Преса періоду культу особи - Журналістика - Скачать бесплатно
Нова економічна політика допомогла суспільству вирішити проблеми у тому вигляді, у якому вони склалися після громадянської війни, та вибратися з розрухи. “Неп нагодував місто”, - писали газети того часу. Піднявся рівень добробуту й на селі, про це теж свідчать публікації того переломного року. Окружна газета “Кіровоградський пролетар” висвітлює у номері за 23 жовтня 1929 р. успіхи у підвищенні рівня життя селян за умов їх кооперування: тепер вони мають їдальню, дитячі ясла, школу, і все це є вирішальним доказом переваг нового життя для інших селян, які саме приїхали знайомитися з досвідом колективного господарювання.
Водночас у великих містах загострилися соціальні проблеми, це викликало обурення й гнів робітників, - а отже, створювало відповідну базу для суспільної підтримки відмови від непу і встановлення тоталітарного режиму.
Далі перед країною (вірніше, перед верхівкою її правлячої партії) постала проблема - йти далі шляхом поглиблення ринкових відносин, запровадження їх у промисловому, а не лише в аграрному секторі економіки, чи повертатися до жорстко централізованого управління економікою, політичною сферою. Перший шлях уособлювався у постаті Бухаріна, другий - Сталіна. Сталін не міг не перемогти, він був більш послідовним комуністом, до того ж як генеральний секретар керував усією партією, усіма її зв’язкам з суспільством, тобто і партійною пресою.
В 1928 р. стався неврожай, а отже дрібний сільський виробник у своїй масі не дав хліба державі за нав’язуваними йому цінами. Сталін, виступаючи в газеті ”Правда” вказував на головного ворога: “Мелкий собственник не дает хлеба армии и городам”.
Восени 1928 р. виникла реальна загроза голоду при, як писала тоді преса, “переполненных кулацких закромах”. Комуністична ідеологія вимагала загальної державної власності на засоби виробництва, планового ведення господарства. Некерований одноосібник ставав на заваді реалізації політичних планів. Натиск на селян викликав їх зворотну реакцію: вони ховали хліб. Класова боротьба знову загострилася. Владі знадобилася машина насильства. Партія, органи внутрішніх справ, преса, профспілки, комсомол стають її опорою. І це означає новий етап у розвитку преси України.
Не вирішені у 1917-1918 рр. соціальні проблеми в країні знову загострилися, виникли в черговий раз продовольчі труднощі. Неврожай 1928 року вкрай їх загострив. Були введені “заборні книжки”, тобто карткова система розподілу продовольства. Промислових робітників знову було протиставлено економічно більш самостійному селянству, переважну кількість якого на той час складали середняки. Супутники непу - злочинність, безробіття, проституція, жебрацтво - настроювали трудящих проти непу. Розпочата індустріалізація країни вимагала мільйонів робітничих рук для некваліфікованої праці на будмайданчиках першої п’ятирічки.
“Великий поворот” 1929 року якраз і означав у економіці відмову від залишків ринкового механізму, остаточне скасування свободи виробника, а в суспільно-політичній сфері - повернення суспільства на шлях тоталітаризму.
Різка зміна політики від непу до сталінізму просліджується на сторінках газет з точністю до місяця. Ще на початку літа в публікаціях йшлося про необхідність матеріального заохочення робітників, створення для них сприятливих побутових умов, харчування на виробництві тощо. У вересні на шпальтах газет почала з’являтися інформація про репресії, численні арешти, обшуки тощо: так, з інтонацією добре виконаної справи повідомлялося, що в одній з торгівельних установ розстріляно 19 чоловік.
Тема постачання на рубежі 1930-х знову стає однією з провідних для преси. По-перше, об’єктивно до цього вели труднощі з забезпеченням міст усім необхідним - зауважимо, труднощі, які, по-перше, були суб’єктивно нав’язані країні монопольно правлячою партією - а по-друге, саме на цій болючій для населення темі краще всього було “розкрутити” маховик переслідування політичних противників.
12 вересня “Вісти...” опублікували постанову ЦК ВКП(б) з питань постачання. Гострокритичні матеріали на цю тему з’являлися в пресі, як було показано вище, задовго до її виходу. Поступово нарощувалися обсяги публікацій, їхня періодичність, гострота критики, глибина висвітлення проблем. Порівнюючи цю практику з тим, як розвивалися події навколо теми кооперації рибалок, можемо зробити спостереження про те, що політичний механізм попередньої проробки проблеми в пресі - з наступним прийняттям відповідного рішення партії “за вимогами трудящих” - вже був відпрацьований.
Отже, постанова підбила підсумки попереднього етапу розвитку чергової кампанії. Громадська думка щодо працівників “робкоопів” - робітничих кооперативів - була підготовлена. Навіть і передбачуваний вирок вже було винесено на сторінки газет: 9 вересня, за три дні до прийняття постанови, “Вісти.” писали:
“Робітниче постачання - на рівень вимог третього року п’ятирічки: апарат кооперації дуже засмічений ворожим елементом.
...Київський Саробкооп на протязі двох років приховував невідомо для чого сала на суму більше 30 тис. карбованців. Нікопольський ЦРК зберігав більше року 18 мішків гречаного борошна й 22 мішки гречаної крупи, які попріли на складах. Гришинський - згубив один вагон білої муки, переховуючи його у вологому приміщенні. Майже в усіх робкоопах, обстежених бригадами, виявлено розбазарювання дефіцитних товарів серед працівників апарату робкоопів. Ще більш страшні факти маємо у м’ясозаготівельній роботі”.
Наведений текст викликає у неупередженого читача два запитання. По-перше, у здоровому суспільстві всі сили спрямовані на збільшення виробництва товарів, адже саме за умов бездефіцитності або й так званих “криз перевиробництва” зникає головна передумова крадіжок, приховувань тощо. По-друге, лишається нез’ясованим, як за три дні ЦК партії зумів перевірити й узагальнити наведені в газеті факти, підготувати й прийняти постанову. Імовірніше, це, навпаки, з ЦК були передані в редакції наведені в матеріалі факти задля створення відповідного суспільного настрою.
А отже, преса знову виступила покірним “гвинтиком” у жорсткому механізмі утвердження нового порядку, заснованого на страхові й репресіях. Газети були виконавцями невластивої їм ролі у чужому сценарії, де на їх теренах їм відводилася режисером другорядна роль.
У такому контексті стає зрозумілою й вимога до преси, що міститься у згадуваній постанові про кооперацію:
“ЦК пропонує редакціям всіх центральних та місцевих газет організувати систематичне висвітлення діяльності кооперації. Посилюючи боротьбу (за прикладом “Правди”) проти конкретних винуватців безгосподарності... преса повинна разом з тим ширше висвітлювати позитивний досвід роботи тих кооперативів, що досягли реальних наслідків у раціоналізації постачального апарату, у створенні правової бази та в організації масової участі робітничих споживачів у контролі та в сприянні роботі”.
Реалізуючи цю установку, “Вісти...” запроваджують 28 вересня нову й дуже показову рубрику: “Наші розслідування”. Органи преси з санкції їхніх засновників прирівнюються до слідчих органів. Посилюється обстановка насильства, тотального стеження, доносительства через газету. Лист до редакції наближається за своїм значенням і наслідками до заяви до НКВС.
Цей красномовний приклад набуває особливого забарвлення, якщо згадати, що на той час редакції газет мали в своєму активі на загал сотні тисяч робсількорів.
Партійна преса УРСР ревно взялася до справи, не шкодуючи ні зусиль, ні газетної площі. Робилися величезні передрукування з “Правды” (18 вересня), а 25 вересня цілий розворот було присвячено темі:
“Луганський ЦРК - на гальмах опортунізму (! - авт),, без масового робітничого контролю”.
Так звичайні крадії, яких треба було змусити відшкодувати нестачу й зняти з роботи або відправити до суду й в’язниці, отримують статус політичних ворогів. Нагнітається психоз: “Громадське харчування - в катастрофічному стані”. Розворот закінчується нібито конструктивним за намірами матеріалом: “Бригада “Вістей” пропонує” - але головна ідея пропозиції полягає не в збільшенні виробництва товарів першої необхідності, а в ширшому розгортанні робітничого контролю за їх розподілом.
Одна за одною друкуються тематичні полоси, де розслідуванню піддаються торгівля м’ясом, рибою, хлібом (18 жовтня), рибними виробами (29 жовтня), хлібопекарській справі (1 листопада). Далі - більше: вже у наступному номері, 2 листопада трапляється неймовірне, газета піддає критиці органи радянської влади, де теж, виявляється, засіли вороги:
“Міські ради не борються за поліпшення робітничого постачання. Дніпропетровська, Луганська та Константинівська міськради не використовують директив партії для кращого налагодження роботи кооперації”.
Це був якісно новий рівень політичної кампанії. Подібні висновки, та ще й висвітлені в пресі, означали розширення простору політичної (тобто публічної, із застосуванням преси) боротьби з тими, хто зволікає з виконанням партійних вказівок. Зрозуміло, що без прямої команди “зверху” піддати критиці перелічені радянські органи газета не могла б дозволити собі подібну сміливість.
Новою була й практика послідовного, наполегливого повернення газети до теми. 12 грудня “Вісти...” знову висвітлювали справи постачання робкоопами риби, м’ясопродуктів, вимагали покращення роботи підприємств громадського харчування.
Подальші події навіть на прикладі цього невеликого, але важливого сектору суспільного життя показують, як розкручувався величезний механізм сталінського тоталітаризму і як партійно-радянська преса сприяла його розкручуванню.
Початок “холодної” громадянської війни в СРСР у 1929-1938 рр., прямим жертвами якої (не меншими від “гарячої” у 1917-1922 рр.) були мільйони безневинних репресованих громадян, спричинило несприйняття селянством нового повороту аграрної політики уряду, вірніше - ЦК партії. Розгром селянства, кардинальні зміни усталених форм його існування, як вони склалися на протязі століть і останніх п’яти-семи років, мав наслідком голодомор 1931-1933 рр. А починалися ці процеси безпосередньо влітку 1930 р.
Партійно-радянська преси зіграла в цих трагічних подіях ганебну роль пропагандиста, агітатора й колективного організатора жорстоких політичних катаклізмів. Відступаючи від загальнолюдських цінностей, згодившись із спекулятивним протиставленням інтересів робітничого класу і всього суспільства, ця преса стала на шляхи самознищення. Поза даною політичною системою вона існувати не могла - і, зрештою, не змогла. Наскільки роль “гвинтика” перекрутила завдання і місце журналістики в суспільстві, яскраво свідчить такий факт. Навесні 1918 р., під час напружених дискусій в Москві й Таганрозі щодо організаційних засад створюваної компартії України, московську пресу було залучено до участі в брудній політичній грі. 9 травня “Правда” для зовнішнього вжитку надрукувала цілком пристойний матеріал про те, що ЦК РКП(б) обговоривши питання про виділення особливої української компартії із рядів РКП, не знаходить ніяких заперечень проти створення УКП, тому що Україна є самостійною державою. Це рішення було ухвалене 3 травня на засіданні ЦК РКП під головуванням В. Леніна. На цьому ж засіданні було прийняте інше рішення, для внутрішнього обігу: московський ЦК схвалив ідею створення КП(б)У, однак рекомендував твердо отримуватися лінії на створення компартії в Україні як частини РКП, і лише з тактичних міркувань проголосити у відкритій пресі про лояльне ставлення до її організаційну незалежність. (Див. Є. П. Юрійчук. Становлення і характер радянської влади в Україні. Історико-правові аспекти. (1917 - 1922 рр. - К., ІЗМН, 1998).
Безліч прикладів показує, як роль служанки партії влади принижувала високе покликання преси в суспільстві. Так, у роки громадянської війни партія й уряд з Москви віддали наказ про масове вилучення церковних цінностей, і преса взяла якнайактивнішу участь у цій справі. Номер за номером газети писали, скільки кілограмів золоті, срібла було вилучено в якому районі, з якого саме храму, а також наголошували, хто тут веде перед, а хто відстає. Нібито коштовності вилучалися для потреб голодуючих, але саме розподіл їжі, врешті використання одержаних грошей ніяк не висвітлювалися пресою, і це фактично підтримувало чутки про те, що насправді церковне золото йде на потреби світової революції, тобто в Германію.
Відступ від принципів госпрозрахунку та економічної зацікавленості у стосунках з селянством спричинив у 1929 р. ті самі наслідки, що й у 1918-му: селяни почали приховувати хліб. Партія знову вдалася до насильства. Замість колишніх продзагонів прийшли “робітничі бригади”, які почали звичними методами забезпечувати виконання планів хлібозаготівель. Але тепер у державних та партійних органів набагато більший розрахунок був на підтримку преси - добре відмобілізованої, насиченої вірними партійцями, вишколеної і, головне, з армією добровільних помічників-робсількорів.
Хлібозаготівля у 1930 р. проходили дуже важко. “Вісти...” у номері за 2 та 6 вересня повідомляли:
“Виконання річного плану хлібозаготівель під загрозою!”
“За 25 днів серпня місячний план по всіх культурах виконано на 52,3 процента”.
Наркомзем України у таких умовах прийняв дуже жорстке рішення, у якому передбачалося, зокрема, завдання й пресі: “Просити редакцію газети “Комуніст” (орган ЦК КП(б)У - авт.), представництво “Правды” та редакцію газети “За социалистическую перестройку” відрядити у згадані чотири округи робітничі бригаді перевірити хід сівби й причини позорного відставання цих округів”. У тому ж документі відзначено: “Газети, а особливо газета “За социалистическую перестройку”, не розгорнули кампанію організації соціалістичного змагання в осінню сільськогосподарську кампанію”. Такі бригади були створені, про їхню роботу свідчать публікації у вересневих номерах всеукраїнської газети “Комуніст”.
Жодної публікації, яка б поставила під сумнів рішення й дії або почала б розмову про інші шляхи подолання чергової продовольчої кризи у хлібородній Україні, в номерах цих газет немає. А інші газети вже не існували: монопартійна диктатура, названа “диктатурою пролетаріату”, продовжувала приносити пролетаріату міста і села неймовірні страждання.
СРСР стрімко втягувався в одну з найважчих продовольчих криз за свою історію, але партійне керівництво вдавало, ніби воно керує не тільки поточними обставинами, а й економічними законами.
Виконуючи явно застарілу, часів краху політики воєнного комунізму тезу про необхідність посилення обліку і контролю з боку партії і держави по відношенню до всіх боків суспільного життя, пленум ЦК ВКП(б) прийняв 30 жовтня 1931 р. резолюцію “О развертывании советской торговли и улучшении снабжения рабочих”, дія якого поширювалася і на радянську Україну. Редакції газет заходилися виконувати його, маючи вже чималий досвід висвітлення саме цієї проблематики. Проводилися власні місячники, огляди, газетярі брали активну участь у подібних заходах, що проводили профспілкові, кооперативні органи. При цьому командний стиль, імператив ставали врівень зі звичними для будь-якої преси тоталітарного типу менторськими, наставницькими семантичними структурами:
“Місячник огляду й перебудови роботи кооперації. 1 лютого - останній строк перебудови роботи кооперації та держторгівлі. Розгортаючи масову організаційну роботу, залучити до місячника найширші кола робітників прилавка, пайовиків та домогосподарок... Партбригада заводу № 60 приступила до перевірки робкоопу “Переможець”. Перша декада їхньої роботи дає позитивні наслідки” (“Луганская правда”, 1932 р., 16 січня ).
Якими конкретно наслідками позначилася робота саме цієї бригади, лишається невідомим (до речі, зауважимо, члени згадуваної партбригади теж принаймні десять днів не працювали на своїх робочих місцях). В історичному плані має значення, що вся кампанія перевірок та покарань замість нарощування виробництва закінчилася у тому ж році найстрашнішим за всю історію СРСР голодом.
Вище вже йшлося про те, що замовчування голодомору, і не тільки в 1932-1933 рр., а й всіх наступних, стало однією з ганебних сторінок історії партійно-радянської преси України. А оскільки мовчання досліджувати неможливо, звернімося по коментарі до української преси в діаспорі. Ось що пише про це публіцист О. Горновий у статті “Про свободу преси в СССР”:
“Тисячі виголоднілих, обідраних людей зі східних областей іде в західні області України, щоб тут від своїх, також пограбованих братів, дістати шматок хліба. Мов тіні, снуються вони по селах і базарах. Великою юрбою товпляться вони по станціях. Між ними молоді й старі жінки, діти, інваліди Червоної армії. В руках у них невеличкі клунки. Вони тремтять від холоду і страху, що кожної хвилини НКВД може відібрати від них жменю випрошеного хліба чи кілька картопель, на які там ждуть усі вдома.
Та цих картин совєтська преса не бачить. Зате вона розписується про “квітуче і щасливе та заможне життя” в СССР, про “трудовий підйом”, що охопив працюючих у зв’язку з четвертою п’ятирічкою, про відданість партії. Вона вміщує знімки вдоволених робітників, добре плеканих дітей, розсміяних колгоспниць, начебто всіх їх не сушить голод, а розпирає добробут”.
Попри полемічну загостреність та одномірність оцінок, ніде правди діти, одну з чільних особливостей цієї преси автор відобразив вірно.
Тим часом компартійна преса продовжувала нарощувати форми й методи своєї діяльності та дбати про їхню дієвість. У порівнянні з редакційною практикою на рубежі 1930-х років з’явилися принаймні дві нових тенденції.
По-перше, більше уваги газети почали приділяти позитивному досвіду вирішення проблем. В “Луганской правде” з’явилася постійна рубрика ”Використовуємо досвід кращих”, під якою, наприклад, 22 січня 1932 р. було висвітлено роботу по прийманню попередніх замовлень магазину та робкоопу “Паровозник”
По-друге, за прикладом центральної преси місцеві редакції приступили до об’єднання своїх можливостей для вирішення окремих проблем, дуже конкретних, але з різних обставин важливих для кожного з учасників спільних акцій.
Зразки для наслідування давала “Правда”, яка, наприклад, проводила з 21 по 26 жовтня 1931 р. п’ятиденник перевірки, в якому під її керівництвом об’єднали свої зусилля газети Південного Кавказу та західних областей. В окремих заходах редакцій одночасно брали участь до 5 тисяч кореспондентів та робсількорів. В один день за контрольну роботу бралися активісти редакцій металургії, залізничного транспорту, машинобудування, експлуатаційники - а потім скоординовано, одночасно в “Правде” й кількох інших газетах виходила низка публікацій про причини неякісної роботи певного обладнання чи машини. Місцева преса об’єднувалася з низовою та стінною, а також з подібними виданнями інших регіонів. Так, 16 січня 1932 р. “Луганская правда” повідомляє про те, що заводська преса мобілізується, та висвітлює досвід заводської газети “Ударник” по спільному вирішенню питань покращення постачання робітників підприємства.
Газетярський світ став нагадувати добре відмобілізовану армію, де були взводи, роти, полки, дивізії, і всі вони по команді з штабу виконували свої маневри, що в цілому призводило до небаченої координації зусиль преси на окремих, порівняно вузьких соціальних проблемах.
Ця дуже помітна особливість усієї партійно-радянської преси як типу ЗМІ тоталітарної моделі виявилася вже у перші роки радянської влади. Так, 1 травня 1920 р. кілька впливових газет - центральні “Вісти...” й “Більшовик” та київський часопис “Галицький комуніст” випустили спільне число - газету “Червоний стрілець”. У 1921 р. під час продовольчої кризи одночасно виходили газети “На голод1” у Бердичеві, Богуславі, Борзні, Києві (як вечірня газета), Новгород-Сіверському, Сквирі, Сосниці, Чернігові, Шостці тощо, у Херсоні - “На борьбу с голодом!”. Там, де не було друкарських можливостей, як у Чорнобилі, Умані - відзвітували стіннівками.
З роками цей досвід - по команді згори об’єднувати (за прийнятою тоді мілітаризованою лексикою, мобілізувати) наявні сили - не втратився, і ось тепер він знову став у нагоді.
Одночасно з розгортанням нових активних форм роботи загострився й опір тих, на кого звертали громадську увагу журналісти. В свою чергу газети давали відсіч, часто не дуже аргументовану, але рішучу, спробам принизити новий статус редакцій. Ось два показових приклади цього явища.
“Правда” винесла 11 жовтня 1931 р. на свої шпальти історію про те, що її бригада викрила недоліки в одному з радгоспів. Однак секретар парткому тов. Ципкін не згоджувався скликати партком для заслухування доповіді за результатами перевірок, він дав згоду лише після довгих зволікань:
“По мнению Цыпкина, так как “Правда” совхозом не руководит, заслушивать доклад бригады нет надобности”.
Про подібний опір повідомляє й місцева преса. Так, “Луганская правда”, поінформувавши про викриті недоліки в одній з торговельних організацій, додає про його керівника:
“Он, видите ли, не любит газету и особенно не любит, когда о нем пишут. “Луганская правда” о нем написала. Но это не стало для Каушняка предупреждением” (1932 р., 16 січня).
Однак з плином часу в практиці газет, особливо місцевих, з’явилися нові ознаки посилення тоталітарного тиску - різке зменшення критики та майже повне зникнення повідомлень про заходи, вжиті після опублікування критичних матеріалів.
У 1927 році в “Луганской правде” при значно меншому обсязі критики кількість публікацій по їх наслідках нараховувало в середньому 18 на місяць. У лютому 1932 р. тут не було опубліковано жодного подібного матеріалу, хоча у попередньому місяці - січні тут видруковано близько десяти критичних виступів, з них чотири - по соціальній проблематиці, яка особливо актуальна, а отже вимагає від редакцій повідомляти читачів про вжиті заходи. Про те, що логічний ланцюг “критика-відповідь” був перерваний, свідчить такий приклад. У січні “ЛП” звинуватила один завком профспілки у поганому керівництві торгівлею. У лютому ж пройшло повідомлення про конкурс на кращу крамницю, організований цим профкомом - але без посилання на свій попередній виступ (1932 р., 20 лютого).
Надмірна централізація влади в партії й суспільстві відбивалася у сфері преси відривом, дистанціюванням центральної “Правди” від місцевої преси, приниженням суспільної ролі останньої.
Так, активну позицію зайняв центральний орган партії у здійсненні Звернення уряду та ЦК ВКП(б) до всіх партійних, радянських, господарських та професійних організацій від 29 вересня 1931 року “Про розвиток м’ясної й консервної промисловості”. “Правда” організувала низку публікацій, в яких було поставлено серйозні проблеми - це, втім, не зупинило голоду, що саме насувався на країну. Відгуки цієї загрози (але тільки відгуки) знаходимо на шпальтах центральної газети 17 жовтня 1931 р.:
“Почему консервные заводы Украины не справились с планом третьего квартала? План может и должен быть выполнен... Украинская консервная промышленность, развившаяся за последний год (тобто при непі - авт.) гигантскими темпами, пришла к четвертому кварталу с низкими производственными показателями. Промфинплан за 9 месяцев выполнен только на 60,7 процента”
Газета називає причини, що здаються редакції головними: безгосподарність, невміло поставлена праця, невміння заводських “трикутників” (директор, парторг, профорг) організувати справу.
В цей же час місцева преса України не розгорнула систематичної роботи по організації виконання Звернення. Так, Луганськ було названо в числі міст, де має бути вжито особливих заходів - але “Луганская правда” за перше півріччя присвятила зазначеній проблемі всього 2 матеріали - й ті у другому кварталі.
Кампанійщина, вже згадувана як родова ознака преси тоталітарної моделі, з переходом до нового типу соціальних відносин значно посилилася. Так, Луганський міськком партії та міська контрольна комісія прийняли “Резолюцию объединенного горпарткома и горКК” - “О плане жилищного, коммунального и культурно-социального строительства в городе Луганске на 1932 год” (“Луганская правда”, 1932 р., 18 січня). Планом передбачено ввести 127.000 кв. метрів житла, що забезпечить розміщення 21.100 осіб, та будівництво гуртожитка на 3.500 осіб.
Плани чудові, газети заходилися їх виконувати. Регулярною стала рубрика “По-большевистски осуществить постановление ГПК и ГКК о жилищном строительстве”. 28 та 29 січня виходять матеріали щодо проблем постачання - про використання місцевих будматеріалів, по організаційних питаннях - про необхідність врахувати помилки минулого року.
Але вдало розпочата і перспективна газетна кампанія раптово і без особливих причин почала “згасати”. Вже у вересні того ж 1932 року все зійшло нанівець: за місяць газета лише один раз звернулася до спільної резолюції своїх же засновників. Це є також прикладом невиконання прийнятої у червні 1931 року спільної постанови Центральної контрольної комісії ВКП(б) та колегії НК робітничо-селянської інспекції СРСР “О совместной работе ударников печати и актива КК-РКИ”. Однак матеріалів, підготовлених “ударниками печати” з зазначених проблем, на сторінках газети немає, нема й відповідної рубрики.
Цей приклад свідчить або про відсутність систематичної роботи редакції над темою, або про брак партійної дисципліни або, скоріше, про наявність певного протиріччя між центральними й місцевими інтересами у цій справі: обласній газеті з її невеликими обсягами й обмеженими, у порівнянні з “Правдою”, можливостями доручали інші, більш важливі завдання з довгої низки партійних настанов, що були більше термінові, як на думку місцевих керівників.
На цей час остаточно склалася структура партійно-радянської преси як в цілому в СРСР, так і в Україні. Кожен партійний комітет, від районного й вище, і навіть на крупних промислових підприємствах з кількістю працюючих понад 2000 осіб - розгорнув власні газети. Відповідали духові епохи їхні назви: “Більшовицький штурм”, “Ленінське слово”, “Сталінська перемога”, ”Колгоспне життя”. В обласних центрах до географічної назви додавалося слово “правда”, і такі газети були переважно російськомовними. Так були засновані “Киевская правда”, “Днепровская правда”, тощо.
Зміцніла й набула значного досвіду й суспільної ваги типова газета того часу - “Луганская правда”.
На протязі десятиліть вона була однією з найбільших та найавторитетніших обласних видань УРСР. Навіть в масштабах Радянського Союзу вона посідала помітне місце, про що свідчать всесоюзні нагороди. В 1967 р. газету було нагороджено орденом Трудового Червоного прапора, в 1977 р. газеті було вручено найвищу нагороду - Почесну грамоту Президії Верховної Ради СРСР.
Яскраві зразки публіцистики залишила на сторінках газети участь у стаханівскому русі або шефство над великими новобудовами (на Донбасі було 33 так звані комсомольські шахти, в будівництві яких брала участь молодь, а на центральні органи комсомолу було покладено велику частку відповідальності за хід їх спорудження, стан справ у соціальній сфері та в ідеологічному забезпеченні). Одна з великих акцій “Луганской правды” - “луганська година”, що переросла згодом в “українську годину” (робітники брали на себе зобов”язання семигодинну норму виконувати за 6 годин, а сьому працювати “на п”ятирічку”). Було створено виїзні редакції “ЛП” на шахтах. Ця ефективна форма роботи жила дуже довго. Участь у виїзних бригадах, в структурах так званого “народного контролю”, де вимагалося широке висвітлення виявлених недоліків - усе це віддзеркалювало постійне прагнення журналістів зміцнити зв’язки газети з життям.
З іншого боку - в підшивках газети видно повне підпорядкування “лінії партії” в усьому, що стосувалося тематики матеріалів, підходів, оцінок, навіть “географії” виступів газети.
Виконуючи вимоги центральних органів, до початку 1930-х років усі районні та міські комітети партії заснували власні друковані видання. Цікаво, що, попри надзвичайну централізацію управління в усіх сферах життя в тоталітарному суспільстві та підпорядкування низів верхам - місцеві газети не підчинялися обласним газетам. Але вони були певною мірою підлеглі обкому партії, зокрема, відділу пропаганди, сектору преси - хоча їх засновниками були районні, міські комітети партії. Щороку в кінці грудня редакції звітували за заведеними формами про основні результати своєї роботи саме перед вищестоячими партійними комітетами, а перед засновниками звітували раз на два-три а то й більше роки на засіданнях бюро, пленумах тощо.
В чому сенс такої подвійної вертикалі управління?
По-перше, керівні кадри всіх низових редакцій остаточно затверджував обком партії після подання низового комітету;
По-друге, саме обкоми партії через обласні управління у справах поліграфії, видавництв та книжкової торгівлі (відділ облвиконкому) забезпечував усі видання всім необхідним: послугами поліграфістів, папером тощо.
По-третє, обласний комітет мав верховенство в рішенні всіх питань: якщо районні засновники квапилися з вирішенням якихось місцевих проблем, то вказівки низовим газетам давав обласний комітет партії.
Нарешті, по-четверте, звіт редакцій був у певному розумінні частиною річного звіту засновника - наскільки вміло й плідно керували у міськкомі чи райкомі партії своєю газетою? А це, вважалося, об’єктивно й всебічно міг зробити тільки вищий за ієрархією партійний комитет.
У річних звітах, як чільні, вказувалися такі параметри:
- кількість позаштатних авторів (тобто робсількорів у термінах 1920-1930-х років),
- кількість критичних виступів, у тому числі рейдів як найбільш масових та бойових жанрів,
- кількість отриманих та, окремо, опублікованих відгуків на критичні виступи газети, причому розбіжність не мала перевищувати 5-10 процентів.
Заформалізованість та негнучкість звітів у цьому пункті була видна найбільше, адже на один критичний виступ могло надійти і кілька відгуків, і всі вони могли бути опубліковані в різних номерах газети, тобто при нормально організованій роботі редакцій кількість відгуків мала перевищувати кількість власне первинних публікацій. Але порядок, що склався, вимагав цього не допускати.
Цікаво, що фінансові й інші звіти щодо господарчої діяльності редакцій обкоми та ЦК партії не розглядали, перепоручивши цю “неполітичну” справу відповідним видавничим відділам виконавчих комітетів. Вони називалися по-різному, але врешті затвердилася довга, зате змістовна назва: управління у справах поліграфії, видавництв та книжкової торгівлі - облполіграфвидави, які вже, по своїй окремій вертикалі, були підзвітні обкомам та ЦК.
Словом, це був зразок авторитарної моделі преси, керованої з єдиного центру, з всесоюзного ЦК, рішення якого конкретизували та реалізовували партійні комітети на місцях.
Згідно з статутом, вищим органом партії був з’їзд, який ухвалював резолюції. обов’язкові для партії, а відтак і країни. Кожен з’їзд після революції, від VIII по XI, приймав окремі резолюції про пресу, які негайно направлялися в усі партійні комітети та редакції. Однак виконання рішень центру з перших років “буксувало” саме на етапі втілення їх в життя. Наприклад, VIII з’їзд РКП(б) прийняв резолюцію “О партийной и советской печати”. Привертає увагу те, що преса від початку була розділена на радянську й партійну, але відразу ж ця різниця не мала ніякого значення саме через тотальний партійний контроль. Всім газетам вказувалося і в цілому, і конкретно все необхідне: про що й як треба писати, що робити, давалися рекомендації кожній ланці редакції.
Рішення чергового з’їзду конкретизувалися в подальших партійних документах (приклад - циркуляр РКП(б) губкомам и укомам “О программе местных газет” від 4 квітня 1921 р.). Всі рішення, що приходили з центру партії або з її місцевих осередків, ретельно вивчалися в первинних парторганізаціях редакцій, де неодмінно і безумовно ухвалювалися. При проголошуваному демократизмі внутрішнє життя партії було сповнене незавуальованого формалізму, його посилення дедалі ставало для партій шляхом в нікуди, адже за таких умов роботи заради оцінки начальства нікого насправді, за великим рахунком, не цікавила думка пересічного члена організації, якому була відведена роль “гвинтика” у справі безумовного виконання рішень, до прийняття яких він не був причетний.
ІХ з”їзд партії у 1922 році зафіксував у окремій резолюції положення про те, що партійна, радянська преса знаходиться у стані важкої кризи. Було запропоновано програму її подолання. Але через рік делегатами ХІ з”їзду було визнано: рішення навіть VIII з”їзду в цій галузі не були проведені в життя.
З розвитком непу якісно змінюється ситуація в країні: з”являється надлишок сільгосппродукції при катастрофічній нестачі виробів важкої та легкої промисловості. Внаслідок запровадження ринкових відносин в аграрному секторі виникає криза перевиробництва. Преса відповідно реагує на ці зміни. На шпальтах газет з’являються теми прискорення індустріалізації, боротьби з надвисокими цінами на промислові товари: так, в харківських “Вістях...” подібні матеріали з’являються по 10-12 раз на місяць, інколи навіть щодня.
На цей час в редакціях вже складається певний штат редакторів, журналістів, здатних адекватно відповідати на вимоги часу, підвищується їх середній професійний рівень. З’являється жанрове різноманіття, відроджуються забуті журналістські жанри: репортаж, фейлетон (найкраще почав піднімати цей жанр Остап Вишня). Журналісти опановують крупні газетні форми, наприклад, наскрізні теми - висвітлення однієї актуальної проблеми з номера в номер (згадувані вище кампанії щодо зниження цін та утворення рибальських кооперативів).
* * *
В 1928-1929 рр. розпочався період якісно нової політичної та економічної кризи СРСР та зокрема радянської України, який закінчився встановленням тоталітарного режиму й культу особи Сталіна. Криза зародилася в протиріччі між величезною дрібновласницькою стихією селянства та соціалістичним ладом організованого робітничого класу великих промислових виробництв.
В числі соціальних груп, підданих Сталіним найжорстокішому винищенню, були саме партійні журналісти, і перш за все публіцисти ленінської школи. Разом із так званими “старими більшовиками” їх знищила створена й відлагоджена ними ж в роки громадянської війни машина класової боротьби. Такою була розплата за поступки диктатурі та відступ від загальних законів буття задля швидкого вирішення проблем часу.
Цей переворот в журналістиці стався тихо, практично без шумних процесів, подібних до тих, які були організовані над Зинов’євим, Каменєвим, Бухаріним та іншими політичними діячами. Навіть колишні керівники каральних органів - Ягода, Єжов - зникали з політичної сцени (а значить, за тодішніми порядками, і з життя) після великих політичних шоу із викриттям “злочинницької діяльності” і тому подібними, розрахованими на масу неосвідчених в політиці та й взагалі напівграмотних робітників епохи індустріалізації, тобто вчорашніх селян-незаможників, яких голод і колективізація вигнали з сіл і хуторів.
З журналістами такого не було. Режисери політичних спектаклів розуміли, що викриття “ворогів народу” в редакціях газет нічого позитивного дати не зможе, а шкоди завдасть великої - підірве довіру народу до слова “Правды”, а отже й до самої партії. Преса - це надто серйозний політичний інструмент, пов’язаний з масовою свідомістю, щоб втягувати її в політичні ігри, розраховані на маси. Журналісти були поставлені перед драматичним вибором - або прийняти диктатуру вождя та вірно служити йому, або йти з редакцій та й з життя. Вибір, якназвичай, робили за них. Кожен кореспондент був на виду, з усіма особливостями його манери письма та політичними уподобаннями. Непотрібні зникали тихо: просто вранці не виходили на роботу. Інколи оголошували про термінові відрядження, в інших випадках інсценували трагічну загибель чи смерть внаслідок “раптового” тяжкого захворювання.
Так поволі, на протязі кількох років на початку 1930-х було замінено склад провідних працівників центральних та місцевих редакцій.
Решта газетярів та новоприбульці з числа молодих членів партії сталінського призову продовжували робити газети, брати участь у соціалістичному будівництві, розвивали форми й методи роботи, грунтуючись на вже досягнутих рівнях майстерності.
Більше того, загальна радість від історичних (значною мірою вигаданих) перемог радянського народу у першій п’ятирічці спричинила хвилю трудового ентузіазму, масової боротьби за нове, небувале й нечуване. Розгойдана з допомогою преси, ця хвиля піднімала й саму пресу над рутиною повсякденної роботи. За ініціативою редакції “Правды” у 1930 р. була проведена всесоюзна нарада робсількорів, яка сильно вплинула на перебіг подій. Вона, зокрема, заклала фундамент для прийняття 16 квітня 1931 року постанови ЦК ВКП(б) “О перестройке рабселькоровского движения” (в якому, зазначимо, серед безлічі завдань не було зовсім приділено уваги участі робсількорів у вирішенні соціальних проблем - для нової влади вони вже не були такими актуальними).
Ця ж
|
