Погляди П.Буагільбера як теоретичне відображення формування у Франції системи товарного господарства - Економічні теми - Скачать бесплатно
П'єр де Буагільбер (1646—1714) — засновник класичної політичної економії у Франції — народився в Руані в дворянській сім'ї, здобув гарну освіту, займався певний час літературною діяльністю, потім юриспруденцією. З 1689 p. і до останніх днів свого життя він займає посаду судді в Pyані.
Особливості економічного розвитку Франції позначилися на формуванні економічних поглядів Буагільбера. У працях «Докладний опис становища Франції...» (1696), «Роздрібна торгівля Франції» (1699), «Міркування про природу багатства, грошей і податків» (1707) та інших Буагільбер виступає з гострою критикою меркантилізму. Усупереч останньому він джерелом багатства вважає не обіг, а виробництво, зокрема сільське господарство. Він оголошує себе «адвокатом сільського господарства» і вимагає від уряду всілякого сприяння аграріям.
Буагільбер виступає за реформування податкової системи, проти державного регулювання цін на зерно. Свої економічні ідеї, спрямовані на реформування державної економічної політики, він викладає в досить різкій формі, не уникаючи політичних випадів проти уряду, що накликало на нього навіть репресії.
Проведення будь-яких економічних реформ залежало від генерального контролера. Знаючи це, Буагільбер без кінця намагався переконати в корисності своїх проектів людей, що займали високі посада в останньому десятилітті XVII і першому десятилітті XVIII ст.,— Поншартрена і Шамільяра. Але ці люди були нездатні навіть вислухати його до кінця. Домігшись один раз аудієнції в Поншартрена, Буагільбер почав свою доповідь такою заявою: можливо, міністр спочатку рахує його божевільним, але швидко змінить свою думку, як тільки вникне в його, Буагільбера, ідеї. Послухавши його кілька хвилин, Поншартрен розреготався і сказав, що він залишається при першій думці і не має потребу в подальшій розмові.
Уряд не бажав і чути про якісь реформи, що могли б торкнути інтереси привілейованих станів (дворянства і духівництва) і нових кровососів — податкових відкупників, багатих фінансистів. Тим часом тільки такі реформи могли вивести господарство країни з затяжної кризи, і в цьому напрямку йшли проекти надокучливого руанця.
Твору Буагільбера є одним з найважливіших джерел зведень про тяжкий стан економіки Франції тієї епохи, про важке положення народу, три чверті якого складало селянство. Але про це писав багато хто. От, наприклад, свідчення великого письменника, вихователя дофіна, Франсуа Фенелона: “Обробка землі майже закинута, міста і села збезлюділи. Усі ремесла прийшли в занепад і не можуть прокормити працівників. Усяка торгівля завмерла”. Видний автор політичних і економічних творів маршал Вобан у 1707 р. писав, що одна десята частина всього населення злидарює, п'ять десятих — на грані жебрання, три десятих — у дуже стиснутому положенні і лише одна, вища, десята частка живе добре, у тому числі кілька тисяч чоловік — розкішно.
Відмінність Буагільбера від цих критиків полягало в тому, що він якоюсь мірою розумів корінні причини такого положення. Тому він і міг багато зробити для розвитку економічної думки. Не випадково погляд його звертався до села. Тут був ключ до розвитку у Франції прогресивного буржуазного господарства. Король, дворянство і церква завзято тримали цей ключ під замком, поки революція наприкінці сторіччя не зламала всі замки. Французький селянин був особисто вільний уже кілька сторіч. Але він не був вільним власником землі, на якій жив і працював. Середньовічний принцип “немає землі без сеньйора” діяв з повною силою, хоча й у формах, що змінилися. У той же час у Франції не було того сильного нового класу капіталістичних фермерів-орендарів, що розвивався в Англії. Селянство знемагало під потрійним гнітом: воно платило ренту і несло тягар самих різних феодальних повинностей стосовно поміщиків; містило численну армію попів і ченців, віддаючи на церкву десяту частину своїх доходів; було, власне кажучи, єдиним платником податків королю. Дворянство і духівництво податків не платили, а міська буржуазія була, з одного боку, відносно слабка, а з іншого боку — набагато успішніше могла ухилятися від податків.
Як багато разів повторював Буагільбер у своїх творах і доповідних записках, ця економічна система убивала в селянина всякі стимули до поліпшення обробки землі, до розширення виробництва.
Підкоряючи всю економічну політику задачі витягу податкових доходів, держава використовувала феодальні пережитки, затримувала їх руйнування. Уся Франція була розрізана на окремі провінції митними кордонами, на яких стягувалися мита з усіх перевезених товарів. Це заважало розвитку внутрішнього ринку, росту капіталістичного підприємництва. Іншою перешкодою було збереження в містах ремісничих цехів з їхніми привілеями, твердою регламентацією й обмеженням виробництва. Це теж було вигідно уряду, тому що він без кінця продавав цехам ті самі привілеї. Навіть деякі великі мануфактури, що насаджував Кольбер, на початку XVIII століття прийшли в занепад. У 1685 р. Людовик XIV скасував Нантський едикт, яким допускалася відома віротерпимість. Багато тисяч родин гугенотів — ремісників і торговців залишили Францію, відвозячи із собою гроші, майстерність і: підприємницьку кмітливість.
Економічні прожектери — особливий тип людей, що зустрічається, напевно, за всіх часів і у всіх країнах. Вони схожі на інше особливе плем'я — винахідників і нерідко наштовхуються на такі ж перешкоди: егоїстичні інтереси сильних світу цього, консерватизм і звичайну людську дурість.
Буагільбер був одним із самих шалених, чесних і безкорисливих економічних прожектерів. В Франції Людовика XIV його незмінно чекала невдача, і ця невдача була для нього більш глибокою особистою трагедією, ніж навіть для Петті. Особистість Буагільбера, може й, не відрізняється такою багатогранністю і колоритністю, як фігура сера Вільяма. Але поваги він вселяє, мабуть, більше. Уже сучасники, даючи характеристику сміливому руанцю, зверталися за прикладами подібних цивільних чеснот до класичної стародавності. Говорячи про цих двох економістів, Маркс писав, що, “у той час як Петті був легковажним, який прагнув грабежу і був безхарактерним авантюристом, Буагільбер... з великим розумом і такою ж великою сміливістю виступав за пригноблені класи”. Треба відзначити, що Маркс знав Буагільбера тільки по опублікованих творах і передбачив у цій фразі його людський вигляд, що розкрився для дослідників більш повно після того, як у 60-х роках XIX ст. було виявлене переписування Буагільбера.
Пьєр Лепезан де Буагільбер народився в 1646 р. у Руане. Батьківщина його належала до нормандського “дворянства мантії” — так називали в старій Франції дворян, які займали спадкоємні судові й адміністративні посади; крім того, мали “дворянство шпаги”, що служило королю зброєю. “Дворянство мантії” у XVII і XVIII сторіччях швидко поповнювалося за рахунок розбагатілих буржуа. Таке було і походження Буагільберов.
Юний Пьєр Лепезан одержав відмінну для свого часу освіту, по її завершенні оселився в Парижі і зайнявся літературою. Він опублікував кілька перекладів із древніх мов і в 1674 р. видав написану ним історичну хроніку про шотландську королеву Марії Стюарт. Однак на цьому його літературна кар'єра перервалася.
Він звернувся до традиційної в їх родині юридичної професії і, женившись в 1677 р. на дівчині свого кола, одержав незабаром судово-адміністративну посаду в Нормандії. З якихось причин він знаходився у сварці зі своїм батьком, був позбавлений спадщини на користь молодшого брата і змушений був сам “виходити в люди”. Робив він це дуже успішно, так що вже в 1689 р. зміг купити за великі гроші дохідну і впливову посаду генерального лейтенанта судового округу Руана. У своєрідній системі тодішнього управління це означало щось начебто головного міського судді разом з функціями поліцейського і загального муніципального управління. Цю посаду Буагільбер зберіг до кінця днів і за два місяці до смерті передав її старшому сину.
Система продажу посад була одним із самих волаючих суспільних зол монархії Бурбонів,— таким шляхом скарбниця викачивала гроші в буржуазії і тим самим обмежувала її можливості вкладати їх у виробництво і торгівлю. Часто придумували нові посади чи ділили старі на частині і змушували знову викуповувати їх. Один з міністрів Людовика XIV жартував: як тільки його величність створює нові посади, так знаходяться дурні, що купують їх.
Економічними питаннями Буагільбер починає займатися, видимо, з кінця 70-х років. Живучи серед сільського населення Нормандії і подорожуючи по інших провінціях, він бачить важке положення селянства і незабаром дійде висновку, що це — причина загального упадку господарства країни. Дворяни і король залишають селянину лише стільки, щоб він не вмер з голоду, а часом забирають і останнє. Важко при цьому сподіватися, що він буде збільшувати виробництво. У свою чергу, страшна убогість селянства — головна причина упадку промисловості, тому що вона не має скільки-небудь широкого ринку збуту.
Ці ідеї поступово зріють у голові судді. У 1691 р. він уже говорить про своїй “системі” і, мабуть, викладає її на папері. “Система” являє собою серію реформ, як ми тепер сказали б, буржуазно-демократичного характеру. При цьому Буагільбер виступає не стільки як виразник інтересів міської буржуазії, скільки як захисник селянства. “Із Францією звертаються як із завойованою країною” — цей рефрен пройде через усі його твори.
Можна сказати, що “система” Буагільбера й у її первісній формі, і в остаточному виді, який вона придбала до 1707 р., складалася з трьох основних елементів.
Bo-перших, він вважав за необхідне провести велику податкову реформу. Не вникаючи в деталі, можна сказати, що він пропонував замінити стару, яскраво виражену регресивну систему пропорційним чи злегка прогресивним обкладанням. Питання про ці принципи обкладання зберігає свою гостроту і в даний час, тому варто роз'яснити його. При регресивній системі, чим більше доход даного обличчя, тим менше в процентному відношенні податкові вилучення; при пропорційній системі частка доходу, що вилучається, однакова; при прогресивній вона росте з підвищенням доходу. Пропозиція Буагільбера було винятково сміливим для свого часу: адже знать і церква, як уже говорилося, власне кажучи, зовсім не платили податків, а він хотів обкласти їх щонайменше в такій же пропорції, як і бідняків.
По-друге, він пропонував звільнити внутрішню торгівлю від обмежень,— як він виражався, “очистити дороги” (від митних застав). Від цієї міри він чекав расширения внутрішнього ринку, росту поділу праці, посилення звертання товарів і грошей.
Нарешті, по-третє, Буагільбер вимагав увести вільний ринок зерна і не стримувати природне підвищення цін на нього. Він знаходив політику підтримки штучно низьких цін на зерно вкрай шкідливої, тому що ці ціни не покривають витрат виробництва в сільському господарстві і виключають можливість його росту. Буагільбер вважав, що економіка буде найкраще розвиватися в умовах вільної конкуренції, коли товари зможуть знаходити на ринку свою “щиру цінність”. Однак він не був послідовний у проведенні цієї ідеї і, зокрема, вважав, що ввіз зерна у Францію повинний бути заборонений.
Ці реформи Буагільбер вважав вихідними умовами господарського підйому і підвищення добробуту країни і народу. Тільки таким шляхом можна збільшити доходи держави, переконував він правителів. З таким проектом Буагільбер став пробиватися до міністра Поншартрену. Повна невдача, про яку говорилося вище, не зупинила його, не похитнула віру в успіх. Прагнучи донести свої ідеї до публіки, він випускає в 1695— 1696 р. анонімно свою першу книгу під характерною назвою: “Докладний опис положення Франції, причини падіння її добробуту і прості способи відновлення, чи як за один місяць доставити королю всі гроші, у яких він бідує, і збагатити все населення”.
Згадування про прості способи і про можливість усього досягти за один місяць носить у відомій мері рекламний характер. Але разом з тим воно відбиває щиру віру Буагільбера в те, що варто тільки прийняти ряд законів (а для цього, як він писав, треба всього годину-другу година роботи міністрів), і господарство підніметься “як на дріжджах”.
Але ланцюг розчарувань тільки починається. Книга залишається майже непоміченої. У 1699 р. місце Поншартрена займає Шамільяр, що особисто знає Буагільбера і начебто співчуває його ідеям. Руанець знову повний надій, він працює з новою енергією, пише нові роботи. Але головна його продукція в наступні п'ять років — серія довгих листів-меморандумів для міністра. Ці дивні документи не тільки доповідні записки, але разом з тим особисті листи, лемент душі. Чого він тільки не робить, щоб переконати Шамільяра прийняти його план, перевірити цей план на практиці!
Буагільбер доводить і умовляє, грозить економічними нещастями, просить і заклинає. Наштовхнувши на стіну нерозуміння і навіть на глузування, він згадує про своє достоїнство і замовкає. Але, свідомо жертвуючи особистою гордістю заради батьківщини, знову волає до тих, хто має владу: поспішаєте, дійте, рятуйте! Один з листів 1702 р. полягає так: “На цьому я кінчаю; тридцять років ретельності і турбот дають мені силу передбачення, і я привселюдно писав, що той спосіб, яким Франція керується, приведе її до загибелі, якщо це не буде зупинено. Я говорю лише те, що говорять усі купці і хлібороби”.
В іншому листі, датованому липнем 1704 р., він говорить, що попередники Шамільяра на міністерській посаді “думали, що влада заміняє всі і що закони єства, справедливості і розуму діють лише для тих, хто не має абсолютну владу... Вони надходили, як дурень, що заявляє: овес зовсім не потрібний, щоб змусити кінь йти; для цього досить батога і шпор. Цей коня можна використовувати лише для першої поїздки, від якого вона здохне, і її хазяїн повинний буде йти пішки. Ваші попередники дотримували правила батога і шпор; ви залишитеся верхи, лише якщо будете давати коня овес... Тільки на цій основі я пропоную вам свої послуги”.
Йдуть роки. Міністр забороняє Буагільберу публікувати його нові твори, і той до пори до часу чекає, сподіваючись на практичне здійснення своїх ідей. У 1705 р. Буагільбер нарешті одержує округ в Орлеанській провінції для “економічного експерименту”. Не зовсім ясно, як і в яких умовах проводився цей досвід. У всякому разі, він вже в наступному році закінчився провалом: у невеликому ізольованому окрузі і при протидії впливових сил він і не міг закінчитися інакше.
Тепер уже ніщо не зупиняє Буагільбера. На початку 1707 р. публікує він два томи своїх творів. Поряд з теоретичними трактатами там є і різкі політичні випади проти уряду, суворі обвинувачення і грізні попередження. Відповідь не змушує себе довго чекати: книгу забороняють, автора засилають у провінцію. Але й отут упертюх не замовкає! З посилання він знову звертається з листом до Шамільяру й одержує грубу відповідь.
Буагільберу вже 61 рік. Справи його розстроєні, у нього велика родина: п'ятеро дітей. Рідні умовляють його втихомиритися. Молодший брат, добропорядний радник парламенту (провінційного суду) в Руані, клопоче за свого старшого брата. Заступників у нього вистачає, та й Шамільяр розуміє безглуздість покарання. Але шалений прожектер повинен упокоритися! Стиснувши зуби, Буагільбер погоджується: безглуздо далі битися головою об стіну. Йому дозволяють повернутися в Руан. Як повідомляє мемуарист тієї епохи герцог Сен-Симон, якому ми зобов'язані багатьма деталями цієї історії, городяни зустріли його з пошаною і радістю.
Буагільбер більше не піддавався прямим репресіям. Він випустив ще три видання своїх творів, опустивши, щоправда, інші самі гострі місця. Але морально він був уже зломлений. У 1708 р. Шамильяра на посаді генерального контролера перемінив племінник Кольбера, розумний і діловий Демаре. Він добре відносився до опального Буагільберу і навіть намагався залучити його до керування фінансами. Але було вже пізно: і Буагільбер був не той, і фінанси швидко котилися в прірву, готуючи ґрунт для експерименту Джона Ло. Буагільбер вмер у Руане в жовтні 1714р.
Цільна і сильна особистість Буагільбера виступає з його творів, листів і деяких свідчень сучасників. І в справах, і в особистому спілкуванні він не був, ймовірно, легкою людиною: його характерними рисами були напористість, наполегливість, упертість. Сен-Симон коротко зауважує, що “його живий характер був єдиним у своєму роді”. Видно, однак, що він випробував до Буагільберу повага, що граничить зі здивуванням. Артур Буалиль, що знайшов і опублікував переписування Буагільбера, говорить про нього на основі вивчення документів: “Буагільбер безперестану затівав конфлікти, вступав у суперечки і боротьбу, і усюди виявлявся його неспокійний, невгамовний, непримиренний характер”.
Нелагідність його мала під собою принципову основу: свої принципи він люто відстоював і у великих, і в малих справах. А тому що принципи ці були для того часу, м'яко говорячи, незвичайні, то зіткнення ставали неминучими. 20 років вів скромний суддя з Руана свою важку боротьбу, жертвуючи спокоєм, благополуччям і своїми матеріальними інтересами (Шамильяр за упертість обкладав його своєрідними штрафами, змушуючи знову і знову оплачувати раніше куплені посади). Міністри не любили його, але при цьому злегка (а може бути, і не злегка) побоювалися: перевага руанца складалося в безстрашній прямоті і переконаності, з яким він відстоював свої ідеї і принципи.
Як і всі ранні економісти, Буагільбер підкоряв свої теоретичні побудови практиці, обґрунтуванню запропонованої ним політики. Його роль як одного з засновників економічної науки визначається тим, що в основу своїх реформ він поклав цільну і глибоку для того часу систему теоретичних поглядів. Хід думок Буагільбера був, імовірно, схожий з логікою Петті. Він задався питанням про те, чим визначається економічний ріст країни; Буагільбера конкретно хвилювали причини застою й упадка французької економіки. Звідси він перейшов до більш загального теоретичного питання: які закономірності діють у народному господарстві і забезпечують його розвиток?
Вище вже приводилася думка Леніна: прагнення знайти закон утворення і зміни цін проходить через всю економічну теорію, починаючи з Аристотеля. Буагільбер зробив у цей багатовіковий пошук своєрідний внесок. Він підійшов до задачі з позицій, як ми сказали б тепер, “оптимального ціноутворення”. Він писав, що найважливішою умовою економічної рівноваги і прогресу є пропорційні чи нормальні ціни.
Що це за ціни? Насамперед, це ціни, що забезпечують у середньому в кожній галузі покриття витрат виробництва і відомий прибуток, чистий доход. Далі, це ціни, при яких буде безперебійно відбуватися процес реалізації товарів, при яких буде підтримуватися стійкий споживчий попит. Нарешті, це такі ціни, при яких гроші “знають своє місце”, обслуговують платіжний оборот і не здобувають тиранічної влади над людьми.
Розуміння закону цін, тобто, по суті, закону вартості, як вираження пропорційності народного господарства було зовсім новою і сміливою думкою. З цим зв'язані інші основні теоретичні ідеї Буагільбера. При зазначеному трактуванні цін, природно, уставало питання: яким образом можуть бути забезпечені “оптимальні ціни” в економіці? На думку Буагільбера, така структура цін буде складатися стихійно в умовах волі конкуренції.
Він бачив головне порушення волі конкуренції конкретно у встановленні максимальних цін на зерно. Буагільбер вважав, що зі скасуванням максимальних цін ринкові ціни на зерно підвищаться, це збільшить доходи селян і їхній попит на промислові вироби, далі зросте виробництво цих виробів і т.д. Така ланцюгова реакція забезпечить одночасно і загальне встановлення “пропорційних цін” і процвітання господарства.
Дотепер існує суперечка пр тім, кого належить знаменита фраза: .“Laissez faire, laissez passer”, що стала пізніше гаслом свободи торгівлі і невтручання держави в економіку і тим самим принципом класичної школи в політичній економії. Фразу приписують, чи цілком вроздріб, те великому купцю часу Людовика XIV Франсуа Лежандру, те маркізу д'аржансону (30-і роки XVIII в.), те другу Тюрго інтенданту торгівлі Венсану Гурне. Але якщо Буагільбер і не придумав це вираження, то він чітко виразив ідею, що полягає в ньому. Він писав: “Треба лише надати діяти природі...”
Як відзначав Маркс, у Буагільбера в поняття laissez faire, laissez passer ще не вкладається той егоїстичний індивідуалізм капіталіста-підприємця, який у нього стали вкладати пізніше. У нього “це навчання має ще щось людяне і значне. Людяне на противагу господарству старої держави, що прагнуло поповнити свою касу неприродними засобами, значне як перша спроба звільнити буржуазне життя. Її треба було звільнити, щоб показати, що вона собою представляє” .
Разом з тим Буагільбер не заперечував економічних функцій держави; це було немислимо для такого реаліста і практика, яким він був. Він думав, що держава, особливо за допомогою розумної податкової політики, може сприяти високому рівню споживання і попиту в країні. Буагільбер розумів, що збут і виробництво товарів неминуче застопориться, якщо сповільниться потік споживчих витрат. Оп не сповільниться, якщо бідняки будуть більше заробляти і менше віддавати у виді податків, тому що вони схильні швидко витрачати свій доход. Багатії ж, навпроти, схильні зберігати доход і тим самим загострюють труднощі збуту продукції.
Цей хід міркувань Буагільбера важливий з погляду розвитку економічної думки в наступні сторіччя. Історично в буржуазній політичній економії склалися дві принципові позиції по питанню про головні фактори зростання виробництва і багатства в капіталістичному суспільстві. Перша позиція зводилася до того, що зростання виробництва визначається винятково розмірами нагромадження (тобто заощаджень і капіталовкладень). Що стосується платоспроможного попиту, те це, так сказати, “саме прикладеться”. Далі ця концепція логічно вела до заперечення можливості економічних криз загального надвиробництва. Інша позиція робила упор на споживчий попит як на фактор підтримки високих темпів зростання виробництва. Її попередником у відомому змісті був Буагільбер. Таке трактування, навпроти, закономірно вела до проблеми економічних криз.
Правда, Буагільбер зв'язував “кризи” (вірніше, явища, подібні до криз, характерним лише для більш пізньої стадії розвитку капіталізму) не стільки з внутрішніми закономірностями господарства, скільки з поганою державною політикою. Його можна зрозуміти і так, що при гарній політиці недоліку попиту і криз можна уникнути. Як би те ні було, у своїй головній теоретичній роботі — “Міркування про природу багатства, грошей і податей” Буагільбер яскраво й образно показав, що відбувається при економічній кризі. Люди можуть умирати не тільки від недоліку, але і від надлишку благ! Уявіть собі, говорив він, 10 чи 12 чоловік, прикутих ланцюгами на відстані друг від друга. В однієї багато їжі, але немає нічого більше; в інший надлишок одягу, у третього — напоїв і т.д. Але обмінятися між собою вони не можуть: ланцюга — це зовнішні, незрозумілі людям економічні сили, що викликають кризи. Ця картина загибелі при достатку викликає в пам'яті картини XX в.: молоко, що виливається в море, і кукурудзу, що спалюється в топках паровозів,— і це серед безробіття й убогості.
Як у теорії, так і в політику позиція Буагільбера відрізняється від поглядів меркантилістів і багато в чому спрямована проти них. Він намагався шукати економічні закономірності не в сфері звертання, а в сфері виробництва, вважаючи першоосновою економіки сільське господарство. Він відмовлявся бачити багатство країни в грошах і прагнув розвінчати їх, протиставляючи грошам реальне багатство у виді маси товарів. Нарешті, виступ Буагільбера за економічну волю також означало прямої розрив з меркантилізмом.
Гуманізм є світлою і привабливою рисою поглядів Буагільбера. Але його “крестьянолюбие” мало і свій зворотний бік з погляду економічної теорії. Багато в чому він дивився не вперед, а назад, недооцінюючи роль промисловості і торгівлі, ідеалізуючи селянське господарство. Це впливало на його погляди по корінних економічних питаннях.
Причини позиції Буагільбера, що помітно відрізняє його від Петти, треба шукати в історичних особливостях розвитку французького капіталізму. Промислова і торгова буржуазія була у Франції незрівнянно слабкіше, ніж в Англії, капіталістичні відносини розвивалися повільніше. В Англії вони затвердилися вже й у сільському господарстві. Англійська економіка в більшій мері характеризувалася поділом праці, конкуренцією, мобільністю капіталу і робочої сили. В Англії політична економія розвивалася як чисто буржуазна система поглядів, у Франції вона багато в чому мала дрібнобуржуазний характер.
Англійська класична політична економія, у джерел якої коштує Петти, висунула в центр наукового аналізу два найважливіших і зв'язаних між собою питання. Яка кінцева основа цін товарів? Відкіля береться прибуток капіталіста? Для того щоб дати відповіді на ці питання, необхідно було досліджувати природу вартості. Трудова теорія вартості закономірно виявилася основою мислення англійських економістів. Розвиваючи цю теорію, вони поступово наближалися до розуміння розходження між конкретною працею, що створює різні потребительние вартості, і абстрактною працею, позбавленим якісної характеристики, що має тільки один параметр — тривалість, кількість. Це розходження ніколи не було виявлено і сформульоване до Маркса, але наближення до нього являє собою деяким чином історію англійської політичної економії від Петти до Рикардо.
Закон вартості — от справжній предмет її досліджень. Але, як відзначає Маркс, “закон вартості для свого повного розвитку припускає суспільство з великим промисловим виробництвом і вільною конкуренцією, тобто сучасне буржуазне суспільство”. Таке суспільство розвивалося у Франції з великим запізненням проти Англії. Це утрудняло для теоретиків спостереження і розуміння чинності закону вартості.
Правда, Буагільбер через свою концепцію “пропорційних цін” зводив “якщо не свідомо, те фактично мінову вартість товару до робочого часу...”. Але він був далекий від розуміння двоїстої природи праці і тому взагалі ігнорував вартісну сторону багатства, у якій саме і втілюється загальна абстрактна праця. У багатстві він бачив тільки речовинну сторону, розглядав його лише як масу корисних благ, потребительних стоимостей.
Особливо яскраво ця обмеженість мислення Буагільбера позначилася в його поглядах на гроші. Він не розуміє, що в суспільстві, де діє закон вартості, товари і гроші являють собою нерозривну єдність. Саме в грошах, цих абсолютних носіях мінової вартості, знаходить своє саме завершене вираження абстрактна праця. Буагільбер фанатично боре проти грошей, протиставляючи їм товари,— у його розумінні, просто корисні блага. Оскільки гроші самі по собі не є предметом споживання, вони здаються йому чимось зовнішнім і штучної. Гроші здобувають протиприродну тиранічну владу, і це причина економічних нещасть. Своє “Міркування про природу багатств” він починає лютими нападками на гроші: “Зіпсованість сердець перетворила... золото і срібло... в ідолів... Їх перетворили в божества, яким приносили і приносять у жертву більше благ, цінностей і навіть людей, чим сліпа стародавність коли-небудь, жертвувала цим божествам, що віддавна перетворилися в єдиний культ і релігію більшої частини народів”.
Утопічне прагнення звільнити капіталістичне виробництво від влади грошей, не змінюючи в той же час його основ,— це, як виразився Маркс, “національна спадкоємна недуга” французької політичної економії, починаючи з Буагільбера і кінчаючи соціалізмом Прудона.
Буагільбер не міг розкрити класової, експлуататорської природи буржуазного суспільства, що у його час тільки формувалося в надрах феодального ладу. Але він різко критикував економічну і соціальну нерівність, гноблення, насильство: Буагільбер був одним з перших людей, твору яких готували загибель “старого порядку”, прокладали шлях революції. Це розуміли захисники абсолютної монархії вже в XVIII в. Майже через піввіку після смерті Буагільбера один з таких захисників писав, що його “огидні твори” збуджують ненависть до уряду, призивають до грабежу і збурювання й особливо небезпечні в руках молодого покоління. Але саме це і є одна з причин, по яких твори й особистість Буагільбера важливі і цікаві для нас.
Теоретично обґрунтовуючи питання реформування економічної політики, Буагільбер, як і Петті, ставить кілька проблем: чим визначається економічне зростання країни, дією яких законів забезпечується, що є джерелом багатства, що лежить в основі ціни.
Буагільбер розуміє об'єктивну суть економічних законів, які діють як закони природи. Природу він ототожнює з Провидінням, тобто з Богом. Він виступає проти втручання держави в економічне життя. Природа, наголошує він, сама встановить порядок, пропорційність цін, відновить торгівлю.
На противагу меркантилістам, які багатство ототожнювали тільки з грошима, Буагільбер доводить, що справжнє багатство нації — це різні корисні речі, а передовсім продукти землеробства. Джерелом багатства є праця.
Теорія вартості. Буагільбера, як і Петті, Маркс називає засновником трудової теорії вартості. Буагільбер виділяє ринкову ціну і «істинну», або «справедливу» вартість товару. Величину останньої він визначає витратами праці. Буагільбер виходить з того, що всі економічні зв'язки між людьми грунтуються на обміні продуктами праці. Цей обмін, підкреслює він, має відбуватися згідно із витратами праці. А це означає, що Буагільбер стоїть на позиціях еквівалентного обміну.
Для нормального економічного розвитку країни, за Буагільбе-ром, потрібен вільний обмін між галузями виробництва й відшкодовування витрат виробників. Ці проблеми можуть бути вирішені міжгалузевим поділом праці за умов вільної конкуренції. Робочий час, який припадає на одну одиницю товару за умов такого поділу, і становить, на думку Буагільбера, його «істинну вартість».
Метою товарного виробництва Буагільбер вважає споживання. Основну увагу він звертає на споживну вартість.
Заслуговує на увагу думка Буагільбера про необхідність рівноваги в ринковій економіці. Порушення рівноваги, підкреслював він, задушить усе в державі.
Теорія грошей. Відсутність у Буагільбера чіткого розуміння природи товарного виробництва виявилась у трактуванні ним самого поняття «гроші». Якщо в Петті вартість проявляється у грошах, то Буагільбер бере за основу прямий товарообмін. Він вважає, що гроші взагалі порушують природну рівновагу товарного обміну відповідно до «істинної вартості». Усупереч меркантилістам, які вважали гроші єдиним видом багатства, Буагільбер бачить в них джерело всіх нещасть товаровиробників. Єдина корисна функція грошей, яку визначає Буагільбер, — це полегшення обміну. Саме тому, на його думку, не має значення, який товар виконує функцію засобу обігу. Отже, золото і срібло можна замінити паперовими знаками.
Економічні ідеї Буагільбера сприйняли й розвинули далі фізіократи.
Список джерел та використаної літератури
Економіка: теоретичні основи. Підручниук. Частина 1./ Редакція і підготовка до друку – канд. екон. наук, доцент Ковальчук В. М. – Тернопіль: Астон, 1997. – 204 с.
Економіка: теоретичні основи. Підручник. Частина 2. / Редакція і підготовка до друку – канд. екон. наук, доцент Ковальчук В. М.. – Тернопіль: Астон, 1997. – 152 с.
Історія економічних учень: Підручник / Л. Я. Корнійчук, Н. О. Татаренко, А. М. Поручник та інші; За редакцією Л. Я. Корнійчук, Н. О. Татаренко. – К.: КНЕУ, 1999. – 564 с.
Макконелл К. Р., Брю С. Л. Экономикс: принципы, проблеми и политика. Пер. с анг. 11-го изд. К, ХАГАР-Демос, 1993. – 785 с.
Основи економічної теорії / С. В. Мочерний, С. А. Єрохін, Л. О. Каніщенко та інші. За редакцією С. В. мочерного. – К.: Вц “Академія”, 1997. – 464 с.
Сірко А. В. Конспект по політичній економії за 2000 рік.
|
