Видатний політик та полководець XVII століття - Історія України - Скачать бесплатно
М.С. Касич-Пилипенко
ВИДАТНИЙ ПОЛІТИК
ТА ПОЛКОВОДЕЦЬ XVII СТОЛІТТЯ
Ой на горі та женці жнуть,
А по-під горою, по-під зеленою
Козаки йдуть, козаки йдуть...
А позаду Сагайдачний,
Що проміняв жінку
На тютюн та люльку,
Необачний, необачний.
Герой цієї відомої пісні Петро Конашевич Сагайдачний (р.н. невід. - 1622) є найбільш видатною особою, яку українська козаччина висунула ще до Богдана Хмельницького. Козацтво отримало не лише хороброго ватажка, а й видатного політика. Він спромігся направити козацьку силу не лише на здобуття слави та здобичі, але й на користь національних інтересів всього українського народу. Його діяльність заслужила високу оцінку вже з боку сучасників, яка перейшла до нащадків оповита славою та легендами.
Місце і дата народження Сагайдачного достеменно не відомі. За свідченнями одних джерел, вїн народився поблизу м. Самбора, за іншими – біля Перемишля, у Підгір'ї. Відомо лише, що родом він з Галичини. Батько Сагайдачного – український шляхтич на ім'я Конаш (Конон), звідки Конашевич – це ім'я по батькові, а не подвійне прізвище, як інколи помилково вважають. Цілком вірогідно, що початкову освіту юнак отримав в рідних краях, а продовжив у школі м. Острога на Волині, в якій він пробув чималий час. За змїстом освїти ця школа вважалася рідкісною.
З Острога Петро переїхав спершу до Києва. Невідомо з якої причини – чи навчатися у києвській школі, а чи шукати собі заняття. Відомо лише, що в Києві він служив вчителем у міського судді Яна Аксака і звідти десь у 1601 році з якихось сімейних непорозумінь подався на Січ. Під час другого гетьманування Самійла Кішки Сагайдачний брав участь в усіх його походах. Здобув собі військовий досвід і неабияку славу серед козаків. Як писав сучасник Яків Собеський: "Був він чоловік великого духу, що сам собі шукав небезпеки, легковажив життям. У битві був перший, коли ж доводилося відступати – останній. Мав жваву діяльну вдачу. В таборі – сторожкий, мало спав і не пиячив. На нарадах поводився обережно, в розмовах був небалакучий".
 Становище козацтва перед вступом на історичний терен Петра Сагайдачного було вкрай сумне: ще недавно (а саме 1596 року) козаки з їхніми гетьманами Лободою та Наливайком були жорстоко розбиті поляками в урочищі Солониця під Лубнами (Полтавщина). Після цього, в козацькому війську, розпочався якийсь коловорот. Про це свідчить зміна п'ятнадцяти ватажків протягом 10 років, яких козаки називали "гетьманами", а поляки "козацькими старшими". Саме після цих подій вступив (близько 1606 року) в звання гетьмана Петро Сагайдачний.
Першим та основним завданням для себе молодий гетьман вважав організацію походів проти Османської імперії – давнього та небезпечного ворога південнослов'янських земель. Відомо, що трагічну роль в історії України зіграли турецько-татарські навали, які майже щороку спустошували українську територію, руйнуючи міста та селища, забираючи в полон тисячі людей.
Основним напрямком наступу на турецькі володіння були береги Анатолії та Малої Азії. Сагайдачний розробив концепцію активної, ініціативної боротьби проти турецької агресії: не тільки давав відсічь нападам татарських орд і турецьких військ на Україну, а й переносив військові дії на територію ворога – володіння султанської Туреччини та Кримського ханства. Ставилося завдання послаблювати військову силу ворога, його економічно-матеріальну базу, знищувати ворожий флот, для чого слід було зруйнувати найважливіші порти.
Відповідно цієї концепції, в 1607 році, Сагайдачний спустошив два мусульманських міста – Очаків та Перекоп. У 1608 та на початку 1609 року здійснив напади на береги Анатолії і знищив там все "вогнем та мечем". У 1612-1613 роках він утрутився у внутрішні справи князівств Валахії та Молдавії, які були васалами Туреччини.
Протягом 1613 року Сагайдачний двічі виходив з козаками на Чорне море. Завдав багато шкоди татарам, спустошив кілька міст у Херсонесі Таврійському. Тоді супроти нього і козаків турецький султан Ахмет І вислав водою чималу армаду з галер та чайок до очаківського порту, поблизу якого козаки, за звичаєм, поверталися назад на Запорожжя. Проте січовики вночі напали на безтурботних турків прямо в самому порту і розгромили їх, до того ж захопили чимало турецьких чайок і шість великих галер.
Значним внеском Сагайдачного у розвиток українського військового мистецтва стала розроблена ним козацька тактика морського бою. До морського походу запорожці готувалися дуже старанно. Ще за кілька тижнів на Дніпрі на численних островах збирали матеріал для побудови та оснащення чайок. Кожен загін-екіпаж, у складі якого було 50-70 козаків, будував чайку для себе протягом кількох тижнів. Залежно від того, яким великим мав бути похід, виставлялася флотилія від кільканадцяти до 80-100 чайок. Таке оперативне формування величезних флотилій було можливим завдяки досконалій організації.
 Для будівництва човнів використовували липу, вербу, аттик, яких у районі Дніпра було вдосталь. Щодо самої чайки, то це був великий морський човен, в якому могло вміститися від 50 до 70 чоловік з оснащенням, озброєнням та провіантом. Головною його частиною був кіль довжиною близько 15 метрів, видовбаний з липового або вербового пня. Від нього розбудовували корпус, прибиваючи дошки. Міцно спаяні їх обводили колодою з липової кори і обливали смолою. Потім ззовні на обох бортах за допомогою липового лика і дикої вишні прив'язували снопи очерету. Вони не дозволяли суднові затонути навіть тоді, коли воно наповнювалося водою. Охороняли вони екіпаж і від куль, які летіли низько й водночас виконували роль кранців. Воду, яка заповнювала човен досередини, виливали черпаками. Довжина чайки сягала до 20 метрів, ширина – 4, осадка – 1,5 метри. З огляду на довжину човна виникали труднощі при виконанні поворотів. Козаки зарадили і цьому. Прикріплювали два веслових стерна на носі та кормі, що сприяло маневреності човна, даючи змогу, коли потрібно, виконувати складний поворот. Тому запорозький човен був швидкий, для турецьких галер – невловимий.
На кожному борті чайки було по 10-15 весел. При сприятливому вітрі використовувалося вітрило із складною щоглою. Чайки були відкритими човнами без палуби, з лавами, які зміцнювали водночас всю конструкцію. Екіпаж, який будував човна сам собі, знав його досконало. Це дуже допомагало під час морського походу. Крім того, безпосередня участь у спорудженні згодом полегшувала і ремонт та лагодження при пошкодженні.
Кожен козак, вирушаючи у морський похід, брав з собою 2 рушниці або пістолі, 3 кілограми пороху, свинець та шаблю. Чайка могла мати до 6 малих гармат-фальконетів з повним боєкомплектом.
Служба на чайіц була важкою, вимагала від екіпажу великого психічного та фізичного напруження. Тому перед походом здійснювався суворий відбір: козаків, неспроможних витримати службу, у поход не брали.
Великим тактичним мистецтвом було виведення флотилії чайок з Дніпра в море побіч турецької фортеці Очакова, яка стояла в гирлі цієї ріки. Чайки йшли в строю одна за одною. А попереду пливли великі дуби з гілками або балки, обковані залізом, що проривали ланцюги, якими було перегороджено гирло Дніпра.
Морська боєздатність чайок давала змогу козакам вести бойові дії на великій відстані від Дніпра. За 36-40 годин (за даними, наведеними О. Апанович) козацькі чайки досягали Анатолії. В морі козаки завжди першими помічали великі турецькі галери, осільки їхні чайки піднімалися над водою десь на один метр, до того ж посувалася чайка дуже тихо. Козацькі моряки спускали щогли, з'ясовували напрямок вітру і ставали так, щоб під вечір сонце у них було з тилу. За годину перед заходом сонця починали веслувати ближче до галер, не випускаючи їх з очей та чекаючи півночі. Вони енергійно веслували до ворожих суден за гаслом з отаманської чайки.
Зненацька брали на абордаж. Блискавично заповнюючи галери, захоплювали їх. Нерідко закінчували атаку рукопашним боєм. Флотилії чайок, в основному, ухилялися від боротьби з військовими кораблями. Вони, здебільшого, атакували торгові суда, щоб визволити галерних невільників і взяти товари. Здобич переправляли на Запорожжя.
Повернемося до історії морських походів під керівництвом Сагайдачного. Того ж 1613 року Сагайдачний напав на татар, які під час його відсутності вторглися в запорозькі землі, і здобув над ними блискучу перемогу на березі лівої притоки Дніпра – Самари.
Напровесні 1614 року Сагайдачний з козаками знову виплив у Чорне море. Але на цей раз "низовим лицарям" не пощастило: здійнялася жорстока буря і розметала їхні чайки у різні боки, причому частину козаків поглинули хвилі, інших викинули на берег, де їх виловили та перебили турки.
Та ця невдача не налякала козаків та їх поводиря. Того ж 1614 року Сагайдачний з 2 000 козаків знову виплив у море. Дорогу січовикам на цей раз показували так звані потурнаки (тобто українські бранці, які несамохіть прийняли мусульманську віру, під страхом смерті служили туркам, потім утекли з полону і повернулися на Україну та Запоріжжя). Вони чудово знали всі входи в турецькі прибережні міста.
Козакам запропонували кермувати їх флотилією. Запорожці погодилися. Випливли у відкрите море у напрямку Малої Азії і несподівано пристали до багатої та добре укріпленої гавані Сінопу. Зруйнували там фортецю, вирізали гарнізон, захопили арсенал. Спалили декілька мечетей, приватних будинків і розташованих у гавані суден. Винищили багато жителів. Визволили усіх невільників-християн і, завдавши туркам чималих збитків (загалом на 40 мільйонів злотих), спішно подалися у море.
Звістка про взяття козаками Сінопу справила на турків приголомшуюче враження. Султан відразу ж відправив у море румелійського беглербека (намісника) Ахмет-пашу і наказав йому перестріти козаків і винищити їх до одного. А для попередження майбутніх козацьких походів на Чорне море – збудувати кілька фортець при впадінні Дніпра в Чорне море. Про що і повідомив (того ж 1614 року) польського короля Сигізмунда III, порадивши вжити подібних заходів проти козаків.
Тим часом козаки, не підозрбчи, що очикує їх на зворотньому шляху, поверталися морем назад до Січі. Угледівши загрозу, вирішили пробитися крізь турецькі галери й сандали, піти вгору по Дніпру. Тільки-но вони наблизилися до "Переправи воїнів", як на них з усібіч посипалися кулі, ядра і стріли. Запорожці, аніскільки не втрачаючи мужності, протиставили яничарським шаблям і татарським стрілам власну зброю і рушили далі. Проте цього разу перевага була на боці їхніх супротивників. оступаючись ним в силі та бойовому спорядженні, козаки врешті-решт не витримали натиску і зазнали поразки. Частина з них була вбита, частина потоплена, і лише незначна кількість прорвалась уперед і подалась до Черкас та Канева.
 Та попри це напровесні 1615 року гетьман Сагайдачний з козаками знову виплив у Чорне море на 80 чайках. Досяг Константинополя (Стамбула) і підпалив біля нього дві пристані – Мізевну та Архіокі. Спустошив околиці міста і переполохавши мешканців, залишив султанську столицю. І, переслідуваний турецьким флотом, опинився в гирлі Дунаю. Тут між козаками та турками відбувся жорстокий бій, в якому отоманці зазнали нищівної поразки. Вони втратили всі свої суда, частина яких була потоплена, інші – захоплені козаками. Сам начальник турецького флоту, поранений, потрапив у полон і пропонував за себе 30.000 золотих викупу. Але не дочекався звільнення, помер. Відтак козаки благополучно піднялися по Дніпру і прибули на рідне Запорожжя.
У 1616 році Сагайдачний і 2 000 козаків знову вийшли у Чорне море. Біля Дніпровського лиману напали на нового начальника турецького флоту і змусили його відступити у відкрите море. Потім і самі вийшли у море, одразу взявли ліворуч і підплили до турецького міста Кафи (Феодосія), в якій знемагало багато нещасних невільників-християн. Місто одразу було “взято на спис” і спалене, а всі визволені невільники приєдналися до козацького війська.
Від Кафи Сагайдачний знову подався до Сінопу й далі до Трапезунду і здобув приступом обидва міста. Розбивши турецького пашу, частину суден потопив, частину захопив із собою і повернувся назад з багатою здобиччю. Тим часом турки, відкинуті ним раніше у відкрите море, знову скупичилися біля гирла Дніпра і перетнули шлях запорозькому війську. Але Сагайдачний, дізнавшись про місце розташування турків, пішов не до дніпровського гирла, а до гирла Дону, вибрався там на суходіл і благополучно попрямував на Запорожжя.
За час його відсутності на Січ увірвався Шикша-Ібрагім-паша, пограбував запорозькі житла, забрав у полон кількох козаків і повернувся з ними назад. Але на річці Кініські води на нього несподівано обрушився Сагайдачний, "усіх бусурманів перебив, здобич забрав, християнських бранців визволив".
Руйнування січі Ібрагім-пашою стало підставою її перенесення на інше місце, оскільки острів Базавлук, на якому вона розташовувалася раніше, був замалий і щодалі більше розмивався Чортомликом. За згодою товариства, Сагайдачний піднявся чайками угору до острова Хортиці і став кошем на руїнах городка Дмитра Вишневецького. З часів перебування в урочищі Хортиця Петра Сагайдачного збереглося кілька назв. Великий камінь, який формою нагадує турецьку софу й понині носить назву "ліжко Сагайдачного" або "крісло Сагайдака", камінь на одному з острівців звався "люлькою Сагайдачного". Пробула Запорозька Січ на Хортиці недовго – сім або вісім років. Після смерті Сагайдачного, коли кількість війська зменшилася, Кіш був перенесений на старе місце – захований лиманами та плавнями острів Буцький або Томаківку.
Дивовижну сміливість, швидкість та руйнівну силу походів запорожців у другій декаді XVII ст. можна пояснити не лише перевагами козацької тактики морських боїв, а й тим, що на чолі запорожців стояв такий геніальний поводир, як Петро Сагайдачний. Таких гучних успіхів козаки до Сагайдачного та й після нього, хіба що за кошового отамана Сірка, ніколи не мали. Результатом походів стало не лише здобуття великої військової здобичі та звільнення бранців, а й зростання та зміцнення козацького війська.
Не останнє значення в цьому мали перетворення, здійснені Петром Конашевичем, який систематично проводив реорганізацію козачого війська. Почав з того, що очистив його від усяких “захожих елементів”, що нищили військову дисципліну і зводили військо на безпуття. Весь військовий склад був вписаний в королівський реєстр. Сагайдачний подбав про те, щоб кожний козак мав рушницю, а не старосвітський лук, а також власного коня. Можливо саме тоді були введені елементи муштри, час від часу проводився перегляд війська.
Сагайдачний підтримував дуже сувору дисципліну в козацьких полках. Неслухняних карав на горло: "він був такий суворий, стримуючи козацьке свавільство, що з найменшої причини проливав щедро їх кров" (за що неодноразово усувався з посади). Сагайдачний знав, що без війни козаки не можуть жити, бо військова платня була замалою і підтримувати достаток можливо було лише за рахунок військової здобичі. Та він добре розумів, що війна може бути успішною тільки якщо її вести доцільно, з доброю організнцією.
|
