Індивідуальне й соціальне у масово-інформаційних процесах - Журналістика - Скачать бесплатно

У теорії журналістики є проблема, яка розв'язується надзвичайно складно – поєднання індивідуальності розуміння й масовості реагування. Щоразу в спробах її вирішення доводиться залишати зручні гомогенні умови досліження й вдаватися до філософії, лінгвістики, психології, соціології. Однак усі гетерогенно організовані пошуки й дослідження не можуть вивести нас за межі вербального світу – світу слів, у яких втілено думки. Отже, саме звідси, від особливостей розуміння слова індивідом, соціальною групою та суспільством, і слід розпочинати пошук відповіді на запитання, як поєднати індивідуальне та соціальне у світі масової інформації.

В. Гумбольдт, засновник лінгвістичного вчення, з якого виросло практично все сучасне мовознавство, вказував на подвійний – індивідуальний і водночас соціальний, масовий – характер розуміння: “Мовна діяльність навіть у своїх найпростіших проявах є з'єднання індивідуальних сприйнять із загальною природою людини” [6, 77-78]. Тут закладено напрям шляху від індивідуальної до масової свідомості, який є віддзеркаленням саме загальної природи й суспільного буття, поза яким людини не існує.

Цим шляхом пішла велика кількість учених (див., наприклад: Б. Рассел [8,39]), але майже ніхто з них не дійшов навіть до спроб цілеспрямованого, зосередженого аналізу масового розуміння.

Бертран Рассел, батько сучасної західної теорії пізнання, ім'ям якого вже піввіку клянуться філософи, соціальні психологи та й математики багатьох сучасних наукових шкіл, – підтвердив і розвинув думку Аристотеля щодо того, що висловлення людини щодо чогось є його індивідуальною інтерпретацією: “Індивідуальне сприйняття є основою усього нашого пізнання [23,42]. Він узяв до розгляду ситуацію, коли інтерпретуючих більше ніж один: “… Коли є дві інтерпретації, … вибір однієї з них є справою смаку і зручсности: не буває так, щоб одна інтерпретація була “правильною”, а інша “неправильною” [23,273]. Тим самим інтерпретація була відсунута за межу “Я”, до межі “Я – Ти”. Сягнути за неї у простір “Я – Всі”, у безмежність масової інтерпретації, не зміг навіть Рассел. Попри всі наукові здобутки у нього була одна суттєва, з нашої точки зору, вада: він лишився байдужим до журналістики. Закляття, яке не пускає у цю сферу класиків світової науки, не було знято й цього разу. Цей автор звернув від наших кордонів не у бік мистецтва, як Г.-Г. Гадамер, а в бік математики – науки, якій масштаби мас-медіа зовсім нецікаві.

Якщо вдатися при вирішенні проблеми співвідношення індивідуального та масового розуміння, до математичного інструментарію, то для визначення реального простору інтерпретації однієї газетної публікації слід запропонувати формулу:

X=N x Y,

де непевна величина Х означає незчислиму кількість дійсних читачів данної публікації,

N відображає невідому й до того ж змінну кількість інтерпретацій кожного з читачів;

Y – кількість дійсних інтерпретацій, здійснених кожним з читачів, унаслідок його вагань або більшої ніж 1 кількості власних цілей.

Таким чином, ми виходимо з припущення, що інтерпретації піддано всю публікацію цілком, а це ідеалізує процес. Якщо ж спробувати позбутися цієї вади, треба додати до формули ще й “К” – коефіцієнт взятої до інтерпретації (тобто до розуміння) кожною окремою людиною частки інформації, що містилася у кожному повідомленні, та “у”, що є коефіцієнтом залучення до процесу інтерпретаційних чинників, які від початку у повідомленні не містилися: знань інтерпретатора, його аксіологічних установ, впливу почуттів тощо.

Отже, в дуже приблизному значенні виведення інтерпретації, з допомогою журналістики, з рівня індивідуального на рівень масовий, виглядатиме так:

X=K (N х Y) у Ця формула наочно показує, що непевність, непередбачуваність є невід'ємними рисами інтерпретації у сфері масової свідомості, але вона зовсім не доводить, що розуміння інформації однією особою є справою простішою, лінійною й примітивною.

Джордж Г. Мід, біхевіорист, який спростував заснвника біхевіоризму Джона Уотсона та проклав шлях інтеракціонізму Т. Шибутані – зупинився на межі групової інтерпретації, не перейшовши до масових масштабів. Його “Я індивідуальне” та “я соціальне” не співпадають, але є невіддільними. Індивідуальне “Я” є свідомим свого соціального “я”, вони перебувають у гармонії та у конфлікті [24,158]. Він тільки зміг вказати, що існують більші за групові масштаби інтерпретації: “Людський індивідуум, який наділенений самістю, є завжди членом більшої соціальної спільноти, ширшої соціальної групи, ніж та, в котрій він безпосередньо й прямо виявляє себе…” [24, 247]. Однак предметом цього дослідження є індивід та група. Усього один раз він побіжно згадує, що в світі існує журналістика – мас-медіа, інформаційні посередники, що діють у масштабах усього людства. “Величезна важливість посередників спілкування (на зразок тих, які належать до сфери журналістики) вбачається одразу, оскільки вони доносять до сівдомостs мас ситуації, завдяки яким людина (і людство – В.В.) може сягати у настановлення у досвід інших особистостей “[24, 233], – але від цієї думки Дж. Т. Мід відразу повертає до драми і роману. Він мав ту саму ваду, він був не журналіст і тому не побачив принципової різниці між однією та другою гілками літератури.

Джон Дьюї та Тамотсу Шибутані, як інтеракціоністи, далі інших просунулися у розумінні співвідношення індивідуального і соціального у сфері масової свідомости. Дж. Дьюї пополяризував думку, що суспільство і є комунікація. Її розвинув Т. Шибутані [26, 144], автор “Я- концепції”.

“Ми-концепції” цими американськими соціальними психологами не було створено, а тим більше “Всі-концепції” – західний індивідуалізм та, ширше, філософія раціоналізму, в яку вбудовано цей індивідуалізм, не дають змоги подолати своє власне Dasain як таке, що єдине має значення. Однак шлях до неї, здається, вже вказано – хоч його прокладено саме через терени індивідуалізму.

За Шибутані, люди визначають себе, відчужуючись від інших [26, 190], і в цьому сенсі преса є ідеальним “відчужувачем”. Його інтеракціоністський підхід характеризується впевненістю, що людська злагода й соціальний порядок є продуктом комунікації. Напрямок, якого набула поведінка людини, розглядається як результат взаємних поступок людей, що залежать одне від одного та пристосовуються один одного [26, 27; 30, 174).

Як бачимо, наукова думка останніх десятиліть загрузла в суперечках щодо проблем індивідуального рівня розуміння. За ними забулося знання, заповідане Гумбольдтом, який одночасно і не відкидав пріоритету індивідуального розуміння – і прямо вказував на необхідність розглядати його тільки у загальнолюдському просторі: “Розуміння, однак, не могло б спиратися на внутрішню самостійну діяльність, ...якби за відмінностями окремих людей не стояла б, лише розщеплюючись на окремі індивідуальності, єдність людської природи” [6, 78].

Гумбольдт протиставляв не тільки індивідуальне соціальному, а й соціальне індивідуальному, одночасно підкреслюючи їхню нерозривність. У роботі про індивідуальне та масове у мові він зробив такий запис: “Нація, яка говорить однією мовою, включає до себе всі нюанси людської самобутності. Навіть люди одного розумового спрямування, які займаються однаковою справою, розрізняються у своєму розумінні справи й у тому, як вони переживають на собі її вплив... Мовлення завжди виходить від індивіда (але мова, додамо, – від суспільства - В. В.) ...Незважаючи на це, мова влаштовує кожного” [6, 165].

А. В. Гулига, відомий дослідник філософсько-лінгвістичної спадщини В. фон Гумбольдта, підкреслює як одну з чільних таку думку в теоретичній спадщині класика: “Народ – такий самий організм, як людський індивід”. Вона проходить червоною ниткою крізь усю творчість великого німця: зародилася в естетичних працях, потім сповнює його роботи з філософії історії [5, 20].

Погодимося з тим, що це – геніальний натяк, який сьогодні має вигляд досить умовного й тому не дуже точного.

Його зрозумів О. Потебня, який проголосив: “Протиріччя мовлення й розуміння вирішується, за Гумбольдтом, єдністю людської природи. (Воно не було б вирішено)... якби відмінність окремих осіб не була лише проявом єдності людської природи. Тим же пояснюється й протиріччя суб'єкта й об'єкта, свободи й необхідності” [15, 37].

Антиномія Потебні з'ясовує його позицію: “Мова стільки ж творення особи, скільки й народу” [15, 44].

Таким чином, масове розуміння слова є умовою розуміння взагалі, його формою, простором. Маса, що прагне розуміння, розпадається на кількість індивідів, а потім об'єднується в групи на аксіологічних підставах.

Є історичний і є порівняльний методи, шляхи дослідження; вони ж є основні істини науки. Але історичний – окремий випадок порівняльного, в якому дія відбувається в часі, а не в просторі. Отже, фактично лишається єдиний метод – порівняльний. Відтак, пізнання – дійсно порівняння. Про це писав О. Лосєв у знаменитій “Філософії імені” [12, 36 і далі].

Але народ – це передусім люди, а отже мова – це передусім мовлення. У Потебні мова взагалі відповідає середньому рівневі розуміння в народі [15, 47]. На нього й орієнтуються ЗМІ.

Відомий у всьому світі російський філософ і лінгвіст М. Бахтін пише з приводу дослідження розуміння слова у цих двох рівнях:

“Вербальна реакція – явище найвищою мірою складне. Воно складається з таких компонентів...

1) фізичне явище звучання промовлених слів;

2) фізіологічні процеси у нервовій системі, в органах мовлення й сприйняття;

3) особлива група явищ і процесів, що відповідають “значенню” слова та “розумінню” цього значення іншим (чи іншими). Ця група не піддається суто фізіологічному витлумаченню, адже явища, що до неї належать, виходять за межі ізольованого фізіологічного організму, передбачаючи взаємодію кількох організмів, таким чином цей третій компонент словесної реакції має соціологічний характер. Створення словесних значень вимагає встановлення зв'язків між зоровими, моторними, слуховими реакціями у процесі тривалого й організованого соціального спілкування між індивідами” [3, 19].

Створення невідомих комбінацій відомих речей відбувається тепер надзвичайно швидко. Власне, з ускладненням життя, зростанням темпів змінювання інформації цей процес має стабільну тенденцію до зростання.

Однак, продовжує Бахтін, і ця група компонентів цілком об'єктивна: адже всі ці шляхи й процеси, що служать для утворення словесних (тобто за межами одного організму) зв'язків, доступні об'єктивним методам, хоча й не суто фізіологічним.

“Складний апарат вербальних реакцій працює у своїх основних моментах і тоді, коли той, кого випробовують, нічого не каже вголос про свої переживання, а відчуває їх “сам собі” (там же); адже якщо він їх усвідомлює, то в ньому відбувається процес внутрішнього, (“прихованого”) мовлення (адже ми й думаємо, й відчуваємо, й бажаємо за допомогою слів: без внутрішнього мовлення ми нічого у собі усвідомити не можемо); цей процес такий же матеріальний, як і зовнішня мова.

Таке твердження викликає подив. Хіба думка не існує в ідеальному світі, лише проявляючись, промовляючись у світі матеріальному через письмо, мовлення тощо? Куди подівся “ідеальний світ думок”? Бахтіна вибачає тільки те, що він описує точку зору об'єктивістів у психології, але він робить це настільки некритично, що, здається, симпатизує їй та поділяє її.

Усе це поширює контекст дискусії щодо мовчазного діалогу читача з журналістом. Тут – больова точка поєднання суто індивідуального, настільки індивідуального, що навіть невисловленого, – з найширшим соціальним, охоплюваним пресою.

Тут починається безодня, в яку лінгвісти від Потебні до Штерна вважають за краще не заглядати, а філософи (такі, як Дільтей, Гадамер, Шпет) бачать у ній кожен своє.

Коли людина вперше вступає в ці процеси – так, у три компоненти, все й відбувається, як описав Бахтін. Але від частого занурення в них у свідомості індивіда формуються блоки реакцій, готові психосоціальні моделі, з якими свідомість оперує як з даностями, а вербальної форми набуває лише те, що є новим, що виявляється поза межами блоку – оті “5 W”, на яких стоїть уся журналістика: Who, What, When, Where & Why – відповідно хто, що, коли, де й навіщо.

Вживання вже відомого блоку без змін у цих “5 W” не має сенсу: застаріла інформація нікому не потрібна. Свідомість індивіда, а відтак і свідомості всіх, хто ознайомився з матеріалом, шукають саме “5 W” і байдужа до блоку, хоч журналістові треба час від часу й нагадувати публіці, що блок існує, не зруйнований новими інформаційними надходженнями й зберігає ті самі межі та сутність.

Звідси випливає, що кожного разу, коли “5 W” з'являється на додаток до вже існуючого блоку, відбувається надзвичайно складний процес їхньої обопільної асиміляції-дисиміляції. Те, що є поза блоком, – або ще не увійшло до нього як надто нове, або вже вийшло за його межі як застаріле, непотрібне (скажімо, інформація про виведення з кабінету міністрів країни одного з відомих посадовців, зняття певного типу ракет з бойового чергування через роззброєння тощо).

Особливого забарвлення вся справа оновлення блоку набуває, коли йдеться про “гарячі” події, про добре всім відомі соціальні колізії, коли ціле суспільство очікує подальшого розвитку гострого конфлікту. Кожен окремо, індивідуально, відстежує рух інформації, користуючись при цьому власними її джерелами з усіма їхніми особливостями.

Даність (а під нею ми маємо на увазі не лише джерело інформації, а й журналіста, і читача, кожен з них безсумнівно є даністю), сама в собі нескінченно складно структурована, потрапляє у нескінченність соціальних контекстів і породжує, здавалося б, безліч реакцій (як відомо, “скільки людей, стільки й ідей!”). Але ця нескінченність структурована, і реакція даності відбувається не в хаосі, а в структурі. Виникають певні типи реакцій, і вони піддаються вивченню, моделюванню, загалом - це робить справу не такою безнадійною.

Коли все всім добре відомо і кожен (серед усіх) тільки відслідковує зміни ситуації, настає певний автоматизм сприйняття й розуміння. Так людина, яка вперше скуштувала у ресторані, скажімо, салат з авокадо, у захоплено передає свої відчуття друзям: “М-м, який чудовий смак! А який запах!” Поза оцінкою залишилися інші, знайомі страви: тут не було про що згадувати.

Усе – спресоване у блок за умовною назвою “Посиділи в ресторані”. Новою була тільки ця страва. Саме її свідомість і відзначила для спілкування.

Однак після певної кількості повторень настає “звикання” й до цієї дивини, людина звично їсть той самий салат, але у вербальну форму переходить тільки те, що відрізняє саме цей випадок від попередніх: “Пересолили” або “Щось сьогодні порція ніби менша!”.

Але ж предмет оцінки в цілому лишився той самий! Що ж відбулося?

Відбулося нове спресування, “переспресування” думок і переживань, автоматизація сприйняття вражень. Думка-слова (текст) спресувалася у думку-знак, яка вербально може бути висловлена мінімумом засобів, лише вигуком (междометием), за яким у підсвідомості існують усі попередні враження й думки, навіть найпотаємніші: “О, бачте, я піднявся високо: сиджу з такими людьми в такому ресторані й споживаю такий салат”...

Ускладнимо ситуацію: нашому гурманові не сказали, як називається делікатес, що його ним пригощають. Він вчинить нормально, якщо докладе всіх зусиль до того, аби йому якнайшвидше назвали це диво. Інакше він ні з ким не зможе спілкуватися з цього приводу і його враження залишаться в його внутрішньому світі. Без слова. Поза мовою. Враження були, – смак, запах – усе було: не було в словесному запасі тільки слова “авокадо”. Натомість, можна бути впевненим, буде терміново знайдено інше, саморобне словесне позначення речі, наприклад: “Та штука, що ми їли в ресторані”.

Тепер спробуймо змоделювати подібну поведінку людини не в ресторані, а в парламенті чи в знімальному павільйоні телестудії перед телекамерами. Тут політична й журналістська кухня теж виробляє незвичні страви: щодня – нова комбінація діючих сил, уособлених у фігурах державного Олімпу та висловлена в їхніх виступах, спічах тощо. Звичні до парламентських буднів люди пропускають повз увагу рутинний виступ “цього” політика. “Поїхав по второваному!” – позіхають і парламентарі, і журналісти в ложі для преси.

Викладається фактично єдиний смисловий блок, спресований у щось єдине, неподільне у своїй відомості.

І раптом у виступі з'являються нові факти, незвичні оцінки, відчутна зміна політичних формул, а відтак, можливо, й курсу – і всі піднімають голови: увага в сесійному залі активізується, починається рух думок, уся справа розуміння стрімко розкручується, і вже через півгодини у випуску теленовин найоперативніші з репортерів спритно повідомлять про зміну ситуації, про нове “5 W”, яке щойно відбулося. Наступного разу ті самі думки, що нині привернули увагу залу й преси, лишаться непоміченими: вони асимілювалися блоком, увійшли в нього, впресувались у те, що має назву “Позиція парламентаря Н”.

Блоки коріняться в соціальній пам'яті, в історичному вимірі масової свідомості. Джерела минулого живлять їх у тій же мірі, як і сьогодення та сподівання на день прийдешній. Неправильно уявляти їх мертвим мотлохом, – вони є живими організмами спілкування, з власним метаболізмом: інформаційним, емоційним тощо. В організмі масового спілкування вони найбільше нагадують кістки скелета, тверді й сталі, але такі, що живуть з організмом одним життям, сприймають від нього живильні речовини й віддають йому відпрацьовані шлаки.

Варто сказати “Джон Кеннеді” – й цілий блок позначається у пам'яті. Потрібно стане – й він моментально розгорнеться у знання – в'єтнамська війна, карибська криза, красуня Жаклін, замах у Далласі... Власне, так щодня діють усі газети, телерадіокомпанії та інформаційні агентства світу. Одні – в межах глобальних, інші – регіональних, де є свої блоки щодо місцевих політиків та пов'язаних з їхніми іменами застарілих, але актуальних проблем.

Знадобилася б велика кількість слів, можливо, ціла книга, щоб більш-менш повно розкрити зміст блоку. Але для оперування з ним у пресі вистачає одного слова, – власне, вже й не слова у звичайному його розумінні, адже воно значить набагато більше, ніж звично значить це слово не в блоковому контексті. Це скоріше не слово, а тільки найменування, простий ярлик цілого блоку думок, реакцій, уподобань чи, навпаки, відкидань. Одне слово відразу означує так багато, що при необхідності можна, шар за шаром, розкривати його зміст, тобто весь блок до нескінченності. Коли наші сучасники чують слово “Брежнєв”, спочатку в них активізуються асоціації першого ряду: застій, старечий маразм, безвольна геронтократія, криза соціалізму, Афганістан. Потім, у разі потреби, блок розгортається глибше: розрядка міжнародної напруженості, загублене сільське господарство, безрезультатні спроби оживити некеровану економіку, неспроможність до реформ, зневіра народу в комуністичних ідеалах, загальна апатія, репресії проти дисидентів. Можна розгортати блок далі й далі у проблемно-інформаційному просторі, вийти на історично-цивілізаційні рівні, в яких прикінцевий режим реального соціалізму виявив несумісність великої комуністичної ідеї з реальною практикою людського співіснування й довів реальні переваги свободи над примарною звабливістю рівності.

Століттями вчені, філософи, психологи, лінгвісти сперечалися про підсвідоме як передсвідоме.

Існування описаних нами блоків показує, що підсвідоме може бути також післясвідомим. У такому разі професійна діяльність досвідченого журналіста чимось нагадує гру на фортепіано. Він натискає клавіші, звільнюючи для сприйняття слухачами, публікою, аудиторією потрібні змістові комплекси необхідної “висоти тону”. І складає з них текст, твір. І його охоче, як “фаст фуд” продукти харчування, споживають. Швидко, просто, функціонально.

Якщо погодитися з такою складовою журналістської творчості, тоді все питання залишається прихованим у формулі “потрібні”. Потрібні – кому? Журналісту, який керується загальнолюдськими цінностями та потребами, – чи замовникові, котрий керує журналістом? Але це вже тема іншого дослідження...

Блоки не можна поєднати з незнанням або недостатнім знанням: їхня матерія – все, що вже було зрозуміло (have been comprehensed) у минулому і тепер, через тимчасову непотрібність, відправлені у мисленнєвий та мовленнєвий пасив, у запас – у під-свідомість.

Усе, що стосується блоків, не сполучається з дієсловами “чогось хочемо” та “щось відчуваємо”, в яких, власне, й містяться передчуття та “переддумки”. Невисловлені почуття, невимовлені бажання – ці “суміжні” з думками душевні стани існують за межами думки, на теренах несвідомого, передсвідомого, їх неможливо вловити у форму слова, в такому разі вони відразу стають просто почуттями та бажаннями, цілком усвідомленими настільки, що для них існують готові слова.

І в рефлексії, і в діалозі, і, особливо, у масовому спілкуванні блоки – зручний винахід на довгому шляху становлення масового психічного життя людини й людства. У найширшому розумінні в блокові спресовано загальнолюдський досвід сповненої суперечностей та драматичної боротьби за власне виживання.

Цю думку теж доводиться обстоювати в протидії, – але поки що не з її критиками, а з неправильними підходами до неї, з хибним матеріалом для її підґрунтя.

М. Хайдеггер, якого цитує киянин Р. Кохлікян, у свій час промовив: “Людина не може бути, не розуміючи”. Вдала формула – з якою тепер ніяк не можна погодитися. Адже людина тільки й є не розуміючи, вона завжди на межі між “не розуміючи” та “розуміючи”: щодня, щомиті. І розуміння може настати тільки в спілкуванні, у соціальному контексті.

Так, К. Платонов робить суттєву помилку, коли вказує: “Особливості спілкування – ось лакмусовий папірець, що показує відмінність людини від тварин” [16, 7]. Тобто тварини спілкуються-без-лапок, а отже, й розуміють-без-лапок? Це неможливо.

І далі: “Сутність словесного спілкування полягає в обміні інформацією... між агентом, що її передає, й перципієнтом, що її сприймає, котрі послідовно можуть мінятися місцями, [16, 8]. Ні – не можуть, тому що проголошено дію у сфері спілкування. Обидва лишаються на своїх місцях, такий поділ їх на дві різні змістовно-функціональні позиції є хибним. Перципієнт не виступає тут як суб'єкт, він у цій формі явно не дорівнює агентові. А отже, так не можна вести мову про спілкування, а тільки про комунікацію. Вони лишаються на тих місцях, які вважають за доцільне займати, адже вони – суб'єкти, і цього ніколи не можна забувати, якщо ми не хочемо перервати діалектику й скотитися на давно залишені позиції вульгарного марксизму.

Після М. Кагана так писати вже не можна – даруємо авторові, адже його робота вийшла раніше, аніж М. Каган сформулював теорію спілкування, але набагато пізніше, аніж були написані праці А. Бахтіна з цих самих проблем [1, 2, 3] та деякі інші.

Інша неточність: “Мета спілкування – обмін поняттями” [14, 10]. Так інформацією чи поняттями обмінюються учасники спілкування? Читач купує газету задля щоденних свіжих понять – чи, все-таки, шукає в ній інформацію? До таких помилок призводить надто прямолінійне трактування розуміння та нехтування герменевтикою!

Таких неточностей та хибних думок стане менше, якщо ясно й точно заявити кілька основоположних речей у цій сфері.

Головна функція масового спілкування – забезпечувати масове розуміння.

Головна функція масового розуміння – забезпечувати здійснення саморозуміння: прийняття рішення кожним індивідом окремо.

Така дія створює умови для самоінтерпретації – ідентифікації індивіда в соціокультурному просторі.

А це дає підстави для забезпечення масових дій: у складі виборців, членів партії чи профспілки, релігійних, спортивних, молодіжних об'єднань тощо.

Масові дії просувають уперед соціальний прогрес.

Він, у свою чергу, формулює проблеми, з якими кожен індивід прагне боротися спільно: “Гуртом добре й батька бити”.

Так виникає потреба в масовому спілкуванні.

І не переривається гегелівська спіраль діалектики.

Література

1. Бахтин М. М. Проблема диалогической речи // Собр. соч. в 7 т., Т. 5. – М.: Русские словари, 1996. – 730 с. - С. 209 - 218.
3. Бахтин М. М. Тетралогия / Сост., текстолог. подготовка, научный аппарат И. В. Пашкова. Комментарии В. Л. Михлина, Н. К. Бонецкой, В. М. Алпатова, Н. Л. Васильева, И. П. Пешкова. - М.: Лабиринт, 1998. - 608 с.
4. Брудный А. А. Понимание и общение. - М.: Знание, 1989. – 64 с.
5. Гулыга А. В. Философская антропология. Предисл. к: Гумбольдт Вильгельм фон. Язык и философия культуры. Пер. с нем. – М: Прогресс, 1985.
6. Гумбольдт Вильгельм фон. Избранные труды по языкознанию. /Пер. с нем./ - М.: Прогресс, 184. – 395 с.
7. Гумбольдт Вильгельм фон. Язык и философия культуры. /Пер. с нем./ – М.: Прогресс, 1985.
8. Владимиров В. М. Комерційна журналістика як галузь інформаційного бізнесу. – Луганськ.: Вид-во Східноукр.держ. ун-ту, 1995 – 137 с.
9. Владимиров В. М. Основы журналистики в понятиях и комментариях. – Луганськ.: Изд-во Восточноукраинского гос. ун-та, 1998. – 134 с.
10. Каган М. С. Мир общения: проблема межсубъективных отношений. - М.: Политиздат, 1988. – 319 с.
11. Кохлікян Р. Метафізика здійснення безадресного дискурсу (Про здійснення розуміння) // Філософська думка, 1999, № 1-2, – С. 43 – 63.
12. Лосев А.Ф. Философия имени. – М.: Изд-во МГУ, 1990. – 169 с.
13. Масова комунікація: Підручник /А. З. Москаленко, Л. В. Губерський, В. Ф. Іванов. – К.: РВЦ “Київський університет”, 1999. – 634 с.
14. Попов В. Б. О перспективах развития теории социальной коммуникации. Размышления по поводу учебного пособия (Ситниченко Л. Першоджерела комунікативої філософії – К.: Либідь, 1996. – 176 с.) // Філософські дослідження. Збірник наукових праць Східноукраїнського націоналльного університету. – Випуск 1. – Луганськ, 2000. – 216 с.
15. Потебня А. А. Полное собрание трудов: Мысль и язык. Подгот. текста Ю. С. Рассказова и О. А. Сычева. Комментарии Ю. С. Рассказова. – М.: Лабиринт, 1999. – 300 с.
16. Почепцов Г. Г. Теорія комунікації. – К.: РВЦ “Київський університет”, 1999. – 308 с.
17. Платонов К. К. О видах словесного общения // Философские проблемы общения / Под общ. ред. А. А. Брудного. - Фрунзе: Илим, 1976. – 180 с. 7 - 19.
18. Різун В. В. Природа й структура комунікативного процесу. Лекційний фонд Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка (лекція друга). – К., 2000. – 28 с.
19. Сознание и понимание. – Фрунзе.: Илим, - 1982. – 123 с.
20. Anderson David, Benjaminson. Investigative Reporting. Bloomington; London. Indiana University Press. – 1976. – 307 p.
21. Cherry C. On Human Communication. A Review, a Survey and a Criticism. Cambridge (Mass) – L, 1966, p. 3-5.
22. Goban-Klas T. Media i komunikowanie masowe. Teorie i analisy prasy, radia, telewizji i Internetu/ – Warszawa-Krakow: Wydawniyctwo naukowe PWN, 1999. – 336s.
23. Рассел Бертран. Человеческое Познане. Его сфера и границы, – М.,1957.
24. Мід Джордж Г. Дух, самість і суспільство. – К, 2000.
25. Brigman P.W. Intelligent Jndividual and Society. – New York., 1938.
26. Шибутани Т. Социальная психология. – Ростов н/Д., 1999.