Я:
Результат
Архив

МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов Webalta Уровень доверия



Союз образовательных сайтов
Главная / Рефераты / Історія України / Зруйнування Запорозької Січі. Петро Калнишевський


Зруйнування Запорозької Січі. Петро Калнишевський - Історія України - Скачать бесплатно



ривали залежність від Росії і прагнули створити цілком незалежну
область в надії, що схильність до розпутного життя та грабунків
буде, завдяки внутрішньому багатству, «обновлять й умножать их
число»."

Зруйнування Запорозької Січі було найбільшою подією в історії
України XVIII ст. З нею загинула сила, яка протягом понад трьох
століть захищала Україну від страшних ворогів, запевняла їй, зав-
дяки цьому захистові, можливість розгортати економічне та куль-
турне життя. Разом з тим Запоріжжя було гіею силою, яка стриму-
вала процес закріпачення селян на цілій Україні, бо там, в неосяж-
них степах збиралися втікачі з усієї України. Характеристичне: що
далі від Запоріжжя лежали панські господарства Правобережної
України, то тяжчою була панщина, і тільки 1783 року запроваджено
кріпацтво на Лівобережній Україні. З наведених вище фактів видно,
що в XVIII ст. Запоріжжя завжди виступало на захист пригнічених
російським царатом та Польщею. І тому зрозуміло, що в пам'яті
українського народу Запоріжжя назавжди залишилося, як «степ
широкий, край веселий», де кожний знаходив захист та волю.

Скарб Петра Калнишевського

У метричній книзі Миколаївської церкви містечка Смілого є запис на полях, датований липнем 1775 р.: «Брат Петро на Петра й Павла був печальний зело, молю бога за нього». Свято Петра й Павла-, як відомо, 12 липня. Отже, Січ до цього часу було уже зруйновано. В жур­налі «Киевская старина» № 9 за 1887 р. було надруковано інформацію «Кло­потання Потьомкіна про заміну запорозькій старшині смертної кари ув'язненням у монастирі», де йдеться про Петра Калнишевського. Це звернення Г. Потьомкіна до цариці написане в травні 1776 р., майже через рік після зруйнування Січі. Де був Калнишевський весь цей час? У конторі військової колегії в Москві? Є кілька версій.

Одна з них подана в московському тижневику «Неделя» № 13 за 1965 р. Житель Роздорської столиці І. В. Проколов, збираючи на Дону інформацію про скарб С. Разіна, випадково натра­пив на слід ще одного скарбу — запорозького. Розповів йому про це донський козак, у родині якого таємниця скарбу передавалася з діда-прадіда «від самого Калниша». Можливо, мова йшла про майно остан­нього кошового, котрий, за переказом, після зруйнування Січі втік на Дон. Ймовірно, що Петро Калниш міг переховуватися серед вірних йому людей у Роздорах — одному з багатих козацьких містечок. Відомо, що з втечею Калнишевського зникли і сліди запорозької казни. Чи не залишилася вона (принаймні її значна частина) на Дону? А можливо, скарб останнього кошового закопаний і ближче, на дорозі з Січі на Дон — на таку думку наводить розповідь ще одного скарбошукача з Та­ганрогу М. С. Овчарова.

А було це так. Його прадіда разом з родиною та іншими селянами привіз поміщик з Рязанської губернії в Приазов'я ще на початку XIX ст.— для освоєння безлюдних земель «Дикого поля». Під гаєм, біля злиття двох струмків, заснували село, збудували поміщицьку сади­бу. Овчарови вирішили викопати криницю у дворі, щоб не тягати воду з «копанки», біля струмка. Десь на другому метрі глибини ями лопата потрапила на щось тверде. Витягли один обгорілий обрубок дерева, другий, третій... На глибині двох метрів ними виявилася щільно зава­лена вся земля. Отож, забобонні селяни, перехрестившись злякано, за­горнули цю «нечисту» яму землею, а колодязь викопали в іншому місці. А через багато років у двір Овчарових забрів старий і хворий втомле­ний дід, який, відпочивши, розповів, що десь півсотні літ тому загін запорожців, тікаючи від погоні, закопав у цих місцях, кроків за триста від криниці, великі скарби. Не виключено, що це був загін Петра Кал­ниша, який не ризикнув їхати з казною повз відбудовану Троїцьку фортецю в Таганячному розі, повз численні сторожові пости і роз'їзди царської армії в Приазов'ї. Отож вирішили прориватися на Дон без скарбів, а їх приховати до кращих часів у надійному примітному місці. Залишки ж від вогнищ закопали в землю і замаскували, щоб не при­вертати до цього місця уваги.

Причини арешту Петра Калнишевського

Після зруйнування Запорозької Січі Петро Кални­шевський підпільно проводив роботу по встановленню контактів з тією козацькою старшиною, яка залишилася йому вірною, аби самовільно відновити Січ в іншому місці за межами Російської імперії, за що й був засуджений до смертної кари з заміною її довічним ув'язненням у Соловецькому монастирі. На такі роздуми наводить ця публікація та інші факти. Звичайно, це гіпотеза, не більше, але — не позбавлена логіки. Ось цей лист Потьомкіна до цариці:

«Всемилостивейша государиня!

Вашій імператорській величності відомі всі дерзновенні вчинки ко­лишнього Січі Запорозької кошового Петра Калнишевського і його спільників судді П. Головатого і писаря І. Глоби, коїх підступне буй­ство настільки велике, що не дерзаю вже я, всемилостивейша госуда­риня, переліченням оного чіпати ніжне й людинолюбне ваше серце, а при тому не знаходжу ані найменшої потреби приступати до будь-яких досліджень, маючи явним доказом справжні до старшини ордери, що свідчать великість злочину їх перед освяченим вашої імператорської величності престолом, котрою, за всіма цивільними, громадськими і по- літичними законами заслужити, по всій справедливості, смертну кару. Та як постійна блискучої душі вашої супутниця добросердечність перемагає суворість злості сумирним і материнським виправленням, то й відважувався я всепідданіше уявити: чи не зволите ви височайшим указом згаданим підданим праведному суду вашому в'язням, котрі від­чули тягар-свого злочину, оголосити милосердне вибавлення їх від за­служеної ними покари, а замість того з відомої вже небезпеки від ближ­нього перебування їх до колишніх запорозьких місць, повеліти відпра­вити на вічне утримання в монастирі з коїх кошового — в Соловецький, а інших у розташовані в Сибіру монастирі, з забезпеченням за рахунок конфіскованого колишнього запорозького майна; кошовому по карбо­ванцю, а іншим по півполтини на день. Залишки ж потім повернути, за всією справедливістю, на задоволеная розореним ними вірнопідданих ваших рабів, кої, корячись божественному вашому розпорядженню, зно­сили буйство колишніх запорожців без найменшого опору, чекаючи ви--бавлення свого від десниці вашої і потерпівши збитків більше ніж на 200 000 карбованців, коїм і не залишу я співрозмірне робити задоволен­ня, всемилостивійша государиня.

Вашої імператорської величності вірно всепідданіший раб князь Потьомкін».

«Бути по цьому». 14 травня 1776 р.. Царське Село.

Підписано власною рукою її імператорської величності.

Промовистий документ — варто звернути увагу на підкреслені авто­ром слова, які переконливо свідчать про причину заслання в далекі краї і про те, що суд був-таки якийсь. Треба зауважити, що на утри­мання кошового Петра Калнишевського було виділено астрономічну на той час суму, якщо врахувати, що на харчування одного монаха Соловецького монастиря витрачалося всього дев'ять карбованців на рік (менше трьох копійок в день, а точніше — дві з половиною). Це свід­чить, що головною метою ув'язнення Калнишевського і його соратників була, насамперед, надійна, абсолютна, я б сказав, герметична ізоляція їх від України. Розташований на островах північного Білого моря, від­різаний від материка, Соловецький монастир якнайкраще відповідав та­кому призначенню.

8 червня 1776 р. урядовий сенат повідомив Синод про рішення, цариці й наказав, оголосивши Калнишевському з соратниками указ, негайно відправити Калнишевського в Соловецький, Глобу — в Туруханський, Головатого — в Тобольський монастирі «під найсуворішим наглядом від одного місця до другого військових команд». Між іншим, усі троє—кошовий, Глоба, Головатий—фігурували в доносі П. Савицького в січні 1767 р. Випадковий збіг? За пропозицією Потьомкіна, Синод наказав монастирським властям, щоб «утримувані були в'язні сії безвипускно з монастирів і віддалені були б не лише від листування, але й від будь-якого з посторонніми людьми спілкування». 10 червня 1776 р. Синод надіслав настоятелю Соловецького монастиря Досифею і Тобольському архипастирю Варлааму відповідні укази — стосовно ж Петра Калнишевського додатково розпорядився начальнику тюрми «надісланого туди в'язня утримувати під неослабною вартою солдатів, які перебувають у тому монастирі». Дуже, мабуть, боявся царизм 86-літнього колишнього кошового, якщо забезпечив йому аж потрійну охорону — море, монастирську тюрму на острові та ще й по­стійну варту біля дверей камери.

25 червня 1776 р. конвой з семи чоловік, секунд-майор А. Пузирев-ський, унтер-офіцер і п'ятеро солдатів — повезли Калнишевського з Москви до Архангельська. Вони прибули туди 11 липня 1776 р. і, най-нявши за двадцять карбованців пароплав у купця Вороніхіна, пере­правилися на Соловки — разом з додатковою охороною; сержантом і трьома рядовими, котрих виділив архангельський губернатор Є. Головцин для посилення нагляду за в'язнем. Отже, Петра Калнишевського охороняли в морському плаванні, крім екіпажу, десять військовослуж­бовців царської армії.

30 липня настоятель Соловецького монастиря Досифей доповів у Си­нод, що він прийняв арештанта Калнишевського для утримання його згідно з царським указом. Тут, у нелюдських умовах, судилося остан­ньому кошовому проіснувати 27 років,

Не може бути, що Калнишевський повернувшись до Гетьманки після того, як було зруйновано Січ, подався згодом до цариці, як сказано в легенді. Стосовно Катерини II у нього не було ілюзій, він добре знав ціну «монаршої ласки». Зрештою, вже арештований, він міг би звернутися до неї з проханням про помилування, з каяттям, і ймовір­но, що цариця могла б зайвий раз продемонструвати своє «людино­любне серце», «простила б» 86-річного дідугана. Кални­шевський не зробив цього ані під час арешту, ані під час 25-річного ув'язнення. Ймовірно, що він був заарештований восени 1775 р. за спробу відродити Січ десь в іншому місці. Ні, не покірною жертвою царської сваволі був Петро Калнишевський, а мужнім і свідомим бор­цем за кращу долю України, і це, на мою думку, підвищує його героїчну постать у наших очах. Про нього можна сказати словами Т.Шевченка: «Караюсь, мучусь, але не каюсь!»

Дви церкви побудовані гетьманом, та их значення

Звичайно, він був дитям свого часу, обстоював інтереси козацької верхівки, ігноруючи вимоги сіроми, про це свідчать кілька повстань і заворушень на Січі під час його правління і замах на його життя козаків Щарбинівського куреня 1770 р. Важко було догодити всім та ще й керувати свавільною волелюбною громадою, яку являв собою Кіш Запорозький.

Петро Калнишевський був багатою людиною, володів 16 тис. голів худоби. Під час арешту в його зимівниках та хуторах було описано 639 коней, 1076 голів великої рогатої худоби, 14045 овець, 2175 пудів збіжжя. За своє життя він фінансував будівництво п'яти церков на Роменщині, в Межигірському монастирі біля Києва, на Запорожжі, робив їм та монастирям багаті дарунки.

Є в Роменському краєзнавчому музеї коштовне Євангеліє, яке Пет­ро Калнишевський подарував церкві свого рідного села Пустовійтівка. Про цей подарунок останнього кошового отамана Запорозької Січі знає цілий світ.

Свого часу вартість його була 600 карбованців золотом (за коня давали не більше п'яти). Більше пуда срібла пішло на оправу, довжи­на якої понад 62 см, ширина—32 см, товщина—10 см. Виготовив його київський майстер Іван Равич. Ось як описує цей шедевр у книзі «Українське золотарство» М. 3. Петренко: «Споріднену з народним мистецтвом орнаментику має срібна оправа Євангелія з дарчим напи­сом останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишев­ського, яке зберігається в Роменському краєзнавчому музеї (інвентар­ний номер 8803). Тут ми бачимо орнаментальні мотиви (розетки, па­гінці рослин), дуже близькі до прикрас Покровської церкви села Соро­чинці, а також Преображенського собору в селі Мгар на Полтавщині. Наріжники чільної сторони оправи Євангелія зроблені у формі оваль­них вінчиків, характерних для київських оправ. Простір між клеймами орнаментований оригінальними стеблами стилізованої трави й аканта. Дуже цікаві прикраси спідньої дошки. Наприклад, пуклі тут виконані у вигляді майолікових розеток, типових для будов України XVIII ст. Між дрібненьким стилізованим листям розсипані купками сніжинки. Корінець прикритий орнаментальною сіткою з густого плетива лози».

А дарчий напис вигравійовано в нижній частині передньої обкладинки: «Сія книга Євангелія іздєлана коштом войска Запорожского низового судії військового Петра Івановича Калнишевського». 1760 р., коли виготовлено пам'ятку, Калнишевеький ще був суддею — вперше кошовим отаманом він став 1762 р., а до «судійства» він тривалий час був військовим осавулом.

Будучи кошовим, він збудував на батьківщині в Пустовійтівці церкву Святої Трійці. Збереглися документи: «В духовну протопопію роменську управу доповідь. Війська запорозького низового пан кошовий ота­ман Петро Іванович Калниш, в селі відомства протопопи роменської Пустовійтівці, в якому він, пан кошовий, народився, від свого кошту власного знову дерев'яну, в ім'я пресвятої Трійці церкву на місті воль­ному збудували...» «...В духовну роменську управу доповідь. Відомства протопопії роменської, в приході троїцькім пустовійтівськім закладена в минулому 1773 р. дерев'яна церква, на місці напівзруйнованої, знову будувалася всім коштом до єдиної останньої потреби цього села Пусто-війтівки уроженця, Січі кошового отамана Петра Калниша і збудована вже до самих верхів».

З наведених документів видно, що Петро Калниш вдруге фонду­вав будівництво церкви.

Після Великої Вітчизняної війни церкву перебудували на клуб. Нині залишки її перебувають у занедбаному стані, вона конче потребує відбудови й реставрації.

1929 р. доктор мистецтвознавства професор С. Таранушенко дослі­див Троїцьку церкву в Пустовійтівці — змалював і зробив креслення, сфотографував (на сьогодні збереглося 5 фотокарток). Фахівці вва­жають цей храм, споруджений 1773 р., одним з шедеврів української архітектури.

На кошти Петра Калнишевського збудовано й грандіозну дерев'яну Покровську церкву в Ромнах, освячену 1770 р. Як встановив краєзна­вець Ф. І. Сахно, її споруджували, починаючи з 1764 р., майстри тесляр­ського цеху містечка Смілого І. Босик, М. Руденко, С. Дзюба, Т. Тертишник, Т. Лихола з помічниками — цих зодчих нарадив Петру Кални-шевському його брат Семен, священик Миколаївської церкви в Сміло­му, котру вони перед цим спорудили. Покровську церкву будували шість років, датування її 1764 р. викликає сумнів, бо на той час Петро Кал­нишевеький кошовим не був, а став ним наступного року. Найвизначнішою спорудою Полтавщини була церква св. Покрови, ЗО метрів заввишки, в Ромнах (1764), збудована на замовлення останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського і Д. Чорного (над головними дверима церкви було вирізано напис: «...сооружен храм се во имя Покрова Богоматері коштом й старанием воиск запорожским кошевого благородного гидина Петра Калнишевського й Давида Чорного в лето...»). Побоюючись, що російська царська адміністрація її зруйнує, 1908 р. стародавню церкву перенесли до Полтави, де вона згоріла 1941 р. під час другої світової війни.

На будову церкви св. Покрови вплив мала архітектура тодішніх київських мурованих церков. Провідний спеціаліст у галузі народного й професійного українського зодчества Тит Геврик із США так оцінює цей шедевр: «Одним з найкращих зразків іконостасів був у церкві св. Покрови в Ромнах (скульптор С. Шалматов, 1768-1773). Він був виконаний винятково розкішно в стилі рококо, типовому для українсько­го сницарства (різьблення по дереву), середини XVIII ст. Іконостас з чотирьох рядів був настільки високий, що деталі його верхівки, увін­чаної скульптурною композицією Отця небесного серед хмар і путтів, ледве можна було розглядіти з землі. В третьому ряді цього іконостасу були дерев'яні статуї на консолях св. Захарії, св. Аарона, св. Іоанна Хрестителя і св. Євангеліста. В першому (намісному) ряді були чоти­ри статуї з липового дерева, розміром на три чверті повного зросту; Там були св. Миколай, Діва Марія, Ісус Христос і Покрова Пресвятої Богородиці. На половинках царських воріт було вирізьблено сцену Благовіщення, а над нею — голуба, символ святого Духа. Цю компо­зицію завершувало зображення міста з лівобережною дерев'яною церк­вою та Розп'яття, увінчане короною. Над бічними дверима іконостасу також були вміщені корони».

Про унікальність цього витвору можна судити хоча б з того, що ви­датний майстер С. Шалматов працював над ним майже п'ять років, тоді як у середньому робота над великим бароковим іконостасом за­бирала від двох до трьох років. Чому ж російсько-царська адміністра­ція і церковні власті мали намір знищити Покровську церкву в Ром­нах? Либонь тому, що була вона надто вже українська, козацька — та­кий собі символ славного минулого краю. Під керівництвом урядовців єпархії Російської Православної церкви ще до 1917 р. було знищено або перероблено багато старих храмів. Ще 1803 р. Синод РПЦ забо­ронив будівництво рублених церков українського типу. Російська цер­ковна влада також заборонила прикрашати іконостас скульптурами, коронованою Дівою Марією (це стосувалося й придорожніх каплиць) — ці особливості української церкви були, на думку царських і церковних властей, неправославними, схизматичними, отже, небажаними.

Останні 25 років життя гетьмана на засланні

Петро Калнишевський мав що втрачати, однак усе одно не прими­рився з царською сваволею і підступністю.

А в Україні тим часом окупанти ділили здобич — загарбані землі Коша Запорозького. По 100 тис. десятин пожалувала цариця Потьомкіну і князю Прозоровському, генерал-прокурор князь Вяземський, один з авторів антикозацького маніфесту, одержав 200 тис. десятин землі, на якій колись знаходилася і сама Запорозька Січ, перейменова­на на Покровську фортецю. Згодом ці землі стали власністю німецького барона Штігліца. Решту земель поділили між новоспеченими й «столбовими» дворянами, офіцерами царської армії, поміщиками та іноземними переселенцями-колоністами.

Доля ж Калнишевського стала таємницею для всіх, за винятком царського двору, причетного до його арешту і ув'язнення. Колишні запорожці склали легенду про те, що їхній останній кошовий втік до Туреччини, там одружився і навіть мав сина. Інша ж легенда розповідає, що Калнишевський оселився на Дону, про це ж свідчить і тогочасна пісня:

Ой, полети ж ти, та чорная галко,

Та й на Дон рибу їсти.

Ой, принеси нам, ти чорная галко,

От Калниша вісті.

Та вже ж мені не летіти

Та й на Дон рибу їсти.

Та вже ж мені не носити

От Калниша вам вісті.

А Калниш тим часом карався в одному з найстрашніших казематів Головленкової вежі Соловецького монастиря. Історик М. Колчин, котрий у 1880-х роках був монастирським фельдшером, так описує камеру цього в'язня: «Перед нами маленькі, аршина два (один аршин—71 см) двері з крихітним віконечком посередині; двері ці ведуть до житла в'язня, куди ми і входимо. Воно має форму лежачого урізаного конуса з цегли, завдовжки аршина чотири, завширшки сажень, висота при вході три аршина, у вузькому кінці — півтора. При вході праворуч ми бачимо лаву — ложе для в'язня... На другому боці — залишки розламаної печі. Стіни... сирі, плісняві, повітря затхле, сперте. У вузькому кінці кімнати знаходиться маленьке віконце вершків шість у квадраті, промінь світла, наче крадькома, через три рами і двоє ґрат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було лише в найсвітліші дні й то з великим напруженням зору. Якщо ув'язнений пробував крізь це вікно подивитися на світ божий, то його погляду відкривалося саме кладовище, що знаходиться просто перед вікном. Тому, хто бував близько півгодини в задушливій атмосфері каземату, ставало душно, кров приливала до голови, з'являлося якесь безмежне відчуття страху. В кожного, хто тут побував, навіть найсуворішої людини, мимоволі виривається з грудей якщо не крик, то тяжке зітхання і з язика злітає запитання: «Невже тут можливе життя?» Невже люди були настільки міцні, що зносили роки цього домовинного існування?»

Крім того, в камері протікала стеля, про що свідчить письмова до­повідь від 12 жовтня 1779 р. намісника, знайдена в монастирському архіві: «За багаторазовим мене проханням П. І. Калнишевського для потреби йому до виправлення і перекриття келії, в якій він живе, що від дощу велика теча відбувається, від чого і одежа в нього гниє, і про­сить ваше високопреподобіє наказати особливо, понад монастирських найнятих у теслярську роботу робітних, на його рахунок найняти чо­тирьох чоловік і навесні з іншими монастирськими робітними надіслати з вказівкою на його ім'я, хто і якими цінами». Так, за власні гроші Калнишевський відремонтував свою камеру.

Його тюремний режим відзначався особливою суворістю. У «Відо­мості про колодників, що утримуються в Соловецькому монастирі», на­писано: «Петро Калнишевський з 1776 р., липня 29. За наказом Потьом-кіна, за височайшим повелінням для утримання безвихідно із монастиря і позбавлення не тільки листування, а й усякого з сторонніми особами спілкування, під пильною вартою солдатів, що знаходяться в монасти­рі»,— ці слова постійно писав архімандрит у відомостях, які він регу­лярно посилав до Синоду. За переказами, останнього кошового виво­дили з камери до церкви лише тричі на рік: на Великдень, Преобра­ження Господнє і Різдво, але в архівах не знайдено підтвердження на­віть цьому.

Влітку Калнишевського позмінно охороняло четверо солдатів,— при інших в'язнях було по двоє: взимку біля його каземату № 15 чатувало троє — біля всіх інших по одному. Калнишевського стерегли ті ж самі найнадійніші охоронці: В. Соханов, А. Михайлов, І. Матвєєв, В. Не-стюков. Вони одержували гроші для харчування бранця — один карбо­ванець на день — і купували йому ту їжу, яку він замовляв. Про це свідчать записи в «Зошиті, даному конторою монастирського правління казначею ієромонаху Іоанну, для запису видачі харчових грошей ко­лишньому Січі Запорозької кошовому Петру Кальнишевському».

Отже, матеріальної скрути цей в'язень не відчував: відомо, що Кал­нишевський на згадку про себе подарував Соловецькому монастирю коштовне Євангеліє вагою понад 34 фунти срібла вартістю 2435 карбо­ванців. Після шістнадцятирічного перебування в казематі Головленкової тюрми його перевели в кращу камеру поряд з кухнею, де він пробув ще дев'ять років. І лише указом нового царя Олександра І від 2 квітня 1801 р. Петру Калнишевському було «даровано прощення» і надано право обрати собі місце проживання на свободі за власним бажанням.

110-літній в'язень, котрий за 25 років перебування в одиночках, як твердять перекази, осліп, нарешті став вільний. Указу від 2 квітня передувала перевірка списків ув'язнених всієї імперії. Такий список направив і архангельський генерал-губернатор Мезенцов на розгляд уряду — той звільнив з Соловецької тюрми лише двох: одним з них і був Петро Калнишевський. Вже у відомості арештантів за березень 1801 р., направленій Соловецьким монастирем до столиці, навпроти прізвища Калнишевського зазначено: «прощений». Указом від 2 квітня 1801 р. ліберальніший цар Олександр І скасував Таємну експедицію і звільнив багатьох в'язнів—починалося XIX століття. Старожили мо­настиря розповідали Д. Яворницькому, котрий розшукав могилу остан­нього кошового, що «після нього залишилося в камері понад два арши­ни нечистот, що, просидівши у в'язниці такий тривалий час, він здича­вів, став похмурий і втратив зір; що в нього, як у звіра, виросли пазурі, довга борода, і весь одяг на ньому, каптан з ґудзиками розповзся на шматки і спадав з плеч». Від нього тхнуло землею. Але він не втратив розум. 7 червня 1801 р. Петро Калнишевський у листі до архангельсько­го губернатора Мезенцева не без іронії дякує за звільнення і просить дозволити йому «в обителі сій чекати з спокійним духом кінця свого життя, що наближається, бо за 25 років перебування в тюрмі він до монастиря цілком звик, а свободою і тут насолоджується повною мі­рою». Мовляв, коли вся країна стала тюрмою, то чи варто шукати волю за межами Соловків. Та й куди йому їхати — на покріпачену Україну ятрити душу, спостерігаючи, як, за словами Т. Шевченка на руїнах «Січі мудрий німець картопельку садить»? Єдине прохання висловив він у цьому листі — щоб дожити «залишок днів безбідно», хай йому за­лишать те ж арештантське утримання — по одному карбованцю на день, що цар і дозволив. Цікаво, хто ж писав цього листа? Якщо Кал­нишевський особисто, то він у свої 110 років не втратив зору, як свід­чать перекази.

Восени 1803 р. Калнишевського не стало. Перед Преображенським Собором Соловецького Кремля, на сірій гранітній плиті вибито свя­тенницьку епітафію: «Тут поховано тіло в бозі почилого кошового ко­лишнього Запорозької грізної Січі козаків отамана Петра Кальнишев-ського, засланого в сію обитель за височайшим повелінням 1776 р. на спокуту.—Він у 1801 р. за височайшим же повелінням, знову був звільнений, але вже сам не побажав залишити обитель, в коїй знайшов душевний спокій смиренного християнства, щиро визнавши свої про­вини. Помер 1803 р., жовтня 31 дня, в суботу, 112 літ від роду, смертю благочестивою, доброю».

Точне ж місце, де знаходиться могила, нині невідоме, в 20—30-х роках нашого століття на монастирському цвинтарі були табірні горо­ди, де вирощували овочі. До наших днів дійшла лише надмогильна плита з цим написом, викарбуваним 1856 р. постриженим у монахи білоцерківським протодияком, котрий заховався під криптонімом А. А. або Л. Л. (теж, мабуть, українець).

Все це ми знаємо тепер. А після арешту Петра Калнишевського май­же сто років про його долю нікому нічого не було відомо. Царизм умів берегти свої таємниці.

Як же було розкрито «таємницю останнього кошового»? Влітку 1862 р. про нього почув від селян поморського села Ворзогори історик П. С. Єфименко, засланий до Архангельської губернії за революційну діяльність. Найстарші з місцевих жителів ніби ще бачили Калниша живим. П. С. Єфименко знайшов у архіві Архангельської канцелярії «Справу по повідомленню Державної воєнної колегії контори про від­правлення до Соловецького монастиря кошового Петра Кальнишев-ського, червня 11 дня 1776 р.». Опрацювавши всі ці матеріали, вчений написав статтю «Кальнишевський, останній кошовий Запорозької Січі», яку було надруковано в журналі «Русская старина» за листопад 1875 р. Так було повернуто із забуття ім'я могутнього сина українського народу, який все своє життя обстоював інтереси Запорозької Січі, розуміючи, що доки буде на Вкраїні Січ, доти буде жити Україна.


Висновок

Петро Калнишевський є гордістю українського народу, ним може пишатися все людство, як чудовим взірцем особливої, надзвичайної, нескореної людини.

Земляки вшанували пам’ять українського великомученика, встановивши біля села Пустовойтівки, де він народився, пам’ятник йому, а також на трасі Київ – Суми – пам’ятний знак, на якому позначено, що до рідного села Калнишевського – 2 кілометри, а до Соловків – 1550 кілометрів. У Ромнах, на Покровській горі, де Калнишевський колись побудував своїм коштом велику і гарну церкву, споруджено на його честь пам’ятний знак з барельєфом кошового отамана. Ім’ям Калнишевського названо одну із вулиць.

Наш святий обов’язок – пам’ятати і передавати із покоління в покоління ім’я Петра Івановича Калнишевського як борця за українську державність.

Кошовий отаман дбав про будівництво храмів у межах Вольностей Війська Запорозького, його коштом було споруджено і оздоблено п’ять прекрасних соборів. Велику увагу приділяв він і розвиткові освіти, турбуючись про створення парафіяльних шкіл при церквах у паланкових поселеннях, а також січової школи.

Талановитий державний діяч і політик, патріот України Калнишевський стійко, невтомно і мужньо захищав Запорозьку Січ від національно-колоніального наступу Російської імперії. Відчайдушно і наполегливо намагався врятувати це останнє вогнище української державності, волі, незалежності, економічного прогресу.

Закінчити свою розповідь про Калнишевського хочу словами історика Олени Апанович: "Довгі роки всупереч історичній правді образ Калнишевського всіляко спотворювався, фальсифікувався, у роки брежнєвщини - взагалі замовчувався. Нарешті прийшов час сказати правду народу про його славного предка. Віддамо належне цій видатній постаті нашої історії, котра є гордістю української нації, якою слід пишатися усьому людству як чудововму взірцю особливої, надзвичайної людської природи. Будемо пам'ятати, що Петро Калнишевський обороняв Запорозьку Січ - останнє вогнище волі, незалежності, демократизму".


Список використаної літератури.

“ Історія України-Русі ” Микола Аркас - Одеса “Маяк” 1994р.

Журнал “ Киевская старина ” №9 - 1887р.

“ Українське золотарство” М.З Петренко 1973р.

“ Пам’ять століть ” №5 – 1997р.

М.С. Грушевський „Історія України”. К. „Либідь”. 1992.

Д.І. Дорошенко. „Історія України”. К. „Освіта”.1993.

Н.Д. Полянська-Василенко. „Історія України”. К. „Либідь”. 1992.

назад |  2 | вперед


Назад


Новые поступления

Украинский Зеленый Портал Рефератик создан с целью поуляризации украинской культуры и облегчения поиска учебных материалов для украинских школьников, а также студентов и аспирантов украинских ВУЗов. Все материалы, опубликованные на сайте взяты из открытых источников. Однако, следует помнить, что тексты, опубликованных работ в первую очередь принадлежат их авторам. Используя материалы, размещенные на сайте, пожалуйста, давайте ссылку на название публикации и ее автора.

281311062 © insoft.com.ua,2007г. © il.lusion,2007г.
Карта сайта