Україна на шляху творення національної економіки (1991- початок 1994 р.) - Економічні теми - Скачать бесплатно

Політична незалежність України стала передумовою здобуття республікою економічного суверенітету. Першо­черговим завданням було визначено перехід від команд­ної до ринкової економіки, який дав би змогу вивільнити творчу енергію народу та повніше реалізувати можливос­ті вітчизняного економічного потенціалу.

Зауважимо, що теорія перехідного періоду від дирек­тивної до ліберальної економіки тільки створюється, ба­зуючись на досвіді країн, які дещо раніше стали на шлях трансформації власної економіки. Щодо цього фахівці ви­діляють декілька специфічних моделей:

1. Створення в надрах старої командної системи но­вих соціально-орієнтованих ринкових відносин (Китай, В'єтнам, Монголія та ін.). Для цієї моделі характерні ґрунтовне теоретичне опрацювання основних тенденцій перехідного періоду і практична реалізація його через соціально-економічні експерименти, під час яких відпра­цьовувались оптимальні форми приватизації; стара бю­рократія пристосовувалася до нових умов господарювання, вирішувалися проблеми зайнятості; велися пошуки форм залучення іноземного капіталу, стимулювання розвитку падприємництва тощо.

2. Поступовий еволюційний перехід до ринкових відносин (Угорщина, чехія, Словаччина). На відміну від попередньої моделі, цей варіант передбачає руйнацію командної економіки. Визначальною його рисою є поступове нагромадження ринкових елементів, яке дає змогу країні перейти до нових форм господарювання без зростання соціальної напруженості та масового зубожіння населення. певною мірою минаючи період форсованого, первісного нагромадження капіталу.

3. Шлях «шокової терапії» (Польща). Суть цієї моделі полягає в запровадженні в короткий термін комплексу радикальних економічних заходів- блискавичної лібералізації цін, максимального усунення держави від втручання в економічні процеси, ліквідації більшості субсидій, надання повної самостійності підприємствам та фірмам в економічних питаннях.

Перші кроки до ринкової економіки Україна зробила ще до офіційного проголошення незалежності. Це засвідчують документи, базовані на положеннях Декларації про державний суверенітет України- Закон про економічну самостійність України (серпень 1990р.) та постанова Верховної Ради «Про проекти концепції та програми переходу Української РСР до ринкової економіки» (листопад 1990 р.), які визначали зміст, мету та основні принципи економічної самостійності республіки як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки й соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової систем.

Через різні обставини Україна самостійно не обирала своєї першої моделі переходу до ринку, а була просто втягнута в ринкові перетворення за російським зразком. Уже в січні 1992 р. російський уряд Є.Гайдара, дотримуючись концепції «шоковоїтерапії», зняв державний контроль над ціноутворенням. Кабінету Міністрів України, очолюваному В.Фокіним, щоб якось захистити український ринок, не залишалося нічого іншого, як повторити цей маневр. Безмитні кордони, глибока інтегрованість у простір СНД, існування саме в Росії єдиного на той час для пострадянських держав емісійного банку, запрограмованість виконувати наказа з Москви стали об’єктивними чинниками, які підштовхнули Україну до цього кроку. Водночас правлячі кола республіки для захисту національних інтересів мусили запровадити систему контрзаходів (використати період розкручування інфляційної спіралі для поетапної лібералізації цін, реформування заробітної плати, побудови нової фінансової системи, модернізації та перепрофілювання вітчизняних підприємств, врахування при застосуванні російської моделі трансформації економіки національної специфіки, що дало б змогу пом'якшити удар «шокової терапії» по суспільству). Однак цього не сталося. На заваді стали брак політичної волі в тогочасної державної еліти та відсутність технічної готовності управлінського апарату для виконання цих завдань.

Уже навесні 1992 р. газети писали, що «в Україні існують всі ознаки глибокої економічної депресії, аналогічної тій, що пережила світова економіка в 20—30-ті роки». Си­туація, справді, була кризовою: на квітень 1992 р. обсяг продукції промисловості скоротився на 14,1%, у тому числі виробництво товарів народного споживання зменшилося на 20%, а продовольчих товарів –на 32%. За цих обставин нездатність уряду внести корективи в хід реформ, трива­ле зволікання з рішучими діями (насамперед з розгортан­ням процесів приватизації та демонополізації) зумовили абсолютно логічну розв'язку: масове невдоволення народу і відставку кабінету В. Фокіна восени 1992 р.

13 жовтня 1992 р. Верховна Рада затвердила прем'єр-міністром Л. Кучму. Невдовзі було сформовано уряд, який за своїм складом мав коаліційний характер, оскільки до нього увійшли представники опозиції- І. Юхновський, В. Пинзеник, М. Жулинський.

У пошуках ефективної моделі реформування уряд Л. Кучми спробував відновити галузеве централізоване управління народним господарством, ввести держзамов­лення на республіканському та регіональному рівнях. Це було намагання стабілізувати економічне становище по­силенням адміністративних методів управління, спираю­чись на державний сектор, у якому було зосереджено основну частину виробничого потенціалу країни. Пара­лельно йшла розбудова ринкової інфраструктури: виник­ли ринки валюти, нерухомості; динамічнішими стали про­цеси роздержавлення.

За оцінками експертів Світового банку, розрахунко­вий індекс загальної лібералізації економіки протягом I-ІІІ кварталів 1992 р. становив 20%. З жовтня 1992 р. розпочався процес прискореної лібералізації, до середини 1993 р. індекс адміністративного регулювання знизився з 80% до 35%.

У фінансовій сфері наприкінці 1992 р. ситуація була критичною. Накопичений у попередній період інфляційний потенціал був настільки сильним, що уряд мусив на початку 1993 р. відняти в 1,8 раза фіксовані ціни. Здійснені надалі адміністративні заходи- обмеження фондів споживання на п-вах, «заморожування» грошовіх доходів у бюджетній сфері, контроль за ціноутворенням підприємств-монополістів тощо- дали певні позитивні наслідки: до кінця березня відносно стабільними були курс карбованця і ціни на споживчому ринку. Досягнуте певне відновлення керованості економікою сприяло зниженню темпів спаду вир-ва, падіння ВНП в першому кварталі 1993 р.

Уповільненість процесів приватизації, демонополізації, структурної перебудови живили стару економічну систему, яка за послаблення державного контролю і розриву господарських зв’язків стала могутнім інфляційним чинником.

Склалося майже кризове становище: стара система господарювання значно підірвана, нова- ще фактично не створена. Особливо гостро це питання постало в с/г: фермерство ще не могло стати основнимвиробником с/г продукції, а колгоспне вир-во ніяк не вписувалося в нові економічні умови. Тільки в першому кварталі 1993 р. для підтримки агропромислового комплексу було надано майже 1 трлн крб. пільгових кредитів і до 3 трлн крб. державної фінансової допомоги. Фінансової підтримки вимагали й інші галузі н/г, внаслідок чого загальна сума емісії готівки за січень-квітень 1993 р. в 10 разів перевищувала аналогічні показники за такий же період 1992 р.

Значні грошові ін’єкції в умовах подорожчання енергоносіїв та невпинного спаду вир-ва спричинили новий виток інфляції. Намагаючись її стримати, КМУ і НБУ в другій половині 1993 р. встановили фіксацію валютного курсу, обов’язковий продаж державі 50% валютної виручки тощо. Ці заходи не зачіпали головних чинників інфляції- глибинних структурних деформацій в економіці.

У пошуках шляхів виходу з кризи прем’єр-міністр Л.Кучма, виступаючи в серпні у ВР з програмою антикризових дій на вересень-грудень 1993 р. та на 1994 р., запропонував такий перерозподіл влади: законодавчу- Президентові, виконавчу- урядові, розроблення Конституції- Верховній Раді. На його думку, уряд мав здійснювати такі повноваження: залучення до вертикальної структури виконавчої влади, побудованої зверху донизу, місцевих держадміністрацій; підпорядкування Національного банку урядові; право уряду самостійно призначати й знімати міністрів та керівників інших відомств, створювати й ліквідовувати структури виконавчої влади. Проте цю пропозицію не було підтримано. У вересні 1993 р. Л. Кучма пішов у відставку. З цього моменту, за рішенням Верховної Ради, всю повноту виконавчої влади було зосереджено в руках Президента України Л. Кравчука. Виконуючим обов'язки прем'єр-міністра став голова Донецької міськради Ю.Звягільський. Спочатку Президент створив Координаційний комітет з питань здійснення ринкових реформ та подолан­ня економічної кризи, а потім було сформовано новий уряд.

У жовтні 1993 р. після кількох розглядів на засідан­нях Кабінету Міністрів було схвалено «Концепцію плану економічного і соціального розвитку та державного бюд­жету України на 1994 рік», яка формально проголошу­вала курс на послідовне просування до ринку, визначала пріоритети розвитку економіки та засоби їх досягнення, економічні, правові та адміністративні регулятори еко­номічних процесів. Однак на практиці дедалі помітні­шим ставав перехід до адміністративних важелів управ­ління.

Вже в грудні 1993 р. у схвалених Верховною Радою головних напрямах діяльності уряду висувалася ідея посту­повості реформ. Спершу це виявилося у своєрідній рефор­маційній паузі, після чого почалося згортання засобів еко­номічної лібералізації та відновлення адміністративних методів управління. Було припинено торги на міжбанківській валютній біржі, запроваджено низький фіксований валютний курс, відновлено ліцензування експорту бага­тьох товарів, до 80% зріс рівень прямого та непрямого регулювання цін. Влітку 1994 р. індекс адміністративно­го регулювання економіки, за розрахунками Світового бан­ку, більш як у 2,5 раза перевищив відповідний показник середини 1993 р.

Уряд Ю. Звягільського, очевидно, дотримувався відомої формули П. Столипіна: «Спочатку заспокоєння, стабілізація, а потім реформи». Стримання інфляції та економічну стабілізацію намагалися досягти, як правило, адміністративними методами управління. Уряду вдалося суттєво загальмувати динаміку інфляції: в липні 1994 р. її рівень був найнижчим (2,1%) за три попередні роки. Уповільнено було і темп зростання цін- на споживчі товари та послуги за січень—липень 1994 р. вони зросли в 1,7 раза, тоді як у грудні 1993 р. цей показник становив 1,9 раза. Втім зниження інфляції було досягнуто переважно за рахунок відстрочення бюд­жетних виплат і величезного зростання заборгованості бюджету. За 9 місяців 1994 р. вона становила 47 трлн крб. Ви­конання бюджетного фінансування на освіту становило лише 64%, медицину- 69%, науку- 60%, культуру - 30%.

Стримання інфляції та зростання цін зовсім не озна­чало стабілізації й виходу із кризи. Навпаки, негативні тенденції в економіці дедалі більше набирали силу: за шість місяців 1994 р. темп спаду виробництва порівняно з відповідним періодом минулого року становив 36% і був удвічі вищим, ніж у 1991—1993 рр. За цей період особливо значний спад відбувся в паливній промисловос­ті (на 35,6%); у чорній металургії (на 34,8%); у легкій промисловості (на 50,7%).

Навіть нетривалий період лібералізації економіки ви­вів з рівноваги стару систему господарювання, створив атмосферу, в якій повернення до адміністративного регу­лювання призводить до двох негативних наслідків - пос­лаблення реального впливу держави на розвиток еконо­мічних процесів; переміщення господарської діяльності з легальної сфери економіки до тіньової. За даними Укра­їнського фонду підтримки реформ, тіньовий сектор еко­номіки України сягнув наприкінці літа 1994 р. 60%. Мо­нетарна маса, що перебувала поза банківським обігом, становила 40%.

Отже, у період 1991- середини 1994 рр. віднайти оптимальну формулу реформування національної еконо­міки не вдалося. Країна опинилася в кризовій ситуації. Проте українське суспільство випробувало різні підходи до реформування, набуло досвіду суспільних перетворень.