Архив опросов
Ваш пол?
У вас за окном сейчас:
я люблю:
Я:

МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов Webalta Уровень доверия



Союз образовательных сайтов
Главная / Рефераты / Історія України / Зруйнування Запорозької Січі. Петро Калнишевський


Зруйнування Запорозької Січі. Петро Калнишевський - Історія України - Скачать бесплатно


П Л А Н

I. Вступ 3

II. Петро Калнишевський – постать овіяна легендами… 4

III. Як Петро Калнишевський потрапив на Січ? 5

IV. Перші спроби зруйнувати Запорозьку Січ 9

V. Ставлення Петра Калнишевського до гайдамацького руху 10

VI. Війна 1773—1775 рр. під проводом О. Пугачова 11

VII. Зруйнування Січі на початку червня 1775 р. 13

VIII. Скарб Петра Калнишевського 16

IX. Причини арешту Петра Калнишевського 17

X. Дви церкви побудовані гетьманом, та их значення 20

XI. Останні 25 років життя гетьмана на засланні 22

XII. Висновок 27

XIII. Список використаної літератури. 28

Вступ

Гетьманський період ми виділяємо осібно, бо обставини історичні складаються так, що Україна у цю добу стає більш-менш незалежною, владаии гетьманська стає самостійніша; до України звертаються чужоземни володарі та чужоземні держави, як до рівні, і народ Український, хоч і перебуває тяжке лихоліття через безнастанні войовничі наскоки, походи та бойовища, котрі не давали ходити коло хліборобства і тим нищили людей, та не про те була й думка у ті криваві часи. Народ, котрий шукає волі, домагається, щоб коли не собі, то хоч дітям цого легче стало жити, забуває за щоденні потреби і живе тільки надією на кращу долю. Для того, щоб добитися такого самостійного вільного, кращого життя, потрібні були великі люди, котрі здужали б зректися самі себе, змогли б забути усе задля добра свойому рідному краєві. Та, на превеликий жаль, на той час, таких людей не трапилось у нас, а ті, що орудовали у ту добу, більш шукали своєї власної вигоди .

На той час видатною особою був Петро Калнишевський.


Петро Калнишевський – постать овіяна легендами…

Петро Калнишевський... Ця постать овіяна легендами... При в'їзді до стародавнього міста Ромни перед очима постає мону­мент на Покровській горі. Цей пам'ятник останньому кошо­вому отаману Запорозької Січі Петру Калнишевському. Спо­рудили його, земляки влітку 1990 р., готуючись до 300-річчя від дня народження «козацького батька». Встановлено його на місці, де зна­ходилася до 1908 р. Покровська церква, збудована на кошти остан­нього кошового і освячена 1770 р. Тривалий час його ім'я було опови­те таємницею. Хто він — борець чи жертва, царський сановник, котрий впав у немилість, чи мученик за кращу долю України? Чому світова громадськість схиляє голови перед легендарним лицарем?

Переважна більшість дослідників, згадуючи про Петра Калнишев-ського, безпідставно стверджує, що походить він з козацької старшини, з української шляхти. Те, що згодом він став дуже багатим козаком, дворянином — безперечно, але про соціальне становище його пращурів даних не збереглося. Воно й не дивно, якщо врахувати, що масове за­селення Посулля на Роменщині почалося лише після мирної постанови 1618 р. між Московщиною і Польщею.

1624 р. на березі р. Сули осіло 100 дворів переселенців з Правобе­режної України, і це поселення стало називатися слобода Пустовійтівка. В той же час неподалік, в іншому місці, на березі р. Сули осіло 50 дворів і заснували вони слободу Війтівку. Натоді в Роменському острожку було 300 дворів. Через кілька років Пустовійтівку та інші слободи спалили московські ратні люди під проводом карачаєвця І. Буцнєва, послані воєводою, князем Московської держави С. Прозоровським, а їхніх жителів вигнали з цих земель, та згодом вони знову повернулися й поселилися на старому місці, про що доносив у Москву гонець О. Циплаков у червні 1628 р.

23 червня 1628 р. князь С. Прозоровський та А. Толбузін писали у листі: «2 червня посилали вони для зсилки литовців карачаєвця І. Буцнєва, а з ним... дітей боярських і отаманів, і козаків по государевому указу 1000 чоловік. 1 червня в 12-й день І. Буцнєв і голови, що повернулися до Путивля, сказали, що вони на річці Сулі з 4-х сло­бід — Волкової, Охмилової, Пустовійтівки й Війтівки людей побили, а двори і ввесь завод спалили. А у Волковій було 40 дворів, у Пусто-війтівці — 100, а у Війтівці — 50, а в Охмиловій — 10, а всього 200 дво­рів» (Волкова — сучасне село Вовкавці, Охмилова — село Хмелів). Це було прикордоння, на ці землі претендували і Москва, і Вар­шава. Лише після польсько-московської війни 1632—1634 рр., у якій Московщина зазнала поразки, та тривалих переговорів про лінію кор­дону було встановлено 1638 р. так звану «Путивльську межу» — Пустовійтівка та інші ближні слободи й поселення остаточно ввійшли до Польщі й були офіційно включені до складу Речі Посполитої.

Ось тут, на тривожному прикордонні, і народився 1691 р. майбутній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Іванович Калнишевський. Він був найстаршим сином, але не єдиним. Як встановив краєзнавець Ф.І.Сахно, 1771 р. священиком Миколаївської церкви в містечку Смі­лому був брат Петра Калнишевського, Калнишевський Семен Івано­вич—на цьому «приході аж до своєї смерті 1796 р.». Пустовійтівка тоді належала смілянському сотнику В. Громеці, товаришеві Петра Калнишевського. За переписом 1767 р. у Смілянській сотні значиться і козак Панас Калнишевський, котрий підписав переписну відомість разом із сотником.

Як Петро Калнишевський потрапив на Січ?

Про це розповідає ле­генда, записана вже 1969 р. в селі Пустовійтівка. Восьмирічний Петрик, син козацької вдови Агафії, пас худобу за селом, коли побачив неве­личкий кінний загін запорожців. Дехто з них смалив люльки. До одного з них звернувся хлопчак з проханням дати і йому спробувати козацької люльки. Це розважило запорожців, вони зупинилися й почастували пастушка «носогрійкою».

— А куди ж ви йдете? — той до них.

— На Січ, хлопче!

— Так візьміть же й мене з собою!

— Ну, коли ти вже й люльку козацьку смалиш, то сідай ззаду,— дозволив сотник, той, що «носогрійку» йому позичив.— Ти, видать, хло­пець бідовий, будеш мені джурою.

Петрика двічі просити не довелося — він відразу вихопився на коня.

— А батько ж що скаже?—спитав сотник.

— А нема в мене батька,— похнюпився Петрусь.— Загинув.

— Ну то будеш мені й за сина.

І подалися вони туди, де «Луг — батько, а Січ — мати», і побрела череда в село сама, вже без пастуха...

1760 р. сімдесятирічний Петро Калнишевський був «військовим суд­дею Війська Запорозького низового». Це була за своєю владою і авторитетом друга особа після кошового, його заступник, кажучи сучасною мовою. За сімдесят років бурхливого, сповненого небезпек козацького життя, Петро Калнишевський набув неабиякого військового й політич­ного досвіду, став видатним політиком і воєначальником свого часу, пройшовши довгий шлях від козацького джури, молодика, до кошового отамана, «батька» синів «плодовитої матки козацької». «Петро Кални­шевський, отаман Кошовий війська Запорозького з отаманною із всім старшим і меншим товариством»,— таким титулом підписував він доку­менти, листи і укази січові. Його заслуги, авторитет згодом мусила визнати й цариця, котра 1770 р. оголосила подяку війську Запорозь­кому за доблесть у російсько-турецькій війні, а самого кошового Кал­нишевського нагородила золотою медаллю з діамантами, найвищою відзнакою імперії—орденом Андрія Первозванного. 1773 р. йому було присвоєно військове звання російської армії «генерал-лейтенант».

Саме з цією медаллю на грудях зображений Петро Калнишевський на іконі Січової Покровської церкви. Ця ікона намальо­вана не раніше 1770р.—тобто вже після того, як Калнишевського було нагороджено медаллю, що дає можливість більш-менш точно датувати цей шедевр українського іконопису. Це чи не єдине прижиттєве зобра­ження Петра Калнишевського, що збереглося до наших днів. На цій «Покрові» ми бачимо літнього, сивого, дещо бульбоносого чоловіка з козацьким чубом — «оселедцем»; середнього на зріст. Він у червоних шароварах і кунтуші, темно-синій свиті, підперезаній розшитим золотом широким поясом, з великою медаллю на грудях і традиційною шаблею на лівому боці. Очі Петра Калнишевського зведені догори, до діви Марії, він молиться, про що свідчить напис, звернений до Божої Матері. Всі зображення козаків на цій іконі дуже індивідуальні, я б сказав, портре­ти (а їх на цій «Покрові» шестеро зображено). Розміри цієї дерев'яної ікони 49Х32,5 (см), написана вона темперою, олією.Цю картину вміщено у підручниках 8 класу з історіі України .

Вперше кошовим отаманом Петро Калнишевський став 1762 р. і зай­мав цю посаду менше року. У вересні 1762 р. Калниш разом з військо­вим писарем, січовим І. Глобою, зустрічався в Москві з царицею Ка­териною II. Тоді ще І. Глоба 9 вересня під час коронування цариці виголосив блискучу промову, яка дуже їй сподобалася. Мабуть, тоді Петро Калнишевський не дуже зацікавив царицю, бо з посади кошового отамана його усунули. 1753 і 1756 рр. царський уряд скасував вибори на Січі й відтоді кошового та інших керівних осіб обирали, як правило, не на загальновійськових радах, як раніше, а на обмежених кількісно й якісно сходках старшини, де здебільшого за­тверджувалися рекомендовані царицею та її представниками кандида­тури. Але ці царські закони козацтво дуже часто ігнорувало, обираючи найдостойніших і найавторитетніших. Одним з таких обранців козаць­кої громади й був Петро Калнишевський, котрий у січні 1765 р. всу­переч царській волі знову став кошовим отаманом. Про це свідчить «Справа про самовільне обрання козаками отамана Коша Запорозької Січі Калнишевського». Розпочата 12 лютого і закінчена 16 березня 1765 р.— більше місяця спеціальна слідча комісія з Петербурга розслі­дувала цей вияв «зухвалої непокори і свавілля» запорожців. Та, з огля­ду на майбутню війну з Туреччиною (царська Росія тоді пробивалася до Чорного моря), в якій українському козацтву відводилася чи не вирі­шальна роль, цариця Катерина II примирилася з самовільним обран­ням Петра Калнишевського кошовим, і змінила (на якийсь час) гнів на милість, визнала його на цій посаді, враховуючи великий авторитет серед козацтва. Так Петро Калниш став кошовим вдруге й остаточно — аж до зруйнування Січі, тобто на десять років підряд, «чого зроду-віку не бувало».

На кінець свого існування Запорожжя опинилося у вкрай складно­му становищі: його землі постійно захоплювали російські вельможі та поміщики, їх роздавали іноземним колоністам, що спричинили без­перервні прикордонні суперечки і сутички. Непевність, тривожність сво­го становища зрозуміла й військова маса, козацтво — це й було однією з причин незвичайного для Запорожжя багаторічного отаманства Кал­нишевського. Незважаючи на майже безперервні бойові дії, він не тіль­ки захищав кордони запорозької території, а й всіляко прагнув якнай­швидше заселити її великі безлюдні простори, сприяв переселенню селян з України на вольні землі.

Всі запорозькі володіння або «вольності» займали величезну тери­торію, яка в 1770-х роках складалася з самої Січі, восьми паланок, де було 45 сіл і 1600 хуторів-зимівників. Та особливо дбав про заселен­ня цих просторів П. Калнишевський, створюючи «економічну базу ко­зацької республіки». Не випадково ж саме тоді народилася приказка:

«Як був кошовим Лантух, то не було хліба й для мух, а як став кошо­вим Калниш, то лежав на столі цілий книш». Завдяки його турботам у дикому степу виростали нові села—так, зокрема, виникло й село Петриківка на Дніпропетровщині, назване на честь кошового. Він нама­гався вести самостійну політику, в міру можливості уникаючи конфрон­тації з царизмом.

Отож не можна погодитися з твердженням багатьох дослідників, що Калнишевський «вірою і правдою служив цариці та російському уряду»: стосунки між обома сторонами були далеко не безхмарними та однозначними. Так, у січні 1767 р. полковий старшина Павло Савицький написав цариці в Петербург донос про те, що Петро Калнишевський разом з військовим писарем І. Глобою і військовим осавулом П. Голо­ватим вирішили: якщо найближчим часом прикордонні суперечки між Кошем і Росією не розв'яжуться на користь Січі, то вони виберуть у війську з двадцять чоловіків добрих і пошлють до турецького імпера­тора з проханням прийняти їх під турецьку протекцію. У своїй праці «В'язні Соловецького монастиря» професор, доктор історичних наук Г. Г. Фруменков писав, що наскільки дозволяють су­дити матеріали, уряд не дав ходу цьому документу. Він вважав його наклепницьким і не сумнівався у відданості кошового. «Ми ніколи най­меншого сумніву мати не могли про вашу з усім військом до нас вір­ність»,—писала Катерина II Калнишевському 19 грудня 1768 р. Тому доносу Савицького не було дано ходу. Кошового ніколи не звинувачу­вали у державній зраді. Він так і помер, не знаючи про донос Савиць­кого; цей папір здали до архіву як несправедливий, вклавши до течки, куди підшили розпорядження 1801 р. про «надання Калнишевському свободи». Далі спробуємо довести хибність цієї версії.

Поки що ж питання стає так: а чи справді донос Савицького не мав підстав? У «Маніфесті» Катерини II від 3 серпня 1775 р. про зруйнування Запорозької Січі, серед переліку багатьох царських «зви­нувачень», прямо вказано: «Не для чего равным образом и того скрывать, что при самом начале последней с Портою Оттоманскою войны, многие из Запорожских козаков умышляли, забыв страх Божий и должную нам и Отечеству верность, передаться на неприятельскую сторону, каки в самом деле ни известия войскам нашим не подали они о приближении к границам тогдашняго крымского хана...». Отже, як бачимо, підозра таки була; вона згодом, через кілька років, переросла в пряме звинувачення.

У цьому ж царському указі запорожцям ставлять на карб, що «заводя собственное хлебопашество, разторгали ониж тем самое основание зависимости их от Престола Нашего...».

Кримський хан Крим-Гірей теж прагнув залучити на свій бік ко­заків, і є свідчення про постійні таємні зв'язки його з Кошем. Так, у жовтні 1768 р. Крим-Гірей надсилає кошовому Калнишевському гра­моту з пропозицією повернути Запорожжю купців, козаків, чумаків, яких захопили в ясир татари. Крим-Гірей виявився людиною слова — незабаром він і справді звільнив полонених, без будь-яких попередніх умов. Лише після того, як вони повернулися з Криму в Україну, Кіш Запорозький інформував про цей факт царського намісника, київського генерал-губернатора Ф. Войєкова і Катерину II. Мабуть, це й стало причиною написання процитованого листа Катерини до Калниша. Отже, маємо доказ прямих дипломатичних таємних зв'язків між Січчю і Кри­мом — васалом Туреччини, з якими тоді царська Росія перебувала в стані війни. Це не заважало запорозькому війську на чолі з Калнишевським доблесно воювати на боці Росії.

Звичайно, царицю з її колонізаторською політикою обурювала неза­лежність Коша Запорозького, але доводилося миритися й дивитися на це крізь пальці, щоб не ризикувати втратою надто вирішального союзни­ка. Петро Калнишевський, як справжній патріот України, не міг не розу­міти, яка доля чекала його народ, прикутий до колісниці царської Росії.

Знищити український народ, як націю—було метою Катерини II. «Приєднані країни непристойно називали чужоземними і поводитися з ними на такій підставі є більше, ніж помилка, ці провінції належить найлегшим способом привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитися, як вовк до лісу»,—писала Катерина II в настанові генерал-губернатору князю Вяземському.

«...Тут ми маємо справу з неприкритим насильницьким завоюван­ням чужої території, з простим грабунком»,— так охарактеризував цю політику російського царату Ф. Енгельс. Якщо зробити екскурс в істо­рію, то переконаємося, що Катерина II відверто, послідовно (й успіш­но—на жаль) проводила, політику колонізації і русифікації України, розпочату відразу після 1654 р.

Перші спроби зруйнувати Запорозьку Січ

Ще не встигли висохнути підписи на Переяславській угоді 1654 р. про союз України з Росією, як того ж року П. Тетеря пише цареві Олек­сію листа, в якому циганить у нього грамоту на містечко «Сміле з околицями з підданими в ньому будучими і зі всіма землями... і зі всіма належними полями, лісами, уходами та озерами... І щоб бути вільним над своїми підданими...». Цар дав йому таку грамоту, але селяни, довідавшись про це, ледь не вбили самого Тетерю і вигнали його разом з російським посольством з містечка. Російські війська вже тоді зробили спробу окупувати Україну. Та 28 червня 1659 р. вони були розгромлені під Конотопом українськими козаками. Коли звістка про їх розгром дійшла до Москви, то цар з переляку велів готувати столицю до оборони, наказав усьому люду виходити на фортифікаційні роботи, сам брав у них участь—і готувався до відїзду в Ярославль, остері­гаючись, що Москву штурмуватимуть українсько-козацькі війська. Та, згодом, оговтавшись, цар і його «апарат» вміло використали особисті амбіції та міжусобні чвари української старшини й оволоділи ситуа­цією, нацьковуючи їх поміж собою. Звідтоді й почалася гризня за гетьманську булаву, царську милість, маєтності,— за все ж розплачу­вався наш народ. Вже в жовтні 1665 р. колишній джура Богдана Хмель­ницького гетьман І. Брюховецький передав Україну у володіння росій­ського монарха і погодився на присутність гарнізонів царських військ в українських містах під командуванням воєвод, а за це його нагоро­дили дружиною, дочкою московського боярина Дарією—далекою ро­дичкою царя.

За порадою придворних, Брюховецький як новоспечений родич царя, пише йому «чолобитну» з проханням надати відповідне звання, і стає «московським боярином». Він був одним з перших, але не останнім лакузою.

Згодом, вже у XVIII ст., російська імператриця Анна Іоанівна вида­ла вельми цікавий секретний указ «Про шлюби малоросів». «Щоби цей малоросійський народ охоту мав своячитися і до свойства вступати з нашим, великоруським народом ... того повеліваємо вам, щоби ви секретно трудились; і українців від свойства з іншими закордонними жителями відводили, а заохочували їх спритним, чином і приводили в свойства з росіянами, ідоб вони своїлись і до шлюбів вступали з наши­ми росіянами, а це тримати надто секретно». Наказ цей був адресований керівнику «Малоросії»— князю О. Шаховському 1734 р. Відразу після приєднання України до Московщини царизм наступив на суверенні права українського народу та на залишки його державності (Переяславські статті 1659 р., Москов­ські статті 1665 р.» Андрусівське перемир'я 1667 р., Глухівські статті 1669 р., зводили на ніщо угоду в Переяславі 1654 р,.). У хід йшли всі методи—від терору, інтриг до секретних указів на кшталт «Про шлю­би малоросів», за якими генерали виступали в ролі свашок.

Ставлення Петра Калнишевського до гайда­мацького руху

Заслуговує на увагу й, Ставлення Петра Калнишевського до гайда­мацького руху. На останній, печатці Січі був напис: «Печать войстка Ее Императорского Величества Запорожского низового». Отож, Петро Калнишевський був змушений хоча б про людське око виконувати на­кази «Ее Императорского Величества», зокрема, і щодо боротьби з гай­дамацтвом. Як відомо, гайдамацький рух починав­ся ще на початку XVIII ст.—вперше в історичних документах гайда­маки згадуються 1717 р. Цей рух міцнів і не раз переростав у народні повстання, зокрема, 1734, 1750 рр.—апогеєм же його став 1768 р. Між цими вибухами народного гніву бойові дії гайдамаків нагадували без­перервну партизанську війну. Для боротьби з ними царизм залучав «військо запорозьке низове». Повстання козаків на Січі 26 грудня 1768 р. було викликане вимушеною участю 14 запорожців, у каральних акціях. Петро Калнишевський разом з іншими старшинами, переховав­шись у церкві, врятувався від гніву розлюченої козацької «сіроми» і втік в одязі ченця. Повсталі ж, насамперед, звільнили з в'язниці захоплених гайдамаків і озброїли їх.

Українському народу впеклися не лише нелюдські знущання поль­ської шляхти на Правобережжі, але й утиски та визиски російських ко­лонізаторів. Створена царизмом для експлуатації та гноблення Лівобе­режної України так звана «Малоросійська колегія» довела народ до від­чаю — це про неї писав Георгій Кониський: «Канцелярія ця так упи­лася кров'ю, що якби перстом вседержателя ткнути на тому місці, де вона була, з землі б фонтаном бризнула людська кров».

Як відомо, значна частина гайдамаків була запорожцями, зокрема й керівник Коліївщини «гетьман і князь смілянський» Максим Залізняк. Повстанці знаходили на Січі притулок і захист, переховувалися тут від неправого суду польської шляхти та царських посіпак. І хоча ще 5 груд­ня 1755 р. гетьман К. Розумовський (за дорученням царського уряду) написав кошовому отаману Січі Григорію Лантуху (Федорову) указ про боротьбу з гайдамацтвом, на нього не дуже зважали. Коли ж 1768 р. спалахнуло повстання гайдамаків—«Коліївщина» (жорстоко придушене наступного року спільними зусиллями польської шляхти, російських військ і загонів кримського хана), козаки були, либонь, чи не основною ударною і організуючою силою цього народного руху. Так, запорозький осавул, отаман гайдамацького загону Губа казав, коли до нього приєдналися ще 500 запорожців: «Ляхів мені бити вже нічого, вони вже розбиті, а буду різатися з москалями». 6 квітня 1769 р. отаман Губа з невеличким загоном, відбившись від своїх основних сил, загинув у жорстокій нерівній сутичці з російськими військами.

Кошовий же Петро Калнишевський, одержавши від ігумена Мотро-нинського монастиря Мельхіседека Значко-Яворського маніфест цариці Катерини II із закликом до гайдамацького повстання і підтримки Ко ліївщини, засумнівався в його правдивості (маніфест цей був фаль­шивий, виготовлений Мельхіседеком) і дав його писарю І. Глобі. Той відразу впевнився в підробці і переконав кошового не втручатися в цю справу. Ігумену ж Мельхіседеку було дано відповідь: «Коли б велика монархиня вимагала насправді служби козаків у Залізняка і Ґонти, то вона б послала свій указ не через ігумена, а через особливого по­сланця, як це завжди було в Запорожжі». Що не завадило Петру Калнишу, між іншим, відразу після цього таємно посилати на підмогу гайдамакам загін на чолі з С. Гаркушею, якого кошовий добре знав. Гаркуша згодом подружився з І. Гонтою, став його бойовим побрати­мом, а після віроломного захоплення російськими військами І. Ґонти й М., Залізняка, повернувся на Січ і брав участь у російсько-турецькій війні 1768—1774 рр., у походах на Очаків і Хаджибей під командуван­ням П. Калнишевського.

І хоча Коліївщина була жорстоко придушена, опір тривав. Вже 1774 р. вельможні магнати польської шляхти (граф Ф. Потоцький, князь Четвертинський, Квяткевич та ін.) звернулися до Калнишевського з про­ханням захистити їх від гайдамацтва запорожців, але намарне.

Звичайно, російський царизм не міг миритися з некерованістю За­порозької Січі, з її демократичними волелюбними звичаями. На її землі тікали від закріпачення селяни, а козаки не видавали втікачів ніколи й нікому. Особливо збільшився приплив переселенців на землі Запо­рожжя після скасування гетьманського управління на Лівобережній Україні і проведення генерального опису Лівобережжя (1765-1769 рр.) з метою збільшення зборів у царську скарбницю і покріпачення вчора ще вільних господарів у «городах» («городами» запорожці називали гетьманську Україну, тобто ті десять полків, що утворювали Гетьман­щину).

Війна 1773-1775 рр. під проводом О. Пугачова

Запорожці брали активну участь у визвольній війні 1773-1775 рр. під проводом О. Пугачова (Омелька Пугача), котрий перед цим набув, так би мовити, бойового досвіду в повстанні гайдамаків (Коліївщині) 1768 р.: є дані про те, що він сам якийсь час був запорожцем. Ця війна похитнула Російську імперію, перелякала Катерину II, і тісні зв'язки повсталих з Запорозькою Січчю, звичайно, прискорили прийняття рі­шення про знищення цього розсадника бунту й непокори, чи не єдиного острівця свободи в абсолютистській державі необмеженої монархії. Запорозька Січ була потрібна російському царизмові доти, доки імперія воювала з Туреччиною, розширювала свої південні володіння, проби­ваючись до Чорного моря. Тут без козаків обійтися було важко — вони і кордони охороняли, приймаючи на себе перші удари, і в походи на турків та їхніх союзників разом з російськими військами ходили (у XVIII ст. козаки брали участь у чотирьох війнах Росії з Туреччиною), і розвідку вели.

Особливо відзначилися запорожці в останній (для Січі) російсько-турецькій війні 1768-1774 рр., коли всьому війську козацькому низово­му за доблесть оголосила подяку цариця Катерина II, а кошового Кал­нишевського, як уже згадувалося, і військового писаря Глобу 1770 р. нагородили золотими медалями (писаря, щоправда, медаллю без діа­мантів).

Запорозьке козацтво на якийсь час стало «модним» у придворних колах Петербурга. Багато російських вельмож і офіцерів прагнули за­писатися в реєстри Війська Запорозького, уславленого батальними пере­могами. Запорозьким козаком записався майбутній видатний полково­дець Вітчизняної війни 1812 р. М. І. Кутузов, відомий вчений Леонгард Ейлер

4 серпня 1770 р. записався до Кущівського куреня, туди ж 1772 р. записався і фаворит цариці, новоросійський генерал-губернатор Г. По-тьомкін, котрого козаки, за своїм звичаєм, нагородили прізвиськом Грицько Нечоса—через великі буклі його перуки. Підступний, підлий, він став одним з могильників Січі. На лестощі не скупився... «Запев няю вас чистосердечно, що жодного випадку не пропущу, де вбача­тиму принести будь-яку бажанням вашим вигоду, на справедливості й міцності засновану,— писав 21 червня 1774 р. новоросійський генерал-губернатор Потьомкін Калнишевському, котрого величав «нерозлучним другом», «милостивим своїм батьком».

Та не мине й року, як Запорозька Січ буде знищена саме старання­ми Потьомкіна, котрий 23 квітня 1775 р. виступить на засіданні цар­ського уряду з проектом її ліквідації. Доки розроблявся план цієї ка­ральної операції, цариця Катерина II у своїх листах на Січ «з матір­ною ніжністю і щедрістю» обіцяла запорожцям золоті гори, присип­ляючи їхню пильність. А тим часом придворний російський історіограф німець Герард Міллер, за дорученням уряду, розробив так би мовити «теоретичне забезпечення» для цієї ганебної акції, «науково обгрунту­вав» її необхідність і законність, похапцем сотворивши доповідні запис­ки — «Коротку виписку про малоросійський народ і запорожців» та «Міркування про запорожців». Монархіст і кріпосник, Міллер, будучи виразником офіційних поглядів на запорозьке козацтво як гніздо кра­моли, доводив, що Січ «не має права на існування», при її «несамови­тому управлінні», «злодійських умислах» є «політичною потворою». Насправді ж усе було простіше й страшніше — після перемоги над Ту­реччиною, фактичного підкорення Кримського ханства (офіційно ж Крим увійшов до складу Російської імперії 1783 р.), потреба в Запо­розькій Січі, на думку цариці, відпала, а існування цього «острівця, сво­боди» в тилу імперії було надто небезпечним для монархії і суперечило колонізаторській політиці царської Росії.

Зруйнування Січі на початку червня 1775 р.

Наведені факти малюють картину тих взаємовідносин, які ство-
рилися між Запоріжжям і царською Росією. Повне ігнорування прав
запорожців на їхні землі, повне нехтування їхніми традиціями, з
якими прийшли вони 1734 року на свої землі — характеризують
ставлення царського уряду до Запоріжжя. З другого боку — глибока
різниця між самодержавно-кріпацьким устроєм Російської держави
та волелюбним демократичним устроєм Запоріжжя, по суті республі-
канським. Існування Запоріжжя з його гаслом — не повертати вті-
качів — було загрозою для кріпацького господарства Російської ім-
перії. Величезну небезпеку для російського устрою являло Запо-
ріжжя, як повсякчасний осередок революційних рухів. Не можна
забувати й економічних питань, зв'язаних з Запоріжжям, а саме —
багатство запорозьких ланів у часи, коли поміщицьке господарство
Росії щораз більше потребувало земель, коли питання хлібного екс-
порту ставало основною проблемою російської економіки.

Але, не зважаючи на всі ці обставини, Запоріжжя залишалося
потрібним як міцний бар'єр, що захищав Росію від нападів збоку
Криму та Туреччини. Війна з Туреччиною 1768-1774 року змінила
обставини.

З самого початку запорозьке військо було змобілізоване
і брало участь у воєнних діях. Січовики, козацтво,що працювали наймитами — все вирушило на війну.
7.000 запорожців, з кошовим отаманом, билися в авангарді корпусу
князя Прозоровського під Очаковом, Кінбурном, Хаджибеем. Запо-
розька фльотилія діяла на Дунаї. Воєнні заслуги запорожців відзна-
чало вище командування: Калнишевський одержав золоту медаль.

Запоріжжя в тих роках перенесло великий тягар: багато козаків
забито, покалічено; господарство занепало, бо господарі, значна
частина яких не мала родин, були на війні. Запоріжжя утримувало
російські війська, що проходили через «вольносгі», давало коней,
волів, продукти. З будуванням Дніпровської лінії сплюндровано
сади, поля тощо.

Наслідки війни, що закінчилася Кучук-Кайнарджійським миром,
були дуже важливі для Запоріжжя. Проголошення незалежности
Криму від Туреччини та російського протекторату над ним змінило
становище Запоріжжя: татари перестали бути постійними, страш-
ними ворогами, з якими йшла боротьба, 3 другого боку — Запоріжжя
перестало бути форпостом у боротьбі з Кримом і Туреччиною, пере-
стало бути бар'єром, що захищав Україну та Росію від татарських
нападів: воно втратило свою цінність для Росії.

На початку червня 1775 р. величезне військо під командуванням ге­нерал-поручика П. Текелія рушило в напрямі Запорозької Січі. Вихо­дець із сербського дворянського роду, колишній австрійський офіцер П. А. Текелій був типовим «ландскнехтом». Йому й доручила цариця провести цю операцію. Понад 100 тис. чоловік налічувалося у підпо­рядкованих йому десяти піхотних, тринадцяти донських козацьких, вось­ми кіннотних регулярних полках, двадцяти гусарських і сімнадцяти пікінерських ескадронах, які п'ятьма колонами з різних боків таємно наближалися до Січі. В ніч на 4 червня (17 червня за новим стилем) 1775 р. царські війська оточили останню Запорозьку Січ—невелике укріплене містечко, де були одна велика церква, 38 великих будівель, так званих «куренів», 500 козацьких, майстерованих і торгових будин­ків. Момент нападу був вибраний вдало—на той час у Січі перебувало лише кількасот душ, решта розбрелася по зимівниках, паланках, про­мислах, дехто подався на «городи» провідати близьких після тривалої кривавої війни. Це не означає, що козаки не могли оборонятися (сили були нерівними).

Про що думав 84-річний кошовий Петро Калниш, дивлячись з валу січової фортеці на царські війська, що заповнили весь прилеглий степ аж до обрію? Згадував усі поневіряння запорожців?

Безперечно одне — він розумів, що будь-який опір навалі царських військ приречений — надто нерівними були сили: сотня москалів на одного запорожця. Безглузде кровопролиття з наступним кривавим ма­совим терором — і годі чекати пощади... Якщо ж здатися добровільно, то залишаються хоча б якісь шанси вижити. А козаки рвалися в бій. Ось як розповідають про це історичні пісні:

Та позволь, позволь, пане кошовий,

Нам на башти стати,

Нам старшому генералу

З плеч голівку зняти...

Та не позволиш з тесаками —

Позволь з кулаками...

Ой крикнув же та Калниш кошовий

На Покровській дзвіниці

Ой, кидайте ж ви, славні запорожці,

І пістолі й рушниці.

Та й не позволю, славні козаченьки,

Вам на башти стати.

Ой не позволю крівцю християнську

Марно проливати.

...Ой, у суботу у полудні

Москва наступала;

А в неділю до схід сонця

Лагері розбила...

Ой уже ж наші славні запорожці

Та й невеселі стали,

Ой, облягли їх москалі

Та всіма сторонами.

Ой кругом церкви, церкви січової

Ой караули стали,

Ой, священику отцю Володимиру

Та служити не дали.

Ой летить бомба з московського боку,

Та й посеред Січі впала...

Петро Калнишевський і січова старшина здали російським військам Січ без бою. Загарбники пограбували військову скарбницю, вивезли зі сховищ зброю з припасами, архів Коша Запорозького. Понад 5 тис. запорожців після зруйнування Січі втекли за Дунай і заснували там Задунайську Січ. Ну а що ж сталося з Петром Калнишевським? Всі дослідники однозначно стверджують, що його, разом з козацькою стар­шиною, військовим писарем І. Глобою, військовим суддею П. Голова­тим, військовим старшиною А. Порохнею, полковником Чорним, С. Гелехом, І. Куликом, І. Гараджою,-курінними отаманами О. Параличем, М. Головком та іншими було заарештовано, а їхнє майно описане й конфісковане. Заарештувати заарештували, але чи відразу після за­хоплення Січі? Це, як на мене, теж принципове питання. Принаймні стосовно Петра Калнишевського, то є підстави сумніватися в його не­гайному арешті в червні 1775 р.

Як відомо, козацьку українську старшину Катерина II зрівняла в правах з російським дворянством. Наприклад, А. А. Головатий — писар при кошовій адміністрації, полковий старшина, після зруйнування Січі 1775 р.—капітан російської армії, брав участь у формуванні з колиш­ніх запорожців Війська вірних козаків, пізніше перейменованого на Чорноморське козацьке військо, де займав посади військового судді і кошового. Досить таки типова доля для вірнопідданої козацької стар­шини, лояльної до цариці. Зрештою, про це йдеться і в маніфесті Ка­терини II від 3 серпня 1775 р.

Не зайвим буде процитувати рядки з маніфесту: «всем же старши­нам, кой служили порядочно й имеют одобрения от наших воєнних начальников, службе й званню их получат степени». У Петра Кални­шевського були «одобрения» від самої цариці — нагороди, подяки, висо­ке військове звання.

Катерина II була підступною, жорстокою, але хитрою й розумною імператрицею, котра ревно дбала про свою репутацію «гуманістки і бла­годійниці». Чи переслідувала б вона 85-літнього старця, якби він не становив для неї реальної загрози? Тим більше — героя воєн, генерал-лейтенанта, кавалера ордена Андрія Первозванного? Думається, що Петру Калнишевському було надано можливість повернутися на свій хутір-зимівник Гетьманку на рідній Роменщині, щоб тихо доживати віку. Маніфест Катерини II від 3 серпня 1775 р. ставив, на думку ца­риці, крапку на цій «політичній потворі»: «Січ Запорозька остаточно вже зруйнована, із знищенням на прийдешні часи й самої назви запо­розьких козаків, не менш як за образу нашої імператорської величності, через вчинки і зухвальства, що чинені були від цих козаків непокорою нашим височайшим повелінням».

По суті маніфест це публіцистичний твір, який виявляє моти-
ви, що викликали зруйнування Січі, та значення цього факту для
сучасного і майбутнього. З одного боку в ньому представляється
Січ, як гніздо розбишак, що існували з грабунків, перебували «в со-
зершонной праздности, гнуснейшем пьянстве й презрительном неве-
жестве», не мали власности, перешкоджали торгівлі та культурному
життю сусідів, а з другого боку маніфест обвинувачує запорожців
у тому, що вони мали великі господарства, зимівники, слободи,
прийняли до 50.000 селян і, влаштовуючи «власне господарство», роз-

назад |  1  | вперед


Назад


Новые поступления

Украинский Зеленый Портал Рефератик создан с целью поуляризации украинской культуры и облегчения поиска учебных материалов для украинских школьников, а также студентов и аспирантов украинских ВУЗов. Все материалы, опубликованные на сайте взяты из открытых источников. Однако, следует помнить, что тексты, опубликованных работ в первую очередь принадлежат их авторам. Используя материалы, размещенные на сайте, пожалуйста, давайте ссылку на название публикации и ее автора.

281311062 © insoft.com.ua,2007г. © il.lusion,2007г.
Карта сайта