Економічна безпека України - Економічні теми - Скачать бесплатно

У широкому розумінні, система національної безпеки повинна забезпечувати збереження народу України. Вона необхідна як для існування держави, так і вільного розвитку суспільства. Однією з головних складових такої системи є саме соціально-економічна безпека, яка означає збереження та розвиток добробуту окремої людини та суспільства в цілому. Отже, економічна безпека у нашому випадку перехідної економіки передбачає побудову нової соціально-економічної системи, яка забезпечила б нормальний розвиток країни в цілому та зростання добробуту її громадян.

Темпи перехідного періоду в Україні повільніші, ніж в інших країнах, що утворилися на території колишнього Радянського Союзу. Насамперед це пояснюється тим, що у нас недостатньо робиться для формування сприятливого підприємницького та інвестиційного клімату. “Відповідальні” за здійснення ринкових перетворень проголошують (здебільшого останнім часом) майбутні цілі, особливо довгострокові, але стан економіки потребує швидких та рішучих дій сьогодні.

Поглиблення економічної кризи призводить до кризи суспільного сприйняття ринкових перетворень взагалі. Громадяни України асоціюють ринкову економіку з сьогоденним жебрацтвом і корумпованістю влади. Підприємець в Україні здебільшого сприймається як нечесна людина, а в багатьох випадках як шахрай або бандит. Отож, суспільна мораль спрямовується проти підприємництва та ринкових реформ, розчищаючи дорогу ортодоксальним лівим настроям у країні.

Триває відплив інтелектуального потенціалу з України, що як свідчить світова практика, зовсім не притаманне розвинутому ринку. Наприклад, у сусідній Польщі, де найбільш вдало здійснюється перехід до ринкової економіки, має місце повернення до країни авторитетних іноземців польського походження. Крім того, поляки знаходять організаційні та фінансові можливості, щоб залучати кращих іноземних фахівців до праці на польські реформи.

Одним з найважчих завдань щодо створення ринкової системи в нашій країні є зміна ментальності мільйонів наших співвітчизників. Люди мають зрозуміти суть ринкових перетворень і повірити в них. Потрібна копітка, майже щоденна робота з роз’яснення людям цілей ринкових перетворень і заходів щодо їх втілення. Люди повинні зрозуміти й підтримати ринкові реформи. А поки що влада протистоїть громадянам, як недружня сила, захищаючи підприємства від ринку і заганяючи себе цим у глухий кут.

У межах програми ринкових перетворень економіки України конче потрібно мати окремий, добре обгрунтований блок розвитку вітчизняного виробництва товарів широкого вжитку. А ми поки що навіть немаємо чіткого цілісного уявлення про стан внутрішнього ринку, що й обумовлює появу необгрунтованих економічних рішень. Зокрема, у нас час від часу проголошуються пріоритетність розвитку тієї чи іншої галузі (то експортної, то автомобілебудування, то легкої промисловості), яка, на думку керівництва, повинна витягти з кризи всю економіку України. Все це є варіаціями невиправданої в країнах, що розвиваються, теорії “локомотиву”, хибність якої доведена на практиці ще двадцять років тому. Економічні проблеми можуть бути розв’язані лише комплексно.

В Україні були спроби наблизитись до подібного комплексного підходу, але в нас ніколи не вдавалися до прогнозування наслідків вживання певних заходів, навіть у короткотривалому аспекті. А це призводило до провалів в економіці, і, що найприкріше, до компрометації ринкових реформ в очах суспільства. У нас ніколи не робилися спроби дістати підтримку курсу економічних реформ в широких верствах населення.

Оптимально керівник держави та його команда повинні приходити до влади вже маючи добре розроблену і відому громадянам програму економічних дій на термін перебування при владі. Така програма може з часом корегуватись і допрацьовуватись залежно від обставин, але вона повинна передбачати основні дії виконавчої влади щодо реформування та розвитку економіки.

Ще в жовтні 1994 року така програма реформування економіки України була представлена Президентом Верховній Раді. Це був досить професійно складений документ, який передбачав майже всі необхідні кроки до реформування економіки України на ринкових засадах. Програму підтримав парламент, але її реалізацію було довірено некомпетентному апарату, що й обумовило її невиконання. Замість підбору професійної команди виконавців почалися чисельні спроби складання інших програм, реалізація яких була б під силу наявному рівню виконавців. Але це й обумовило поглиблення кризових явищ в економіці України та доведення держави до межі банкрутства.

Принципово важливим у перехідний період до ринку є перетворення у сфері державного управління. Одною з причин глибокої кризи в економіці Україні можна назвати надзвичайно ускладнений апарат чиновників, діяльність якого спрямована перед усім на реалізацію власних інтересів. Кабінет Міністрів з його величезним штатом, розбухла структура радників, експертів, аналітиків, помічників, значної кількості департаментів, суперміністерство економіки, що дублює роботу десятків інших міністерств та відомств, - усі ці бюрократичні установи неспроможні скоординувати спільну роботу і паралізують ефективне державне управління економікою.

Існує таке поняття, як ступень керованості економікою. Ми маємо потрійну систему керування економікою: Президент з чималою адміністрацією, Кабінет Міністрів та держава у державі – Міністерство економіки. У цей рядок можна поставити й Міністерство фінансів. За значного бюджетного дефіциту Україна “поєднує” американську та англійську системи керування одночасно. У цих же двох розвинутих країнах існує більш спрощена система керування. Зокрема, в найбільш розвинутій країні світу – Сполучених Штатах Америки – президент, приходячи до влади, формує адміністрацію, яка й керує країною та її економікою і несе за це відповідальність перед народом. У Великій Британії, теж не бідній країні, дещо інші традиції. Там лідер партії, яка перемогла на виборах, стає прем’єр-міністром і формує кабінет, який керує державою і, знову ж таки, несе безпосередню відповідальність перед виборцями. Україні треба визначитись, яка ж система керування державою нам більш підходить за сучасних умов.

Зважаючи на нерозвинутість політичних партій, особливо демократичного крила, Україні більше підійшла б система президентського правління. За Конституцією України саме Президент є тією особою, яка має підтримку загальнонаціональну, а не якогось окремого виборчого округу. Таким чином, президентська адміністрація повинна керівувати економікою Україні й нести за це повну відповідальність. Кабінет Міністрів як інститут можна було б скасувати і, значно скоротивши чисельність його працівників, передати їх до адміністрації Президента. Для безпосереднього керування економічним блоком адміністрації, було б доцільно або ввести пост Віце–президента, абодоручити виконання цих обов‘язків міністрові економіки. У разі такого варіанта Президент і його адміністрація безпосередньо несли б відповідальність за все, що робиться в державі. На жаль, на практиці наші владні структури та гілки влади не співпрацюють у напрямку реформування економіки, а лише звинувачують одне одного у допущених помилках. Органи державного керування мають надзвичайно високі повноваження, які вони використовують не на швидку дерегуляцію для стимулювання приватного виробника, а продовжують тиснути на нього, щоб зберегти умови свого існування.

Не менш радикальні зміни потрібні і в політичному устрої України. Система представницького народовладдя, яка колись вміло використовувалась в інтересах єдиної керуючої партії, нині повністю вичерпала себе. Близька й зрозуміла масам і тому ефективна, вона може існувати лише на самому низькому рівні, (наприклад, в конкретному селі, міському мікрорайоні), там, де проявляються традиції общинного устрою і може здійснюватися безпосередній контроль з боку населення. На сьогодні в Україні залишилися Ради всіх рівнів, і армії “народних обранців” потрібні висока зарплатня, матеріальне забезпечення.

І все-таки залишається незрозумілим, хто розробляє економічні поради для Голови нашої держави. Як нещодавно сказав в своєму інтерв’ю радник Президента з економічних питань, він не є єдиним радником Голови держави і не може претендувати на те, що буде прийнята саме його точка зору. Такий стан речей є досить дивним, оскільки навіть головний економічний радник не знає, які і чиї саме поради будуть втілені в держаних документах. І коли щоразу приймаються поради різних радників, то неважко уявити, яка суміш неузгоджених між собою поглядів та концепцій керує нашим економічним життям. Це й підтверджує економічна реальність.

Замість структурної перебудови збиткових державних підприємств продовжується надання їм бюджетної підтримки чи податкових пільг. Подібна хибна практика не лише відтягує проведення реальних ринкових реформ, а й підсилює загрозу вибуху ще більш руйнівної і глибокої економічної кризи.

Протягом останніх трьох років частка збиткових державних підприємств в економіці України, які отримують бюджетну підтримку чи мають інші пільги, зросла з 22 до майже 60%. Найбільше зростання частки збиткових підприємств спостерігається в сільському господарстві, де нині вона перевищує 80%. Звичайно, жоден бюджет не може витримати такого навантаження, оскільки все в більших масштабах нищиться вартість, створена ефективними підприємствами. Підтримка збиткових підприємств мотивується з боку держави тим, щоб не допустити різкого зростання безробіття і соціальної кризи. Але на практиці безробіття зростає; воно стає прихованим, що підкладає вибухівку під соціальні проблеми. Замість розв‘язання ці проблеми заганяються в глухий кут, з якого вони можуть вийти лише вибухнувши, якщо подібна політика триватиме й надалі. Реформування економіки практично відкладається на потім заради досягнення формальних показників.

Нерозвинутість приватного сектору характерна для будь-якої галузі економіки України. Незважаючи на наявність хоч і невдалого законодавства стосовно приватної власності, відсутність впроваджувального механізму та існування загальної “колективної філософії” не дають змоги виконавчий владі створити нормальні умови для тих, хто хотів би стати власником і розвивати підприємництво. У свою чергу несприятливі умови для українського підприємництва стримують приплив іноземного інвестування.

Мабуть, найважливішим кроком у бік реальних ринкових реформ в Україні повинна стати реформа прав власності, одним і яких є реальна власність на землю. В Україні держава поки що залишається основним власником, маючи пакети акцій приватизованих підприємств. Державні підприємства будь-якої сфери економіки є найбільш неефективними. Практика також свідчить, що колективна форма власності приватизованих підприємств по суті є нічим іншим, як соціалістичною формою власності, як це було й за радянських часів, коли все належало трудовому колективу, тобто нікому.

За умов України було б доцільно, щоб власник підприємства здійснював над ним повний контроль і ніс відповідальність за його діяльність. Для власника це був би великий стимул. Але “приватизовані” підприємства, які належать трудовому колективу, так і не мають власника. Тобто знову ж таки заради формальних показників, як і при соціалізмі, нехтуються інтереси економічного розвитку та економічної безпеки України.

Систематично і з часом усе більше лякають громадян України тінізацією економіки. За свідченням керівників держави, в тіні виробляється вже більше половини ВВП. І громадянам України пояснюють, що якби 10% цього ВВП витягнути з тіні, то можна було б значною мірою знизити податковий тиск. Тобто всі біди намагаються звалити на тіньову економіку, яка уникає сплати податків. Цей наївний заклик немає нічого спільного з реальністю. Об‘єктивно, за своєю природою, тіньова економіка не може зробити цей крок першою, про що свідчить і світова практика. Навпаки, треба спочатку знизити податки і тоді в економіці зменшиться її тіньова сторона.

З підручника для студентів першого курсу економічних вищих навчальних закладів розвинутих країн Заходу відомо, що чим нижче податки, тим більше поле оподаткування і, як результат, загальна сума зібраних податків. А не навпаки, як у нашому випадку, коли податкова система конфіскаційного характеру змушує виробників “ховатися в тінь”, щоб уникнути знищення від рук власної ж держави. Яскравим прикладом залежності рівня податків і ділової активності та поповнення бюджету була ситуація в кінці 1970 - на початку 1980 років у США. Адміністрація Р. Рейгана, яка прийшла до влади у 1980 році, успадкувала досить загрозливу тенденцію спаду темпів економічного зростання, зниження бюджетних надходжень та скорочення робочих місць. Перше, що зробила ця адміністрація, це суттєво знизила податки. Вже через кілька місяців ситуація почала виправлятися: з‘явилось більше підприємців, податки від діяльності яких з лишком компенсували їх знижений рівень.

Звичайно, економіка не миттєво реагує на зміну податкових ставок. Для цього потрібен певний час, впродовж якого державі треба забезпечувати надходження до бюджету. Тобто існує певний проміжок часу між зниженням податкових ставок і поповненням бюджету за рахунок виходу підприємців з тіні та народженням нових виробників. Саме в цей період можна було б використати кредити міжнародних фінансових організацій (МФО) для поповнення державного бюджету.

А поки що тіньова економіка в Україні є найефективнішою часткою нашої загальної економіки, яка в разі скорочення податкових ставок вийшла б із тіні, досить швидко сформувавши здорове ядро ринкової системи. Навіть зараз, знаходячись у тіні, ця частка економіки відіграє дуже позитивну роль, забезпечуючи робочі місця, виплату зарплатні та споживання товарів в Україні та непряме поповнення бюджету.

Україна має досить непогані умови для розвитку сільського господарства. Однак, вже котрий рік поспіль ми не можемо досягти навіть самозабезпеченості сільськогосподарською продукцією на базі домінуючої державної власності в цій сфері. Незважаючи на те, що формально у нас земля може бути власністю, фактично не існує механізм, за допомогою якого можна було б зробити землю повноправним товаром на ринку. Значною мірою це відбувається через могутнє державно-аграрне лобі в парламенті, яке є опорою неефективного державного сектору в сільському господарстві.

Ключовим питанням в аграрній сфері залишається власність на землю, без реальної приватизації якої неможливі позитивні зміни в цій сфері. Земля повинна стати товаром, якій буде продаватись і покупатись на ринку, що є дуже важливим у залученні внутрішніх та іноземних інвесторів. І знову-таки жоден бюджет не витримає видатків на модернізацію сільського господарства України. Це не є завданням парламенту або уряду. Їхнім завданням у цьому є лише нагальне перетворення землі в товар. Все інше зроблять учасники ринку, які інвестуватимуть в аграрне відродження України. Отже, потрібно здійснити реальну приватизацію колгоспно-радгоспної власності, щоб зняти гальма з ринкових перетворень в сільському господарстві.

Нажаль, наша економічна політика здійснюється суто монетарними важелями, за рахунок чого і підтримується відносна стабільність гривні. Проте за наших умов теоретичний постулат “стабільна валюта - здорова економіка” явно не спрацьовує. Цей перший крок стабілізації валюти явно затягнувся. Не доповнена немонетарними важелями (наприклад, зниженням податків, митних тарифів), чисто монетарна політика знищує національну економіку, оскільки відносно невисокій рівень інфляції та стабільність національної валюти підтримується не через розвиток національного виробництва, а за рахунок іноземних кредитів, які проїдаються, невиплат заробітної плати та інших аналогічних методів.

Виходить, що формальні показники стабільності національної валюти та низького рівня інфляції підтримуються за рахунок придушення національної економіки і внутрішнього платоспроможного попиту. Маємо парадоксальну ситуацію: чим гірше реальне становище в Україні, тим краще формальні показники. Навіть середньострокові наслідки такої політики неважко передбачити: це або банкрутство держави стосовно зовнішніх кредитів, або соціальний вибух, або одне й друге разом. Варіантів небагато, як і часу для зміни економічної стратегії.

Економіка України значною мірою страждає через відсутність розвинутої банківської системи, яка надавала б кредити місцевим виробникам на більш-менш прийнятних умовах. Українські комерційні банки пропонують кредити під 80-85% річних і лише на короткий термін. Під такі самі відсотки держава залучає іноземні портфельні інвестиції в ОВДП (облігації внутрішньої державної позики). Будь-яке легальне підприємництво не може забезпечити таку високу норму прибутку, щоб погасити ці лихварські відсотки. І держава не може сподіватись на нормальний економічний розвиток та забезпечення соціальних виплат, коли бюджет працює на виплату відсотків. З іншого боку, такі високі відсотки по внутрішніх кредитах та зовнішніх портфельних інвестиціях віддзеркалюють високий ризик функціонування капіталу в Україні через несприятливість загального економічного й інвестиційного клімату.

Останнім часом окремі регіони України набувають статусу вільних економічних зон. Цим ми даємо знати, що ринкові перетворення в Україні поки що неможливі, а можливе лише часткове полегшення державного зашморгу на шиї окремо взятих виробників в окремо взятих регіонах. Отже, ми робимо спробу взяти шматочок китайської моделі й перенести її на українську землю. Доцільно усвідомити, що в Китаї досі єдиною політичною і керівною силою залишається КПК. Свого часу комуністи Китаю, зрозумівши всю безвихідність системи центрального планування, почали шматок за шматком нарізувати вільні зони в окремих регіонах Китаю для припливу туди іноземного капіталу і стимулювання виробництва зі збереженням політичної влади КПК. Ідеологічно комуністи не сприймають приватної власності та інших ринкових компонентів, але об‘єктивні економічні закони змушують їх поступово розширювати масштаби ринкових перетворень через запровадження вільних або спеціальних економічних зон.

В умовах демократичної України, де офіційно проголошено відмову від системи центрально-планованої економіки та тотальної державної власності, логічно було б створити нормальний економічний клімат для впровадження ринкових реформ на території всієї країни одночасно, а не робити дику суміш з протилежних ідей і моделей. Хоча, можливо, впровадження економічних зон і є підготовкою до повернення політичної влади в Україні ортодоксальним прихильникам центрально-планованої економіки та державної власності.

Вище керівництво нашої країни часто закликає своїх іноземних колег вкладати гроші в Україну, пояснюючи це вигідним європейським географічним розташуванням та великим загальним потенціалом. Висловлюється побажання залучити 40 млрд. доларів протягом 5 років. Подібні заклики, звичайно, не можуть принести бажаних результатів, оскільки іноземні підприємці, кредитори та інвестори керуються не вказівками власного президента, а тим паче іноземного, а привабливістю економічного й інвестиційного клімату в країні. У світі відбувається жорстока конкурентна боротьба щодо залучення іноземного капіталу. І капітал припливає туди, де сприятливіші та прозоріші економічні закони, які гарантують його безпечне функціонування, і де можна отримати високий прибуток. В цьому змаганні Україна щороку програє все більше й більше і перебуває вже посеред другої сотні найменш розвинутих країн у рейтинговому листі інвестиційних ризиків.

За роки відновленого суверенітету, Україна отримала трохи більше 2 млрд. доларів прямих іноземних інвестицій, або близько 45 доларів на одну людину. Це дуже низький показник, тим більше, що структура цих інвестицій неефективна, бо ці гроші здебільшого вкладені в торгівлю, а не в виробництво. У пострадянських країнах Центральної Європи, цей показник у кілька разів вищий, а в країнах, які найбільш успішно реформуються (Угорщина або Польща)протягом одного року залучається інвестицій у 3…4 рази більше, ніж в Україні за всі роки незалежності.

Економічний та інвестиційний клімат в Україні – один з найнесприятливіших у світі для іноземних інвесторів. Тому не дивно, що у змаганні за капітал Україна не є конкурентом. Причини непривабливості нашої країни добре й давно всім відомі: зарегульованість економіки, високі та складні податки, недотримання контрактних умов і т. ін. Все це дає змогу іноземному інвестору зрозуміти, що в Україні поки що немає умов для накопичення капіталу та його прибуткового функціонування.

Але, мабуть, найсерйознішим сигналом для іноземного капіталу про несприятливий економічний клімат в Україні є те, що у нас зовсім не здійснюється інвестування за рахунок внутрішніх ресурсів. А якщо внутрішній інвестор не ризикує вкладати гроші у будівництво власного економічного дому, то іноземний інвестор тим більше не захоче ризикувати, вкладаючи гроші в Україну.

За умов високого дефіциту зовнішнього інвестування, держава вдається до зовсім нелогічних методів у виборі найбільш привабливих потенційних інвесторів для великомасштабних проектів, спрямованих на відновлення життєдіяльності найперспективніших галузей економіки. Яскравим прикладом цього є ситуація зі спільним підприємством “Автозаз-DAEWOO”. Тендер на реалізацію цього проекту виграла корейська компанія DAEWOO, хоча в ньому брали участь провідні світові лідери автомобілебудування. Спеціальний Закон України “Про стимулювання виробництва автомобілів в Україні” надав іноземному інвесторові (DAEWOO) надмірні пільги, що призвело до монопольних змін на ринку на користь окремої компанії, а це викликало негативний резонанс у ділових колах Заходу. Не треба забувати, що Україна намагається якомога швидше увійти в Європейський Союз, а такі необачливі дії ні у якому разі не наближають нас до досягнення цієї мети. Подібні політичні та економічні помилки жодною мірою не можуть компенсуватися турами по європейських столицях, які час від часу здійснюють представники нашої виконавчої влади високого рівня, агітуючи свої іноземних колег за прийняття України до престижних європейських структур. Отже, копітка та систематична праця з наближення України до Європи підмінюється голослівною агітацією, яка викликає в Західній Європі, як свідчить преса, лише скептичні посмішки.

Покищо СП “Автозаз - DAEWOO”приносить лише збитки, Це обумовлено стратегічними прорахунками, закладеними в проект і пов‘язаними як з оцінкою потенційного ринку збуту для нового автомобіля, так і психологічною неконкурентоспроможністю торгівельної марки “Таврія”. Крім того, обмеження ввозу на територію України автомобілів, старших за 5 років, призвело до зменшення вдвічі обсягів реалізації ввезених автомобілів, що, в свою чергу, зменшило надходження до державного бюджету.

Найбільш прикрим є те, що Україна набуває у світі іміджу держави, яка не вміє якісно підходити до розроблення інвестиційних проектів та ефективно використовувати зовнішні інвестиційні ресурси для впровадження реальних ринкових перетворень в економіці.

У 1999 році Україна повинна була заплатити близько 2 млрд. доларів за обслуговування зовнішнього державного боргу, в тому числі, близько 1 млрд. за іноземні кредити, гарантовані Урядом України. Структура внутрішньої та зовнішньої заборгованості, а також порядок її утворення свідчать про те, що філософія державних позичок не відповідає завданням реформування та розвитку економіки України на ринкових засадах. Принципи позичання та використання позичених коштів, як показує практика, призводять лише до зростання державного боргу (внутрішнього і зовнішнього) без будь-яких ринкових перетворень. Понад те, у багатьох випадках напрямки використання позичених коштів призводять до консервації неринкових засад в економіці України та подальшого зростання боргу.

Близько 60% зовнішніх кредитів за роки існування суверенної України використані для підтримання агропромислового комплексу. Це означає, що ці кредити сприяли зберіганню державної форми власності в сільському господарстві, а отже, проїданню позичених коштів. Такі напрямки використання позичок ще за радянських часів довели свою безперспективність.

Не меншої шкоди економіці завдає надання державних гарантій під забезпечення іноземних кредитів. Як свідчить практика України, повертати ці кредити в більшості випадків доводиться за рахунок державного бюджету, оскільки позичальники безвідповідально ставляться до державних гарантій, а держава не має відпрацьованого механізму відшкодування боржниками бюджетних витрат. З іншого боку, всупереч головному завданню реформування економіки України – зміні економічного середовища та розвитку приватної ініціативи – на це використовуються незначні суми позичених грошей (лише кілька відсотків). Як бачимо, практика державних позичок жодною мірою не відповідає реформуванню економіки України на ринкових засадах.

За сучасних умов розвиток приватного сектору міг би стати тим важелем, за допомогою якого законодавча та виконавча влада змушені були б запровадити реальні ринкові трансформації в економіці України. Як свідчить практика, за існуючих обставин важко очікувати від Уряду, щоб він відмовився від багатьох функцій щодо регулювання економіки на користь приватного виробника.

Податковий тягар і непривабливий інвестиційний клімат сприяють виникненню надто важких умов для виживання малого та середнього бізнесу (МСБ), не кажучи вже про можливість їх подальшого розвитку. А саме розвитку цієї сфери економіки повинен перебувати в центрі особливої уваги. Досвід показує, що всі розвинуті держави світу приділяли й приділяють значну увагу розвиткові МСБ, бо якраз цей сектор економіки виступає основним виробником товарів широкого вжитку і на його долю припадає 60…80% ВВП. Підприємства цього сектору є головними платниками податків і за їх рахунок поповнюються ресутси державного бюджету.

Практика підтримки МСБ сформувалась у розвинутих країнах ще півстоліття тому. Кожна розвинута країна має цілеспрямовані державні програми підтримки та розвитку підприємництва. Ці програми сприяють розвиткові МСБ у різних формах: консультування з питань ведення бізнесу, захист інтересів малих і середніх підприємців, забезпечення державних замовлень, організація навчання тощо. Завдяки таким програмам МСБ має можливість взяти цільові кредити на придбання основних фондів та на поповнення обігових коштів. У розвинутих країнах створюється режим найбільшого сприяння тим інвестиційним фондам, які спрямовують свою діяльність у сферу малого та середнього бізнесу.

За умов ринкової економіки держава надає гарантії для отримання кредитів малому й середньому бізнесу, а не державним нерентабельним підприємствам. Держава також забезпечує участь МСБ у реалізації держзамовлень, виданих великим корпораціям і компаніям.

У розвинутих країнах Заходу створюються спеціальні служби правового захисту підприємств. Ці служби відстежують та оцінюють всі законодавчі акти, що стосуються малого бізнесу, забезпечують його інтереси і в разі виникнення певних суперечностей відстоюють їх права.

Велику увагу приділяють на Заході забезпеченню сприятливого середовища для функціонування МСБ. Якщо ринкові механізми починають діяти не на його користь, то держава втручається і здійснює необхідні коригування (наприклад, податкової системи, стосунків з великими компаніями і т.ін.). Значною підтримкою на Заході користуються ті приватні фірми, які займаються тренінговою і консалтинговою діяльністю для МСБ. Такі фірми отримують державні гранти та інші пільги, оскільки працюють на всю систему підприємництва у країні.

Коли в країнах з розвинутою ринковою економікою реструктуризуються деякї нерентабельні галузі економіки чи великі підприємстві, то, як наслідок цього, багато працездатних людей втрачають свої робочі місця. Щоб запобігти зростанню безробіття та соціальних виплат, держава допомагає цим людям створювати власні бізнеси, забезпечуючи перепідготовку й отримання стартового капіталу на пільгових умовах.

Після розпаду Радянського Союзу західні демократії вважали, що процес ринкових перетворень нових країн може відбутися за незначної західної технічної допомоги та фінансової підтримки. Проте зараз уже досить чітко простежується те, що Захід повинен відігравати значнішу роль у проведенні ринкових реформ у нових країнах.

Світ, що швидко змінюється, мабуть потребує й швидкої реакції міжнародних фінансово-кредитних установ. Ще в жовтні 1995 року Президент Світового Банку Джеймс Волфенсон виділив декілька пріоритетів у співпраці з новими державами. Особливий наголос він зробив на тому, що всі компоненти співпраці Світового Банку з новими незалежними державами повинні застосовуватись системно, щоб забезпечити впровадження успішної програми розвитку країн - реципієнтів. Але не все залежить тільки від Світового Банку, діяльність якого та роль у цьому важко переоцінити.

В Україні поки що немає чіткої й добре продуманої стратегії розвитку економіки, в рамках якої могли б ефективно здійснюватись кредити Світового Банку, що відіграють позитивну роль у реформуванні окремих секторів економіки. Але за відсутності згаданої стратегії реформування в Україні, ці кредити мають лише локальний ефект, незважаючи на те, що Світовий Банк вже профінансував в Україні кілька системних проектів для прискорення ринкових перетворень. Починаючи з 1995 р., Світовий Банк профінансував і продовжує фінансувати з десяток проектів системного та реабілітаційного характеру на загальну суму близько 2 млрд. доларів. Мета подібних кредитів - дати поштовх ринковим змінам в ключових галузях, забезпечуючи зміну законодавства та створення загального сприятливого економічного середовища. Однак ефект від цих кредитів, які повертаються з загальнодержавного бюджету, залишає бажати кращого. І ситуацію на краще в даному разі має змінювати українська сторона, оскільки вона відповідає за створення сприятливого клімату принаймні для ефективного використання кредитів МФО. Збільшення обсягів кредитування дуже бажане, але нетреба забувати, що міжнародні кредити ні за обсягами, ні за цілями не можуть мати вирішальний характер. Вони лише можуть доповнювати наші власні зусилля.

Україна, як і інші країни з перехідною економікою, має великий дефіцит платіжного балансу та бюджету. Навіть Міжнародному валютному фонду (МВФ) не під силу взяти на себе фінансування цього дефіциту, хоч він і намагається це зробити. Це призводить до того, що, по-перше, ліквідність активів МВФ знижується, а це може вже найближчим часом похитнути становище навіть такої авторитетної та впливової організації, по-друге, кредити МВФ, фінансуючи дефіцит платіжного балансу без реального реформування економіки України, тільки відтягують кризовий вибух.

Технічна допомога (ТД), що надається Україні західними країнами, відіграє важливу роль у перенесенні сюди ринкових ідей. Але якби українські одержувачі ТД були б краще підготовлені і могли з більшою користю для себе використовувати цінні знання, якіщо надають їм іноземні й міжнародні донори, позитивний ефект донорської діяльності для економіки країни був би вищим. Проте самі донори можуть підвищити ефективність своєї діяльності в Україні щодо надання ТД. Трапляється, що донори, через забюрократизованість своїх процедур, не встигають за перебігом економічних подій, спізнюючись направляти технічну допомогу туди, де її найбільше потребує стан економіки. Через це вони надають підтримку багатьом недовговічним урядовим організаціям, комісіям, комітетам та центрам. А нинішня ситуація вимагає того, щоб більше донорських зусиль концентрувалось на безпосередній підтримці підприємництва та діяльності неурядових організацій.

Щоб підвищити ефективність технічної допомоги, українські консультаційні заклади мають одержувати більше донорської підтримки. Українські консультанти, які мають високу кваліфікацію і здобули міжнародне визнання, продовжуватимуть співпрацю з урядовцями та приватними підприємцями і допомагатимуть їм сприймати міжнародний досвід після закінчення дії програм допомоги Україні. Бажано, щоб кваліфіковані особи та неурядові організації, які довели свою спроможність сприяти ринковим перетворенням в Україні, мали більше підтримки. Впровадження технічної допомоги місцевими спеціалістами та неурядовими організаціями може проводитись якісніше та з меншими витратами.

Ще одним джерелом підвищення ефективності технічної допомоги в Україні могло б стати повне звільнення усіх видів грантів від сплати податків. Як відомо, метою технічної допомоги є прискорення ринкових реформ в економіці України. Однак, на деякі види технічної допомоги, згідно з законодавством України, треба сплачувати до 50% гранту у вигляді податків, що автоматично знижує його ефективність. Хоча, якщо взяти, наприклад, Польщу, то там парламент давно прийняв закон про звільнення від податків усіх видів технічної допомоги.

Практика свідчить, що неможна досягти бажаних результатів без комплексного розвитку внутрішнього ринку, який є основою будь-якої економіки. Це і є те, що зараз називають загальним економічним кліматом в країні, який треба створювати на базі добре проробленої програми. Така програма повинна починатись з формування високопрофесійної команди, маркетингу на національному рівні і закінчуватись реструктуризацією нерентабельних виробництв та розвитком підприємництва. Цій цілям має бути підпорядкована підготовка адекватних нормативних і законодавчих актів, а також зовнішньоекономічна і зовнішньополітична стратегія країни.

В межах цієї статті звичайно неможливо проаналізувати всі, навіть головні, причини довготривалого спаду нашої економіки та можливі дії щодо досягнення економічного підйому. Детальне розроблення цих дій може бути здійснене для конструктивної програми ринкових реформ в Україні з метою втілення її в життя.