Зародження класичної буржуазної політекономії у Франції. Економічні погляди П. Буагільбера - Історія економічних вчень - Скачать бесплатно

ПЛАН

Вступ

1. Зародження класичної буржуазної політекономії у
Франції. Економічні погляди П. Буагільбера

2. Подальша вульгаризація буржуазної

політекономії (30-50 р. XIX ст.). Економічні
погляди Сеніора, Кері

3. Макроекономічна модель Кейнса. Трактування
Кейнсом причин порушення рівноваги
капіталістичної економіки

Висновки

Список джерел та використаної літератури

Вступ

Наука, яка закладає основи фаху будь-якого комерсанта-бізнесмена, приватного підприємця, бухгалтера-економіста і фінансиста, банківського працівника та ревізора-податківця, аудитора, спеціаліста страхової справи, менеджера та митника називається політичною економікою. Цю науку можна назвати базовою наукої для всіх інших економічних наук, які вивчають розиток суб¢єктів господарської діяльності на мікрорівні (в рамках однієї неподільної господарської одиниці) або загалом – на макрорівні (в рамках діяльності всіх галузей народного господарства). Політична економія дуже тісно пов¢язана з такими науками як статистика, економічна статистика, фінансова статистика, економетрія, науками податкової, митної, банківської, казначейської, фінансово-кредитної справи, фінансового та економічного аналізу, аідиту та бухгалтерського обліку. Економічні знання для вище названих наук являються базовими.

Спеціалістам, які повинні працювати в різних областях української економіки, яка стала на рельси розвитку ринкових відносин потрібні глибокі економічні знання. Щоб вплинути на економічні процеси в країні нам потрібно мати цілий багаж знань в області фінансів, грошей, банківської та кредитної системи, розуміти та проникнути в таємницю походження, примноження, розподілу та використання національного багатства, досягнення належного економічного процвітання, зрозуміти складні та непередбачені ситуації в комерційній діяльності, механізми економічних явищ та процесів в масштабах свого підприємства і в маштабах всієї країни та світу.

Тверді економічні знання додають впевненності у здійсненні комерційної підприємницької діяльності, допомагають правильно безпомислково прийняти необхідні рішення та визначають правильну поведінку суб¢єкта господарської діяльності у вирі постійної зміни та недосконалого законодавства, надмірного податкового тиску інших економічних хвороб, які суттєво впливають на результати господарської діяльності.

Як будь-яка наука економічна теорія (політична економія) пройшла свою еволюцію. Економіка – це основа життя людина та всьго суспільства. Вона поділяється , по-перше на галузеву (економіка промисловості, сільського господарства,транспорту, будівництва тощо), по-друге функціональну (економіку праці, фінанси, кредит, бухгалтерський облік, прогнозування, маркетинг тощо), по-третє, міжгалузеву (демографія, математичні методи економічних та фінансових досліджень, економічна кібернетика, теорія управління та менежмент, та інше, без якого повноцінна господарська діяльність неможлиа та недоцільна).

Політична економія, яка розвивається вже декілька століть постійно змінюється та корегується в залежності від умов розвитку суспільства, різних політичних, соціальних та інших чинників, які суттєво впливають на розвток економіки.

Щодо величезного значення політичної економії з самих давніх часів говорять висловлювання різних філософів, мислителів, письменників, поетів, вчених та інших знаметих на весь світ людей. Так, давньогрецький філософ Ціцерон стверджував, що політична економія є величезним досягненням людського розуму. Письменник Марк Твен вважав, що “знання політекономії – першооснова вмілого керівництва державою. Наймудріші люди всіх часів прсвячували…цьому предмету всю велич свого генія, життєвий досвід, пізнання”.

Пророцтво Жоржа Сіменона також заслуговує на увагу: ”Я давно передбачав, що настане день, коли політична економія стане на чолі всіх наук”.

Письменник Микола Гоголь порівнював вміння господарювання як розмову з Богом, а наш співвітчизник григорій Сковорода говорив про божественну економіку.

Отже, політична економія по праву називається головною і на чолі всіх наук, синтезувавши те , що: - це наука, що вивчає, як люди здійснюють організацію виробництва; - наука про дії, що включають обмінні операції між людьми; - наука, що вивчає, як люди роблять вибір, щоб використати природні та інші ресурси для виробництва різних товарів та їх розподілу та споживання; - наука, яка вивчає людей у їх діловому та підприємницькому житті; - наука, що вивчає багатство: - наука, що вивчає, як можна вдосконалити суспільство; - наука про види економічних систем, їх моделі та ринкові відносини.

Мабуть зайво говорити про політичну економію, її значення у житті суспільства та те, що вона допомагає не розгубитись суб¢єктам господарювання у їхній господарській діяльності.

Розглянемо кілька шкіл зородження класичної буржуазної політекономії, її вульгаризації у Франції, погляди знаменитих особистостей Франції, Німеччини, Англії, а також з¢ясуємо причини порушення рівноваги капіталістичної економіки, яку допоміг встановити Кейнс.

Для сьогоднішніх поколінь дуже важлво знати розвиток економічної думки, її корегування та вплив науки на господарську діяльнісь на основі вже пройдених етапів розвитку суспільства в феодальну, капіталістичну та посткапіталістичну епохи. На досвіді багатьох країн світу у минулому потрібно будувати та розвивати економіку сьогодні та враховувати їхні помилки, які були наслідком нехтування економічними теоріями та застереженнями.

Питання 9: Зародження класичної буржуазної
політекономії у Франції. Економічні
погляди П. Буагільбера

Перша наукова школа впродовж 15-16 століть під назвою “меркантилізм”, основою якої були гроші і якомога більше. Солідарними у своїх поглядах були різні вчені багатьох країн світу. Заслуговують на увагу твкі вченні як Скаруффі (Італія), Стаффорд (Англія), Монкретьєн (Франція). Ці вчені вбачали суспільне багатство з кількості золота, а його джерело у зовнішній торгівлі. Тому у своїх працях рекомендували монархам вести активну зовнішньоекономічну діяльність. За золото можна було придбати все, що було необхідно державі, головне тільки те, щоб його було достатньо.

Другою науковою школою була “фізіократия” (влада природи), представниками якої були Буагільбер, Кене, Тюрго. Це були французькі вчені, лікарі 17-18 століття. Представники другої школи вбачали суспільне багатство не в кількості золота та грошей самих по собі, а в товарах та продукції, яку потрібно було отримати при виробництві. Але виробництвом вони вважали продукцію сільського господарства, а виробництво інших товарів вважалася другорядною сферою.

Слід зазначити, що термін “політична економія” ужив французький вчений А. Монкретьєн у 1615 році і означав мистецтво державного управління господарством. Великої уваги заслуговує інший французький вчений, який залиший також помітний слід у своїй діяльності

П'єр де Буагільбер (1646 - 1714) - засновник класичної полі­тичної економії у Франції — народився в м. Руані в дворянській сім'ї, здобув юридичну освіту освіту, займався певний час літературною діяльністю, потім юриспруденцією. Але велика жага до економічних вчень та розвитку економічної теорії заставляли його працювати за сумісництвом. У свій вільний від основної роботи час, він займався економікою. З 1689 року і до останніх днів свого життя він займає посаду судді в Руані. Але впродовж 15 років свого життя він поряд з посадою судді він не покидав вивчення економічних процесів. Був людиною широкої доброзичливої справедливої душі, енергія та працьовитість не давала йому спокою, він постійно знаходив собі масу роботи, яка йому приносила задоволення.

Особливості економічного розвитку Франції позначилися на формуванні економічних поглядів П¢єра Буагільбера. У працях “Доклад­ний опис становища Франції...” (1696), “Роздрібна торгівля Фран­ції" (1699), “Міркування про природу багатства, грошей і податків” (1707) та інших Буагільбер виступає з гострою критикою мерканти­лізму. Всупереч останньому він джерелом багатства вважає не обіг грошей та золота, а виробництво, зокрема сільське господарство. Він оголошує себе “адвокатом сільського господарства” і вимагає від уряду всілякого сприяння аграріям. Виробництво засобів праці, інструментів, господарчого інвентаря, одежі, взуття, тощо він вважав справою другорядною. Це було його помилкою. Але в інших справах він зробив багато корисного.

Буагільбер виступає за реформування податкової системи, проти державного регулювання цін на зерно. Свої економічні ідеї, спрямо­вані на реформування державної економічної політики, він викладає в досить різкій формі, не уникаючи політичних випадів проти уряду, що накликало на нього навіть репресії. Але великі зв¢язки у судових та юридично-адвокатських органах робили його не таким вразливим. Кар¢єра судді допомагала йому боротися з державними органами, які надмірно намагалися впливати на цінову політику.

Теоретично обґрунтовуючи питання реформування економічної політики, Буагільбер, як і Вільям Петті, ставить кілька проблем: чим визна­чається економічне зростання країни, дією яких законів забезпечує­ться зростання виробництва, що є джерелом багатства, що лежить в основі ціни. Він вбачав ціну головним чинником у збуті продукції.

Буагільбер розуміє об'єктивну суть економічних законів, які ді­ють як закони природи. Природу він ототожнює з Провидінням, тобто з Богом.. Він виступає проти втручання держави в економічне життя. Природа, наголошує він, сама встановить порядок, пропор­ційність та рівень цін, відновить торгівлю.

На противагу меркантилістам, які багатство ототожнювали тіль­ки з грошима, Буагільбер доводить, що справжнє багатство нації — це різні корисні речі, які допомагали б розвивати сільське господарство, а передовсім продукти землеробства. Джере­лом багатства є праця людини.

Теорію вартості П. Буагільбера, як і В. Петті, Карл Маркс називає заснов­ником трудової теорії вартості. Буагільбер виділяє ринкову ціну і “істинну”, або “справедливу” вартість товару. Величину останньої він визначає витратами праці на створення нового товару. Буагільбер виходить з того, що всі економічні зв'язки між людьми грунтуються на обміні продуктами праці та їх споживанні. Цей обмін, підкреслює він, має відбуватися згідно із витрата­ми праці. А це означає, що Буагільбер стоїть на позиціях еквівалент­ного обміну, тобто за якийсь один товар можна виміняти інший або кілька товарів, що дорівнюють кількості затраченої на них праці.

Для нормального економічного розвитку країни, за Буагільбером, потрібен вільний обмін між галузями виробництва й відшкодо­вування витрат виробників. Ці проблеми можуть бути вирішені між­галузевим поділом праці за умов вільної конкуренції. Робочий час, який припадає на одну одиницю товару за умов такого поділу, і ста­новить, на думку Буагільбера, його “істинну вартість”.

Метою товарного виробництва Буагільбер вважає споживання. Основну увагу він звертає на споживну вартість.

Заслуговує на увагу думка Буагільбера про необхідність рівнова­ги в ринковій економіці. Порушення рівноваги, підкреслював він, задушить усе в державі. Він розумів, що кількість вироблених товарів повинна дорівнювати кількості грошей

Теорія грошей по Буагільберу не збігалася з іншими вченими. Відсутність у Буагільбера чіткого розуміння при­роди товарного виробництва виявилась у трактуванні ним самого поняття “гроші”. Якщо в В. Петті вартість проявляється у грошах, то Буагільбер бере за основу прямий товарообмін. Він вважає, що гро­ші взагалі порушують природну рівновагу товарного обміну відпо­відно до “істинної вартості”. Всупереч меркантилістам, які вважали гроші єдиним видом багатства, Буагільбер бачить в них джерело всіх нещасть товаровиробників. Єдина корисна функція грошей, яку визначає Буагільбер, - це полегшення обміну. Саме тому, на його думку, не має значення, який товар виконує функцію засобу обігу. Отже, золото і срібло можна замінити паперовими грішми.

Економічні ідеї Буагільбера сприйняли й розвинули далі фізіо­крати.

Фізіократи — французькі економісти другої половини XVIII ст., представники класичної політичної економії. Назва цієї наукової школи походить від грецьких слів “фізіс” - природа і “кратос” - влада. Поява школи фізіократів зумовлена соціально-економічними умовами тогочасної Франції. У країні розвивався капіталізм на його мануфактурній стадії. Відмирання феодалізму було повільним, особливо на селі, а розвиток капіталізму в містах не сприяв належному розвитку.

У Франції в ті часи переважало сільське населення, яке було переобтяжене величезними феодальними податками, які були спричиненні непомірною розкішшю королівського двору і дойшло до межі масового зубожіння.

Після війни Франція втрачає свою військову могутність, а разом з цим і позиції у зовнішній торгівлі. Панування меркантилізму послабилось також, але було ще досить міцним.

У другій половині XVIII ст. наближа­лась до революції. А в економічній політиці Франції неподільно па­нував меркантилізм.

На цей час чітко визначилися дві проблеми, що гальмували еко­номічний розвиток: панування меркантилізму і збереження фео­дального режиму на селі. Фізіократи, виступаючи проти мерканти­лізму, висували на перший план аграрну проблему. Саме тому критика меркантилізму набрала у фізіократів аграрного характеру. На відміну від меркантилістів фізіократи були прихильниками еко­номічного лібералізму.

Ідеї, які проголошували фізіократи, у загальних рисах були сформульовані ще їхніми попередниками, зокрема П. Буагільбером. Проте не можна говорити про їхню цілковиту тотожність. Фізіокра­ти розробили основи, хоча й суперечливої, проте прогресивної ре­форми, суть якої полягала в капіталістичній реорганізації сільського господарства.

Утворилась школа фізіократів наприкінці 50-х років XVIII ст. її представниками були: Франсуа Кене, Дюпон де Немур, маркіз Мірабо, Мерсьє де Ла Рів'єр, Жак Тюрго та ін. Визнаним главою школи фізіократів був Ф.Кене. Центром, де регулярно збирались фізіо­крати, став салон маркіза Мірабо. Школа мала великий успіх, її представники опублікували багато праць, видавали журнал. Проте проіснувала школа недовго. Наприкінці 70-х років вона припинила своє існування. Однією з причин цього була неможливість здійс­нення програм фізіократів за умов абсолютизму.

Французький лікар Кене також займався економікою, написав багато наукових праць, правда уже в 60 років і він фактично визнає, що розвиток суспільства відбувається за об'єктив­ними законами. У цьому - велика заслуга фізіократів. Проте вони ототожнювали закони природи й закони суспільства, а під “природ­ним порядком" фактично розуміли капіталістичне виробництво, розглядаючи його як вічне, незмінне.

Економічна програма фізіократів формувалась у боротьбі проти меркантилістів. Якщо останні всю увагу концентрували на аналізі явищ у сфері обігу, то фізіократи перенесли свої дослідження у сфе­ру виробництва. Кене висунув ідею щодо еквівалентності обміну за умов природного порядку. Він вважав, що товари вступають в обмін з наперед заданою ціною. Проте, що саме лежить в її основі, він не розумів. Кене розглядав лише “ринкову ціну”, яка, на його думку, створилася між продавцями та покупцями і залежить від наявності на ринку товарів, попиту і пропозиції за умов вільної конкуренції.

Якщо обмін є еквівалентним, то він, робив висновок Кене, нічого не виробляє, отже, не породжує багатства. А прибуток, який одер­жує торговець, не є прибутком держави. Такий висновок спонукав фізіократів шукати інших джерел збагачення держави. На думку Кене, збагачення країни зв'язане з матеріальним виробництвом і пе­редовсім із сільським господарством. Саме тому фізіократи перено­сять свої дослідження у сферу безпосереднього виробництва, а са­ме — в сільське господарство.

Чистий продукт по Кене - це надлишок продукції, одержаний у сільському господарстві, над ви­тратами виробництва. Створюється він, на думку Кене, лише в сільсь­кому господарстві, оскільки тут діє природа, здатна збільшувати спо­живні вартості. У промисловості відбувається не збільшення спожив­них вартостей, а лише їх складання, комбінування або зміна форм.

Отже, “чистий продукт” у Кене має натуральну форму, він є да­ром природи. Це означало, що Кене, як і всі фізіократи, не розумів суті вартості і зводив її до споживної вартості. Помилка фізіократів полягала в тім, що вони плутали процес зростання матеріальних благ, який найбільш наочно проявляється в сільському господарстві, зі збільшенням вартості.

Водночас у Кене спостерігаємо й інший підхід до визначення “чистого продукту”. Оцінюючи величину “чистого продукту”, він стверджує, що вона є точно визначеною і залежить від витрат вироб­ництва, тобто витрат на сировину, матеріали й заробітну плату. За­робітну плату теж визначено — це мінімум засобів існування. Ви­трати на сировину і матеріали також відомі — це витрати капіталу. Відтак “чистий продукт” - це не дар природи, а результат додатко­вої праці землероба.

“Чистий продукт” у фізіократів ототожнюється із земельною рентою, яку одержують землевласники. Саме тому фізіократи ви­ступали за проведення податкової реформи з наміром усі види пода­тків замінити одним - земельним.

Продуктивна й непродуктивна праця виходила з поняття “чистого про­дукту” У фізіократів продуктивною є праця, що створює “чистий продукт”, тобто праця в сільському господарстві. Інші види праці другорядні та великого інтересу фізіократи цьому не приділяли.

Питання 18: Подальша вульгаризація буржуазної
політекономії (30-50 р. XIX ст.).
Економічні погляди Сеніора, Кері

Загальна оцінка класичної політичної економії у колишній радянській літературі здійснювалось за схемою К. Маркса, котрий до класиків зарахував економістіввід В. Петті до Д. Рікардо в Англії і від П. Буагільбера до Сісмонді у Франції. Вершиною класичної політичної економії К. Маркс називав праці А. Сміта і Д. Рікардо, якими, на Його думку, класична школа вичерпала себе.

На зміну класичній політичній економії, яка мала справді науковий характер, приходить, за марксом “вульгарна”, тобто ненаукова політекономія. Якщо класики займались справжнім науковим аналізом закономірностей розвитку капіталізму, то представники вульгарної політичної економії виступили лише як апологети, свідомі захисники капіталізму. Перехід до вульгарної політекономії К. Маркс зв¢язував із загостренням класової боротьби.

Основоположниками вульгарної політичної економії К. Маркс називав Сея і мальтуса. Він критикував “вульгарних економістів” за відхід від трудової теорії вартості і приховування експлуататорської суті відносин між найманими робітниками і капіталістами. Теза про вульгарний характер політичної економії набула широкого розвитку у всій так званій марксистській літературі.

Відповідно послядів К. Маркса сучасна політична економія також оголошувалась вульгарною, але згодом було доведено, що такий висновок був абсурдним, оскільки ці теорії успішно використовувались в економічній політиці західних держав.

В кінці 19 століття класична економічна теорія стала замінюватись неокласичною економічною теорією.

Слід зазначити в еволюції економічних вчень також видатного вченого Мальтуса, якого у сучасній західній економічній літературі називають ученим, який на століття раніше за Кейнса відкрив закон ефектив­ного попиту, спираючись на визнання обмеженості ресурсів у суспі­льстві та їх спадну віддачу, ученим, який передбачав можливість криз надвиробництва. “Коли б Мальтус, а не Рікардо, був основопо­ложником політичної економії XIX століття, - писав Д. Кейнс, - на­скільки мудрішим та багатшим був би зараз світ”. А тепер розглянемо ще одного представника продовження економічних вчень.

Нассау Вільям Сеніор (1790—1864) народився в англійській сім'ї іспанського походження, здобув освіту в Оксфорді, став ба­калавром та магістром права. Кар'єру адвоката з причин інвалід­ності залишає і починає вивчати політичну економію. З організа­цією кафедри політичної економії в Оксфорді 1825 році Сеніор був обраний на посаду професора. Його праці було присвячено проб­лемам грошового обігу та методології політичної економії. Пев­ний час він працював чиновником канцлерського суду, займався проблемами законодавства. Сеніор багато подорожував і спілку­вався майже з усіма видатними людьми тієї доби. Сучасникам він був відомий скоріше як реформатор, ніж як економіст-теоретик, за­вдяки чому склалося враження про особливу класову спрямованість його теорій.

З розвитком капіталізму все більше виникає потреба узгодження абстракцій політичної економії з проблемами економічної практики, тобто набуття політекономією практичної функції з метою пояснити природу економічних явищ, дати практичні рекомендації для подо­лання суперечностей, що притаманні капіталізму й загострюються з його розвитком.

Тому для цього періоду розвитку економічної теорії характерним є спрощення та перегляд висновків політекономії Сміта і Рікардо.

Сеніор підтримував класичну традицію і водночас мав власний погляд на природу деяких економічних явищ. На відміну від Сміта він не ставив перед собою завдання побудови повної соціальної фі­лософії, а обмежував предмет політичної економії як науки вивчен­ням природи виробництва та розподілу багатства, наслідуючи в цьому Рікардо та Мальтуса.

Теорію політичної економії викладено, головне, у його книжці “Політична економія” (1850), яка спочатку (в 1836 р.) була видана у вигляді статей в енциклопедії.

Теорія вартості за Сеніором - є багатство, що виступає у вигляді речей, які можуть обмінюватись, або мають вартість. На його думку, обмінюватись або передаватись з рук у руки можуть речі, які є в обмеженій кіль­кості (до них не належать, наприклад, сонце, повітря тощо), і мають властивість бути корисними, тобто “властивість прямо чи побічно давати задоволення чи тамувати біль”.

Сеніор розрізняє три властивості речей: вартість, корисність та обсяг пропозиції. За відповідних обставин кожна з цих властиво­стей відіграє власну роль, по-різному впливаючи на процес обміну, але в сукупності вони визначають цінність багатства.

Визначенню поняття граничної (спадної) корисності у праці Се­ніора належить значне місце. Він зазначає: “Існує межа задоволення потреб, що її може забезпечити товар відповідного типу, і, більше того, задоволення швидко зменшується задовго до досягнення цієї межі. Два предмети одного типу рідко дають удвічі більше задово­лення, ніж один, і ще рідше десять дадуть уп'ятеро більше задово­лення, ніж два. Отже, за наявності достатньої кількості відповідних товарів великого буде й кількість людей, що забезпечені ними, і які не бажають або виявляють лише слабке бажання збільшувати свої запаси цього товару; для них додаткова пропозиція втрачає всю, або майже всю свою корисність”.

Формулюючи теорію вартості, Сеніор великого значення надає корисності, але його не можна вважати засновником суб'єктивної теорії вартості. Він окреслює проблему в цілому, не вдаючись до детального аналізу та глибокого вивчення.

Отже, першим чинником вартості (цінності) він вважає корис­ність, тобто попит. Другим чинником вартості, за Сеніором, є рівень доступності блага, його пропозиція; “порівняльне обмеження про­позиції або... порівняльна недоступність, хоча сама по собі й недо­статня для формування вартості, є її дуже важливим елементом; ко­рисність, або, інакше кажучи, попит, залежить від неї". Рівень доступності блага визначається, на його думку, витратами виробни­цтва. Він пише, що “пропозиція обмежується витратами на вироб­ництво".

Сеніор критикує обмежене визначення вартості Смітом та Рікар­до, які зводять фактори вартості лише до витрат праці. Сеніор вважає, що трудова теорія вартості звужує можливості пояснення багатьох економічних явищ (наприклад, чому недоступність благ робить їх ціннішими).

Витрати виробництва, які, на думку Сеніора, включають два елементи — працю та капітал, є першим кроком до кількісного прояву вартості у процесі обміну, хоча недоступність і корисність блага суттєво впливають на його оцінку. Вартість формується під впливом витрат виробництва, які включають прибуток, процент та заробітну плату і є факторами ціни.

Однак, на відміну від Рікардо, що зводить витрати виробництва до нагромадженої праці, Сеніор визначає їх через суб'єктивну кате­горію утримання, тобто “жертовності” обох суб'єктів виробницт­ва — капіталіста та найманого робітника.

Праця — це пожертва робітника, який втрачає свій час та спокій, а капітал - це пожертва капіталіста, котрий відмовляє собі в радо­щах споживання й перетворює частину свого особистого доходу на капітал. Утримання само по собі не створює багатства, але дає право на винагороду як капіталісту, так і робітникам. Ця винагорода набу­ває форми заробітної плати та прибутку. Очевидно, що вартість у Сеніора — це синтез категорій мінової вартості та ціни.

Ціноутворення Сеніору до­велося показати, як відбувається реалізація товару, формується його ціна.

З одного боку, на думку Сеніора, витрати на виробництво є ре­гулятором ціноутворення, але таким, що лише окреслює приблиз­ну ціну, а не визначає її. На відміну від Рікардо, він уважає, що ці­на товару дорівнює сумі утримання капіталіста та робітника, це сума капіталу та праці, або сума заробітних плат та прибутків капіталіста, які треба сплатити, щоб виробники продовжували свою діяльність.

З іншого боку, сума заробітних плат та прибутків у нього за­лежить від цін, що визначаються співвідношенням попиту та про­позиції.

Теорія Сеніора зводить витрати виробництва до грошового ви­раження і робить їх у такий спосіб порівнянними. Він стверджує, що витрати виробництва є лише “регулятором” цін, а остаточне визначення їх залежить від попиту та пропозиції.

Отже, ціноутворення, за Сеніором, є водночас і процесом оціню­вання вартості, тобто розміру пожертв капіталіста й робітника.

Відтак дослідженню закономірностей ціноутворення в доктрині Сеніора належить значне місце.

У зв'язку з цим, він зробив ще одне відкриття, задовго до того, як воно стало актуальним: підкреслюючи визначальну роль факторів попиту й корисності для фіксування ціни порівняно з таким чинни­ком, як витрати виробництва, він звертає увагу на те, що ці чинники діють лише за умов вільної конкуренції. Монополізація виробницт­ва нівелює їхню дію.

Монополізація виробництва і ціноутворення. Рівень монополі­зації виробництва, на думку Сеніора, визначає, який із трьох факто­рів (витрати, попит чи пропозиція) більше впливає на ціну. Він ви­окремлює п'ять різних умов виробництва, що визначають ступінь їхнього впливу: 1) брак будь-якої монополії; 2) монополія, за якої монополіст не є єдиним виробником на ринку, але має якісь винят­кові умови виробництва, що забезпечують збільшення або стабіль­ність прибутків; 3) монополія, за якої монополіст є єдиним вироб­ником, але не може збільшувати обсягів виробництва; 4) монополіст є єдиним виробником і може нарощувати обсяги виробництва без­межно і з однаковою віддачею; 5) монополіст не є єдиним виробни­ком, але має особливі переваги, які зменшуються або зникають за нарощування обсягів виробництва.

Усі ці випадки Сеніор ілюструє співвідношенням вартості й ви­трат виробництва. Оскільки у випадках 2,3,4 не існує верхньої межі ціни, то витрати виробництва будуть нижньою її межею. У випадку 5 виробництво може відбуватися за умов обмеженої пропозиції фак­торів, а отже, і монополія буде обмеженою, а витрати зростатимуть пропорційно збільшенню обсягів виробництва й зумовлюватимуть таку саму ціну, як і в першому випадку. Будь-який виробник з мен­шими витратами отримає надприбуток, або ренту.

Визначена під впливом конкуренції між виробниками ціна, на його думку, є базовою на ринку. Але в результаті протистояння ви­робника і споживача ціна зафіксується на рівні вартості, чи, як ро­зуміє її Сеніор, на рівні витрат виробництва. Як бачимо, Сеніор впритул підійшов до визначення вартості через витрати виробницт­ва, які фіксуються в ціні завдяки зіткненню двох суб'єктивних оці­нок величини утримання з боку споживача та виробника.

Зрозуміло, що він не зовсім точно розрізняв категорії вартості (поняття про яку запозичив у Сміта та Рікардо, точно наслідуючи їх щодо цього), пропозиції та граничної корисності, а також не робив чіткої різниці між ціною та вартістю. Але в його теорії наявні еле­менти майбутньої доктрини граничної корисності, факторів вироб­ництва та інших основ неокласичного аналізу.

Капітал. Теорія вартості (ціни) у Сеніора була похідною від йо­го теорії утримання. Людську працю та природні ресурси (землю та ін.) він розглядав як первинні фактори виробництва, третім (вто­ринним) фактором, є, на його погляд, утримання. Двох перших не­достатньо для виробництва, третя чинна сила — “поведінка людини, що утримується від невиробничого використання того, що є в її розпорядженні, свідомо віддаючи перевагу виробництву, яке має віддалені, а не негайні результати. ...Цей фактор, що відрізняється від праці і природних ресурсів, є необхідним для існування капіталу і перебуває в такому самому відношенні до прибутку, як праця до заробітної плати”.

Капітал у Сеніора — це поєднання трьох факторів: землі, праці та утримання. Природні ресурси - це матеріальне його на­повнення, а утримання - це відмова від його невиробничого вико­ристання, праця ж - спосіб його зберігання і формування.

Доходи. Визначивши капітал як єдність трьох факторів, Сеніор сформулював підходи до аналізу суті доходів.

Основним напрямком політекономічного дослідження Сеніора була проблема розподілу суспільного багатства. Він, як і інші того­часні економісти, вирішував її з допомогою теоретичних обгрунту­вань правомірності тих чи інших видів доходу: заробітної плати, прибутку, ренти, процента. Ця складова його теорії була найбільш слабкою і зумовила критичне ставлення до його вчення в цілому.

До Сеніора з усіх категорій доходу дохід на капітал був наймен­ше обгрунтованим. Рікардо розглядав його лише як залишок після вилучення величини заробітної плати з ціни товару. Адже капітал трактували як продукт землі та праці, а не як самостійний фактор. Сеніор побачив підстави для особливої винагороди капіталіста - винагороди за утримання від споживання капіталу в розрахунку на майбутнє. Хто утримується, зазначає він, “той і є капіталістом, і ви­нагородою за його дії є прибуток”.

Але капіталіст не лише утримується від споживання, а й пра­цює, організовує підприємство, керує ним. Отже, прибуток вклю­чає два види винагороди, і Сеніор розрізняє два види доходу капіта­ліста - підприємницький дохід (плата за працю) і процент (плата за капітал).

З цієї позиції легко було пояснити природу процента на позичко­вий капітал. Та природу ренти пояснити було важче. З одного боку, не можна було залишити поза увагою роль землі як фактора вироб­ництва, з іншого - її не можна було віднести й до витрат виробни­цтва, розмежувати роль капіталу і землі в цьому процесі.

Сеніор вказував на те, що капітал втрачає свої властивості, коли його вкладають у нерухомість, а земля від інших факторів саме й відрізняється своєю нерухомістю. Іншим ресурсам притаманна об­меженість пропозиції, обмінюваність, що зумовлює їхню товарність і участь у виробництві у якості витрат. Землю з цієї позиції охарактеризувати важко. Тому землю як об'єкт власності він відносить до капіталу, що потребує особливого виду утримання, зв'язаного з мо­нополією на володіння землею.

Монополія у Сеніора, поряд з утриманням, є основою для пояс­нення цілої низки економічних явищ. Коли виникають труднощі з визначенням їх природи, він використовує цю категорію. Так, Сені­ор зазначає, що монопольне володіння передовими досягненнями у виробництві зумовлює існування надприбутку, як тимчасового яви­ща. Існує монопольне володіння привілеями, що дає можливість отримувати прибуток, коли утримання здійснювалось іншою осо­бою (прибуток на успадкований капітал).

Виходячи з монополії земельної власності, він і пояснює приро­ду ренти. Оскільки Сеніор не розглядає землю як окремий фактор виробництва, він уважає, що рента, яка не належить до витрат, не може впливати на ціну. Рента — залишок, різниця між ціною і вар­тістю виробництва, яка привласнюється завдяки повній або частко­вій монополії, і вона не зв'язана з «жертовністю», тобто із власними зусиллями.

Прибуток, процент і заробітна плата, на думку Сеніора, за всіма параметрами відрізняються від ренти.

Теорія прибутку й процента не була достатньо обгрунтованою. Ні в “Політичній економії”, ні в Оксфордських лекціях 1847—1852 роках Сеніор не спиняється на поясненні принципів і шляхів форму­вання прибутку та його розмірів, ставки процента, джерел їхнього забезпечення, мотивів утримання.

Він обмежується визначенням похідної природи прибутку на ка­пітал як плати за підприємництво та утримання від негайного спо­живання грошей.

Але в теорії Сеніора уже містяться положення, що в них висвіт­люються взаємозв'язки прибутку, процента й заробітної плати. Він указує на те, що основою зростання виробництва є прибуток, який перетворюється на заощадження, а згодом — на витрати виро­бництва. Тому зростання прибутку й заробітної плати залежить від утримання капіталіста.

Заробітна плата. Стверджуючи, що ціна товару є сукупністю кількості праці і утримання, необхідного для продовження вироб­ництва, Сеніор робить висновок, що зростання (спадання) ціни має супроводжуватись зростанням (спаданням) заробітної плати. З ча­сом ціни зафіксуються на рівні витрат виробництва, отже заробітна плата відповідатиме витратам праці.

Він бачив різницю між реальною та номінальною заробітною платою, але ще не спромігся співвіднести теорію заробітної плати (яку він зв'язував з продуктивністю праці) та теорію продуктивності капіталу. Формування ставки заробітної плати ставилося в повну залежність від утримання капіталіста (розмірів прибутку), а не від утримання робітника.

Теорія розподілу Сеніора не раз зазнавала критики за її бездока­зовість. Однак терміном ”утримання” інші автори також користува­лися досить інтенсивно, особливо коли вони не могли пояснити природи доходів.

У теорії Сеніора значне місце відведено також і характеристиці інших аспектів доходів. Він доводить, що додатково залучена праця в сільському господарстві створює прибуток, який має тенденцію до зниження; що зростання населення обмежується дефіцитністю ма­теріальних багатств; що кожен індивід намагається отримати більше багатств за найменших витрат, але поєднання цих намагань урівнює засоби з витратами тощо.

Для ілюстрації своїх теорій Сеніор часто користується математи­чним апаратом.

Ортодоксальне розуміння трудової теорії вартості зумовило коло проблем, що були розглянуті Сеніором. Поза його увагою не зали­шились питання грошей та грошового обігу, а також міжнародної торгівлі.

Теорія грошей. Сеніор критично аналізує кількісну теорію грошей Торренса, Рікардо і Джеймса Мілля. За вихідне він бере положення про те, що гроші є товаром, який набрав особливої форми в процесі еволюції обміну. Пройшовши шлях від бартеру, де гроші виступали в натуральному вигляді, до сучасної універсальної форми, вони стали виконувати цілий ряд функцій. Але основне їхнє призначення, на ду­мку Сеніора, - обслуговувати кредит, оскільки гроші є виразником вартості, універсальним засобом обміну, універсальним вимірювачем вартості, що робить можливим майбутні платежі.

Ідеальні властивості товару, який претендує на роль грошей, - це спроможність задовольняти будь-які потреби, обмежена кіль­кість, однорідність. Важливі й деякі фізичні якості: висока вартість у малій кількості, легка подільність, довговічність, сталість вартос­ті. Тільки золото та срібло відповідають цим вимогам.

Цей підхід до характеристики грошей як особливого товару від­повідає класичним позиціям. Але Сеніор вимагає відносного обме­ження кількості цього товару в обігу, а отже, виходить з теорій про­позиції, сформульованої ще меркантилістами, не враховуючи існування об'єктивного попиту на гроші.

Практичні рекомендації Сеніора щодо державного регулювання пропозиції грошової маси не втратили значення і тепер. Він уважав, що лише держава має здійснювати емісію, що однією з умов конт­ролю за незмінною вартістю паперових грошей є формування розум­ної податкової системи, підтримування постійного співвідношення з міжнародними обмінними курсами.

Основна помилка Джеймса Мілля полягала, на погляд Сеніора, у тім, що, розглядаючи проблему грошей, Мілль не включав монетар­ної теорії в економічний аналіз, не аналізував факторів, що вплива­ють на величину вартості цього товару, а оскільки вартість грошей зумовлюється тими самими чинниками, що й вартість інших това­рів, то з позицій кількісної теорії грошей неможливо пояснити заса­ди формування рівня цін (особливо міжнародного). Сам Сеніор не досліджував проблеми порівняльних витрат, як це робили економіс­ти починаючи від Сміта, і дещо перебільшував роль витрат у ство­ренні вартості грошей.

Внесок Сеніора в економічну теорію різні автори оцінюють по-різному: від повного замовчування до критики його теорій в цілому. Очевидним наміром Сеніора був синтез теорій Рікардо, Мальтуса та Сея, і в цьому він домігся значного успіху. Але багато його власних ідей мають самостійну цінність. Сеніора можна вважати одним із засновників теорій відносної та граничної корисності, попиту і про­позиції. Він правильно розумів економічну сутність капіталу, про­цента, факторів виробництва, виробничих витрат. Хоча ці ідеї були не досить обгрунтованими, але згодом знайшли визнання в економі­стів неокласичного спрямування і були ними розвинуті далі.

Намагання Сеніора звільнити політекономію від будь-якого ком­промісу із соціальними системами та реформами, звести її до обме­женої кількості основних принципів, придатних для пояснення різноманітних економічних явищ, дає підстави вважати його засно­вником політекономії як прикладної науки.

Найбільш відомим послідовником класичної