Архив опросов
Ваш пол?
У вас за окном сейчас:
я люблю:
Я:

МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов Webalta Уровень доверия



Союз образовательных сайтов
Главная / Рефераты / Історія економічних вчень / Політична економія в Англії у ХІХ ст


Політична економія в Англії у ХІХ ст - Історія економічних вчень - Скачать бесплатно


Англійська політична економія початку XIX ст. характеризува­лась відносною сталістю поглядів, використанням абстрактних ме­тодів досліджень. Однак саме тоді завершується промисловий пере­ворот і ряд нових проблем, що стають його наслідком, потребують теоретичного пояснення.

Водночас полеміка з основних теоретичних питань політичної економії, що постійно велася між представниками класичної школи, мала своїм наслідком посилення уваги до економічних досліджень. Навколо Рікардо групувались найкваліфікованіші тогочасні еконо­місти, що визнавали існування рікардіанської системи, але одні ко­ментували її, деталізували та намагались уточнити окремі положен­ня, а інші піддавали критиці окремі її сторони.

З Рікардо полемізували видатні вчені, серед них — англійці Томас Мальтус і Нассау Сеніор. Вони не намагались спростувати кла­сичне вчення, а зробили спробу з інших вихідних позицій довести життєздатність та висвітлити механізми саморегулювання економі­чної системи капіталізму.

Найортодоксальнішими послідовниками Рікардо були Джеймс Мілль та Джон Мак-Куллох, які не лише сприйняли його ідеї, а й застосовували їх для аналізу економічних процесів капіталістичного суспільства.

Мало того, без Джеймса Мілля був би неможливим вихід у світ основної книжки Рікардо «Основи політичної економії». Джон С. Мілль писав згодом, що книжку Рікардо «ніколи б не було вида­но або написано без прохань та міцної підтримки мого батька». Ви­давцем та редактором збірки праць Рікардо (1852) був Мак-Куллох. Саме завдяки тому, що вони так успішно пропагували його систему, економічна думка ще довго не сприймала інших методів аналізу.

Джеймс Мілль (1773—1836) отримав теологічну освіту в Един­бурзькому університеті. 1802 p. переїздить у Лондон, де знайомить­ся з Рікардо, Мальтусом, Мак-Куллохом та іншими видатними еко­номістами і філософами. Він приділяв багато уваги самоосвіті і досяг значних успіхів у галузі філософії, економіки, соціології. Як філософ-позитивіст уважав, що наука має бути утилітарною (корис­ною), відштовхуватись від потреб дійсності, базуватись на фактах. Він поділяє погляди Юма та Бентама, котрі в центрі економічного розвитку ставили інтереси окремої особи (індивідуалізм) і вважали, що економічні закони торують собі шлях через зіткнення інтересів. Мілль — один із лідерів радикалізму, що позначилося на його тео­рії. З його ім'ям зв'язано багато культурних та наукових починань того часу.

Найбільш відомі фундаментальні праці Джеймса Мілля, в яких знайшли відображення його економічні погляди, — «Історія Бри­танської Індії» (1817), після виходу якої в світ Мілль отримав при­значення в Ост-Індську компанію, та задумана як навчальний посіб­ник книжка «Елементи політичної економії» (1821). Якщо в першій міститься глибокий конкретно-економічний аналіз основ капіталіс­тичного господарювання, то друга популяризує вчення Рікардо.

Мілль суворо дотримувався доктрини Рікардо, навіть, коменту­ючи її, намагався «обійти» слабкі місця. Однак певні доповнення до теорії Рікардо він усе-таки вніс.

Теорія вартості. Повністю погоджуючись з тезою Рікардо про трудове походження вартості, Мілль намагається роз'яснити це по­ложення. Він, як і Рікардо, не бачить різниці між вартістю та ціною виробництва, а тому опиняється перед складною проблемою — ви­значення місця основного капіталу (речові фактори виробництва) як чинника вартості товару. Зазначаючи, що праця та капітал є різнорід­ними учасниками виробничого процесу, оскільки капітал — це ко­лишня нагромаджена (уречевлена в засобах виробництва) праця, Мілль робить висновок, що, як будь-яка праця, капітал також є дже­релом вартості, створює вартість.

Мальтус, критикуючи Рікардо, писав, що трудове походження вартості можна поставити під сумнів уже тому, що за обміну праці на капітал більша кількість праці обмінюється на меншу, а це не відповідає вимогам закону вартості щодо еквівалентного обміну. Заперечуючи Мальтусу, Мілль пояснював, що насправді відбуваєть­ся не обмін праці на капітал, а товару на товар. На думку Мілля, ро­бітник та капіталіст спочатку виступають як співвласники майбут­нього, іще не створеного товару. Одна його частина належить капіталістові, який вкладає у виробництво нагромаджену раніше працю у вигляді основного капіталу, а інша — робітнику, що аван­сує власну, живу працю. Саме цю живу працю робітник продає під­приємцеві за заробітну плату, тобто за грошовий еквівалент, що бу­де відшкодований капіталістом після реалізації частини товару, створеного живою працею.

Мілль намагається вирішити проблему вартості тієї частини то­вару, що належить робітникові. Він указує на те, що заробітна плата не є еквівалентом цієї частини вартості, а під впливом співвідно­шення попиту та пропозиції лише наближається до неї.

Заробітна плата. Мілль є прихильником теорії фонду заробіт­ної плати. Він уважав, що формується цей фонд за рахунок авансо­ваної частки капіталу, яка призначена для придбання «праці», тому середня заробітна плата залежить лише від розмірів цієї частки та кількості зайнятих. Низький рівень заробітної плати зумовлюється швидким зростанням робочого населення та сталістю фонду. Збіль­шення фонду заробітної плати він зв'язує з дією об'єктивних чин­ників, що з них головними є зростання капіталу та прибутків, як ос­нови розвитку виробництва, а не споживання.

Прибуток. У процесі розподілу другу частину вартості товару отримує капіталіст у вигляді доходу, що містить у собі прибуток — продукт функціонування капіталу. Розміри прибутку перебувають в оберненій залежності від розміру заробітної плати.

Прибуток та заробітна плата у Мілля протистоять одне одному як результати двох форм праці і виконують різні функції: прибуток використовується для відтворення уречевленої, а заробітна плата — живої праці.

Рента. Важливим доповненням доктрини Рікардо було поло­ження Мілля про природу ренти. Висновки, які він зробив, виходячи з рікардіанської теорії ренти, радикальні за своєю суттю. Він ува­жав, що рента виступає антагоністом прибутку, оскільки формуєть­ся за його рахунок.

Той факт, що рента виникає без будь-якої участі землевласника, глибоко вражав Мілля, бо виявлялося, що землевласник протистоїть іншим класам суспільства, оскільки бере участь у розподілі суспіль­ного продукту, не маючи жодного відношення до його створення, тобто паразитуючи на суспільстві. Землевласника Мілль розглядав як пасивного учасника розподілу: він не впливає на розміри ренти, а має її, сказати б, автоматично, як наслідок ціноутворення, причому не несе відповідальності за ті суспільні негаразди, до яких вона при­зводить.

Мілль доводить, що клас землевласників не заінтересований у прогресивному розвиткові землеробства, оскільки зростання проду­ктивності праці, котре протистоїть закону-тенденції спадної родю­чості грунтів, спричиняє зниження цін на сільськогосподарську продукцію, а отже, зменшення ренти. Він виходить із тези Рікардо, що рента тим вища, чим більше перешкод існує на шляху до обробі­тку земель, і вказує, що землевласнику вигідно створювати ці пере­шкоди. Найголовнішою перешкодою Мілль уважає самого земле­власника. З іншого боку, зазначає Мілль, кожний окремий земле­власник заінтересований, щоб продуктивність праці саме на його ділянці була вищою, ніж на інших, оскільки надлишок продукту по­зитивно позначатиметься на розмірі ренти.

Для обмеження можливостей отримання дармового доходу зем­левласниками він пропонує встановити для них конфіскаційний рі­вень державних податків, що призвело б до скасування земельної власності, фактичної націоналізації землі.

Антагонізм між рентою та прибутком, на думку Мілля, є не лише породженням форми власності на землю, котра стає на заваді про­никненню капіталістичних відносин у сільське господарство, а й на­слідком протекціоністської політики держави, завдяки якій земле­власник утримує таке винятково вигідне становище. Мілль уважає, що свобода торгівлі сприятиме припливу товарів із-за кордону, зві­льнятиме від необхідності обробітку гірших земель, знижуючи по­пит на землю, а отже, і ренту.

Теорія грошей. Цікавими є думки Мілля стосовно кількісної тео­рії грошей Рікардо. Він не включав монетарної теорії в економічний аналіз, тому не ставив питання про чинники вартості грошей, проте стверджував, що кількість грошей у обігу має важливе значення для стабільності економічного розвитку. Він указував на закономірні наслідки збільшення кількості грошей у обігу — зростання цін, па­діння вартості паперових грошей, дестабілізація виробництва. Хоч ця проблема тоді ще не була дуже актуальною, Мілль передбачив і описав згубні для виробництва наслідки інфляції. Він поширив свої висновки й на сферу формування міжнародного рівня цін, зазначи­вши, що закони грошового обігу діють на всьому ринковому прос­торі однаково, а інфляція в одній країні може спровокувати інфля­ційні процеси в інших.

Слід також сказати, що він погоджувався із теорією народонасе­лення Мальтуса і віддавав належне його внеску в теорію ренти.

Джон Рамсей Мак-Куллох (1789—1836), філософ та економіст, відомий книговидавець і неперевершений редактор, ортодоксальний прихильник Рікардо, друг та найкращий популяризатор його праць. Він близько знав також Мальтуса і Мілля, поділяв їхні погляди на проблему народонаселення, ренту.

Перу Мак-Куллоха належить надзвичайно багато праць з філо­софії, соціології, політичної економії, але основною, що дає найточ­ніше уявлення про суть розуміння ним системи Рікардо, є «Основи політичної економії» (1825). У ній він робить спробу викласти в до­ступному вигляді основи рікардіанського вчення і, за визначенням Сеніора, спрощує його до такої міри, що стає більшим рікардіанцем, ніж сам Рікардо.

Догматизм Мак-Куллоха був настільки абсолютним, що він не дозволяв собі взяти під сумнів хоча б один з висновків класика та все ж таки, під впливом Джеймса Мілля, він дещо уточнив теорію вартості в тій частині, що стосувалась визначення її субстанції. Якщо Мілль дотримувався думки, що у створенні вартості бере участь уречевлена праця, то Мак-Куллох доповнює це положення й відносить до чинників вартості всі сили (машини, природу, тварин), які, хоч і своєрідно, але «працюють». Як йому здається, це ніскільки не суперечить теорії Рікардо, а навпаки, доводить, що всі складові виробництва можна розглядати крізь призму праці. Таким чином, Мак-Куллох впритул підійшов до визначення вартості через факто­ри виробництва, хоч саме за це критикував Сея.

Прибуток він розглядає як породження уречевленої праці, землі та інших дармових сил. Тому Мак-Куллох уважає за неможливе включення прибутку (поряд із заробітною платою) у витрати вироб­ництва. І це (фактично єдине) розходження з доктриною Рікардо, він гаряче обстоював у своїй з ним полеміці, не розуміючи, що під­риває тим самим найголовніші засади трудової теорії вартості.

Цікаво, що особливо старанно захищав Мак-Куллох слабкі сто­рони рікардіанської доктрини. Він обстоював тезу про неможли­вість криз надвиробництва, теорію реалізації, кількісну теорію грошей, теорію ренти, що була більш слабкою, ніж у Мальтуса. Його докази були настільки переконливими, що навіть помилки Рікардо ще довго сприймались як відправна точка досліджень економічної дійсності.

Сучасна західна економічна література оцінює Джеймса Мілля та Джона Мак-Куллоха як економістів, що догматично сприйняли теорію Рікардо, обстоювали, абсолютизували й досить уміло попу­ляризували її, відтак сприяючи її вульгаризації та однобічному роз­виткові економічної думки.

Томас Роберт Мальтус (1766—1834) навчався у коледжі при Кембріджському університеті. Після закінчення був сільським свя­щеником, а з 1793 p. і викладачем у згаданому коледжі. Там прояви­вся його інтерес до філософії та політекономії. 1798 p. він анонімно публікує свій памфлет «Нарис про закон народонаселення у зв'язку з майбутнім удосконаленням суспільства», де викладає деякі свої погляди на закономірності і взаємозалежності економічного та де­мографічного процесів. Саме ця праця, що кілька разів перевидава­лась, сприяла перетворенню Мальтуса на одіозну постать, об'єкт найжорстокішої критики.

Поза увагою багатьох істориків-економістів залишились досяг­нення Мальтуса в економічній теорії, його твори «Дослідження про наслідки хлібних законів» (1814), «Теоретичні основи політики об­меження ввезення іноземного хліба» (1815), «Дослідження про при­роду і зростання ренти» (1815), «Принципи політичної економії» (1820), «Поняття політичної економії» (1827), що в них він демонст­рує глибоке розуміння економічної теорії та практики.

Мальтус був прихильником класичної течії в політичній еконо­мії, другом Рікардо, поділяв його погляди, погляди Адама Сміта, водночас критично їх переосмислюючи. Він був одним із піонерів викладання політичної економії в Англії, з 1805 р. по 1834 p. завіду­вав кафедрою сучасної історії та політичної економії коледжу Ост-Індської компанії.

Його працю «Нарис про закон народонаселення...» було присвя­чено критиці теорій Годвіна та Кондорсе, які обстоювали можли­вість побудови суспільства ідеальної рівності за умови державного втручання у сферу розподілу суспільних доходів. Мальтус уважав, що будь-яка спроба побудувати таке суспільство зазнає краху вна­слідок збільшення населення понад можливу пропозицію продуктів споживання. Крім того, втручання держави зруйнує основи саморе­гулювання економічних та демографічних процесів.

Теорія народонаселення Мальтуса привертала увагу не стільки постановкою суто демографічних проблем, скільки тим, що вона спростовувала уявлення про можливість удосконалення суспільства з допомогою соціального законодавства та державного регулюючо­го впливу. Вона створила передумови для розробки цілої низки еко­номічних та соціальних доктрин.

У повторних виданнях «Нарису про закон народонаселення» та інших працях питання впливу демографічних зрушень на стабіль­ність суспільного розвитку Мальтус зв'язав із проблемами взаємо­залежності економічних та природних факторів. Якщо А. Сміт у своєму дослідженні абстрагувався від зовнішніх, позаекономічних чинників, то Мальтус визнав, що останні значною мірою обумов­люють суспільне відтворення, впливають на економічну рівновагу. До таких чинників Мальтус відносив і народонаселення, розглядаю­чи його, як один із природних ресурсів—факторів розвитку.

Виходячи з кількісних характеристик, Мальтус намагається по­казати, як процес відтворення населення впливає на економічні процеси в суспільстві. На його думку, суспільство перебуває в стані рівноваги, коли кількість споживацьких благ відповідає кількості населення. За відхилення від рівноваги починають діяти сили, котрі цю рівновагу відновлюють.

Петті, а за ним і Сміт у численному працездатному населенні ба­чили передумову багатства країни. Мальтус показав і зворотний бік цього процесу. Він не заперечує, що численне населення — одна з умов багатства: «Я готовий визнати, слідом за мудрецями древності, що могутність держави має вимірюватися не розміром її територій, а кількістю населення. Я розходжусь з цими авторами тільки стосо­вно питання про те, як отримати численне, і при тім сильне і здоро­ве населення» .

Причину, що перешкоджає нормальному відтворенню здорового, працездатного населення, він убачає в природному законі народона­селення, згідно з яким існує «постійне прагнення, притаманне всім живим істотам, плодитися швидше, ніж це допускає кількість хар­чів, що є в їхньому розпорядженні»2. Жорстка залежність суспільст­ва від продовольчих ресурсів, вичерпність засобів існування є фак­торами, які, на його думку, стримують можливість вільного зрос­тання населення.

Мальтус доводить, що приріст населення саморегулюється пере­довсім обмеженістю засобів існування. Щойно кількість цих засобів зросте — зросте й населення, якщо цьому не заважатимуть якісь надзвичайні перешкоди. Надзвичайними він називає моральні пере­пони, пороки та нещастя, які не мають об'єктивно-економічної при­роди, але котрі, у свою чергу, можуть бути наслідком надмірного зростання населення.

Процес саморегулювання приросту населення Мальтус ілюструє з допомогою прикладу, який має свідчити про об'єктивність тенден­ції, за якої зростання населення відбувається у геометричній прогре­сії, а засобів існування — в арифметичній. Він робить висновок, що коли населення буде подвоюватись кожні 25 років (і зростати в гео­метричній прогресії— 1,2,4,8,16,32,64...), а засоби існування за найсприятливіших умов зростатимуть в арифметичній прогресії (1,2,3,4,5,6,7 ...), то вже через два століття кількість населення буде відноситись до засобів існування як 256 до 9, а через три століття — як 4096 до 13. Але природа сама регулює пропорції відтворення на­селення: надлишок населення об'єктивно приречений на злидні, го­лод та вимирання.

Мальтус уважає, що суспільство, знаючи наслідки процесу зрос­тання народонаселення, може й мусить втручатись і регулювати цей процес, оскільки воно не здатне забезпечити безмежного приросту засобів існування, у збільшенні яких бере участь і природа.

Ігнорування дії об'єктивного закону народонаселення призведе до катастрофічних наслідків, і жодні соціальне спрямовані заходи не поліпшать ситуації. Держава, на думку Мальтуса, повинна втру­чатись у процес відтворення народонаселення, використовуючи як економічні важелі, спрямовані на стримування його зростання, так і різноманітні превентивні заходи.

Визнаючи, що людські ресурси є одним з найважливіших факто­рів економічного розвитку, Мальтус указує на необхідність їх якіс­ного відтворення і у зв'язку з цим різко засуджує державні програми підтримки бідних: «Я заперечую право бідних на утримання за су­спільний рахунок», тому що злидні, на його думку, породжують злидні. Будь-яка державна чи приватна благодійницька допомога стає на заваді саморегулюванню, тобто природноекономічному обмеженню зростання населення. Крім того, ця допомога підриває дію стимулів у економічній сфері.

Усі наступні, присвячені суто економічним проблемам, праці Мальтуса так чи інакше є лише дальшим розвитком положень, ви­кладених ним у «Нарисі про закон народонаселення». Він доводить, що нерегульоване зростання населення завдає шкоди суспільству й економіці: провокує війни за додаткові території і додаткові блага;

скупченість населення сприяє виникненню епідемій; надлишок пра­цездатного населення породжує безробіття та падіння заробітної плати, а отже, життєвого рівня.

Теорія народонаселення породила небезпідставні звинувачуван­ня Мальтуса в зайвому песимізмі, але для нього самого вона стала поштовхом для ґрунтовного дослідження економічних проблем, що мали підтверджувати його доктрину. Він упритул підійшов до від­криття кількох класичних законів політекономії, таких, наприклад, як закон граничної корисності, земельної ренти, фонду заробітної плати, що їх згодом сформулюють представники неокласичного на­прямку, чи ефективного попиту, відкритого Кейнсом. Мальтус роз­глядає питання про ренту, заробітну плату, прибуток у контексті їх виробництва й розподілу, але в іншому, ніж Рікардо, аспекті, поза теорією створення вартості.

Економічна доктрина Мальтуса, що прямо зв'язана із його тео­рією народонаселення, має багато спільних рис із теорією Рікардо, але дещо під іншим кутом зору характеризує основи суспільного розвитку. По-перше, Мальтус намагається дати загальну картину розвитку суспільства; по-друге, його цікавлять передумови економі­чного росту та фактори, що цьому сприяють; по-третє, він визнає можливість криз надвиробництва і намагається визначити природні економічні сили, що протидіють кризам.

Мальтус зробив значний внесок у дослідження проблеми циклічнос­ті економічного розвитку. Причини цього явища він убачав передовсім у способах розподілу суспільного продукту, що, на його погляд, визна­чає обсяги виробництва та розміри попиту на вироблену продукцію.

Економічні цикли. Мальтус, по суті, був одним із перших еко­номістів, який визнав існування проблеми циклічності розвитку. Він критикував Сея, який теоретично доводив неможливість криз, тобто неможливість надвиробництва товарів понад ту кількість, що може бути спожитою, а труднощі реалізації зв'язував із недостатнім роз­витком системи торгівлі. За Мальтусом, криза надвиробництва мож­лива, вона зв'язана з реалізацією виготовленого продукту. У «Прин­ципах політичної економії» він аналізує причини, що зумовлюють проблему реалізації, і серед них називає недостатній платоспро­можний попит на вироблені товари.

Мальтус зазначає, що зростання населення само собою не забез­печує зростання попиту. Він не ототожнює платоспроможного по­питу та попиту, що спричиняється зростанням потреб, і намагається дати відповідь на питання: чи впливає розподіл на споживання й попит, чи існує зв'язок між попитом та доходами, між попитом і споживанням та заощадженням.

Теорія розподілу. На думку Мальтуса, основна проблема еконо­мічної теорії полягає у визначенні законів раціонального розподілу доходів. У центрі теорії розподілу Мальтуса лежить вартість ство­реного продукту, що її, як і Сміт, він визначав через кількість праці, котру можна придбати за даний товар. Але Мальтус уточнював по­ложення Сміта, зазначаючи, що праця, яку купують за товар, дорів­нює праці, витраченій на його виробництво. Кількість праці, що мі­ститься у товарі, вимірюється витратами виробництва, до яких він відносить витрати живої та уречевленої праці і прибуток на авансо­ваний капітал.

Поділяючи працю на продуктивну, що створює вартості, та не­продуктивну (послуги, що споживаються), а капітал на постійний (машини) та змінний (заробітна плата), він доводить, що основи до­ходів формуються у виробництві, спосіб їх розподілу також визна­чається виробництвом. Після відшкодування витрат на постійний капітал робітник отримує свою частку створеного продукту у вигля­ді заробітної плати, яка дорівнює затраченій праці.

Дохід капіталіста виступає у формі прибутку, тобто (за Мальтусом) як надлишок понад працю, витрачену на виробництво товару. Він бачить його як породження витрат виробництва, результат про­дуктивної здатності авансованого капіталу. Капіталіст привласнює прибуток як плату за свій внесок у виробництво.

У суспільстві відбувається еквівалентний обмін вартостями і проблема розподілу зводиться до того, щоб цей обмін відбувся. Процес обміну вартостями є процесом їх реалізації.

Проблема реалізації. Проблема реалізації створеного продукту аналізувалась Мальтусом з кількох сторін: він намагався показати, як продукт розподіляється між класами і як реалізується його вар­тість; як цей розподіл впливає на дальше виробництво, його струк­туру і його обсяги; як зростання народонаселення позначається на розвитку виробництва та зайнятості; що спричиняє кризи надвироб­ництва за тенденції до зростання населення і які існують механізми запобігання кризам; в якому співвідношенні перебувають різні фор­ми доходів і як це співвідношення впливає на дальший економічний розвиток. У зв'язку з цим Мальтус аналізує різні форми доходів (ренту, прибуток, заробітну плату), оскільки, на його думку, саме в момент розподілу вартості на доходи формуються передумови криз надвиробництва.

Заробітну плату Мальтус розглядає як частку авансованого капі­талу, яку заздалегідь визначено. Оскільки наймані робітники на за­робітну плату можуть придбати лише частину виробленого продук­ту, яка залежить від розміру заробітної плати, то реалізація решти продукту зв'язується з використанням доходів капіталістами та зем­левласниками.

Капіталісту належить прибуток, -який міститься у вартості у ви­гляді надлишку. Перш ніж привласнити цей надлишок капіталіст повинен його реалізувати. Для реалізації надлишку необхідний пла­тоспроможний споживач. У ролі такого споживача виступає пере­довсім сам капіталіст, але розміри непродуктивного споживання обмежені прагненням капіталіста до нагромадження, розширення виробництва. З приводу іншої частини прибутку капіталіст вступає у відносини з іншими класами.

Проблему реалізації надлишку, на думку Мальтуса, вирішують «треті особи», до яких він відносить споживачів, котрі не беруть участі у виробництві товарів, але отримують доходи, наприклад зе­млевласники, що мають ренту. Непродуктивне споживання «третім» класом суспільства, котрий нічого не виробляє, на його думку, є ос­новою забезпечення еластичності попиту, отже, стабільності еконо­мічного розвитку.

Теорія ефективного попиту. Розподіл суспільного продукту на доходи — це лише перший крок на шляху до забезпечення економі­чної рівноваги. Другим, і, на думку Мальтуса, надзвичайно важли­вим — є способи використання прибутку. Нагадаємо, що він роз­глядав прибуток як основний чинник розвитку. Мальтус зазначає, що товар не будуть виробляти доти, доки «внутрішня мінова вар­тість», тобто те, у що його оцінює суспільство, не покриє всіх затрат праці на його виробництво з додатком такої кількості праці, яка до­рівнюватиме прибутку.

Мальтус розвиває цю тезу, наголошуючи, що функції прибутку не обмежуються використанням його для задоволення особистих потреб капіталіста: прибуток є основою розширення виробництва засобів існування для населення, кількість якого збільшується, та визначальним чинником урівноважування сукупного попиту і про­позиції, досягнення суспільно-економічної рівноваги.

Отже, прибуток є мотивом капіталістичного виробництва, джерелом його розвитку й запорукою врівноважування економіки.

Досліджуючи проблему оптимального співвідношення попиту та пропозиції, як основи стабільного поступального економічного роз­витку, Мальтус дійшов висновку, що класична політекономія зали­шає поза увагою механізм розподілу чистого доходу капіталіста на споживання та нагромадження, тоді як отриманий прибуток капіта­ліст розподіляє на дві частини — ту, що є основою дальшого роз­ширення виробництва (заощадження), і ту, що призначається для особистого споживання.

Без такого розподілу зростання обсягів виробництва неможливе:

«Жодне значне і тривале зростання неможливе без такого рівня бе­режливості, який щорічно нагромаджує частину прибутку і створює надлишок продукту над споживанням... Якщо споживання є біль­шим за виробництво, то капітал в масштабах всієї країни зменшує­ться і її багатство поступово руйнується внаслідок недостатньої зда­тності виробляти; якщо виробництво є більшим за споживання, то не спрацьовує стимул до нагромадження та виробництва внаслідок недостатнього ефективного попиту тих, хто має основну частину купівельних засобів. Дві крайності очевидні, отже, існує й середина, хоча, можливо, логічний апарат політичної економії не в змозі її ви­значити, тобто існує стан, за якого, ураховуючи виробничі можли­вості і споживацькі переваги, стимули до зростання багатства бу­дуть найліпшими».' Кейнс пізніше зазначив, що існування проблеми оптимального співвідношення заощаджень та інвестицій у цій тезі Мальтус розкрив повністю.

Ця теза одночасно характеризує й механізм самоврівноваження економіки: фонд нагромадження динамічно змінюється залежно від рівня прибутковості виробництва.

Основним стимулом до нагромадження (інвестування) Мальтус називав природне тяжіння капіталіста до збільшення прибутку. Зро­стання прибутку відбуватиметься, якщо зростатиме попит на товари. Високий попит гарантує отримання прибутку і стимулює виробничу діяльність, а отже, зумовлює попит на інвестиції. Сподіваючись на високі прибутки, капіталісти використовують заощадження для розширення виробництва.

У свою чергу, умовою зростання попиту є високий рівень спо­живання, що забезпечується за рахунок зростання зайнятості на­селення, зростання заробітної плати та інших доходів, тобто платоспроможності населення.

Мальтус розглядає взаємодію цих чинників і вплив кожного на забезпечення економічної рівноваги. Він вказує на те, що, перебу­ваючи у взаємозалежності, взаємозумовленості, кожен із цих чин­ників виключає динаміку іншого. Тобто зв'язок між ними має обер­нений характер.

Наприклад, позитивним наслідком нагромадження він уважає зростання суспільного продукту, обсягів пропозиції товарів, попиту на робочу силу, рівня споживання. Однак, як наслідок дії цих чин­ників, відбувається «перенагромадження», ринок переповнюється товарами, відносно спадає попит на них. Ціни на товари знижують­ся, зменшується прибуток, а тому зупиняється виробництво, падає зайнятість і заробітна плата. З іншого боку, зростання заробітної плати призводить до зменшення частки прибутку, що є основою ін­вестицій, до обмеження їх обсягів, тобто обсягів виробництва, до зростання безробіття, спадання попиту тощо. Усе це спричиняє цик­лічність економічного розвитку.

Основний висновок Мальтуса полягає в тім, що для забезпечення рівномірного розвитку виробництва необхідна стабілізація одного з його чинників, тобто попиту. Попит забезпечується за рахунок за­робітної плати, ренти, частини прибутку, що йде на задоволення індивідуальних потреб капіталіста, а також частини заоща­джень, котрі не знайшли об 'єкта застосування.

Заробітна плата потрапляє в центр уваги Мальтуса в ході ана­лізу попиту як одного зі складових рівноваги. Зазначаючи, що всі інші види доходів впливають лише на еластичність попиту, він ука­зує на тісний зворотний зв'язок заробітної плати із розмірами при­бутку, отже, з інвестиціями. Одночасне їх зростання, таке, що не призвело б до спаду виробництва, можливе лише за певних умов.

Мальтус розрізняє номінальну (грошову) та реальну заробітну плату, вказуючи, що сукупність необхідних засобів існування, які ро­бітник може придбати на свою заробітну плату, визначає її реальну величину, а номінальна заробітна плата — це сума отриманих робіт­ником грошей; вона менше зв'язана з обсягом життєвих засобів, є відносно самостійною і змінюється під впливом кількох чинників.

Підвищення ставки реальної заробітної плати передбачає змен­шення норми прибутку, капіталіст втрачає стимули до нагрома­дження, починається спад виробництва, зайнятості й попиту. Відтак Мальтус робить висновок, що заробітна плата має відповідати кільком вимогам: не перешкоджати нагромадженню, забезпечувати реа­лізацію тієї частини суспільного продукту, що є необхідною для відтворення певної, визначеної обсягами виробництва, кількості ро­бочої сили, сприяти стабілізації відтворювального процесу.

На його думку, сталість процесу зростання попиту можна забез­печити за рахунок стабілізації номінальної заробітної плати, тобто заморожування фонду заробітної плати на «природному рівні». Це дасть змогу стабілізувати інвестиційний процес, який орієнтувати­меться на певний фонд заробітної плати. Природний рівень фонду заробітної плати, на думку Мальтуса, визначається обсягами ви­робництва, він є сталим для певного проміжку часу, а коливання за­робітної плати зв'язані лише з динамікою зайнятості.

За зростання обсягів інвестованого капіталу зростає й попит на робочу силу. Але Мальтус зростання зайнятості не розглядає як чинник збільшення фонду заробітної плати. Зв'язок між ними елас­тичний. За Мальтусом, збільшення фонду відбувається тоді, коли пропозиція товарів збільшується. При цьому, за відносно сталих розмірів номінальної заробітної плати, реальна заробітна плата зро­сте, оскільки у грошовому вираженні ціни на товари знизяться. Тобто зміни відбудуться в межах фонду заробітної плати, і не спри­чинятимуть скорочення виробництва з усіма його негативними на­слідками.

Зазначивши, що існує об'єктивно зумовлений фонд заробітної плати, який тісно зв'язаний з обсягами виробництва, з визначеною кількістю засобів існування, що зростають повільніше, ніж населен­ня, Мальтус формулює закон спадання рівня заробітної плати, згід­но з яким перенаселення спричиняє зниження заробітної плати до прожиткового мінімуму. Тобто заробітну плату Мальтус розглядає як економічний чинник, що сприяє обмеженню приросту населення.

На думку Мальтуса, зафіксований фонд заробітної плати визна­чального впливу на виробництво не матиме, але виступатиме як один із факторів зростання попиту на інвестиції. Він доводить, що рівень зайнятості за умов спаду виробництва не можна регулювати з допомогою заробітної плати (скажімо, знизивши заробітну плату нижче за реально необхідний рівень, забезпечити тим самим зрос­тання попиту на робочу силу в межах фонду), оскільки зменшується не лише постійний капітал, а й фонд заробітної плати разом із ним. З іншого боку, зменшення фонду номінальної заробітної плати, яке завжди супроводжується падінням реальної, призводить до звужен­ня сукупного попиту.

Отже, на думку Мальтуса, стабільне тривале зростання виробни­цтва можна забезпечити, створивши умови для постійного збіль­шення нагромаджень, що досягається стабілізацією платоспромож­ного попиту (сталим фондом номінальної заробітної плати).

Причинами зростання і стабілізації попиту Мальтус уважає та­кож зростання доходів непродуктивних класів, тобто зайнятих у сфері послуг, і землевласників, що беруть участь у перерозподілі суспільного продукту.

Водночас Мальтус доходить висновку, що вирішення проблеми попиту забезпечується як раціональним розподілом доходів, так і розвитком галузей, що надають послуги, а також розвитком внутрі­шньої та міжнародної торгівлі.

Міжнародна торгівля. Мальтус, як і всі тогочасні економісти, приділяв увагу проблемі впливу міжнародної торгівлі на внутрішній економічний -розвиток. На його думку, тільки міжнародна торгівля створює умови для вдосконалення структури попиту й розширює можливості виробництва та межі застосування капіталів. Але, об­стоюючи право на вільне підприємництво як основну умову саморе­гулювання економіки, Мальтус разом з тим був прихильником втру­чання держави у сферу міжнародної торгівлі. Зокрема він пропонує прийняти обмежувальні закони на ввезення продуктів харчування, пояснюючи це негативним впливом конкуренції іноземних вироб­ників на ціни та заробітну плату, якщо витрати виробництва за кор­доном нижчі, чи родючість землі більша. Крім того, він убачає за­грозу для усталеної дії механізмів саморегулювання інвестиційних процесів, оскільки приплив товарів негативно впливає на прибутко­вість національних галузей. Мальтус пропонує контролювати рух товарів між країнами, забезпечуючи розвиток власної економіки, але не стримувати міграції капіталів.

Мальтусу належить заслуга ґрунтовної розробки теорії ренти, яка впритул підводить його до започаткування основ теорії спадної віддачі факторів виробництва.

Земельна рента. У центрі теорії народонаселення Мальтуса бу­ла проблема обмежених ресурсів землі. І цілком логічно те, що у зв'язку з вирішенням цієї проблеми він формулює тезу про спадну віддачу цих ресурсів відносно потреб населення, що зростає, та за­кон спадної родючості грунтів. Саме такий підхід став основою для пояснення Мальтусом природи земельної ренти.

Закон спадної родючості грунтів він формулює в нових видан­нях «Нарису про закон народонаселення» та в працях «Дослідження про природу та зростання ренти», «Принципи політичної економії». Суть його полягає в тім, що основою виробництва продуктів спожи­вання для населення, що збільшується, є наявність земельних ресур­сів, родючість землі та продуктивність праці в сільському господар­стві. Оскільки кількість земельних ділянок з достатнім рівнем родючості грунту є обмеженою, то через збільшення кількості наро­донаселення в господарський оборот вимушено включають землі з низьким рівнем віддачі.

Витрати капіталу на обробіток таких земель є менш продуктив­ними, ніж ті, що зв'язані з обробітком родючих земель, а послідовні додаткові витрати капіталу призводять до зменшення їхньої віддачі, тобто відбувається відносне зниження продуктивності: кожна на­ступна витрата капіталу в землеробстві буде менш продуктивною, ніж попередня. Отже, на думку Мальтуса, продуктивність праці в сільському господарстві має не тільки фізичні межі (закладений в землі потенціал), а також і економічні. Це призводить до зростання цін на сільськогосподарську продукцію.

Різниця в прибутках, коли за неоднакової родючості земель вкладено однакові капітали, але отримано неоднакову кількість про­дукту, і є основою ренти на користь власника більш родючої землі. Отже, Мальтус теорію диференційної ренти формулював на підставі тверджень, що рента виникає тільки у зв'язку з переходом до обро­бітку гірших земель, який є наслідком зростання народонаселення.

Досліджуючи природу ренти, Мальтус звернув увагу на пробле­му ефективності використання капіталів у землеробстві. Він зазна­чає, що за додаткових капіталовкладень з метою штучного поліп­шення якості грунтів також існує різниця в розмірах отриманого продукту, а отже, рента. Але цей вид ренти зв'язаний з економічною діяльністю, залежить від ефективності додаткових капіталовкла­день, яка також має межу, адже будь-яке наступне вкладення капі­талу дає меншу віддачу, ніж попереднє, приріст родючості грунтів відносно приросту інвестицій знижується. Ця рента є певним стиму­лом до інвестування капіталів, але таким, що має обмежену дію.

По-різному відбувається привласнення ренти: у першому випад­ку вона належить власникові землі, у другому — власнику капіталу. Крім того, землевласник отримує плату за використання землі — ренту, яка, на погляд Мальтуса, відрізняється за природою від рен­ти, що є похідною від родючості (плати за якість). Аналізуючи умо­ви формування ренти, Мальтус підійшов упритул до визначення аб­солютної ренти, яка формується навіть на найгірших грунтах і є похідною права власності на землю.

У дальших дослідженнях Мальтус використає свої підходи до розуміння природи^ренти для вирішення проблеми реалізації суспі­льного продукту. Його теорія розподілу суспільного продукту по­ставила землевласника в опозицію до всіх інших класів, які не ма­ють таких виняткових умов для привласнювання частки не створю­ваних ними продуктів.

Визначення ренти через закон спадної родючості грунтів започат­кувало основи теорії граничної продуктивності ресурсів і прямо зв'язане з теорією ефективного попиту.

Отже, Мальтус збагатив політичну економію новими підходами до теоретичного вирішення економічних проблем. Визнаючи об'єктивний характер впливу економічних законів на розвиток суспільст­ва та його стабільність, Мальтус указує на необхідність урахування дестабілізуючого впливу природних та економічних факторів. І хоч докази його не завжди переконливі чи достатньо обгрунтовані, не завжди підтверджуються практикою чи статистикою, однак його те­орії сприяли збільшенню популярності політичної економії, оскіль­ки він спромігся вдало поєднати абстрактність її висновків з реаль­ною економічною практикою.

У сучасній західній економічній літературі Мальтуса називають ученим, який на століття раніше за Кейнса відкрив закон ефектив­ного попиту, спираючись на визнання обмеженості ресурсів у суспі­льстві та їх спадну віддачу, ученим, який передбачав можливість криз надвиробництва. «Коли б Мальтус, а не Рікардо, був основопо­ложником політичної економії XIX століття, — писав Кейнс, — на­скільки мудрішим та багатшим був би зараз світ».

Нассау Вільям Сеніор (1790—1864) народився в англійській сім'ї іспанського походження, здобув освіту в Оксфорді, став ба­калавром та магістром права. Кар'єру адвоката з причин інвалід­ності полишає і починає вивчати політичну

назад |  1  | вперед


Назад


Новые поступления

Украинский Зеленый Портал Рефератик создан с целью поуляризации украинской культуры и облегчения поиска учебных материалов для украинских школьников, а также студентов и аспирантов украинских ВУЗов. Все материалы, опубликованные на сайте взяты из открытых источников. Однако, следует помнить, что тексты, опубликованных работ в первую очередь принадлежат их авторам. Используя материалы, размещенные на сайте, пожалуйста, давайте ссылку на название публикации и ее автора.

281311062 © il.lusion,2007г.
Карта сайта