Вплив монголо-татарського ярма на соціально-економічний розвиток Китаю в 14ст - Історія Всесвітня - Скачать бесплатно

Зміст

Вступ

Розділ 1. Монгольське завоювання Китаю

Розділ 2. Розвиток соціальної структури в Китаї у ХІХ ст.

Розділ 3. Вплив монгольського завоювання на економіку Китаю

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Середньовічна Азія характеризується насамперед виникненням і розпадом величезних імперій, які часто охоплювали такі території, які при тогочасному розвитку комунікацій тримати довго вкупі було неможливо. Єдність імперії дісталася військовим шляхом і, як правило розпадалася під тиском національних регіонів не в змозі довгий час протидіяти їх сепаратизму. Все ж утворення подібних імперій не дивлячись на не довго тривалість справляло вплив на окремі регіони. В якості прикладу можна назвати імперію монголів, яка утворилася в ХІІ ст. і простяглася на величезних просторах від Тихого Океану на Сході до Карпатських гір на Заході, від Південного Сибіру на Півночі до Індії і Індокитаю на Півдні. Не дивлячись на те, що Держава монголів розпалася фактично відразу після смерті її творця – Чингізхана, все ж саме її існування вплинуло на подальший розвиток окремих регіонів, як Середньоазіатських держав, як руських князівств і Китаю.

Отже об’єктом нашого дослідження є вплив монголо-татарського ярма на соціально-економічний розвиток Китаю в 14ст.

Предмет роботи: закономірності формування монгольського ярма в Китаї та засоби його впливу на соціально-економічний розвиток країни в ХІV ст.

Мета: всебічне і об’єктивне висвітлення матеріалу і комплексний і науковий аналіз фактів та узагальнення досвіду.

Завдання:

прослідувати особливості завоювання монголами Китаю в ХІІІ ст.;

дослідити зміни в соціальній структурі країни в зв’язку із монгольським панування у ХІV ст.;

з’ясувати вплив монгольського завоювання на економіку Китаю в ХІV ст.;

Хронологічні межі дослідження охоплюють період з кінця ХІІІ ст. коли, фактично всі землі Китаю були завойовані монголами, до 60-х років в ХІV ст. часу звільнення країни від влади монголів.

Джерелами значної проблеми є середньовічні хроніки китайських авторів [1,2].

Історіографія проблеми не є достатньо обширною. Крім матеріалу, який міститься в узагальнюючих виданнях. В. Рубеля [7], В. Семенова [8], І.Ф.Колєсніцького [5], Ф.М. Ацамби [6], С.Д. Сказкіна [3] та інших, існують деякі розробки в окремих статтях і монографіях. Це зокрема праці і статті Л.Н.Гумільова [10,11], Г.В. Вернадського [9], М.В. Крюкова [12], Є.І.Кичанова [13], в яких в основному вплив характеризувався як негативний, тобто такий, що призвів до деструктивних процесів в соціально-економічному розвитку Китаю.

Практична значимість роботи полягає в використанні її результатів при більш ґрунтовному дослідженні проблеми, або даний матеріал може бути корисним при підготовці до семінарських чи лекційних курсів з «Історії Азії в середньовіччя».

Наукова новизна роботи полягає в спробі осмислення впливу монгольського завоювання на розвиток Китаю в ХІV ст. в комплексі і з якомога більшою повнотою.

Структура роботи складається з вступу, трьох розділів, власників, списку використаних джерел і літератури.

Розділ 1. Монгольське завоювання Китаю

У ХІІ ст. на території теперішньої Монголії, Манчжурії і південної частини Східного Сибіру жили численні племена монголів. Більша їх частина жила у степах і займалася скотарством; частина жила в лісах де займалася полюванням на хутрового звіра і рибальством. Степові монголи були і численніші і розвиненіші, і тому легко підкорили лісових. В другій половині ХІІ – на початку ХІІІ ст. монгольське суспільство пережило розклад родового ладу, який призвів до формування чіткої ієрархічної структури. Виділилися знатні і багаті сім’ї нойонів і багадурів. Найони мали певну кількість рабів («харчу»), оточували себе дружинами – нукерами. Нойони і багадури очолювали орди (союзи родів), які в свою чергу об’єднувалася у племені союзи на чолі з ханами. Іншими словами у монголів зародилася форма держави, яка спочатку мала риси «військової демократії», що поступово вироджувалася і втратила своє значення. Періодично знать союзних племен збиралася на особливі з’їзди, які мали назву курултаїв. На курултай обирали ханів, вирішували питання про війну і мир з ворожими племенами та народами, іноді судили окремих нойонів, що провинилися, і навіть ханів. [8,323-324].

На початку ХІІІ ст. одному з ханів монгольського племені, яке жило лише верхів’ями Амуру і північним кордоном Китаю, Темучіну (1155-1227) вдалося об’єднати різні племена монголів і численних татар. У 1206р. на курулай, що зібрався у долині ріки Онон, Темучіна було проголошено великим ханом, і він став називатися Чингізханом [6, 118].

Створення великого воєнного союзу монголів зумовило величезні завоювання. Темучін очолив сильну військово-племінну знать, що вже до цього мала досвідчену військову силу в особі своїх дружинників, які прагнули воєнної здоби й Монгольські племена мали великі резерви рядових воїнів. Кочовий скотарський спосіб життя монголів зумовив розвиток у них прекрасної кінноти, проти якої були безсилі землеробські народи, що з нею стикалися. Водночас монголи, живучи по сусідству з Китаєм і часто воюючи з ним, багато чого з військової техніки запозичили від китайців. Зокрема вони володіли мистецтвом брати міста з допомогою особливих муроломних і вогнеметних знарядь [14, 371].

Чингізхан підкорив у найближчі роки багато народів, що жили у Південному Сибіру. Серед них були буряти, хан почав завоювання Північного Китаю, яке закінчилося лише в останні роки його життя. Та перш, ніж Китай було остаточно завойовано, Чингізхан провів велике завоювання в Середній Азії. У період з 1218 до 1223рр. він завоював велику Хорезмську державу, яка включала в себе, крім власне Хорезму, Східний Іран, Бухару, Афганістан.

На час смерті Чингізхана в 1227р. Монгольська держава займала величезну територію – від узбережжя теперішнього Охотського моря на сході і до південних берегів Каспійського моря на заході. Крім власне монголів, до неї входили Північний Китай, більша частина Середньої Азії, Південний Сибір, частина Закавказзя. Офіційною столицею монголів 1235р. стало місто Каракорум на р. Орхон, яке нагадувало скоріше військовий табір, ніж місто у справжньому розумінні цього слова. Нова держава мала чітко виражений військовий характер. Організація масового війська, збирання данини з підкореного населення, приборкання підкорених народів – ось що найбільше привертало увагу Чингізхана та його найближчих помічників. Виходячи з практики набору війська, монгольський уряд ввів адміністративний поділ завойованих країн за військовою ознакою. Країни наділялися на «тумени» що буквально означало «10-тисячний загін війська», на «тисячі» і «сотні», які збирали данину з відповідної території. Начальники адміністративних округів, районів також називалися туменами («темниками» по російські, від русифікованого слова «тьма» - 10 тисяч, тисячниками, сотниками і т.д.) [4, 146-148].

Усі володіння Монгольської держави розглядалися як «вотчина», як спадкова власність сім’ї Чингізхана. Досить швидко, ще за життя Чингізхана, а особливо після його смерті, тумани, тисячники, і інші військові та цивільні начальники почали перетворюватися на великих землевласників, що експлуатували підкорене сільське населення [3, 390].

Завоювання монголи про продовжували і після смерті Чингізхана в 1227р., який поділив державу між чотирма синами. Титул великого хана власне Монголію і Північний Китай дістав третій син Чингізхана – Угедей.

Другий син, Чоготай отримав середньоазіатські землі на схід від Амудар’ї. західну частину Середньої Азії, включаючи Східну Персію та Північну Індію дістав четвертий син, Тулуй. Старший син Чингіза – Джучі, вже помер на час поділу. Його синові від Батию віддано було Західний Сибір від Іртиша до Уральських гір і далі територію, яка прилягала з півночі до Каспійського і Аральського морів, включаючи південні уральські передгір’я [11, 68].

Батий у 1235-1242рр. здійснив величезні завоювання у Східній Європі.

Саме в цей період було завойовано все Закавказзя – Грузія, Вірменія і Азербайджан. У середній Азії завоювання продовжив другий внук Чингізхана – Хулагу. В 1250-1260-х роках він захопив Іран, Месопотамію і Сірію. На початку 1258р. Хулагу захопив Багдад. Водночас монголи продовжували боротьбу з Китаєм прагнучи захопити його південні території. Брат Хулагу, хан Хубілай, що змінив наступників Угедей, став у 1279р. імператором усього Китаю (із столицею Пекін). Заснована ним монгольсько-китайська династія дістала назву Нанської династії. [9, 73].

Монгольське завоювання було для Китаю таким же важким, яким воно було й для інших країн Азії та Європи. Триваючи протягом кількох десятків років, воно коштувало Китаю незліченних жертв людьми й майном. Монголи спустошували китайські поля і частково перетворювали їх на пасовиська для своїх стад. Міста і села зазнавали нещадного пограбування. На китайський народ були накладені тяжкі данини і побори. Зокрема, великим тягарем лягла на китайське селянство кінна повинність у вигляді всіляких перевезень на вимогу монголів у зв’язку з їхніми війнами. Для свого війська монголи також постійно вдавалися до реквізиції кінного поголів’я у населення, що завдавало величезних збитків сільському господарству в цілому .[5, 369-370].

Отже, протягом ХІІІ ст. відбулося завоювати монголами Китаю, внаслідок чого в країні запанувала нова монгольська династія. Соціальний і військовий розвиток монголів значною мірою формувався в умовах військової експансії і тому набув досить своєрідних рис. Яка прославилася в мілітаризації соціально-економічної сфери. Таке становище не могло не вдаватися на завойованих народах, зокрема на китайцях.

Розділ ІІ. Розвиток соціальної структури в Китаї в ХІІІ ст.

Соціальна структура Китаю на початок ХІІІ ст. залишилася ще традиційною. 90% населення складали селяни і 10% - мешканці міст. Серед селянства економічна залежність від феодалів ще не була поширеною. Феодали утримували в своїх руках 2/3 земель країни у відносинах з селянами в основному обмежувалися здачею земель в оренду. Але орендна плата часто сягала 4/5 врожаю (80%), що створювало передумови для подальшого розорення і закріпачення селянства. Розвиток ремісництва і торгівлі привів до розширення мережі міст, що може свідчити про урбанізацію країни. Монголо-татарська навала пригальмувала цей процес, але не знищила його [8, 326].

В ХІІІ – на початку ХІV ст. ще зберігало свій вплив чиновництва. Хоча період апогею їх могутності вже минув, все ж вони продовжували складати впливову частинку китайського селянства. Крім того прошарок чиновництва не був закономірним. Система іспитів дозволяла пробитися в їх ряди із інших соціальних прошарків. На вершині цієї соціальної піраміди стояв імператор, який в середині ХІІІ ст. став монголом.

Підданих монголи розділили на чотири стани: привілейованих монголів (військова еліта держави), напівпривілейованих семужень («іноземців») – вихідців із Середньої Азії, Близького Сходу та Європи, з яких формувалася верхівка цивільного адміністративного апарату. Далі йшли ханьжень (північні китайці, часурчнсені, кидані, корейці), і найбезправнішим станом залишався наньжень (південні китайці). Для формування державного апарату на службу взяли 4 тис. грамотіїв-конфуційців (чверть з них нанський двір викупив із рабства), але з них формували виключно адміністративні низи: всі військові посади залишалися за монголами, а цивільну чиновницьку верхівку становили семужень. Честолюбним китайцям пропонували їхати в окуповані монголами Іран та Середню Азію, де їм, навпаки, відкривався прямий шлях до адміністративних вершин: щоб відірвати апарат від народу, монголи скрізь намагалися формувати його верхівку з іноземців (малограмотні монголи для чиновницьких посад були непридатними) [7, 59].

Щоб гарантувати стабільність режиму китайцям заборонили мати зброю і коней, а в імперії проголосили свободу совісті. На селі монголи зберегли систему общинного користування, що забезпечило високу податкову дисципліну, але у внутрішні громадські справи окупанти не втручалися, ліквідували дріб’язковий чиновницький контроль «за всім і вся» (чим грішила сунська державна машина), і тоді китайці показали як вони можуть самостійно працювати [7, 59-60].

Протягом ХІІІ ст. Китай фактично був повністю завойований, в країні запанувала нова династія монголів, яка ще з 1264р. дістала назву Юань. Яка ще з 1264р. дістала назву бань. Основну військову силу династії Юань заснували самі монголи, та до армії широко залучалися і місцеве китайське населення, головним чином, як обслуговуючий персонал: носії, землекопи, робітники при облозі міст тощо. За законом ,для таких робіт мали брати одного чоловіка з десяти, насправді ж брали значно більше [10, 123].

Монголи на довгий час йшли домінуючим прошарком китайського суспільства, який підпорядковував всі інші. Маса китайського міського населення в результаті монгольського завоювання опинилася в такому самому скрутному становищі, як й китайське селянство. Багато міських ремісників монголи обернули на рабів і частково вивезли з Китаю для обслуговування монгольського війська під час численних походів до інших країн. Така сама доля спіткала зокрема китайських ремісників-фахівців з муроломних та камінеметальних знарядь, необхідних монгольським завойовникам при облозі міст і фортець [8, Х. 326].

В самому Китаї значно розширилося приватним землеволодіння, створювалися численні приватні помістя, які обслуговувалися працею залежних селян-орендарів, що по суті перетворювалися на селян-кріпаків.

За монголів цей процес значно поглибився. Кількість приватних помість збільшувалося, насамперед внаслідок того, що нова монгольська знать загарбала багато земель у свою власність. Значно розширилося за монголів буддійське землеволодіння і монастирське. Становище селян різко погіршилося, воно масово перетворилося на кріпацтво. Селян продавали і купували, повинності залежних селян, рента і т.д., дедалі зростали їхні розміри, тепер цілком залежали від своїх феодалів. [3, Х. 390-391]

Все ж завойовники монголи не складали значну частину населення Китаю. Переважна більшість населення були китайці. Це, в свою чергу, створювало умови для асиміляції монгольської меншості. Вже з кінця ХІІІ – на початку ХІV ст. монголи зазнають значного китайського впливу. Вони засвоїли китайську мову, китайське письмо і фактично сприйняли колишню систему китайського управління. Крім того, стара китайська знать, яка панувала раніше в адміністрації, економіці, міжнародній торгівлі тощо, відчувала себе скривдженою. Тому у ХІV ст. відбувалися неодноразові явірцеві змови проти монгольських імператорів. В ширших колах населення створювалися патріотичні організації, що ставили собі за мету звільнити країну від іноземного панування. У 1351р. у провінціях Хенань і Шаньдун відбулися повстання «червоних військ» підготовлене в свою чергу союзом що мав назву «Біла лілія». У 1356 році «червоні війська» загрожували самій столиці монгольської династії – місто Даду (Пекін). У 60-х роках ХІV століття повстання проти монголів відбувалося вже в більшості китайських провінціях. Головною рушійною силою національного руху було селянство. Один з керівників селянської повстанської армії – Чжу Юань-чжан був проголошений імператором (1358 рік). Нова заснована ним династія дістала назву династії Мін. Вона привила в Китаї з 1368 по 1644 рік. Столицею її спочатку було місто Нанкін, але незабаром центр знов було перенесено у (як і за монголів) у місто Даду, яке тепер уже офіційно дістало назву Пекін.

Нова династія яка вийшла з народних низів спочатку проводила політику, що трохи полегшала становище трудящих. Так було переглянуто податкові списки з метою рівномірного розподілу податків. Наслідок конфіскації земель монгольської знаті значно зросла кількість державних селян. Але «селянський імператор» не збирався робити будь-якої соціальної революції. Велике землеволодіння зберігалися, хоча спочатку і зазнали деяких обмежень. Фактично ж воно продовжувало зростати і посилюватися. Багато помість отримали воєначальники і найактивніші прибічники нової династії, які допомогли Чжу Юань-чжану при владі. Династія захопила величезні площі орної землі, пасовища, як удільне помістя, доходи з яких йшли на утримання імператорського двору і дворів принців. Чжу Юань-чжана було понад 20 синів, які всі посідали найвищі адміністративні посади і одночасно були найбільшими землевласника.

Та феодалами власниками помість ставали й інші вищі адміністративні особи, що не належали до родин імператора. Багато земель було роздано євнухам імператорського гарему, які відігравали величезну роль в управлінні при новій династії.

На кінець ХІV ст. населення Китаю складало близько 60 млн. чол. «Повстанська влада» Чжу Юань-чжана фактично мало що змінила в соціальній структурі китайського суспільства, яка сформувалася після монгольської навали. Більшість населення складало селянство, яке лише тепер поділялося на приватне і державне, в залежності від власника. Якщо в приватних господарствах вони належали китайському феодалу, то в державних маєтках над ними стояли аристократи-чиновники. Не дивлячись на процес закріпачення селян, ще значна їх частина була орендарями, а тому важливого значення набула система оподаткування в зв’язку з чим було проведено перепис населення. Виникнення і розвиток протоцехових організацій – ханів сприяв виділенні окремий прошарок ремісників в чиновників продовжували займати привілегійоване становище, хоча в зв’язку з хвилями репресій, що проходили дуже часто, їх становище було дуже хитким. Тому виділився новий прошарок кандидатів в чиновників. [14, Х. 371-372].

Загалом ХІV ст. відзначалося поступовим зміцненням внутрішнього становища і послаблення станових прошарків, а це дозволило в свою чергу проводити в ХІV ст. активну зовнішню політику. Вже Чжу Юань-чжана розширив свою владу на Тибет, а його наступник завоював В’єтнам. Здійснювалися також військові експедиції в Індонезію, Індокитай, Малакку. Китайці почали пересилятися в Індонезію, Індокитай.

Отже в ХІV ст. соціальна структура Китаю перетерпіла певну еволюцію. Після монгольського завоювання традиційна структура китайського суспільства зазнала певних змін. На чолі соціальної ієрархії стали монголи, які започаткували нову династію китайських імператорів Юань. Панування монголів з одного боку поглибило процес феодалізації і закріпачення селян, а з іншого призвело врешті-решт до їх асиміляції в китайському суспільстві. Їх незначна кількість врешті-решт призвела до відновлення китайських представників на імператорському троні в особі династії Мін. але соціальна структура Китаю за деякими незначними змінами залишилася традиційною.

Розділ ІІІ.

Вплив монгольського завоювання на економіку Китаю.

Відразу після завоювання Китаю монголами села і міста країни зазнали неможливого пограбування. Монголи спустошили китайські поля і частково перетворили їх на пасовища. Подальші завоювання вимагали необхідних коштів, а тому на китайський народ були накладені тяжкі данини і побори. Реквізовувалися необхідні майно і худоба.

Важкий тягар відчули на собі й міщани. Міські цехи-хани й гільдії мали сплачувати у скарбницю величезні суми як податок, який вони ж самі розподіляли між окремими місьниками і купцями. Значна кількість продуктів ремесла доставалась монгольській державі безплатно, як свого роду реквізиція. [8, Х. 327].

Така політика визиску продовжувалася приблизно до кінця ХІІІ ст., тобто до закінчення періоду масштабних завоювань, зокрема завоювання всього Китаю. Завдяки включення в систему монгольських держав Китай зміг знову, навіть у більшій мірі, між це було при колишніх «набонантських» династіях Тан і Сун, взяти участь у міжнародній торгівлі. В Китай дедалі частіше з’являлися іранські, арабські, середньоазіатські і індійські купці. Китайський шовк, фарфор, залізо і мідь, за словами венеціанського мандрівника Марко Поло, який побував у Китаї за Хублая, вивозилися у всі кінці світу. Про те економічними вигодами користувалась в основному монгольська знать, а також тюркські і іранські феодали та купці, що їх залучала нова династія [12, Х. 50].

Загалом початкові результати монгольських завоювань виявилися катастрофічними для економіки Китаю. Особливо постраждав північ країни де кількість населення скоротилася в десятеро, а з тих хто залишився монголи перетворили половину на рабів. Регрес переживала і економіка в країні, з’явилися великі рабовласницькі, тваринницькі господарства, розвинулася работоргівля. Та як заявив радник монгольського імператора Кидань Елюй Чуцай «хоч ми й завоювали імперію сидячи на конях, але керувати нею сидячи на конях неможливо» [1, с. 213]. Перед монголами стала проблема необхідності відродження зруйнованого господарства в «Піднебесній».

Степові радикали на чолі з ханом Беде радили кагану вирізати всіх «ханців», перетворивши їх землі на безкарні пасовиська.

Від геноциду китайців врятував Елюй Чуцай. Він показав монгольському імператору підрахунки: яку кількість податків можна зібрати з осілих китайців за умови їхнього збереження. Аргументи були перспективними й почалася розбудова строкатої монголо-китайської імперії Юань (1279 – 1368р.р.) столицею якої стало місто Даду (Ханбалик, сучасний Пекін).

Монгольська династія продовжуючи політику визиску китайських земель поступово його в формувала. Створена чітка податкова система, яка формувалася на основі адміністративного поділу окремих поселень на 80-100 домогосподарств. В 1381 році був проведений повний перепис населення, а в 1387 році повний перемір землі і складено карти всіх земельних ділянок країни. Сільські старости змушені були доповідати про всі займи які могли статися чи ставалися. А кожні десять років карти переглядалися. Оподаткування ґрунтувалося на системі двох податків: літнього та осіннього, які сплачувалися натурою. Трудова повинність накладалася на всіх не чиновників [8, Х. 327].

В ХІV ст. відбулися значні зрушення в розвитку промисловості. Найбільшого поширення набули такі галузі виробництва такі як вироблення шовкових і бавовняних тканин, виробництво писального паперу, скла, фарфору, лаку, плавлення і обробка металів, різного роду гірнича промисловість (видобування золота, міді, срібла, залізної руди, солі тощо). Великого розмаху набула будівельна промисловість. [6, с. 216].

У Пекіні, Нанкіні та інших містах було збудовано безліч палаців, храмів, декоративних башт, мостів, арок, різноманітних фортечних споруд.

В основному промисловість за Юанів та Нінів залишилася в ХІV ст. ремісничою. Існували організації ремісників – хани, які мали ознаки цехів. Особливо це проявилося в другій половині ХІV ст., коли з’явилися письмові статути, риси самоврядування, виділилась верхівка в ханах.

Пам’ятні успіхи були в кораблебудуванні. Заморські експедиції Юані вимагали великої кількості кораблів. Тому в ХІV ст. з’явилася спеціалізація з кораблебудування.

В деяких галузях промисловості в другій половині ХІV ст., тобто за Мінів, переважно в обробленні були вже великі майстерні мануфактурного типу. Існувало багато державних мануфактур і зокрема, виробництво фарфору, де використовували працю рабів та селян кріпаків. Примусова праця цілком домінувала в гірничо-видобувній промисловості. [8, Х. 327-328].

Проводячи політику мінімального втручання держави в економіку призвела до кризи. Без централізованого управління швидко занепала іригація, пересохли зрошувальні ділянки, процвітало рабство, яке стало спадковим. Над селянами чинили самоправство монголи та чиновники – самоужень, «за їхнім бажанням їм доставляли одяг і їжу, за їхнім наказом приводили молодих хлопців і дівчат» [1, с. 136].

На середину ХІV ст. Юанську економіку охопила криза. Вона обумовлювалася ще й фінансовою. Монголи запозичили у сунів ідею паперових грошей, але прагнули збагатитись друкуючи чим раз більше. Це призвело до здеревіння грошей у 25 разів.

Спроба нормалізувати становище відбулася в середині ХІV ст., коли монголи в 1351 році загнали 150 тис. китайців на реставрацію дамб на Хуанхе. Це призвело до повстання, яке в 1368 році призвело до реставрації китайців на імператорському престолі [8, Х. 328].

Отже на початку свого правління монгольські завойовники проводили політику безпосереднього визиску в економічному відношенні Китаю. Ця політика продовжувалася до початку ХІV ст., коли навіть кочовикам-завойовникам прийшлося переходити з метою ефективнішого визиску території на більш цивілізовані методи. З одного боку це призвело до остаточної феодалізації країни, а з іншого до деструктивних моментів в економіці Китаю, що викликали повстання місцевого населення і вигнання монголів з країни.

ВИСНОВОК.

Отже протягом ХІІІ ст. відбулося завоювання монголами Китаю, внаслідок чого в країні запанували нові володарі в особі династії Юань. Суспільно-економічний і соціально-економічний розвиток монгольської держави в основному визначався військовими потребами, адже завоювання продовжувалися і далі. А це в свою чергу наклало відбиток не лише на державу в цілому, алей на окремо взяті регіони, зокрема Китай. Становище Північного Китаю було в цьому відношенні особливо важким, бо саме він потрапив під владу монголів у першу чергу, і саме він відчув в повній мірі політику завойовників.

В соціальній структурі вплив монгольського завоювання проявився перш за все в політичному домінуванні завойовників. Саме монголи очолили соціальну ієрархію китайського суспільства, вершиною якого стала нова монгольська династія. Найнижчими соціальними станами були лише представники місцевої національності. Як проміжна ланка між ними створений був прошарок іноземців, які не належали ні до представників монгольської знаті ні до місцевих мешканців. В традиційному китайському суспільстві нової зміни не зачепили самі складові соціальної ієрархії, змінився лише їх зміст.

В економіці монголами проводилася політика безпосереднього визиску території, що в другій половині ХІІІ ст. проводився особливо хижацькими методами. Все ж меркантильні інтереси більш ефективного визиску Китаю призвів у ХІV ст. до внормованого господарювання. Але з одного боку монгольське панування призвело до завершення феодалізації країни, з іншого привело економіку до кризи, що спонукало китайців до повстання і скинення монгольської династії з престолу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Хрестоматія з історії середніх віків / за ред. С.Д. Сказки / том 1-К.: Вища школа, с. 19.

Рубель В.А. «Історія середньовічного Сходу» Хрестоматія К.: Либідь, 2000, с. 624, с. 62-139.

Історія Востока в 6 томах – том 2. Восток в средние века / под ред. С.Д. Сказки / - М.: Наука 1995, с.614, с. 384-398.

Істория Монгольськой Народной Республіки – М.: 1983, 423 с.; с. 146-168.

Семенов В.Ф. Історія середніх віків. К.: Вища школа, 1975, 528 с.; с. 328.

Історія середніх віків під ред. Н.Ф. Колесницького К.: Просвіта, 1980, 576с.; с. 367-380.

Рубель В.А. «Історія середньовічного Сходу» Курс лекцій К.: Либідь, 1997, с. 464, с. 16-72.

История стран Азии и Африки в средние века в 2-х томах; том 1 / под ред. Ф.М. Ацамба, М.: МГУ 1987, 318с.

Гумельов Л.М. От Руси к Росии: Очерки єтнической истории. М.: 1992.

Гумельов Л.М В поисках вымышленного цастрва М.: 1992. 218 с.

Очерки истории Китая (З древности до описуемых воен) / М.: Наука, 1959, 618 с.; с. 364-377.

Вернадський Г.В. Монголы и Русь. М.: Высшая школа, 1997, 215 с.; с. 66-143.

Кычинов Е.И. О татаро-монольском укусе ХІІ в. // Восточная Азия и соседние территории в средние века – Новосибирск 1986, с. 76-96.

Крюков М.В., Малявин В.В., Софронов М.В. Этническая история Китайцев на рубиже средневековья и нового времини. М.: 1987, с. 18-22; 43-52.