Економіка Канади - Економічні теми - Скачать бесплатно

Сучасна Канада — одна з найрозвинутіших країн з ринковою економікою, яка замикає «велику сімку» за обсягом ВНП, хоча й поступається перед аналогічними показника­ми таких країн, як Індія чи Бразилія. Проте за рівнем ефективності виробництва та стандартів життя вона йде слідом за США.

Самі канадці називають свою країну «неамериканською Америкою», а себе — «більше європейцями, ніж американ­цями». Про статистику Канади висловлюються цілком виз­начено, заявляючи, що це «американські показники», поді­лені на 10, а якщо на душу населення, то майже в усьому— «так на так», крім мінералів, лісу та пшениці, яких у Канаді більше».

Поєднання високорозвинутого виробництва з елемента­ми залежності від іноземного (в основному «штатівського») капіталу неоднозначне сприймається не тільки в Ук­раїні, а й у світі, зваблює аналітиків до поглибленого ви­вчення специфіки економіки Канади.

Серед «китів» канадського процвітання найчастіше називають багатство природних ресурсів, ефективну еко­номічну систему й законодавство, ус­падковане від Великобританії. З цим важко не погодитися, зважаючи на високий рівень доброжитку народів цієї «країни двох націй» (англо- і франко-канадської), а також декількох десятків етнічних меншин. Серед останніх виді­лимо українців, яких у Канаді понад 1 млн чоловік.

Одним із чинників економічного зростання будь-якої країни є формування ринку робочої сили. Малочисельність всього населення (близько 27 млн 1993 р.), нерівномірність його розподілу по величезній території Канади історично вплинули на формування цього ринку. За рахунок іммігран­тів у 60-ті роки поповнювалось 35—40 % ринку робочої си­ли, 70-ті — 25 %, 80-ті — поч. 90-х — 20—25 %. Наприкінці XX ст. кількість представників лише кольорових рас у на­селенні Канади за прогнозами сягне 25 %. Суперечність по­дібного формування полягає в тому, що, з одного боку, наявним є більш високий рівень освіти й кваліфікації переселенців, з іншого — загострюється проблема безро­біття.

Водночас гостро постає питання нестачі кваліфікованої робочої сили у багатьох галузях обробної промисловості, що змушує роботодавців збільшувати витрати на внутрішньо-фірмову профосвіту.

Уже в XIX ст. структура канадської економіки, ствер­джує історик Р. Райєрсон, різко відрізнялася від амери­канської, бо промисловий капітал метрополії затримував розвиток колонії. У подальшому зростання концентрації виробництва і капіталу відбувається передусім у тих галу­зях, де ключові позиції мали й мають міжнародні ТНК (автомобілебудівній, кольоровій і чорній металургії та ін.). Щодо канадського корпоративного капіталу, то він зберігає провідні позиції у кредитно-фінансовій сфері, тор­гівлі, транспорті тощо. Національна компанія «Кенедієн Пасіфік» має лідируючі позиції у сфері залізничного транс­порту, а «Белл Кенада» — в електротехнічній і почасти в електронній.

Оновлення основного капіталу в традиційних галузях економіки супроводжується інтенсивним створенням нових галузей промисловості, зокрема авіаційної. Цікаво, що про­дуктивність праці в цілому складає 95 % від рівня США, а в деревообробній та целюлозо-паперовій — перевищує рівень могутнього сусіда. Вузькість внутрішнього канад­ського ринку зумовлювала створення іноземними фірмами, зокрема американськими, міні-аналогів, точних копій го­ловних заводів у США, але в 10—15 разів менших за по­тужністю. Згодом виявилась неефективність таких заводів, на яких продуктивність праці приблизно на ЗО % менша, ніж на американських.

Рівень витрат на НДДЕР у ВНП Канади майже в 2 ра­зи менший, ніж у США, Японії, ФРН. Маючи відносно не­високий рівень розвитку фундаментальних наукових дослі­джень, Канада використовує відлагоджений механізм при­кладних досліджень і їх впровадження. Рівень технічної оснастки та ефективності виробництва у деревообробній промисловості, чорній металургії, ядерній енергетиці, бу­дівництві в умовах Півночі дуже високий у Канаді. Країна є єдиною в світі, яка у промислових масштабах викорис­товує альтернативну енергетичну технологію, що полягає в екстракції нафти з бітумінозних порід (запаси бітуму в Канаді унікальні). Згідно з оцінкою XI Світової енергетич­ної конференції, наприкінці XX ст. канадська економіка зможе задовольнити за рахунок синтетичної нафти від 1/3 до 1/2 своїх внутрішніх потреб у рідкому паливі.

З точки зору співвідношення матеріального виробницт­ва і сфери послуг економіка Канади є «міні-дублікатом» економіки США (питома вага населення, зайнятого у сфе­рі послуг, дорівнює 69 %, а в сільському господарстві - всього 3,5 %). За високою часткою сфери послуг у ВНП, на відміну від США, приховується симптом того факту, що відбувається недовикористання природних резервів еконо­мічного зростання. Створення при активній участі інозем­ного капіталу гірничовидобувної, а з початку 60-х років — нафтогазової промисловості суперечить нездійсненності на­ступного кроку: створенню на цій основі розгалуженого високоефективного обробного сектора. Більш ніж скром­ний для розвинутої країни внесок обробної промисловості у ВНП (близько 20 %) не може бути показником «пост-індустріального» характеру господарської структури Кана­ди, а є відображенням «гіпертрофії третинного сектора економіки».

У Канаді приблизно 80 % робочих місць забезпечує малий бізнес, а серед правових форм його організації чіль­не місце мають акціонерні підприємства. Щодо малих під­приємств, то вони є приватними компаніями з числом зай­нятих менше 50 чоловік; 8—12 % з них щорічно банкруту­ють. На відміну від США, у Канаді яскраво виражені диспропорції національної економіки з точки зору вкладу окремих провінцій у її економічний потенціал. Наприклад, вклад провінції Онтаріо оцінюється в 40 %; до того ж, Онтаріо і Квебек дають 77 % обробної промисловості країни, а Манітоба, Альберта й Саскачеван — більше поло­вини сільськогосподарської продукції і основну частину зернових.

Банківська система Канади характеризується насампе­ред досить високим ступенем концентрації. Лідером серед лише 11 комерційних банків країни (для порівняння: у США їх—близько 15 тис.) є «Ройал бенк оф Кенада», який за своїми активами наближається до провідних бан­ків США. П'ять канадських банків перебувають у списку 300 найбільших банків світу.

На відміну від банків США канадські банки активно сприяють «канадизації» — викупу канадських фірм у іно­земних власників. Друга відмінність полягає в тому, що банки Канади дуже рідко є центрами фінансово-олігархічних груп, поступаючись у цій ролі найбільшим промисловим монополіям країни. Однак банки завдяки своїй фінансовій силі реалізовують власні економічні інтереси в олігархічній системі, спираючись на непрямі важелі впливу. Наприк­лад, у канадській фінансово-корпоративній групі «Аргус корп» банк «Ройал бенк оф Кенада» активно захищає інте­реси національного капіталу; натомість у групі «Пауер корп» (Канада) ціла мережа комерційних банків Канади, США та інших країн забезпечують ґрунтовні економічні зв'язки з іноземним корпоративним капіталом, досягаючи конкурентоспроможності не у формі концентрованого вира­зу економічної могутності нації, а у формі сукупності науко­во-технічного, виробничого та організаційно-управлінсько­го потенціалів.

Площа сільськогосподарських угідь—66 млн га—це всього 7 % території країни; з них 12 млн га відведено під пшеницю. У Канаді нараховується близько 313 тис ферм, на яких працюють менше 490 тис. чоловік. Незважаючи на порівняно низьку врожайність зернових (близько 22 ц/га; пшениця—приблизно 18 ц/га; для порівняння: у США— відповідно 43 ц/га і 26 ц/га), у Канаді щорічно вирощують до 50 млн т зерна, що забезпечує 1/5 частину всього світо­вого експорту пшениці. Протягом останніх 40—45 років кількість ферм зменшилась на 1/2, а частка сільського ЕАН— впала з 21 % до 3,5 %. Середня величина ферми— 143,2 га — має тенденцію до зростання.

Наведені тенденції не дають вичерпного уявлення про складну й багатогранну картину сучасного розвитку еко­номіки Канади, проте дають змогу розглянути жорстку при­в'язку канадської економіки до ринку США, її підпоряд­кований стан у північноамериканській індустріальній си­стемі.

Засилля в Канаді американського й взагалі іноземного капіталу є причиною багатьох серйозних негативних на­слідків для канадської економіки. По-перше, це маніпу­ляції з цінами і прибутками, в результаті яких національ­ний бюджет недоодержує значні суми доходів; по-друге, це обмежуюча практика у сфері експортної політики, коли матірна компанія вказує канадській місце збуту її про­дукції, по-третє, прямі іноземні інвестиції сприяють підпо­рядкуванню інтересам іноземного капіталу канадських ресурсів НДДЕР; по-четверте, роздратування в Канаді ви­кликають претензії США поширити своє законодавство на діяльність філіалів американських корпорацій в Канаді.

Діяльність іноземних корпорацій у Канаді викликала ідею «канадизації», тобто викупу в іноземців канадської власності. Ще 1971 р. була створена Корпорація розвитку Канади, покликана сприяти розширенню сфери національ­ного контролю над економікою. Крім неї, створено Агентство перевірки іноземних інвестицій, яке не ставить бар'єрів на шляху цих інвестицій, але має на меті забезпечувати Канаді більш вигідні умови капіталовкладень. Агентство розглядає також заявки на купівлю контрольних пакетів уже існуючих канадських компаній та проекти нових інвес­тицій з участю іноземних фірм.

Безліч прикладів (безпосередні зусилля приватного і державного корпоративного капіталу по встановленню на­ціонального контролю над крупними фірмами) свідчать про те, що політика «канадизації» швидко набирала силу про­тягом другої половини 70 — на початку 80-х років. Віднос­но вщухла її напруга на початку 90-х років. На відміну від раніше поширеної думки про дезінтегруючий (щодо Пів­нічної Америки) потенціал політики «канадизації» остан­нім часом дедалі більше утверджується розуміння того, що реально втілюється не намагання розриву регіональних внутрішньо- і міжгалузевих зв'язків двох країн по капіталу, а перегляд і впорядкування системи таких зв'язків із вра­хуванням ситуації, що змінилася. Канадський корпоратив­ний капітал досяг більшої зрілості, усвідомивши особливі національні інтереси й помітно розширивши власні фінансо­ві можливості.

З іншого боку, об'єктивно зберігають значення носії цик­лічних імпульсів із Сполучених Штатів у Канаду—взаєм­на торгівля, рух підприємницького й, особливо, позичкового капіталу, зміни в платіжному балансі. Зберігається визна­чальна роль США у процесі формування єдиного північно­американського циклу.

На прикладі розвитку економік США і Канади можна вистежити дієві рушії ефективності ринкового господарства, які забезпечують відносно високі і стабільні темпи еконо­мічного зростання, задоволення безперервно зростаючих індивідуальних та суспільних потреб. Розвиток зовнішньо­економічних зв'язків сприяє забезпеченню ритмічності і збалансованості національного відтворення в обох країнах, хоча ці процеси, особливо в контексті ролі й значення зов­нішньоекономічних зв'язків, не відбуваються безперешкод­но, не реалізуються без суперечностей. Частка експорту у ВНП США—близько 11, Канади—28 % (у Голландії цей показник становить 45, ФРН — 27, Великобританії — 23%).

Серед розмаїтих форм зовнішньоекономічних зв'язків обох країн треба назвати передусім експорт та імпорт ка­піталу, що істотно впливають на масштаби міжнародної виробничої діяльності, зовнішню торгівлю товарами та послугами, фінансову допомогу іноземним країнам, участь у міжнародних науково-технічних програмах, міжнародних економічних організаціях тощо. Крім того, США активно використовують долар як головний міжнародний розрахун­ковий, платіжний і резервний засіб, що певним чином впли­ває на курс долара й, отже, на сальдо зовнішньої торгів­лі США.

Впливова роль у розвитку всіх форм зовнішньоекономіч­них зв'язків належить ТИК і ТНБ, особливо американ­ським. Так, на американські ТНК припадає 2/3 зовнішньо­торговельного обороту країни, 4/5 патентно-ліцензійної тор­гівлі, переважна частина експорту капіталу; причому 3/4 прямих закордонних інвестицій ТНК США спрямовують у розвинуті країни, а із вкладень в країни, що розвивають­ся,— 2/3 припадає на Латинську Америку.

Банки США сконцентрували близько 80 % усіх міжна­родних кредитних операцій Канади. У США й сьогодні зосе­реджується наймогутніший за розмірами активів фінансо­вий капітал у вигляді могутніх фінансово-корпоративних груп, серед яких відбуваються серйозні перегрупування. «Старі» групи (Морганів, Дюпонів, Рокфеллерів та ін.) відтісняються з лідируючих позицій на другорядні ролі а фінансовий Олімп «освоюють» нові — Каліфорнійська, групи Уолтонів, Уонгів, Баффетів, Мурів та ін. Протягом останніх десятиліть мають місце також відчутні зрушення у структурі провідних фінансово-корпоративних груп, ха­рактері та масштабах їхньої діяльності. Інтернаціоналіза­ція виробництва й капіталу зумовила, зокрема, виникнення транснаціональних фінансово-монополістичних груп, у яких фінансовий капітал США посідає чільне місце.

Транснаціональні фінансові групи США активно укла­дають угоди з фінансовими групами інших країн з метою зміцнення конкурентних позицій. Все це змінює співвідно­шення сил між основними угрупованнями світового фінан­сового капіталу. І зараз серед 90 найбільших груп світової фінансової сфери 25 є американськими, хоча у першій де­сятці найбільших банків світу немає жодного американсь­кого, а «Сітікорпорейшн» за розмірами активів (216,9 млрд дол.) займає лише 20-те місце у зазначеному списку після 11 японських банків, 4 французьких, 2 британських, 1 ні­мецького та 1 нідерландського.

Якщо американським символом могутності фінансового капіталу є знаменита Уоллстрит у Нью-Йорку, то канад­ським — не менш відома Бейстрит у Торонто; сімейні клани фінансово-корпоративних груп — Брофмани, Райхмани, Уестони, Ітони — намагаються не відставати від своїх аме­риканських конкурентів, обираючи для цього не шлях на­рощування сукупних капіталів та активів, а подальший розвиток організаційних основ капіталу груп, перехід до більш зрілих форм опрацювання стратегій виробничо-рин­кової діяльності. Цей розвиток підпорядковується забезпе­ченню рівня конкурентоспроможності національних компа­ній, вмінню зберігати і посилювати конкурентні переваги у певних секторах і галузях господарства.

Активізація канадських фінансово-корпоративних груп в останні роки певним чином сприяє розв'язанню пробле­ми, що постала перед країною: чи розвивати високо-технологічні галузі, чи, навпаки, продовжувати експортувати найбільш конкурентоспроможну продукцію, імпортуючи технологію і наукомістку продукцію? Адже з першої десят­ки промислових корпорацій Канади 6 зайняті у сировинних галузях, 2 — у виробництві пива, 1 — у видавничій справі. За структурою ж експорт країни не більше ніж 2/3 скла­дається з сировини, напівфабрикатів, продовольства, а у структурі імпорту 3/4 — це готові промислові вироби, в то­му числі технологія й наукомістка продукція. Країні, яка вивозить приблизно 1/3 ВНП, подібна структура зовніш­ньої торгівлі загрожує небезпекою зниження рівня життя народу.

У цьому контексті ділові кола Канади дедалі більше схиляються до реалізації так званої континенталістської платформи; на противагу їм малий і, частково, середній бізнес, профспілки, а серед провінцій—Онтаріо і Квебек орієнтуються на націоналістську платформу, хоча й не ви­ступають проти ліквідації торговельних бар'єрів зі США.

Ще у 1965 р. США і Канада уклали угоду про безмитну торгівлю автомобілями й запчастинами. Одним із резуль­татів цієї угоди була раціоналізація виробництва в авто­мобільній промисловості Канади.

Після Угоди про вільну торгівлю 1989 р. економічні й культурні зв'язки між двома країнами, як очікують, ще більше зміцняться. Протягом десятирічного періоду мають скоротитись або ліквідуватися усі митні і безмитні бар'єри у взаємній торгівлі. Обидві країни сподіваються здобути з цього максимальну вигоду.

Новий договір 1992 р., в якому бере участь і Мексика,— Північноамериканська угода про вільну торгівлю буде, в разі позитивного розгляду законодавчими органами трьох країн, спільним ринком з чисельністю населення понад 360 млн чоловік і сумарним ВНП 6 трлн дол. США, що перевищує ВНП країн-членів ЄС.

Згідно з прогнозами фахівців, у найближчі 10 років тре­ба чекати посилення притягальної функції США щодо країн обох Америк. Передбачають, що на початку наступ­ного століття Північноамериканська угода про вільну тор­гівлю перетвориться на Американську зону, в яку поряд зі США, Канадою і Мексикою увійдуть Аргентина, Брази­лія, Панама й Чилі.

Внаслідок змін у всесвітньому господарстві торговельні об'єднання групуються зараз з претензією на світове лідер­ство. Безсумнівно, країнам Американської зони протистоя­тимуть не тільки країни-члени ЄС, а й Азіатсько-тихооке­анська зона економічного співробітництва на чолі з Япо­нією.