Енеоліт на території України - Історія України - Скачать бесплатно

Наприкінці V — на початку IV тис. до н. е. деякі племінні групи, які жили на території України, освоїли мідь, усвідомивши її переваги перед традиційними матеріалами. Поява металевих виробів, що мали сталі форми, ознаменувала початок нової, перехідної історичної епохи — енеоліту, або мідно-кам’яного віку. Спочатку кували чисту мідь холодною, а згодом навчилися вилучати мідь з руди шляхом плавки. Появі плавильної печі, ймовірно, передувало будівництво гончарних печей. З міді почали виробляти зброю та знаряддя прац, хоча мідь всежтаки постіпалась за міцністью каменю. На думку вчених, визначальними рисами енеоліту є подальший розвиток ранніх форм відтворювального господарства — землеробства та скотарства, підвищення продуктивності праці, створення умов для регулярного міжплемінного обміну. Починається розклад первіснообщинного ладу, спостерігається майнове розшарування, виділяється родоплемінна знать. Змінюються вірування, поховальні обряди та звичаї, виникають нові форми первісного мистецтвалюди Люди стали використовувати рало і тяглу робочу худобу, одомашнили коня й вівцю, що підштовхнуло розповсюдження ткацтва, вдосконалили технологію виготовлення керамічного посуду. Зростала й чисельність населення, що супроводжувалось, по-перше, освоєнням нових територій, по-друге – витворенням компактних ареалів (археологи називають їх "історико-культурними областями"), мешканці яких відрізнялися одне від одного за типом матеріальної культури й побуту, релігійними обрядами і, як припускають, уже й за мовою.

Ямна археологічна культура – це матеріальне відображення величезної етнокультурної спільності III - поч. II тис. до н.е. - найбільшого, ще відносно не диференційованого індоіранського етносу, що існував на значній території від Уральських гір до Дунаю. Поховальні конструкції ямної культури, при умові єдиного обряду, різні за складністю, що відображає різне ставлення до померлих. Значна кількість курганів ямної культури та велика насиченість їх похованнями, що свідчить про високу концентрацію населення, спостерігається в регіоні між Дніпром та Південним Бугом (Рычков 1994). Саме тут зафіксовано відносно велику кількість складних поховальних конструкцій (великі насипи, кромлехи, стели й т. ін.). Проте вони не перевищують 8%, що зайвий раз вказує на різне ставлення до померлих.В басейні р. Базавлук на Дніпрянському Правобережжі, що територіальне входило до можливого центру ямної культурної спільності, починаючи з 1974 р. працювала археологічна експедиція Київського університету. Нею було досліджено 43 кургани, в яких виявлено 197 поховань ямної культури. Висота найбільшого кургану сягала 6,7 м.Кромлехи навколо основних поховань виявлено в курганах 28 та 29 біля с. Мар'ївка Софіївського району. В кургані 28, навколо центрального поховання 6, на рівні давнього горизонту зафіксовано 2 концентричні овали розмірами 4,5 x 6,5 м та 9 x 11 м, що були викладені з вапнякового необробленого каміння в один шар висотою до 0,25 м (Мал. 1.1). Овали були орієнтовані зі сходу на захід. Розташоване в центрі кромлеху поховання відноситься до ямної культури.Кромлех в кургані 29 був значно складнішої конструкції. Навколо могили підлітка (пох. 1) по колу діаметром 6 м було вкопано 24 вапнякові стелоподібні плити та стовпи з загостреними нижніми кінцями й іншими слідами обробки. Їхня максимальна висота сягала 1,5 м. Ширина плит - до 0,45 м. Діаметр стовпів - 0,3 м (Мал. 1.2).Обидва кромлехи споруджені навколо основних поховань, що були справлені в підпрямокутних в плані ямах. Кістяки померлих лежали на спині з підігнутими ногами, витягнутими вздовж тулуба руками, і були орієнтовані черепами - один - на південний схід, другий - на захід з відхиленням на південь. Померлі були густо вкриті вохрою. Обидві могили були перекриті кам'яними плитами.Під час розкопок в басейні р. Базавлук виявлено також 5 примітивних умовно-схематичних антропоморфних стел, що знаходилися в кам'яних закладах над похованнями.Найбільшої уваги заслуговує невелика (0,75 x 0,4 x 0,25 м) гранітна стела з кургану 7, поховання 4 біля с. Піддубне Софіївського району. В верхній частині вона була закруглена штучною обробкою й рівно стесана знизу для вертикального встановлення. Найцікавіша деталь стели - опуклий валик шириною 4 см, що опускається під кутом до рівня пояса й “підперезує” фігуру (Мал. 2.1). На кам'яних стелах епохи мідібронзи інколи зустрічається зображення поясу (наприклад: стели з Казанків, Верхоріченська, Бахчисараю, Натальївки на Дніпрі, з Араканцева в Нижній Наддонщині та ін.), що поряд з зображеннями пастушого посоху, декоративної сокирки, булави, лука, дослідниками трактується як ознака влади й знаходить аналогії в розвинутих цивілізаціях Сходу (Шумер). Завдяки зображенню поясу, стела з кургану біля с. Піддубне може бути віднесена до унікальних знахідок. Вона знаходилась в нижньому ярусі закладу, була покладена упоперек ями, в її центральній частині. Яма мала заплічки, на яких були виявлені залишки циновки. Кістяк лежав на правому боці в скорченому положенні, орієнтований черепом на захід з відхиленням на північ. Права рука витягнута вздовж тулуба, ліва зігнута в лікті й покладена на таз. Померлий та дно ями були вкриті вохрою.Стелу з темно-сірого вапняку (1,5 x l x 0,25 м.) зі слідами обробки з обох боків виявлено в насипу кургану 12 біля с. Новоподольське Софіївського району, на глибині 0,42 м від найвищої точки кургану. Мабуть стела була встановлена на поверхні першого насипу. Тулово її плавно звужувалось й було загострене знизу. “Плечі” закруглені, “голова” не виділена (Мал. 2. 3).Грубо оброблена антропоморфна стела (1,5 м 0,95 x 0,3 м) знаходилася серед 4-х вапнякових плит закладу над похованням 9 в кургані 15 біля с. Новоподільське. Весь заклад було вкрито вохрою. Ширина “плечей” становила 0,8 м, “пояса” - 0,5 м, “голова” майже не виділена (Мал. 3. l). Плити закладу було покладено на дерев'яне перекриття. Померлий - доросла людина - лежав на спині з підігнутими ногами.В кургані 18 біля с. Широчани Апостолівського району антропоморфна стела, що була розколота на декілька фрагментів, також знаходилась серед 4-х вапнякових плит закладу над впускним похованням 4. Стела була покладена край ями загостреним кінцем (“головою”) в бік поховання. З усіх боків стела була грубо оброблена. Її висота сягала 1,63 м, ширина “плечей” - 1,22 м, ширина нижньої частини - 0,82 м, товщина - 0,1-0,2 м (Мал. 3. 2).Одна антропоморфна стела в основному дитячому похованні знайдена в кургані 25 біля с. Михайлівка Софіївського району. Зроблена з вапняку, вона була покладена разом з двома плитами упоперек могили 4. Висота стели сягала 1,1 м, ширина “плечей” - 0,6 м, ширина нижньої частини - 0,4 м. “Голова” майже не виділена. На її “плечах” з обох боків та в нижній частині зафіксовані сліди обробки (Мал. 3. 3). Поверхня стели, так само як і кістяк дитини, була вкрита з обох боків суцільним шаром червоно-фіолетової вохри.Поховання зі стелами в курганах 15, 18, 25 були справлені в під прямокутних ямах з кам'яними перекриттями (стели знаходились безпосередньо над могилами і входили до складу кам'яних закладів). Померлі були покладені на спину з підігнутими в ліктях та покладеними вздовж тулуба руками. Орієнтовані переважно на захід з відхиленням на північ чи південь. Кістяки були рясно вкриті вохрою, а в похованні 9 кургану 15 знайдено ще й шматок червонофіолетової вохри. Всі поховання безінвентарні, справлені за класичним для ямної культури обрядом.Поховання з антропоморфними стелами курганах 7, 15, 18, 25, в залежності від місцезнаходження стел в кам'яних закладах можна поділити на окремі групи. По-перше, всі вони за класифікацією, проведеною на масовому матеріалі ямної та кеміобінської культур Н.Д.Довженко, відносяться до першої, найбільш чисельної, групи - поховання з однією стелою. В трьох з них стела містилася серед інших плит, у центральній частині закладу.До особливого типу належить поховання 4 з кургану 18. Стела була покладена “головою” в бік поховання та розколота ще в давнину. За аналізом Н.Д.Довженко, з усієї кількості стел, третина з них мала на поверхні сліди пошкодження або були розбиті (Довженко 1979: 31).Зовсім інакше була розміщена стела в кургані 12. Вона знаходилась не в кам'яному закладі поховання, а мабуть стояла на поверхні першого насипу, в який, крім основного, було впущене без досипки ще два поховання ямної культури. Прив'язати стелу до одного з них неможливо, але всі три ідентичні за обрядом.Слід зауважити, що всі стели до покладення їх на могилу стояли вертикально (на це вказує відповідна обробка їх нижньої частини) і мабуть приймали участь в певному обряді (Довженко 1979: 32-34). Проте, думки вчених стосовно їхньої атрибуції розбігаються.Поширена думка висунута Г.Чайлдом (Чайлд 1952: 408-410), що це схематичне зображення божеств. До цього погляду приєднується В.М.Даниленко трактуючи Новочеркаську, Хаманжийську, Казанківську стели часів енеоліту (Даниленко 1974: 83), а також А.О.Щепинський (Щепинський 1973). Суттєво відрізняється точка зору А.А.Формозова, О.М.Лескова, Н.Д.Довженко та ін., які вважають, що стели - це, в першу чергу, пам'ятники померлим, їхнє схематичне зображення. А.А.Формозов припускає, що стели енеоліту є прототипом значно пізніших (скіфських та половецьких) антропоморфних зображень з більш реалістично переданими портретними рисами (Формозов 1980: 103, 108). На підтвердження думки А.А.Формозова можна привести також той факт, що увіковічення пам'яті померлого встановленням стел, надмогильних плит та пам'ятних стовпів поширено й серед осетин, які мають глибоке іранське коріння (Калоев 1984: 99-101).Н.Д.Довженко відносить до схематичних зображень людей лише ті стели, які були покладені в перекриття могил, відокремлюючи їх від статуй, що стояли на курганах (Довженко 1979: 28-29).Новий матеріал, здобутий експедицією Київського університету, на наш погляд, підтверджує точку зору, що антропоморфні стели з закладів поховань є зображенням померлих. Особливо це стосується стели з поховання 4 кургану 25, яка була вкрита вохрою так само як і небіжчик. Тобто це свідчить про однакове обрядове відношення до померлого та кам'яного зображення. До речі, за даними Н.Д.Довженко, відсоток пофарбованих (повністю або частково) антропоморфних стел досить високий (45%) (Шапошникова, Фоменко, Довженко 1986: 25).З цього приводу слід було б згадати знахідку стели в цьому ж районі (на Нікопольському курганному полі) в 1938 р., в основному похованні 14 кургану 1. На застеленому лубом дні ями знаходився кістяк дорослої людини, що була покладена на спину з підігнутими в колінах ногами та витягнутими вздовж тулуба руками. Голова та кінцівки вкриті червоною вохрою. На масивному дерев'яному перекритті могили лежала кам'яна антропоморфна стела, опукла з зовнішнього боку та гладко стесана з тильної сторони, загострена знизу (“ноги”) та закруглена зверху (“голова”). З боків зроблені виїмки, які імітували талію. Привертає увагу той факт, що стела лежала рівно над кістяком і головою була орієнтована в тому ж напрямку, що і померлий (на схід): як і померлий - лежала на спині. Зверху над стелою зафіксоване символічне перекриття з очерету, що також свідчить про таке саме відношення до стели як і до померлого.Великий інтерес становить також ритуальна площадка округлої в плані форми, що прилягала до могили з північно-західної сторони та безпосередньо відносилась до неї. Поверхня площадки була густо вкрита вугіллям, на ній було розміщено 4 необроблені камені (Кривцова-Гракова 1962). Наявність такої площадки мабуть пояснює чому всі стели з кам'яних закладів були пристосовані для того, щоб спершу стояти вертикально - тобто, можливо приймати участь у поховальному обряді. До речі, слід зауважити, що подібні площадки, та ямки з залишками тризни зафіксовані поруч з похованнями і без антропоморфних стел. Це в певній мірі засвідчує, що існував відповідний обряд незалежно від того приймали в ньому участь стели чи ні. Про можливе існування такого обряду свідчать і поховальні гімни Рігведи (Ригведа X. 18).Для атрибуції стел, доведення двоетапності обряду, деякі вчені застосовують етнографічні паралелі. Так, наприклад, проведені цікаві в цьому плані зіставлення з обрядом поховальних ляльок, який відомий у тюркських, деяких сибірських народів. Вважалось, що такі поховальні ляльки вміщують в собі душі померлих. Існував певний період від часу смерті людини, коли родичі померлого віддавали йому шану перед цим його умовним зображенням. Після закінчення певного терміну жалоби ці зображення ховались як і небіжчик. Риси, подібні до обряду сибірських ляльок, а саме символічне зображення померлого та проведення певних поминальних обрядів, прослідковуються також в одному з поминальних ритуалів осетин, який має назву “Ніч мертвих” (“Сидіння мертвих”). Про його давньо-іранське походження, до речі, писав Ю.А.Раппопорт (Раппопорт 1971: 86-89). Вважається, що напередодні Нового року (або після Нового року) душа тимчасово повертається з країни мертвих додому. Вдома душа вселяється в чучело, що зображує померлого. Протягом дня та ночі тривали оплакування та поминки (Калоев 1984: 94). Обряд подібний осетинському “Ніч мертвих” широко відомий і в Середній Азії. Зокрема відомі хорезмійські теракотові статуетки, які символізували померлого (Раппопорт 1971: 88, 89).Таким чином, зіставляючи дані археології з етнографічними матеріалами, можна припустити, що стели ямної культури мали приблизно те ж саме призначення, що і відповідні зображення померлих у інших народів.Свідоме пошкодження стел зіставляється з обрядом навмисного знешкодження небіжчика.Поховання з кромлехами та стелами складають лише 5 %. Відносно невелика кількість курганів зі стелами (не більше 3 %) трактується А.А.Формозовим як соціальна ознака (Формозов 1980: 108). Інколи, як свідчення приналежності до вищих соціальних прошарків виступають ознаки влади, зображені на стелах (посох, сокира, булава, лук та ін.). В цьому відношенні привертає увагу стела з зображенням поясу з поховання 4 кургану 7.До соціальних ознак відносять також поховання з залишками дерев'яних возів, які, за аналогією з похованнями знаті в розвинутих цивілізаціях Сходу (Шумер, Ур, Елам), також можуть свідчити про диференціацію в стародавньому суспільстві. Ямні поховання з залишками колес на заплічках виявлено експедицією Київського університету в курганах 20 (пох. 2) та 31 (пох. 8) Софіївського району та кургані 24 (пох. 5) Нікопольського району Дніпропетровської області.Слід також зауважити, що всі поховання зі складними поховальними конструкціями справлені за класичним обрядом ямної культури, безінвентарні, тобто, в певній мірі засвідчують, що соціальна диференціація не завжди пов'язана з майновою і може передувати їй.

У IV — на початку III тис. до н. е. у Дніпровському Правобережжі та в деяких лівобережних районах Середньої Наддніпрянщини мешкали землеробсько-скотарські племена трипільської культури, у лісостеповій і, частково, степовій зонах Лівобережжя — середньо-стогівської культури, у степовому Причорномор’ї та в Криму — кемі-обинської культури. В Україні найвиразніші пам'ятки енеоліту пов'язуються з так званими трипільськими племенами. Ця умовна назва походить від с.Трипілля під Києвом, де 1893 р. видатний київський археолог Вікентій Хвойка уперше виявив рештки культури, яка проіснувала з другої половини ІV до кінця ІІІ тис. до н.е. на величезному масиві розселення в межиріччі Дніпра й Дністра, сягаючи на півдні причорноморських степів, а на півночі – волинського і київського Полісся та пониззя р.Десни. Трипільська культура, яка сформувалася на початку IV тис. до н. е., проіснувала близько 1500 років. В її розвитку простежують три основних етапи: ранній (4 — 3,6 тис. до н. е.), середній (3,6 — 3,1 тис. до н. е.) та пізній (3,1 — 2,5 тис. до н. е.).Ранній та середній етапи трипільської культури представлені лише поодинокими похованнями в межах поселень (Лука-Устинська, Солончени II, Верем’є, Незвіско, Ліпкани), з яких походять здебільшого фрагментарні матеріали. За даними Г. Дебеця та М. Герасимова, черепи із Незвіско та Солонченів II характеризуються рисами протоєвропеоїдного типу — масивною будовою мозкового відділу, широким обличчям тощо.Більш репрезентативними є краніологічні та остеологічні серії, що походять з пізньотрипільських могильників: Вихватинського, Більче-Злоте та Чапаєвського.Під час розкопок Вихватинського могильника, розташованого на березі Дністра поблизу м. Рибниця (Молдова), було виявлено понад 60 кістяків, щоправда, досить поганої збереженості. Дослідження показали, що люди, поховані тут, характеризувалися середнім зростом (165,5 см у чоловіків і 157,7 см у жінок), помірним розвитком м’язового рельєфу, доліхокранною формою черепа, гарно профільованим обличчям з невисокими орбітами й середнім за шириною носом, що виразно видається з площини лиця. Подібне сполучення ознак загалом властиве південним європеоїдам — представникам західного варіанта давньосередземноморського типу, що був досить поширений серед енеолітичної людності Балкан та деяких регіонів Центральної Європи. Поряд із цим у морфології «вихватинців» простежується й вплив протоєвропеоїдного компонента.Цікаві спостереження у процесі дослідження вихватинської серії зробила М. Великанова: на її думку, чоловічі черепи належать до давньосередземноморського, а жіночі — до «пом’якшеного» варіанта протоєвропейського типу, поширеного серед східних сусідів трипільців. Ці розбіжності помітні і в будові скелета: кістки чоловіків порівняно тендітні, жіночі ж — відносно масивні. З цього можна зробити висновок, що між трипільськими племенами та їхніми сусідами-скотарями існували не лише господарські, а й шлюбні зв’язки.Черепи з печери Більче-Злоте характеризувалися рисами давньосередземноморського типу. Що ж до пізньотрипільського Чапаєвського могильника поблизу Києва, то отримані там матеріали свідчать про наявність двох морфологічних складників — масивного протоєвропейського та грацильнішого давньосередземноморського (С. Круц)Отже, фізичний тип носіїв трипільської культури, чисельність яких в окремі періоди перевищувала 400 тис. осіб, був неоднорідним, склавшись у процесі взаємодії кількох морфологічних компонентів.У середині IV тис., до н. е. Дніпровське Лівобережжя та басейн Сіверського Дінця замешкували скотарські племена середньостогівської культури, в межах якої нині часто виділяють кілька археологічних культур. Середньостогівці, що їх багато сучасних дослідників розглядають як перших індоєвропейців на теренах України, частково асимілювали, а частково відтіснили на північ дніпровсько-донецьку людність.Найчисленніша краніологічна серія середньостогівської культури (12 черепів) походить із ґрунтового Олександрійського могильника на р. Оскол. Цим знахідкам притаманні значний розвиток м’язового рельєфу, доліхокранія, дуже широке, середньої висоти, гарно профільоване обличчя, тобто риси протоєвропейського типу (Т. Сурніна). Що ж до нових матеріалів з могильника Ігрінь, то вони засвідчують наявність в антропологічному складі людності даної культури тендітнішого морфологічного компоненту (І. Потєхіна).Вчені вважають, що у фізичному типі мезолітичного, неолітичного та е неолітичного населення Лівобережжя простежується певна генетична спадкоємність. Крім того, антропологічні матеріали дають підстави для висновку про досить тісні контакти між середньостогівськими й трипільськими племенами.Окрему групу енеолітичних пам’яток Нижньої Наддніпрянщини та Степового Лівобережжя становлять могильники новоданилівського типу, походження яких остаточно не з’ясоване. Здебільшого вони невеликі за розмірами: одне-два, іноді п’ять-шість поховань. Новоданилівські пам’ятки були залишені людьми з типово протоєвропеоїдними рисами, притаманними попереднім неолітичним племенам окреслених регіонів, фізичний тип яких у свою чергу мав місцеве мезолітичне підґрунтя (І. Потєхіна). Це ж стосується й носіїв нижньомихайлівської культури, які наприкінці IV тис. до н. е. освоїли південну смугу степів між Доном та Дунаєм.У середині III тис. до н. е. в Криму, пониззі Дніпра та Південного Бугу поширилися племена кемі-обинської культури, походження якої багато дослідників пов’язують з Північним Кавказом. Кемі-обинці характеризувалися яскраво вираженою доліхокранією, значною висотою мозкового відділу черепа, розвинутим м’язовим рельєфом, вузьким і високим обличчям, різко профільованим у горизонтальній площині (С. Круц). Таке поєднання ознак має аналоги серед різних груп давньої людності Закавказзя, Близького Сходу, Середньої Азії, де у V — III тис. до н. е. були поширені різновиди східносередземноморських (індосередземноморських) морфологічних варіантів (М. Абдушелішвілі).Принаймні останню чверть III тис. до н. е. — початок II тис. до н. е. Дніпровське Лівобережжя, за винятком північних районів, і частину Правобережжя займали скотарсько-землеробські племена ямної культури, чия назва пов’язана з характером поховань — у прямокутних ямах під курганним насипом. У згаданий час «ямники» поступово заселили все степове Причорномор’я і вийшли на Балкани. Таким чином вони стали замешкувати величезний ареал — від Волги до Дунаю.Загалом носії ямної культури характеризувалися видовженою, високою мозковою коробкою, середнім за шириною й висотою, мезогнатним, добре профільованим обличчям, високим зростом — близько 173 см у чоловіків та 160 см у жінок (Т. Кондукторова, Г. Зіневич, С. Круц та ін.). Разом із цим між окремими територіальними групами ямних племен існували певні відмінності, які в найвиразнішій формі простежуються за лінією північ — південь України.Так, північна група племен ямної культури, яка займала правобережжя Середньої Наддніпрянщини (курганний могильник біля с. Баштечки Черкаської обл.), басейн Сіверського Дінця та Середнього Дону, вирізнялася масивною будовою тіла, широким і високим обличчям — ознаками, притаманними носіям протоєвропеоідного типу. Дещо «пом’якшені» риси даного типу були властиві ямним племенам межиріччя Бугу та Інгульця, а також Нижньої Наддніпрянщини. Ямне населення Північно-Західного Причорномор’я, півдня Херсонщини, басейну р. Молочної та деяких лівобережних регіонів Нижньої Наддніпрянщини визначалося доліхокранною формою черепної коробки, відносно вузьким та довгим обличчям, що свідчить про вплив одного з варіантів східносередземноморського типу, поширеного серед племен кемі-обинської культури.Своєрідним поєднанням ознак (мезодоліхокранією, широким та середнім обличчям) характеризувались ямні племена верхів’їв Інгулу та Самарсько-Орільського межиріччя.В окремих регіонах України простежуються риси брахікранного,широколицего та низькорослого типу, основним ареалом якого, за даними А. Шевченка, є Північно-Західний Прикаспій та Нижнє Поволжя. Розмаїття морфологічних варіантів, властивих населенню ямної культ

ури, зумовлене складністю етногенетичних процесів, що відбувшійся на теренах України за енеоліту.Наприкінці енеолітичної доби на теренах Північно-Західного Причорномор’я мешкали скотарські племена усатівської культури, антропологічний склад яких склався за участю кількох компонентів: серед черепів з Усатово простежуються типові протоєвропейські, середземноморські та змішані варіанти, для формування яких мало змінитися кілька поколінь. Висловлювалася думка, що морфологічні особливості «усатівців» склалися внаслідок взаємодії місцевого пізньотрипільського та прийшлого степового населення (/. Потєхіна).На особливу увагу заслуговують племена культури кулястих амфор, що мешкали на теренах Волині наприкінці енеоліту. Це пояснюється дискусіями довкола їхньої ролі у формуванні індоєвропейської спільноти. На жаль, морфологічні особливості людності даної культури вивчені недостатньо: на сьогодні обстежено лише чотири чоловічих та шість жіночих черепів, які характеризуються мезокранією, середнім розвитком м’язового рельєфу, середнім за шириною обличчям. Існує припущення, що цей комплекс ознак склався під впливом населення південної групи культури лійчастого посуду, яка локалізувалась на теренах Польщі, Південної Німеччини, Чехії, Словакії, Західної України (Т. Кондукторова).Загалом антропологічний склад енеолітичної людності України був досить строкатим. У його формуванні брали участь морфологічні складники, що мали різне походження: масивний протоєвропеоїдний тип, генетичні витоки якого пов’язані з неолітичними племенами; різновиди грацильного давньосередземноморського типу, представленого серед різних груп південних європеоїдів; помірно масивний варіант, поширений у Центральній Європі, та ін. Ці компоненти інтенсивно взаємодіяли, що спричинювало появу змішаних антропологічних варіантів.