Е.Бем-Баверк про категорію вартості і принцип усування корисності - Економічні теми - Скачать бесплатно

Найвідоміший представник австрійської школи Е. Бем-Баверк у працях «Основи теорії цінності господарських благ» (1886), «Ка­пітал і прибуток» (1889), «Теорія Карла Маркса та її критики» (1896), а також у інших своїх дослідженнях дав ширший варіант нової теорії, доповнивши її, зокрема, суб'єктивістською концепцією процента.

Як уже зазначалося, австрійські економісти, аналізуючи власти­вості маржинального блага, на перший план висували корисність речі, підкреслюючи водночас, що не всі «корисності» здатні обмі­нюватися. Таку здатність мають тільки ті блага або корисності, якими суспільство володіє в обмеженій кількості і котрі завдяки цьому стають цінностями.

Бем-Баверк сформулював цю ідею так: «Для створення цінності необхідно, щоб з корисністю поєдналася рідкість не абсолютна, а тільки відносна, тобто як порівняти з розмірами існуючої потреби в речах такого роду. Висловлюючись точніше, ми скажемо: цінності набирають матеріальні блага тоді, коли реальний запас матеріаль­них благ цього роду настільки незначний, що для задоволення від­повідних потреб їх або не вистачає зовсім, або їх так мало, що... пе­вна сума потреб має залишитись незадоволеною. І навпаки, не мають цінності ті матеріальні блага, які є в нашому розпорядженні в такій кількості, що з їхньою допомогою можуть бути не тільки пов­ністю задоволені відповідні потреби, а й залишається ще зверх того певний надлишок, який не знаходить собі застосування»'. У Бем-Баверка поняття цінності є вираженням зв'язку між суспільним явищем ціни та індивідуально-психологічним явищем одиничної оцінки.

Основою цінності у Бем-Баверка є корисність блага. Він розріз­няв два види корисності: просту (абстрактну) і кваліфіковану (конк­ретну). Абстрактна розглядалася ним як корисність взагалі, що при­таманна матеріальним благам, які є в достатній кількості. Корис­ність одиниці блага в даному разі до уваги не бралася.

Кваліфікованою корисністю наділялися блага, запас яких обме­жений і зменшення його хоча б на одну одиницю негайно позначає­ться на добробуті індивіда. Таке розмежування корисності зв'язува­лося з формуванням цінності матеріальних благ.

Процес утворення цінності Бем-Баверк поділяв на два етапи. Перший він зв'язував з утворенням суб'єктивної цінності, під якою він розумів індивідуальну оцінку блага суб'єктом. Вона залежала від того, яку роль благо відігравало в задоволенні його потреб. Як­що корисність абстрактна, то благо не отримує оцінки і його суб'єктивна цінність дорівнює нулю. Бем-Баверк ілюстрував це на прикладі склянки води. Коли людина стоїть біля джерела, то склян­ка води не має жодної цінності, коли людина потрапляє в пустелю, тоді ця склянка води набирає високої суб'єктивної цінності. Як стверджував Бем-Баверк, величина корисності, що її забезпечує лю­дині відповідне благо, є водночас і мірою його цінності.

Новим елементом, який австрійська школа внесла в теорію кори­сності, як уже зазначалось, було те, що за основу цінності товару австрійці брали не просто корисність, а граничну корисність, що за­довольняє мінімальну потребу людини. Як визначає Бем-Баверк, цінність речі вимірюється величиною граничної корисності, під ко­трою розуміють мінімальну корисність, що її отримує від даного виду матеріального блага людина,

Дію цього закону Бем-Баверк ілюструє на прикладі одноосібного господарства, в якому господар зібрав п'ять мішків зерна. За вагою і якістю зерна всі мішки рівноцінні. Але суб'єктивна цінність одного мішка зерна (згідно з теорією Бем-Баверка) визначатиметься за принципом спадної корисності. Оскільки перший мішок зерна при­значено для харчування самого господаря, тобто він задовольнятиме найзначнішу життєву потребу індивіда, то цей мішок матиме мак­симальну корисність. Корисність кожного наступного мішка буде зменшуватись. «Граничну корисність» матиме останній мішок, зер­но з якого призначається для харчування хазяйського папуги. Цей мішок і визначає, на думку Бем-Баверка, цінність одиниці відповід­ного матеріального блага.

Другий етап в утворенні цінності блага Бем-Баверк зв'язував із «об'єктивною» цінністю, яка, на його думку, формується на ринку в процесі стихійного виявлення попиту і пропозиції. Через вирівню­вання суб'єктивних оцінок створюється якась нова «середня» цін­ність, що її можна розглядати як об'єктивну. Отже, об'єктивна цін­ність формується під впливом попиту і пропозиції, належне співвідношення яких забезпечується на ринку автоматично — через вільну конкуренцію.

Теорія розподілу австрійської школи відома під назвою «теорія приписування». Вона спирається на теорію трьох факторів Ж. Сея, хоча фактори виробництва австрійці й назвали виробничими благами. Кожному виробничому благу — землі, праці і капіталу, — за словами Бем-Баверка, має бути «припи­сана» (рос. «вменена») відповідна частина споживчих благ, що вироблені цими факторами. «Приписування» (рос. «вменение») тре­ба здійснювати з урахуванням граничної корисності «виробни­чих благ», визначених граничною корисністю вироблених з їхньою допомогою благ. Гранична корисність ткацького верстата, наприк­лад, визначатиметься граничною корисністю витканої на ньому тка­нини і т. ін.

Щодо заробітної плати робітника, то вона мусить бути меншою ніж створювана цим робітником вартість. Бем-Баверк пояснював це тим, що робітник, отримуючи заробітну плату, може одразу придба­ти собі «матеріальні блага», а підприємець мусить нагромаджувати капітал для виробництва «благ майбутнього», що потребує від нього «утримання». Відтак підприємець має одержати винагороду за те, що він утримується від витрачання капіталу на особисті потреби. Бем-Баверк, порівнюючи негайне споживання робітника і відкла­дене споживання підприємця, заявляв, що благо, котрим людина користується сьогодні, нерівноцінне тому благу, яким вона корис­туватиметься завтра, оскільки цінність теперішніх благ за інших однакових умов завжди більша ніж цінність таких самих благ у майбутньому.

За Бем-Баверком, праця — це «благо майбутнього», бо вона створює продукт тільки через певний час, а внаслідок цього робіт­ник стає власником «майбутнього часу». Підприємець, наймаючи робітника, дає останньому «теперішнє благо» у вигляді заробітної плати. Отже, вони обмінюються цими благами. З часом праця ство­рює якісь певні блага, і ці блага через більш низьку оцінку майбут­ніх благ порівняно з теперішніми, за вартістю колись перевищува­тимуть заробітну плату. Це перевищення і становитиме процент, а точніше, прибуток підприємця.

З цього випливав висновок, що процент (прибуток) виникає у ре­зультаті впливу фактора часу на вартість благ. Процент у Бем-Баверка є результатом «очікування» підприємця, а його джере­лом — різниця оцінок майбутніх і теперішніх господарських благ. Відтак процент розглядався як «вічна» і «природна» категорія.

Бем-Баверк запропонував теорію, згідно з якою капітал або засо­би виробництва є результатом обхідних (непрямих) методів у виро­бництві, які неминуче стають причиною того, що споживання пере­носиться на майбутнє.

Прямі методи виробництва передбачають задоволення потреб прямо й одразу. Засоби виробництва не передбачають негайного за­доволення потреб, а тому вони є товаром майбутнього. Відтак, пи­сав Бем-Баверк, «товари, які можуть бути використані за асортимен­том і кількістю негайно, як правило, цінніші, ніж ті, які будуть використані у майбутньому». Це припущення і лягло в основу його теорії про дохід з капіталу.

Наприклад, він стверджував, що борошно є предметом, якого не можна негайно вжити для особистих потреб, бо воно є пред­метом для майбутньої кулінарної обробки. А от хліб можна негайно використати як продукт харчування і внаслідок цього він має більшу цінність. На думку Бем-Баверка, суть проблеми по­лягає в уже відомому нам розходженні оцінки теперішніх і май­бутніх благ.

Цим законом він обґрунтовував і суть процента. Він доводив, що коли хтось позичає гроші, то в майбутньому вони мають повертати­ся до нього з процентом, тобто з різницею між вартістю теперіш­нього і майбутнього блага.

Таким чином можна назвати три найхарактерніші методологічні особливості австрійської школи: по-перше, ідеалістичне відобра­ження економічних процесів і явищ; по-друге, використання в якос­ті головного об'єкта дослідження, не суспільного виробництва, а ін­дивідуального господарства; по-третє, визнання примату споживан­ня над виробництвом.