Психологічні особливості діяльності засобів масової інформації - Журналістика - Скачать бесплатно
Будь-яка нормальна людина спілкується з навколишнім світом. Незважаючи на, здавалося б, безмежність можливостей, людина все ж є невеликою часткою «сконструйованого системного обміну із зовнішнім середовищем: прийом й переробка інформації здійснюються нею в точній відповідності з особливими властивостями її психіки. Один і той же факт описується й оцінюється різними людьми по-різному» [1]. Але існують певні закономірності роботи каналів проходження інформації – тактильних, візуальних, смакових та ін., не кажучи про складності життя. Кожна індивідуальна картина світу об’єднується надалі зі схожими, потім менш схожими, – в результаті всі уявлення людей про навколишній світ, правила існування в ньому, реакції та переконання і т.ін. формують масову свідомість.
Суспільство здебільшого набирає рис постіндустріального, інформаційного, а оскільки історія людства крім всього іншого є історією боротьби за владу, панування, то в контексті нинішньої ситуації влада опиняється в руках тих, хто має доступ до інформації, ідентифікації внутрішнього світу людини й змістових картин. До такої думки схильний Тоффлер та деякі інші науковці, а той факт, що «за будь-якого політичного перевороту новий режим захоплює перш за все не королівський палац й не індустріальний центр, а засоби інформації» свідчить, як вважає Г.Енценсбергер, про дедалі зростаюче в наші дні значення індустрії засобів впливу на свідомість.
Під засобами масової інформації (далі – ЗМІ) розуміють газети, журнали теле- і радіопрограми, кінодокументалістику, інформаційні агенції, інші періодичні форми публічного розповсюдження масової інформації. Вони виступають посередником між журналістом, дослідником і аудиторією. В процесі функціонування засоби масової інформації здійснюють двобічний зв’язок між комунікатором та реципієнтом (тим, хто сприймає інформацію), відбувається своєрідне спілкування – не особисте, а за допомогою масових форм зв’язку. «Зрозуміло, що діяльність ЗМІ має важливі суспільно-політичні наслідки, оскільки характер масової інформації, адресований аудиторії, визначає значною мірою її ставлення до дійсності і напрям соціальних акцій» [2]. Тому ЗМІ не лише виконують інформативну функцію (хоча вона має бути основною), але пропагують ідеї, погляди, вчення, політичні програми і беруть, таким чином, участь у соціальному управлінні. Шляхом формування громадської думки, вироблення певних установок, вони спонукають людину до тих чи інших вчинків. А кому це потрібно – це вже інше питання. «Індустрія свідомості стає найважливішим інструментом політичного панування. І в той же час інструментом приховування цього панування монополістичної еліти» [3].
В процесі динамічної взаємодії та різноплановості й багатоповторюваності цієї взаємодії людина втрачає можливість (та й потребу) бути безпосереднім свідком, учасником всіх зрушень, але «випасти з обойми» ніхто не хоче, а оскільки парапсихологічні здібності притаманні одиницям, тому більшість індивідів отримують найнеобхідніші відомості для орієнтації у повсякденному житті зі ЗМІ. Різноманітні знання світоглядного й ідеологічного характеру цілком задовольняють «інформаційний голод».
Тому не дивною є думка про те, що ЗМІ здійснюють вплив на суспільство, його розвиток. Особливістю масово-інформаційних процесів останнього часу є їхня «демасифікація» – можливість вибору для індивіда тієї інформації, яку він сам хоче отримати, а не яку йому нав’язують ззовні, хоча це й пов’язано з певними труднощами технічного й політичного плану. Крім того, далеко не кожна людина має талант відділяти зерна від полови в тій інформації, що їй пропонують, тому й існує такий ефект, коли, за виразом Г.Тарда, «під впливом преси в суспільстві створюється колективна свідомість, об’єднана атмосферичною оболонкою, коли певні якості індивідів взаємно позначаються одне на одному, а їх дії зливаються в унісон, спрямовуються загальною течією ідей й пристрастей. Така духовна єдність індивідів породжується одночасністю їхніх переконань, що формуються пресою» [4].
Демократичне суспільство, якщо воно хоче залишитися саме таким, змушене балансувати між двома (як мінімум) крайнощами: з одного боку, без свободи слова не має демократії, з іншого – існує небезпека використання свободи слова для маніпулювання масовою свідомістю, – що є досить актуальною темою для будь-якого суспільства, бо перш за все принижує його почуття гідності та вводить в оману, або кажучи простіше, «пошиває у дурні».
З точки зору соціальної науки маніпулювання – це система засобів ідеологічного й соціально-політичного впливу з метою зміни мислення й поведінки людей всупереч їх інтересами. При цьому люди часто не усвідомлюють, що їх світогляд, потреби, інтереси та в цілому спосіб життя багато в чому залежать від тих, хто ними маніпулює. Виходячи з цього визначення, можемо виділити два основних види маніпуляції: оперативну маніпуляцію свідомістю й поведінкою людей та стратегічну маніпуляцію.
Оперативна (або ситуаційна) маніпуляція полягає в тому, що, використовуючи вже наявні в свідомості людей цінності, потреби, стереотипи, звички, маніпулятор змушує їх сприймати ту або іншу соціальну інформацію так, як йому вигідно, й спрямовує їхні соціально значущі дії у потрібне для себе річище. Широкі маси людей діють так, як це спланував маніпулятор: голосують чи не голосують, мітингують, створюють хаос або, навпаки, дотримуються порядку й демонструють велику організованість.
Стратегічна маніпуляція полягає в тому, що на протязі багатьох років в свідомості людей формуються ті цінності, потреби, ідеї, стереотипи, звички, які й самі по собі сприяють підтримці стабільності вигідного маніпуляторові політичного й економічного ладу й можуть бути використані в оперативній маніпуляції, якщо з’явиться така потреба [5].
В будь-якому разі влада пов’язана з інформацією і спирається на неї. Виходячи з цього, якість цієї інформації та її доступність здійснює суттєвий вплив на характер системи володарювання.
Найбільш відомий та простий засіб владного впливу й контролю над інформаційними процесами – цензура. Держава за допомогою спеціально призначених й відповідальних перед нею чиновників регулює зміст друкованих та інших інформаційних матеріалів. Результатом такого контролю нерідко є настільки значне втручання у діяльність засобів масової інформації, що вона втрачає багато своїх функцій щодо відображення соціальної дійсності [6]. З іншого боку, демократичне суспільство наділяє працівників засобів масової інформації великими правами, але останні несуть і велику відповідальність перед суспільством. Недопустимим є зловживання свободою слова.
По суті ЗМІ знаходяться в замкненому колі: «виражаючи і формуючи громадську думку, засоби масової інформації, з одного боку, акумулюють досвід і волю мільйонів, а з другого – впливають не тільки на свідомість, а й на вчинки групової дії людей» [7].
Як вже згадувалося, людина сприймає навколишній світ через органи відчуттів, хоча ЗМІ мають справу лише із зором та слухом (на щастя запахи, смаки та тактильні відчуття вони передавати не в змозі). Основні технічні можливості ЗМІ, що оперують цілими просторами: телебачення, преса й радіомовлення. Але навіть цей невеликий перелік може забезпечити, при наявності грошей та бажання, досить сильний психологічній вплив, навіть пресинг.
Одним з прикладів є міфотворення – процес тривалий і складний, але результативний. Перша умова вживання ідеологічних міфологем – володіння ЗМІ, друга – надання права мовлення через ЗМІ людям виключно демократичних переконань, що добре розуміють ідеологічні установки та вміють впроваджувати міфи. По всіх каналах телебачення й радіо різні люди починали у певний період часу говорити одне й те саме. Третя, менш очевидна умова: щоб ефективно впроваджувати ідеологію, необхідно актуалізувати міфологічне мислення, зробити свідомість людей більш чутливою до сприйняття міфологем. Це означає, що необхідно знизити критичність мислення, викоренити з нього елементи логіки, підвищити його містичність й емоційність, зробити сприйняття політики інфантильним. А для цього потрібно небагато: запустити на екран Кашпіровського і Чумака, вселити в людей впевненість, що вилікуватися можна словом й магічними жестами (й суспільство можна піддати операції, примушування його співати й посміхатися); прищепити людям віру в астрологію (навіщо піддавати майбутнє аналізу й науково обгрунтованому прогнозу – зірки підкажуть); запевнити всіх що існує проблема НЛО [8] і т.ін.
Безперечно, можливість реалізовувати вплив на населення через ЗМІ мають перш за все представники владних структур і найактивніше вони застосовують ці можливості під час чергових виборів – в першу чергу для того, щоб зберегти свої посади та просуватися далі по службових сходинках. Зазвичай їх обслуговує ціла команда, в якій іміджмейкеру належить чільне місце. Бажання виглядати в очах людей кращим, ніж ти є насправді, взагалі-то є досить природнім, а за умов професійного підходу це питання цілком піддається вирішенню, але при цьому для пересічного громадянина з’являється небезпека бути введеним в оману, загроза чого зростає пропорційно професійному рівню іміджмейкерів. Насправді їх праця починається задовго до офіційної дати виборів, а в разі перемоги кандидата не закінчується взагалі, бо імідж – це така нестала річ, яку потрібно постійно підтримувати або вчасно змінювати. Як вже вказувалося вище, ЗМІ є одним із засобів формування необхідного іміджа політика, але засобом найбільш розгалуженим, масштабним та ефективним.
Первинним елементом свідомості взагалі є індивідуальна свідомість, тому, враховуючи її властивості, щоб «зачепитися» за неї, імідж має носити обов’язково особистісний характер. Через ЗМІ при цьому використовуються (у відповідних формах) класичні політичні технології, які спираються на емоційну модель масової комунікації перш за все на використанні страху та віри замість логічного мислення і переконання. Це так звані технології «парадигми насильства»: навіювання почуття зовнішньої загрози та пошук внутрішніх ворогів; розподіл соціуму на «ми» та «вони»; обмеження кількості символів у національному обігу; цензура; інформаційна ізоляція; монополія на знання; фактологічне підтасування і т. ін.
Для психології людини характерною рисою є перенесення, аналогія, побудова асоціативного ряду, тому ці властивості можуть бути використані у таких варіантах:
– перенесення іміджу оточення (люди, техніка, природа ін.) на імідж людини, тобто створення авторитетного тла;
– навпаки, дистанціювання від негативного іміджу, чітке відокремлення опонента;
– перенесення фактів, подій локального характеру на глобальний контекст;
– показ протиріч між поведінкою опонента у минулому та нині;
– посилення смислових акцентів;
– апеляція до компетентних джерел (для «викриття» опонента);
– експлуатація традиційної символіки.
До речі, існує думка, що символьна сітка координат не змінюється – змінюються лише назви, що її наповнюють. Для апеляції до масової підсвідомості частіше за все використовуються юнгіанські архетипи: матері, воїна, мудреця та інші. Але при цьому дрібнички, як шкідливі, так і «родзинки», западають у свідомість людей значно легше й закріплюються там на триваліший час, ніж інформація про великі досягнення, які сприймаються як самозрозумілий плин життя.
Важливий вплив на психологію здійснює музичний супровід до картинки та кольорова гама, бо кожний колір налаштовує на відповідну хвилю поведінки, реакції – він фактично створює настрій. Таким чином, можна загострити або пом’якшити інформацію, що надається. Виходячи з каналу сприйняття, розрізняються різні типи поведінки. Оскільки візуальний канал підлягає фільтрації з боку глядача, тому увага транслятора до нього має бути максимальною. Бо, наприклад, якщо ви даєте відповіді з опущеною головою, це буде розцінено аудиторією TV-каналу скоріше за все як ухильність або невпевненість у собі. Прямий погляд в камеру або на камеру – навпаки, створює враження відкритості й чесності [9].
Психологічно люди готові краще сприймати зовнішньо привабливий образ й до того ж максимально наближений до їх умов існування – так він стає зрозумілішим і немов «ріднішим». Подібні замовлення досить часто виконуються ЗМІ як для влади, так і для спецслужб й бізнесових кіл, які часто стоять за ЗМІ.
На відміну від преси та інших друкованих видів ЗМІ, де інформація подається послідовно, телебачення робить це фрагментарно, тобто подрібнює інформацію, створюючи таким чином ілюзорність її оперативності та різноманітності.
Серед інших прийомів психологічного впливу ЗМІ застосовують:
– прийоми лінгвістичного маніпулювання (слова-синоніми, що передають різні відтінки, а тому й формують різне ставлення);
– викривлення масштабів подій та часу;
– звернення до негативних рівнів свідомості;
– «метод Геббельса». Прийоми, притаманні TV: ракурс, освітлення, монтаж кадрів, час; посилання на сфабриковані вияви громадської думки; «ефект вагону з оркестром»; спираль замовчування і т.ін.
Як влучно зазначає Б.Багдикян: «Серед вчених політичних наук стало свого роду трюїзмом вважати, що хоча засоби інформації не можуть повідомляти населенню, що воно повинне думати, вони, в дійсності, повідомлять його, про що слід думати» [10].
Отже, за ще одним влучним висловом, «інформація сьогодні сучасний варіант «дволикого Януса» – однією рукою він сіє «розумне, добре й вічне», а іншою кидає в землю зуби дракона, з яких, згідно з легендою, виросте зло» [11]. Єдиним виходом, на нашу думку, є критичне ставлення до інформації, що до нас надходить, та вміле її використання. А ЗМІ можна побажати лише більшого професіоналізму та меншої заангажованості.
І тоді сміливо можна просуватися у дійсно «інформаційне суспільство».
ЛІТЕРАТУРА
[1] Донченко Е. Концепция социальной психики общества // Философская и социологическая мысль. – 1994. – № 1-2. – С. 125.
[2] Політологія / За ред. О.І.Семківа. – Львів, 1994. – С. 430.
[3] Любивый Я.В. Современное массовое сознание; динамика и тенденции развития. – К., 1993. – С. 33.
[4] Там же. – С. 13.
[5] Там же. – С. 58.
[6] Демидов А.И. Власть в единстве и многообразии её измерений // Государство и право. – 1995. – №11.
[7] Політологія / За ред. О.І. Семківа. – С. 438.
[8] Сафронов Ф. Именем народа, или мифы идеологии и структуры политического сознания // Диалог. – 1994. – №2.
[9] Почепцов Г.Г. Имидж и выборы. – К.,1997. – С. 29.
[10] Багдикян Б. Монополия средств информации. – М., 1987. – С. 41.
[11] Копиленко О.Л. Влада інформації. – К., 1991. – С. 14
|
