Діалектика змісту і форми у журналістиці - Журналістика - Скачать бесплатно

Теоретики і практики журналістики широко оперують такими поняттями, як зміст і форма. Ці категорії дістали в науковій літературі чітке витлумачення. Так, зміст журналістського твору (тексту) визначається як "певним чином упорядкована сукупність елементів і процесів", що його утворюють і "характеризують його глибинні зв'язки, основні риси і тенденції" [1]. А форма тлумачиться як "спосіб об'єктивного існування і вираження змісту" [2].

Зміст і форма - це досить місткі, ємні, внутрішньо насичені, багатопланові категорії. До них не можна підходити спрощено, прямолінійно, обмежуючи їх лише якоюсь із їх сторін. Зміст журналістського тексту не вичерпують життєві явища і факти. Зібрані й осмислені, вони відтворюються автором відповідно до його задуму, обумовленої ним теми, досліджуваної проблеми, ідейної позиції і принципової концепції. Отже, не лише відібрана журналістом інформація (різноманітні відомості, факти, свідчення, докази, документи), але й задум, тема, проблема, ідея, концепція твору виступають як складові його змісту. Те ж саме відбувається і з формою. Її елементами - на рівні конкретного тексту - є мова і стиль, жанрова структура, сюжет, композиція, архітектоніка, мелодія, ритм, тон викладу тощо [3].

Кожна із означених категорій - це відповідним чином функціонуюча система тих компонентів, з яких вона вичинюється. То не є механічний набір утворюючих її елементів, а їх тісна, органічна, активна взаємодія, Це означає, що елементи змісту, так само як і елементи форми, перебувають у постійній взаємопроникній спряженості один з одним. Вони можуть взаємозбагачуватися, підпорядковуватися, доповнювати, переходити один в одного, обумовлювати один одного. Це той стан теми, скажімо, органічно випливає із задуму, проблема узгоджується з темою, ідейно-тематичні засади виступу обумовлюються концепцією, тобто системою поглядів його автора на зображуване. А взяті разом, усі компоненти категорії змісту "спрацьовують" в одному "ключі" з елементами категорії форми.

Простежимо таку взаємодію на конкретному прикладі. За зразок може правити фейлетон Ю.Большака "Вічно жива КПРС" (Голос України. - 1996. - 10 серпня). Цей твір висміює стереотипи мислення й поведінки. Усім викладом матеріалу життя потроху змінюється: зміни спостерігаються у державному, політичному, суспільному, культурному житті. Незмінною у переважної більшості громадян залишається поки що їх свідомість, вироблені попередніми десятиліттями стандарти поведінки. Пішов у небуття більшовицький режим, Комуністична партія Радянського Союзу, соціалістична дійсність. Але вироблені ними ідеологеми, ідеологічні штампи, стереотипи мислення і діяння, заангажованість світосприйняття і ставлення до реалій буття - усе це не зникло, живе у наших душах, скеровує наші вчинки. І це небезпечно. Бо вже замість колишньої комуністичної виникає Капіталістична партія ринкової свободи (звернімо увагу: навіть абревіатура та сама - КПРС), яка має таку ж організаційну структуру, так само скликає пленуми свого ЦК, заводить "персоналки" на своїх членів, так само "пропісочує" тих, хто недостатньо сумлінно сповідує її принципи. Усе відбувається так, як у старі, недоброї пам'яті часи більшовицького авторитаризму. Ніби на дворі не 2000 ювілейний для людства рік, а, скажімо, 1937 чи 1977...

Твір Ю.Большака - серйозне застереження нам усім. Його глибоко прогностичний сенс полягає у тому, що він допомагає зрозуміти: нічого у нашому житті не зміниться на краще, поки не змінимося ми самі. Нове життя слід кожному починати з оновлення себе самого.

Задум автора полягав у тому, аби привернути увагу громадськості до важливого світоглядно-морального явища, а саме до того, як ми - у всьому ще вчорашні - усвідомлюємо себе у контексті нинішніх, відмінних від попередніх, реалій життя. Тему фейлетону можна сформулювати таким чином: несумісність суспільних устремлінь до цивілізованих форм життя з традиційністю нашого мислення й діяння (або так: традиційність мислення і дій - як гальмо реформування суспільства). Проблема постає тут як вибір між рухом уперед і застоєм (у душах, серцях, умах). На грунті центральної тези твору: найважче піддається змінам людська свідомість - чітко окреслюється ідея фейлетону: запорука успіху усіх реформаторських зусиль - у нас самих (хочемо досягти позитивних результатів - починаймо з себе, перебудовуймо самих себе). Авторська концепція також доволі "прозора": якщо ми не змінимо самих себе шляхом "революції" у наших умонастроях, якщо не налаштуємося на нове мислення і нові норми поведінки, - нас чекають глибокі соціальні потрясіння, згубні політичні й економічні катаклізми, та ж диктатура, що й за більшовицьких часів, та ж узурпація влади однією людиною або мафіозним кланом...

Логічна спряженість усіх основних елементів категорії змісту - цілком очевидна. А як щодо складових категорій форми? Сюжетна схема аколізованого тексту включає в себе всі притаманні класичному сюжету компоненти. Так, експозиція набирає вигляд оголошення порядку денного зборів первинної організації капіталістичної партії ринкової свободи. Зав'язка - це виклад суті персональної справи члена означеної партії пана Нахалявного. Розвиток дії виливається в обговорення і затаврування поведінки героя фейлетону, який спочатку був непоганим брокером, але потім здав позиції у конкурентній боротьбі за кар'єру. Кульмінація - це клятва схвильованого (тим, що його взято на поруки) і враз прозрілого "підсудного" - покласти всі сили на те, щоб швидко й шалено розбагатіти і тим сприяти торжеству ідей капіталізму. Розв'язка: завдяки таким ідейним каппартійцям, як пан Нахалявний, КПРС стає керівною і спрямовуючою силою у суспільстві, авангардом народу, а її верховний керівник, підпорядкувавши собі всі гілки влади, - авторитарним правителем.

Композиція досліджуваного тексту постає як співвідношення частин розгорнутого діалогу, з одного боку, його і авторського резюме в кінці твору, з другого боку. Композиція сприймається тут і як співвідношення різних компонентів архітектоніки, а саме: зачину (це оголошення порядку денного зборів і виклад суті персональної справи); основної частини (тобто обговорення поведінки героя); закінчення (яке містить у собі авторське узагальнення відносно того, що нас чекає, коли ми не схаменемось і будемо покірно, не замислюючись, приймати все те, що і сюжет, і композиція, й архітектоніка фейлетону тісно переплітаються, контактно, влад взаємодіють між собою, а також із елементами категорії змісту. Адже саме діалогічний виклад матеріалу (у чому проявляється композиційна будова тексту, а через неї - людська сутність, її незмінність в основних своїх виявах), підсилений сюжетною лінією - у вигляді традиційно-усталеної, заформалізованої процедури ведення всіляких зібрань (таке враження, що в основу твору покладено стенограму чи протокол партійних зборів ще допосткомуністичних часів), уся ця надокучлива незмінність, заданість, застиглість, зашореність, що закладена у кожну клітинку тексту, - якнайкраще "спрацьовує" на розкриття основного - задуму, теми, проблеми, ідеї, концепції фейлетону.

Отже, маємо приклад органічної взаємодії змісту й форми, гармонії усіх їх складових. Коли кажуть, що зміст завжди оформлений, а форма - змістова, то мають на увазі саме таку модель взаємодії, відповідно до якої між елементами категорії змісту й форми існує повна відповідність та узгодженість. Але це, якщо хочете, ідеальний варіант. У житті, на практиці зміст і форма можуть (і це трапляється дуже часто) протидіяти одне одному, взаємно "заважати" одне одному.

Наукою встановлено, що елементи категорій змісту й форми пов'язуються між собою за принципом складання сил [4]. Можливі три варіанти: а) добротно підігнані сили (або ситуація прямого складання сил); б) сили протистоять одна одній (це стан віднімання сил); в) вони не стикаються, не спряжуються (стан паралельності сил).

Отже, зміст і форма - це не просто єдність, це завжди діалектична єдність, тобто тісна, нероздільна і водночас суперечлива. Справді, на практиці часто доводиться констатувати, що факти не переконують у правомірності тих висновків, якими завершується твір, а взята автором тема могла б успішніше реалізуватися в іншому жанрі. У першому випадку виникає суперечність між складовими змісту (факти і висновки), а в другому - між елементами змісту й форми (тема і жанр). Так, якщо публікація про кризисний стан сучасної економіки в цілому чи окремої її галузі підводитиме читача до думки - висновку, що справи підуть на краще за умови докорінної зміни нинішнього курсу реформ, то ми матимемо неузгодженість між темою та ідеєю. Бо ідея виступу (якщо, звичайно, його автором така думка зумисне не декларується) повинна б нести у собі інший змістовий потенціал. А саме: не стави під сумнів стратегію дій на реформування економічних відносин, а націлювати читачів, увесь загал на пошук оптимальних методів і форм результативного впровадження їх у життя. А тепер уявімо собі, що замість того, аби писати грунтовну (з цифровими викладками, їх аналізом) статтю на дану тему (адже йдеться про масштабні речі й широкий діапазон їх розглядів) журналіст раптом вирішив би втілити свій задум у жанрі ліричної зарисовки або оперативного репортажу... Чи досяг би він гармонії змісту й форми? Звичайно ж, ні. Більше того, при такій реалізації задуму зміст вступив би у конфлікт із формою.

Досліджуючи взаємодію змісту й форми, слід мати на увазі, що в загальнофілософському сенсі ми маємо тут справу із типовими категоріями, із своєрідною єдністю протилежностей. Згадаймо пари-аналогії: день - ніч, світло - тінь, причина - наслідок і т.п. Саме до таких парних категорій належать категорії змісту й форми. Отже, їм властиві всі риси парності. Тобто вони не можуть існувати в природі окремо одне від одного. Бо це дві сторони одного явища, одного цілого. У нашому випадку - дві сторони журналістського тексту.

Взаємодію змісту й форми неправомірно зводити до пасивної формалізації змісту. Хоча форма і завершує творчий процес, "це зовсім не означає, що вона нерівноправний його учасник" [5]. Безпідставними є твердження деяких теоретиків і практиків про вторинність чи навіть необов'язковість форми, про те, що вона нібито "підключається" уже на останній стадії творчого процесу [6]. Не впадаючи у крайнощі та пам'ятаючи про відносну самостійність форми, варто акцентувати на тому, що відносна самостійність форми, як і елементи змісту окреслюються автором уже на початку його творчої роботи над виступом. І якщо він не буде з перших же кроків визначатися в плані їх взаємодії, це ускладнить увесь подальший хід справи. Бо коли відсутня така взаємодія між елементами змісту, - порушується смислова, логічна єдність тексту. За відсутності її між елементами форми - матеріал просто розпадається, порушується структурна цілісність твору.

Навіть коли ми ведемо мову про неузгодженість, скажімо, між сюжетом і композицією у конкретному виступі, то не можна обмежуватися при цьому розглядом взаємодії між елементами лише однієї категорії - форми. Треба завжди ставити питання ширше й обов'язково - форми і змісту одночасно.

Розглянемо таку ситуацію. Журналіст зібрав для написання твору певний матеріал, який включає в себе факти, події, біографічні дані, статистику, документи, власні спостереження, свідчення очевидців і т.п. І все це перебуває у його записнику (чи на диктофоні) у такому поки що хаотичному переплетенні, мішанині, у стані ідейно-тематичної і сюжетно-композиційної невизначеності. Для того, щоб привести все це в певну систему, упорядкувати цей матеріал, авторові треба мати якусь стрижневу думку (це може бути задум, а відтак обумовлена ним тема чи концепція її розробки), яка б, наскрізно пронизуючи весь зібраний ним фактаж, відігравала б роль каталізатора: групувала, об'єднувала його довкола себе, логічно й схематично структурувала. Це щось на зразок того, що відбувається з атомами у молекулі. Залежно від їх кількості, заданого порядку, послідовності поєднання одержують в одному випадку (приміром, якщо йдеться про молекули вуглецю) графіт, а в другому - алмаз, у третьому - фуллерен.

Подібний до цього процес структурування проявляється і в журналістському тексті. І про ефективність його можна говорити тоді, коли стрижнева думка матиме вдале започаткування, такий же подальший розвиток і доцільне завершення, тобто коли в оптимальних параметрах витримуватиметься сюжетна схема твору. Інакше кажучи, за умови тісної взаємодії елементів категорії змісту і категорії форми, а саме: теми і сюжету.

Тепер поставимо питання так: а чи зможе сюжетна схема витримуватися у заданому автором "ключі", якщо а) започаткування, б) подальший розвиток, в) завершення стрижневої думки не супроводжуватиметься на усіх цих стадіях доцільним співвідношенням зібраних журналістом фактів, відомостей, даних узагальнень, висновків, логічних понять і художніх образів? Звичайно, не зможе. Отже, ми виходимо тут ще на один рівень взаємозв'язків - на перехрещення сюжетної лінії і композиції, їх обох - з темою, або на узгодження між складовими форми, з одного боку, і між ними та складовими змісту, з другого боку.

Усе це закономірні процеси. Адже журналістський твір - це органічне поєднання змісту й форми, продукт діалектичної взаємодії їх елементів усередині кожної категорії і між елементами обох категорії водночас. Тому непродуманість, скажімо, таких змістових засад, як тема, ідея, концепція, - одразу ж спричиняє "деформації" у сюжетній схемі, у композиції, архітектоніці тексту. І навпаки. Коли бачиш вади у формі - шукай вади у змісті.

Діалектику змісту й форми не можна зрозуміти поза розглядом цих понять у контексті різноманітних взаємовпливів: об'єктивних, зовнішніх і внутрішніх. Теоретики журналістики вважають, що визначенню змісту і форми - через одночасно спрямований на них вплив - активно сприяють такі важливі чинники [7]:
- об'єктивна реальність у її загальних і конкретних виявах. Інакше кажучи, саме життя, повсякденна дійсність, вплив якої може бути як безпосереднім, так і опосередкованим. (Такий приклад. У перші роки нашої незалежності, із проголошенням курсу на ринкові відносини, у суспільстві помітно впав інтерес до аналітичної журналістики. Це пояснюється тим, що сама динаміка подій, стрімкі зміни у всіх сферах життєдіяльності вимагали такого ж динамічного, моментального відгуку. Свою роль відіграло і таке явище, як поява значної кількості суто інформаційних видань, де аналітика поступилася місцем інформаційним виступам - заміткам, звітам, інтерв'ю, репортажам. Нині, коли ми зрозуміли, що без аналізу в державотворчих процесах ніяк не обійтися, баланс між аналітичними та інформаційними жанрами у ЗМІ почав вирівнюватися. Хіба це не переконливий приклад залежності змісту й форми журналістських матеріалів від потреб життя?);
- автор, його світогляд, творча індивідуальність, смаки, уподобання, компетентність (згадаймо у цьому зв'язку тих журналістів, що у задушливій атмосфері брежнєвського застою змушені були вдаватися до езопової мови, аби донести до читача небезпечний для існуючого режиму зміст своїх творів. Або ж тих, які, - коли їх видання переходило на інформаційну "крупу", - взагалі відмовлялися писати, бо їхнім жанром був жанр публіцистичної статті чи нарису - дослідження);
- тип видання, його принципова спрямованість, традиції, вимоги до висвітлення тих чи інших життєвих явищ (приміром, солідний часопис ніколи не дозволить собі опублічувати сумнівної якості матеріали, а бульварна газета, навпаки);
- характер аудиторії, якій адресований даний газетний виступ чи яку хочуть зацікавити означеним повідомленням (наприклад, якщо це молодіжне видання, то воно надає перевагу молодіжній проблематиці, втілення якої потребує відповідних їй жанрів, стилістики, тону розмови тощо);
- тиск суто професіональних моментів, як-то: терміновість виступу, що унеможливлює для журналіста серйозну роботу над ним; ліміт місця в газеті; випереджувальна публікація в інших часописах тощо. (Коли у журналіста обмаль часу, він не буде "замахуватися" на серйозну статтю чи грунтовний огляд, а напише оперативний звіт чи коментар, тобто навіть вагомий, соціально значущий зміст постарається підпорядкувати лаконічній, миттєво "спрацьовуючій" формі викладу);
- традиційний характер підходу до відображення дійсності, усталені норми її розкриття, стереотипи мислення (скажімо, такій події, як спуск на воду нового пароплава, газета зазвичай присвятить оперативний репортаж, а показу постаті політичного діяча - політичний портрет, роз'ясненню щойно підписаного Президентом указу з приводу чогось - коментар. Найважливіші події політичного, державницького, економічного життя країни редакція обов'язково винесе на першу сторінку своговидання).

Названі чинники - кожний окремо і всі вкупі - справляють вплив і на зміст, і на форму конкретного тексту, номера газети, видання в цілому. Тобто йдеться про різнорівневий характер впливів, що складно переплітаються, нерідко суперечать одне одному. А це висуває перед журналістом додаткове завдання - подолати виниклі суперечності. Подоланню останніх між змістом і формою допомагають обізнаність журналіста не лише із загальними, але й із специфічними рисами, що притаманні означеним категоріям. А саме: з такими, яких немає в інших письмових текстах, наприклад, літературно-художніх [8].

Насамперед слід сказати про таку специфічну рису журналістської творчості, як її документалізм [9]. Опертя ЗМІ на документалізм, зорієнтованість більшості їх виступів на документальне відображення дійсності - усе це робить прозу журналіста переважно документальною. І оця документальність її проявляється передовсім у змісті, що, у свою чергу, впливає й на форму. Впливає у той спосіб, що політ фантазії, творчий вимисел втрачають свою обов'язковість для журналістського твору. Вони, звичайно, допускаються тут, але в обмеженому, дозованому вигляді. Згадаймо знамениті фейлетони Ільфа Петрова. Навіть у суто художніх варіантах їхніх газетних виступів завжди витримувалась міцна документальна основа, простежувалась незмінна вірність життєвій правді. І доходило навіть до курйозів, коли у цілковито вигаданих персонажах читачі пізнавали реально існуючих людей (пройдисвітів, злодіїв, хабарників), а для слідчих органів фейлетони Ільфа і Петрова ставали сигналом до серйозних розслідувань.

Друга специфічна риса, характерна для змісту й форми у журналістиці, - це більша (порівняно з художньою літературою) їх традиційність. Справді, чимало явищ життя, що описані десятки і сотні разів, мають уже усталену, багатьма поколіннями журналістів вироблену форму відображення їх у засобах масової інформації. А це, у свою чергу, певною мірою обумовлює і змістову визначеність публікацій. Приміром, така жанрова форма, як зарисовка більше "пасує" для розповіді про конкретну людину, її життя, інтереси, уподобання. А жанр репортажу більше підходить для передачі вражень кореспондента про якусь подію, де присутня динаміка, рух, зміна картин тощо.

Третя специфічна риса: змісту і формі в журналістиці притаманна менша ніж у художній літературі автономність. Будь-який художній твір щодо змісту і форми можна співвіднести з іншим таким же твором лише умовно. Що ж стосується змісту й форми конкретного журналістського твору, то вони, як правило, тісно пов'язані зі змістом і формою інших виступів даного номера, із характером та спрямуванням видання в цілому. Отже, якщо наш студент-практикант приходить у те чи інше видання, то слід погортати підшивку хоча б за кілька місяців, щоб перейнятися загальним духом, стилістикою, тональністю виступів даної газети чи журналу. Це необхідно для того, щоб його власний текст органічно "вписувався" і в стиль, і в тональність, і у вироблену тут манеру подачі як інформаційних, так і аналітичних публікацій. Що зовсім не означає підводити себе під один ранжир, нівелювати свій творчий почерк, індивідуальну манеру письма. Це означає інше: привести її у відповідність до загальноприйнятих у даному друкованому органі норм розробки, викладу і подачі матеріалів, щоб публікації практиканта не входили у дисонанс із усіма тими, що подані на газетній полосі.

Четверта риса: журналістському твору властивий також послідовний лаконізм з усіма особливостями для змісту й форми. Прагнення будь-якого видання (а надто інформаційного) до стислості, лаконізму у відображенні реалій дійсності примушує його вибірково, вимогливо ставитися до різнобарвної палітри жанрів, вибирати з неї тільки ті, які допомагають йому передати прискорений пульс і ритм нашого життя, його невпинний рух уперед. На шпальтах такої газети не знайдеш великих теоретичних чи об'ємних публіцистичних статей, грунтовних політичних чи економічних оглядів, проблемних нарисів. Аналітика тут повністю витісняється інформаційними повідомленнями. Та й навіть вони відзначаються граничною стислістю і лаконізмом.

Форма предмета чи явища визначається його змістом. Так зазвичай кажуть, коли хочуть підкреслити першість змісту, його переваги над формою. Заперечувати правильність цього твердження абсурдно. Але й тлумачити його однозначно не годиться. Звичайно, якщо підходити до змісту й форми із загальнофілософських позицій, то, справді, форма перебуває у підпорядкуванні до змісту, вона ніби вторинна. Проте практика, у тому числі й журналістика, підносить й інші варіанти співвідношень. Нерідко трапляється, що зміст змушений підлаштовуватися під заздалегідь обрану форму. Типова ситуація: редакція зобов'язує журналіста дати в номер саме інтерв'ю чи репортаж. Отже, форма вже продиктована, задана. І репортеру треба під неї підганяти конкретний зміст. Форма публікації може залежати і від суто професіональних моментів, про які мова була вище. За таких обставин зміст змушений підкорятися формі, змінювати співвідношення своїх компонентів, щоб бути спроможним реалізувати себе саме у цій формі. Так, якщо замість задуманої статті авторові доводиться терміново давати в номер оперативний коментар на ту ж актуальну тему, то, ясна річ, що зібраний для статті об'ємний фактаж йому доведеться максимально "стиснути", замість розгорнутої аргументації висунути лише найбільш переконливі аргументи, а висновки і рекомендації локалізувати і конкретизувати. Отже, співвідношення між такими елементами категорії змісту, як факти, аргументи, висновки, зміниться - порівняно з тим, як би все це виглядало, скажімо, у статті.

Вислів "форма завжди відповідає змістові" справедливо констатує нерозривну єдність цих двох категорій як двох сторін, двох складових одного явища (в нашому випадку - журналістського тексту). Він підводить нас до думки про обов'язкову відповідність і узгодженість між змістом і формою. І тут знов виникає суперечність. Адже йдеться не просто про єдність, а про діалектичну, а отже, суперечливу, єдність. А раз так, то відповідності між цими категоріями може і не бути. На практиці ми часто стикаємося з таким станом речей, коли принципово важливий, глибокий зміст буває втіленим у невибагливу примітивну форму. І, навпаки, досить помітна, приваблива форма може прикривати нікчемний, убогий зміст.

З усього сказаного випливає такий висновок: діалектика змісту й форми - це не суто філософське, теоретичне питання. Це питання повсякденної журналістської практики, майстерності поєднання у кожній публікації соціально значущого змісту і цілковито відповідної йому виразної форми.

Література

1. Мастерство журналиста. - М., 1977. - С. 92.
2. Прилюк Д.М. Теорія і практика журналістської творчості: Проблеми майстерності. - К., 1973. - С. 37.
3. Григораш Д.С. Журналістика у термінах і виразах. - Львів, 1974. - С. 261.
4. Мастерство журналіста. - М., 1977. - С. 94.
5. Горохов В.М. Закономерности публицистического твора. - М., 1975. - С. 145.
6. Мастерство журналіста. - М., 1977. - С. 94.
7. Прилюк Д.М. Теорія і практика журналістської творчості: Проблеми майстерності. - К., 1973. - С. 149-152.
8. Мастерство журналиста. - М., 1977. - С. 96.
9. Ученова В.В. Творческие горизонты журналистики. - М., 1976. - С. 77-81.