метою побудови справедливого і багатого, соціальне орієнтованого суспільства.

Економічну програму націонал-соціалістів було реалізовано від­разу після приходу до влади Гітлера. Відбулося примусове картелізування промисловості та сільського господарства, було скасовано свободу торгівлі та ринків, встановлено контроль над цінами й заробітною платою, централізовано розподіл матеріальних ресурсів та робочої сили, обмежено управлінські функції й управлінські свобо­ди підприємців, запроваджено ізоляціоністську (самозабезпечувальну) та протекціоністську політику, усю владу зосереджено в рука однієї партії.

Характерною рисою економічної політики фашизму було те, ща програма реформування економіки значною мірою враховувала но­вітні досягнення сучасної економічної теорії: державне регулюван­ня ефективного попиту, розвиток системи громадських робіт тощо. Абсолютний авторитаризм також сприяв надзвичайно швидкому й ефективному впровадженню антикризових заходів. Усе це попервах забезпечило значне зростання економічного потенціалу країни, але це піднесення за умов замкнутої тоталітарне керованої економіки не могло тривати довго. Утім фашистський уряд на це і не розрахову­вав, оскільки основою програми націонал-соціалістів були територі­альні загарбання.

Економічні ідеї американських ліберал-реформаторів. Рево­люційні події в Росії ніяк не позначилися на суспільному житті США. 20-ті роки для цієї країни були економічно сприятливими. Спостерігалось пожвавлення інвестиційної діяльності, відбувався інтенсивний процес концентрації та централізації капіталів, швид­кими темпами зростало промислове виробництво, активізувалась фінансова діяльність. Тому революційна ситуація тут не виникала, пожвавлення політичного життя не спостерігалось, хоч в науковій економічній літературі вже формулювались ідеї соціалізації суспі­льства у зв'язку з посиленням корпоратизації економіки.

Економічна політика в країні в міжвоєнний період (1920— 1930-ті pp.) будувалась на принципі невтручання держави в еконо­міку, макроекономічного саморегулювання. Але ще 1929 p. група американських учених виступила з різкою критикою неокласичної орієнтації економічної політики, указуючи на те, що монополізація виробництва несумісна з політикою державного невтручання, вона призведе до кризи, яку неможливо пояснити з маржиналістських позицій.

На несумісність науково-технічних перетворень та лібераль­но-індивідуалістської поведінки суб'єктів господарювання вка­зували, зокрема, економіст Ч. Бірд і філософ Д. Дьюї. Вони вважа­ли, що суто американський економічний індивідуалізм став галь­мом на шляху розвитку і необхідна мирна «соціальна революція», в ході якої держава стане народною, а її втручання в економіку не розглядатиметься як втручання в індивідуальні свободи. Така «соціальна революція» матиме наслідком створення суспільства «третього, суто американського типу» (не соціалістичного і не фа­шистського).

Уряд створив спеціальний підрозділ державної адміністрації, до якого ввійшли економісти-вчені та економісти-практики. Цей підро­зділ мав аналізувати економічну ситуацію і розробляти на підставі найновіших наукових досягнень економічну політику держави з ре­формування й регулювання суспільної економіки. Група зосереди­лась на дослідженні закономірностей розвитку економіки, місця та ролі корпорацій, визначенні шляхів реформування на засадах «аме­риканської демократичної традиції».

Члени цієї групи погодились, що основною проблемою, на кот­рій мала зосередити увагу держава, була проблема недостатньо роз­винутого споживчого ринку, натомість зростання обсягів пропозиції забезпечувалось розвитком виробництва, його монополізацією. Ця суперечність визначала майбутню долю економіки — інвестиційний голод і фінансово-банківська криза через незбіг обсягів «паперових» (фіктивних акціонерних) і реальних капіталів.

Так і справді сталося: зростання ролі фінансових капіталів, зо­крема обсягів ринку цінних паперів і біржових операцій з ними, призвело до кризи, яка позначилась на всіх сферах суспільного жит­тя. Природа кризи була новою, раніше не дослідженою.

Коли 1933 р. до влади прийшла адміністрація Рузвельта, ситуація в економіці була складною: безробіття набуло небувалих масшта­бів, інфляція досягла пікової позначки, виробництво майже зовсім зупинилось.

Уряд розробив програму дій («Новий курс» Рузвельта), що базу­валася на засаді посилення державного регулювання економічних і соціальних процесів.

За основу економічної програми було взято кейнсіанську еконо­мічну доктрину, але на формування нового курсу великий вплив справили ідеї й інших американських економістів — Р. Тагвелла, А. Берлі, Г. Мінза, Р. Молі.

Р. Тагвелл був прихильником доктрини директивного плануван­ня, що, на його думку, мало визначати шляхи використання капіта­лів, розміри цін, прибутків і доходів населення. Він пропонував створити відповідну законодавчу базу, яка б забезпечила зміну при­роди власності і сприяла створенню умов для формування планової економіки. Це, власне, означало формування нової суспільно-економічної системи. Р.Молі не поділяв радикалізму економічних поглядів Р. Тагвелла, хоч також розумів, що корпоратизація вироб­ництва потребує втручання держави в економіку у формі плануван­ня. Доктрина економічного реформування суспільної економіки Р. Молі виключала ідею трансформування власності в суспільну. Але він уважав за необхідне створити конституційну базу для при­мусової картелізації економіки і впорядкування конкурентної боро­тьби (ці ідеї підтримали й представники великих корпорацій).

Найбільш завершеного вигляду економічна теорія трансформації суспільства набула в працях А. Берлі і Г. Мінза, які розглядали корпоратизацію як шлях до нової форми власності і вказували на те, що в суспільстві відбулось відокремлення власності від влади власника, влада перейшла до рук менеджерів, отже, створено умови для дер­жавного управління економікою.

На думку Р. Тагвелла й Р. Молі, А. Берлі й Г. Мінза, головним напрямом державного планування і регулювання мають стати до­ходи, що забезпечують платоспроможний попит. Як і всі інші аме­риканські економісти-реформатори, вони наголошували на зміні макроекономічних пріоритетів: від «економіки пропозиції» до «еко­номіки попиту», від саморегулювання до державного управління.

«Новий курс» Рузвельта, в основу якого було покладено ці ідеї, мав інституціональний характер: держава взяла на себе управління економічними процесами й соціальною сферою. Було прийнято ряд законів щодо відродження і регулювання промислового та сільсько­господарського виробництва, реформування банківської сфери, за­проваджено правила регулювання відносин конкуренції, зайнятості та найму робочої сили, захисту інтересів споживачів. Реформу­валась і ревізувалась банківська сфера (провадилась фактична цент­ралізація банків, директивно скорочувалась їхня кількість, посилю­валась роль Федеральної резервної системи), податкова система переорієнтовувалась на перерозподіл корпоративних доходів на ко­ристь суспільства. Крім того, було встановлено державний контроль за цінами передовсім на продукцію сільського господарства та сіль­ськогосподарську техніку. Упроваджувалась розвинута система до­тацій, кредитування фермерських господарств. Було заборонено вивозити золото за кордон, законодавче обмежено вивезення капі­талів. Уряд розробив систему громадських робіт.

«Новий курс» дещо суперечив кейнсіанській схемі, котра орієн­тувалася на використання механізмів саморегулювання, передбача­ла не такий високий рівень втручання держави в економіку. Але перевагою рузвельтівського «нового курсу» було те, що він від са­мого початку був спрямований на збалансування бюджету; дефіцит­не бюджетне фінансування розглядалось тільки як тимчасовий за­хід, що пізніше забезпечило більшу стійкість економіки в періоди кон'юнктурних коливань.

Високий рівень державного управління економікою, спрямова­ний на підвищення ефективного попиту, дав добрі наслідки, а тому вже незабаром постало питання про збалансування бюджету та ско­рочення обсягів фінансування громадських робіт.

Криза 1937 p. поставила уряд перед необхідністю впровадження кейнсіанської схеми відродження суспільного виробництва, що по­слабило вплив держави на економіку, але уможливило активізацію ділової активності. Таким чином, спроба створення у США особли­вого «народного» суспільства «третього типу» практично реалізова­ною не була.

Французькі соціалісти. На розвиток соціал-демократичних тео­рій у Франції великий вплив справили ідеї, які пропагувались Кому­ністичним Інтернаціоналом. Тому особливістю економічних теорій французької соціал-демократії була їхня прокомуністична спрямо­ваність.

Соціалістична партія Франції, що виникла на початку XX ст., після першої світової війни приєдналась до комуністичного руху, але частина її членів відродила соціал-демократичне крило, при цьому відбувся його розкол на кілька напрямів: лівий, правий і центристський.

Переважна більшість соціал-демократів (праве крило — П. Ренодель, М. Деа, Ж. Мок) виступила проти екстремістських ідей російської революції, хоча і вважала за необхідне соціальне рефор­мування суспільства. Ліве крило (Ж. Жиромський) визнавало необ­хідність революційних перетворень, формування суспільної власно­сті на засоби виробництва, встановлення тимчасової диктатури пролетаріату, поступовий перехід до державного управління. Цент­ристи (Л. Блюм, Л. Лора, А. Філіпп) обстоювали необхідність рево­люційних перетворень, поступове реформування власності, ство­рення державного сектора в економіці, перехід до державного регулювання суспільно-економічних процесів, але вважали, що ви­рішення цих проблем не може здійснюватися через диктатуру про­летаріату, оскільки будь-яка диктатура — це завжди беззаконня, на­сильство і хаос.

Згідно з такими підходами формувались і моделі реформування суспільства. Модель лівої соціал-демократії, мало чим відрізняю­чись від комінтернівської, передбачала встановлення суспільної власності на засоби виробництва шляхом націоналізації, державне регулювання економіки — через запровадження системи директив­ного планування. Поряд із радикальними рецептами лікування супе­речностей капіталістичної економіки пропонувалось, однак, зберег­ти товарно-грошові відносини, які б забезпечували внутрішню саморегуляцію економіки. Диктатура пролетаріату проголошува­лась лише тимчасовим засобом наведення порядку.

Ж. Мок, ще напередодні «Великої депресії», розробив соціал-демократичну стратегію поступового переходу до соціалізму, яка грунтувалась на продуманій теоретико-економічній концепції. Суть її полягала в тім, що з розвитком капіталізму, його вступом у моно­полістичну стадію відкриваються безмежні можливості впрова­дження досягнень науково-технічної революції, зростання продук­тивності праці, насичення ринку товарами. Тому в центрі уваги суспільства з часом має опинитися не пропозиція товарів, а попит на них, що уможливить збалансування суспільного відтворення, запо­бігання кризам. Оскільки капіталісти завжди мають на меті отри­мання більшої маси прибутку, вони не здатні консолідуватись (зо­крема і через посилення конкурентної боротьби) для розширення ринків збуту, формування ефективного ринку попиту (забезпечення зростання доходів, у тім числі і заробітної плати, що означає збіль­шення платоспроможного попиту), то ці функції має взяти на себе держава. Державне регулювання суспільно-економічної сфери торує шлях її соціалізації. Основними напрямами втручання держави у процеси економічних перетворень Ж. Мок уважав створення міцно­го державного сектора в економіці; стимулювання раціоналізації виробництва, що прискорить процеси усуспільнення; регулювання грошово-фінансової сфери; протекціонізм і захоплення зовнішніх ринків збуту для національних виробників.

М. Деа вважав, що основи соціалізації капіталістичного суспіль­ства закладаються з виникненням акціонерного капіталу, коли по­чинається кількісне збільшення класу власників, заінтересованих у розвитку виробництва. За цих умов приватні інтереси поєднуються в один суспільний інтерес, виразником якого має бути держава. Мо­нополізація виробництва приводить до затухання конкурентної бо­ротьби, усуспільнення виробництва і закладає основи державного регулювання.

На думку представників правого крила соціал-демократії, втру­чання держави в економіку має відбуватись з допомогою викорис­тання глобальних механізмів, передовсім грошової сфери і прогре­сивної податкової політики.

«Велика депресія» внесла певні корективи в економічну програ­му правої соціал-демократії, її погляди на шляхи реформування економіки було конкретизовано під впливом кейнсіанської теорії регулювання державою економічних процесів, яка на той час набула всесвітнього визнання. Щоправда, наголошуючи на особливостях розвитку капіталістичної економіки Франції, праві соціал-демократи внесли свої доповнення в цю теорію: вони вважали за необхідне за­провадження індикативного планування і субсидування (державно­го інвестування) розвитку галузей національного виробництва, які забезпечують структурну перебудову економіки, впливають на зро­стання економічного потенціалу суспільства. У свою чергу, індика­тивне планування можливе лише за умови протекціонізму, коли держава контролює зовнішні фактори впливу на економіку.

Ідею державного індикативного планування, що будується на ко­ординації планів приватних підприємств (за винятком державного сектора економіки, де планування, зрозуміло, має бути директив­ним), праві запозичили в центристів.

Економісти центристської орієнтації створили власну концепцію поступового переходу до соціалізму, яка частково синтезувала про­грами лівих та правих соціал-демократів у тій частині, що стосува­лась методів регулювання економіки. Автори концепції (Л. Блюм, Л. Лора) виходили з відомої тези, що монополізація виробництва створює необхідні передумови для суспільного управління вироб­ництвом. Приклади глобалізації управлінських процесів можна ба­чити, досліджуючи діяльність акціонерних товариств, де диверсифі­кація виробництва потребує злагодженого контролю й високого рівня планування в межах монополістичного об'єднання. Втручання держави в економіку, на їхню думку, має здійснюватись у формі планування, яке б забезпечувало координацію дій усіх монополісти­чних об'єднань, це є об'єктивною необхідністю, зумовленою потре­бами виробництва. Планування попервах має бути індикативним, а згодом — директивним. Для переходу до планової економіки необ­хідні певні умови, зокрема створення державного сектора в еконо­міці, який поступово пошириться на всю економіку і набере усуспі­льненої форми.

Планування суспільного виробництва, на думку представників центризму, забезпечує перехід до соціалізму, оскільки контроль за виробництвом створює передумови для справедливого соціалістич­ного розподілу.

Криза 1929—1930 pp. сприяла радикалізації поглядів центристів, які почали вимагати негайної націоналізації провідних галузей ви­робництва за часткову компенсацію, планування розвитку економі­ки, контролю за розподілом і перерозподілом національного доходу, запровадження державної політики реструктуризації та протекціоні­зму, створення антимонопольних комітетів. А. Філіпп та Л. Лора навіть вимагали виключення з партії правих соціал-демократів, які виступали з програмою поміркованого реформування економіки ме­тодом непрямого державного втручання.

Дискусія щодо соціал-демократичного реформування економі­ки Франції в міжвоєнні роки набула особливої гостроти через роз­кол соціал-демократів, брак єдиної програми, розбіжність поглядів на суть соціально-економічних перетворень. Створення єдиного народного фронту внаслідок загрози фашизму консолідувало всі політичні сили в країні, але призвело до значного послаблення соціал-демократії. Уряд соціалістів, очолюваний Л. Блюмом, за­мість радикальних економічних реформ змушений був обмежити­ся проведенням девальвації, субсидуванням підприємницької дія­льності в нових та неперспективних галузях, наданням під­приємцям пільгової позички, скороченням витрат на соціальну сферу з одночасними поступками профспілкам (скорочення трива­лості робочого тижня, підвищення заробітної плати), що не сприяло радикальному поліпшенню економічної ситуації і призвело до відставки уряду.

Програма шведської соціал-демократії. Швеція не брала учас­ті в першій світовій війні, але експортувала військову продукцію, в результаті чого був заблокований її флот і в країні виникла продо­вольча криза. Після війни спостерігалось тимчасове пожвавлення економічного розвитку, яке базувалося на спекулятивній торгівлі. У 20-х pp. почалася промислова криза, яка мала тяжкі соціальні наслідки. Уряд розробив програму відродження промисловості з допомогою короткотермінових локальних заходів, зокрема держав­ного інвестування промислового виробництва (надходження в бюд­жет забезпечувались за рахунок сільського господарства та торгів­лі). Соціальна сфера не розвивалась, хоча діяли окремі програ­ми допомоги населенню. Активна макроекономічна політика не проводилась.

Під час «Великої депресії» Швеція також опинилася на межі фінансового краху. Витрати на інвестиції почали скорочуватись і згодом зовсім припинилися. Рестриктивна грошова політика (обме­ження грошових емісій, скорочення кількості грошей у обігу) зни­зила купівельну спроможність і сприяла зростанню безробіття.

Розроблену на підставі економічних концепцій стокгольмської школи програму шведської соціал-демократичної партії було покла­дено в основу формування економічної політики 30-х pp. Основні положення цієї політики базувались на таких засадних принципах:

сильна держава регулює економічний процес, використовуючи для цього механізми саморегулювання, передовсім грошову сферу; пер­спективний напрям розвитку — від економіки пропозиції до еконо­міки попиту; соціальна сфера базується на сильній і стабільній еко­номіці, її розвиток регулюється і контролюється державою.

Таким чином, у міжвоєнний період (20—30-ті pp.) формується (поряд з переглядом неокласичної концепції ринку) доктрина соці­ал-реформізму. У центрі цієї доктрини — ідея поступової побудови соціалістичного суспільства, ознаками якого є суспільна власність на засоби виробництва, державне регулювання та планування еко­номічного розвитку, соціальна справедливість. І хоч національні моделі трансформації різнилися масштабами й формами державного втручання в економіку, їх об'єднували декларована мета та деякі основоположні складові економічної політики.

Державна регламентація поширюється на промислове та сільсь­когосподарське виробництво, фінансові ринки, трудові відносини. Уперше в мирний час стали планувати обсяги виробництва, ціни, заробітну плату, прибутки, було розгорнуто широкомасштабні су­спільні роботи. Держава з метою врівноважування економіки та за­безпечення її динамічного розвитку почала застосовувати як засіб коригування дефіцит державного бюджету, додаткові шокові емісії грошей, стимулюючу фіскальну політику.

У цілому наприкінці 30-х pp. соціально-демократичний, суспіль­не орієнтований реформізм з успіхом почав практичну реалізацію своєї мети — поступової трансформації капіталізму в соціалізм державно-парламентським шляхом.