Табл. 1. Державний бюджет України на 1998 рік (Обчислено на основі “Закону про Державний бюджет України на 1998 рік”. Див.: Урядовий кур’єр. №13-14. 1998, 22 січня).

Відзначимо, що стан державного бюджету залежить не тільки від дискреційних заходів фіскальної політики, але й від циклічних коливань. Так, під час спаду виробництва стан державного бюджету погіршується, тобто виникає або збільшується бюджетний дефіцит. Під час піднесення економіки виникають протилежні наслідки.

З метою розмежування впливу на стан державного бюджету дискреційних фіскальних заходів і циклічних коливань слід розрізняти фактичне і потенційне бюджетне сальдо. В загальному контексті формулу бюджетного сальдо можна записати таким чином:

БС=ЧП-ДЗ.

Відмінність між фактичним і потенційним бюджетним сальдо полягає в тому, що вони обумовлюються різною величиною ВВП як доходу, від якого залежить величина чистих податків.

Фактичне бюджетне сальдо (БСф) – це величина, яка забезпечується в умовах фактичного рівня зайнятості, тобто фактичного ВВП:

БСф=(ВВПф*СКП)-ДЗ, де СКП – середній коефіцієнт чистих податків, який відбиває їхнє відношення до ВВП, (ВВПф*СКП) – чисті податки.

Потенційне бюджетне сальдо (БСп) – це величина, яка забезпечується в умовах повної зайнятості. Вона показує, яка могла бути різниця між доходами і витратами державного бюджету за умов, коли б економіка виробляла потенційний ВВП: БСп=(ВВПп*СКП)-ДЗ.

Порівнюючи між собою фактичне і потенційне бюджетне сальдо, можна зробити два висновки:

Перший – циклічне падіння виробництва викликає певну втрату доходів для державного бюджету. Такі втрати відображаються через циклічне бюджетне сальдо (БСц). Воно обчислюється як різниця між фактичним і потенційним бюджетним сальдо:

БСц=БСф-БСп.

Другий – оскільки потенційне бюджетне сальдо виключає вплив циклічного падіння на державний бюджет, то завдяки цьому воно дістає здатність відбивати ефективність бюджетної діяльності держави. Так, в умовах неповної зайнятості фіскальна політика має бути стимулюючою, а потенційне бюджетне сальдо – повинне збільшуватися відємно. Це свідчить про ефективну бюджетну діяльність держави. Якщо воно збільшується позитивно, то бюджетна діяльність держави є неефективною, тобто дискреційна фіскальна політика не виконує стабілізаційну функцію: держзакупки занижені або чисті податки завищені. В умовах повної зайнятості фіскальна політика має бути стримуючою, а потенційне бюджетне сальдо повинне позитивно збільшуватись. Це ознака ефективної бюджетної діяльності. Якщо воно збільшується відємно, то бюджетна діяльність держави є неефективною, тобто дискреційна фіскальна політика не виконує стабілізаційної функції: державні закупки завищені або чисті податки занижені.

Отже, динаміка фактичного бюджетного сальдо не завжди може дати правильну відповідь про бюджетну ефективність фіскальної політики. На це питання може відповісти лише динаміка потенційного бюджетного сальдо.

Дискреційна фіскальна політика, яка претендує на ефективне використання державного бюджету, завжди вирішує складну альтернативу: стабілізація економіки чи збалансування державного бюджету. Особливо гострою стає ця альтернатива за умов падіння виробництва, викликаного дефіцитом сукупного попиту. З одного боку, щоб зупинити падіння виробництва, потрібно застосовувати стимулюючу фіскальну політику. З іншого – це викличе від’ємне зменшення бюджетного сальдо, тобто спрямовує бюджет до дефіциту.

Виникає питання – чи може дискреційна фіскальна політика виконувати стабілізаційну функцію і водночас забезпечувати збалансованість державного бюджету? Щоб відповісти на це питання, слід розглянути три концепції регулювання державного бюджету.

Перша – збалансування бюджету на щорічній основі. Це означає, що державні витрати повинні вирівнюватися з доходами в межах кожного року. Але така концепція вступає в суперечливість зі стабілізаційною функцією фіскальної політики.

Друга – збалансування бюджету на циклічній основі. Бюджет повинен балансуватися не щорічно, а в межах економічного циклу.

Третя – концепція функціональних фінансів, згідно з якою бюджетна функція фіскальної політики повинна бути підпорядкована стабілізаційній. Таке співвідношення між стабілізаційною і бюджетною функціями обумовлено тим, що макроекономічна стабілізація є метою фіскальної політики, а державний бюджет – це інструмент її досягнення. Спираючись на концепцію функціональних фінансів, сучасна фіскальна політика припускає можливість застосування незбалансованого бюджету. Насамперед це стосується дефіцитного бюджету. Якщо бюджетний дефіцит є необхідною умовою для стабілізації економіки, то, з одного боку, держава свідомо йде на його створення; з іншого – вона передбачає певні джерела його фінансування.

Існує три джерела дефіцитного фінансування:

1. Внутрішні позички. Уряд виходить на внутрішній грошовий ринок, де розміщує свої позички, тобто продає державні цінні папери, і за рахунок виручки від їх реалізації отримує необхідні кошти в борг.

2. Зовнішні позички. Ці позички можуть надавати уряду міжнародні фінансові організації, іноземні уряди та приватні іноземні фірми.

Державні позички, які з часом накопичуються, створюють державний борг.

3. Грошово-кредитна емісія. Нацбанк випускає нові гроші, які не забезпечені зростанням товарної маси, і за допомогою певного кредитного механізму фінансує уряд.

Вибір раціонального співвідношення між окремими джерелами фінансування – гостра проблема фіскальної політики. Загальновизнаним є те, що найбільшою загрозою для економіки є грошово-кредитна емісія. Її застосування як джерела фінансування бюджетних дефіцитів породжує неконтрольовану інфляцію, підриває стимули до довгострокових інвестицій, знецінює заощадження домогосподарств, відтворює бюджетний дефіцит. З метою обмеження грошово-кредитної емісії в багатьох країнах конституційно закріплюється незалежність національних емісійних банків від уряду. Крім того, величина грошово-кредитної емісії регламентується парламентом.

Безболісних джерел фінансування бюджетних дефіцитів не існує. Тому ефективною може бути лише зважена фіскальна політика, згідно з якою держава повинна постійно коригувати свої витрати з урахуванням змін в отриманні доходів, а до державних позичок вдаватися лише за умов, якщо вони здатні в перспективі створювати джерела для їх повернення.

Ми розглядали кейнсіанський варіант фіскальної політики, згідно з яким її об’єктом є сукупний попит. Впливаючи фіскальними заходами на сукупний попит, держава залежно від фази економічного циклу стимулює або стримує економіку. Але прихильники теорії економіки пропозиції переконані в тому, що заходами фіскальної політики можна впливати не лише на попит, але й на пропозицію. На їхню думку, вплив фіскальної політики на сукупну пропозицію досягається через податки. Щоб розглянути механізм впливу податків на сукупну пропозицію, припустимо, що економіка набула тенденції до скорочення виробництва і збільшення безробіття. За цих умов держава має застосовувати стимулюючу фіскальну політику у вигляді зниження податкових ставок. До яких наслідків це приведе?

Для відповіді на це питання звернемося до моделі “сукупний попит - сукупна пропозиція” (графік 6).

Графік 6

На цьому рисунку криві СПо1 і СПр1 характеризують відповідно сукупний попит і сукупну пропозицію до початку застосування стимулюючої фіскальної політики. Зазначеним умовам відповідає рівноважний ВВП, який дорівнює О1, і рівноважні ціни на рівні Ц1.

Тепер припустимо, що держава знизила рівень податкових ставок. Згідно з кейнсіанською теорією цей захід вплине на сукупний попит і викличе його збільшення. Внаслідок цього крива сукупного попиту переміститься вгору. Таке її переміщення збільшить рівноважну величину реального ВВП з О1 до О2 й одночасно підвищить рівноважну ціну з Ц1 до Ц2, тобто викличе інфляцію.

Але згідно з теорією економіки пропозиції податковий варіант стимулюючої фіскальної політики не обмежується цими наслідками, а доповнюється збільшенням сукупної пропозиції. Виникає питання: як зниження податкових ставок впливає на сукупну пропозицію? Логіка прихильників теорії економіки пропозиції виглядає таким чином:

По-перше, зниження особистих податків збільшить величину безподаткового доходу. У зв’язку з цим збільшаться заощадження домогосподарств, які перетворюються в інвестиції.

По-друге, зменшення податку на прибуток підприємств підвищить чисту прибутковість інвестицій, що за даної відсоткової ставки викличе зростання інвестиційного попиту. В кінцевому підсумку це підвищить норму нагромадження капіталу й створить передумови для зростання виробництва.

Водночас зниження особистих та продуктових податків збільшить реальну заробітну плату і таким чином посилить стимули до праці. Так, тимчасово безробітні збільшать пропозицію на ринку праці, а уже зайняті робітники отримають стимули працювати більш інтенсивно і якісно, що позитивно вплине на продуктивність праці.

Перелічені чинники викличуть збільшення сукупної пропозиції, що спричинить переміщення її кривої вправо і вниз в положення СПр2 (рис. 1). У результаті цього відбудеться подальше зростання реального ВВП, тобто від О2 до О3. Одночасно знизяться ціни з Ц2 до Ц3.

Отже, згідно з уявленнями вимірювати еластичність ВВП стосовно податків у тій частині, в якій його приріст здійснюється за рахунок збільшення сукупної пропозиції.

Більшість опонентів даної теорії вважає, що зниження податків справить набагато більший вплив на попит, ніж на пропозицію. Внаслідок цього дефляційний ефект від сукупної пропозиції буде маловідчутним.

Опоненти цієї теорії вказують на той факт, що в КП зниження податків негативно впливає на державний бюджет. Тому доцільність їх суттєвого зниження може мати місце лише за умов адекватного скорочення державних витрат. Якщо розумних резервів для цього в державному бюджеті немає, то неминучим наслідком їхнього зниження є виникнення бюджетного дефіциту. Це створює державний борг або викликає необхідність проведення грошово-кредитної емісії, яка породжує інфляцію.

Але останній аргумент прихильники теорії економіки пропозиції відхиляють. Вони вважають, що зниження податків не завжди призводять до скорочення податкових надходжень та виникнення бюджетного дефіциту. На їхню думку, за певних умов зменшення рівня оподаткування до певної межі може викликати збільшення ВВП як податкових надходжень до бюджету. Цю гіпотезу висунув американський економіст Артур Лаффер. Тому її графічна модель отримала назву кривої Лаффера.прихильників теорії економіки пропозиції зниження податків викликає набагато більший стабілізаційний ефект, ніж це випливає із кейнсіанської теорії. Але незважаючи на це, зазначена теорія не є переконливою. До основних її недоліків можна віднести слідуючі:

По-перше, вона не забезпечує практику інструментарієм, за допомогою якого можна

Крива Лаффе(графік7) відбиває зв’язок між податковими ставками (ПоС) і податковими надходженнями (ПН).

Графік 7

Основна ідея Лаффера полягає в тому, що за умови зростання податкової ставки від 0 до 100% податкові надходження спочатку збільшуються від нуля до певної максимальної величини (ПН2), а потім зменшуються знову до нуля. Згідно з кривою Лаффера, точка ПоС1 відображає такий стан в економіці, коли діючі податкові ставки є надмірними. Це означає, що стримують ділову активність, тобто не створюють необхідних стимулів для збільшення ВВП як податкової бази до такого рівня, за яким податкові надходження могли б досягти свого максимального значення.

Крім надмірної податкової ставки, тобто ПоС1, в інтервалі від 0 до 100% є також оптимальна податкова ставка, за якої забезпечується максимальна величина податкових надходжень. на даному рисунку такою податковою ставкою є ПоС2. Згідно з кривою Лаффера, якщо податкові ставки знизити до оптимального рівня, то це викличе сприятливе для бюджету економічне зростання.

Нижчі податкові ставки створюють більш високі стимули до праці, заощаджень, інвестицій і прийняття ділових ризиків, внаслідок чого збільшується ВВП як податкова база. Причому за цих умов податкова база збільшується швидше, ніж зменшується рівень податкових ставок. Тому, незважаючи на зниження податкових ставок, податкові надходження не зменшуються, а зростають до свого максимального значення, тобто до ПН2.

При зниженні податкових ставок нижче ПоС2 стимулюючий ефект, який справляє на економіку зниження податкових ставок порівняно з оптимальним рівнем, істотно зменшується. Внаслідок цього податкова база зростає повільніше, ніж зменшуються податкові ставки. Тому податкові надходження зменшуються.

Отже, згідно з кривою Лаффера, якщо діючі податкові ставки є надмірними, то їхнє оптимальне зниження дозволить збільшити виробництво за умов незмінності або навіть зростання податкових надходжень. Але такий подвійний ефект від зниження податкових ставок – це лише гіпотеза, певне логічне припущення. Для перетворення цієї гіпотези в теорію потрібно дістати відповідь на декілька принципових питань: як знайти ту точку на кривій Лаффера, де знаходиться економіка в даний момент; як визначити той оптимальний рівень податкових ставок, який здатний забезпечити максимальну величину податкових находжень.

Досвід “рейганоміки”, в межах якої ідея Лаффера дістала певне практичне втілення, не дав однозначної відповіді на ці питання. Тому застосування кривої Лаффера на практиці є певним політичним ризиком, на який політикам слід зважуватись лише за умов, якщо існують тверді переконання, що діючі податкові ставки дійсно є надмірними і стримують ділову активність. Але навіть і за цих умов слід враховувати, що в КП зниження податків неминуче викличе бюджетний дефіцит або примусить скорочувати державні витрати.

ВИСНОВОК

Економічна політика являє собою сукупність макроекономічних цілей та засобів їх досягнення. Єдність цілей та засобів з урахуванням ринкових змін відображається цільовою функцією.

Засоби економічної політики впливають на цілі опосередковано. Способом виразу цього опосередкування є економічні мультиплікатори.

Стосовно цілей економічної політики відмічено дві головні закономірності:

а) кількість одночасно сформульованих цілей є об'єктивно обмеженою;

б) цілі мають узгоджуватися, координувати для запобігання виникненню між ними суперечностей.

Цілі економічної політики часто відображають інтереси різних соціальних груп суспільства, і тому координація цілей зводиться до узгодження цих інтересів.

Один із варіантів узгодження цілей та інтересів відображений у критерії Паретро, зміст якого зводиться до того, що в результаті прийняття рішень має покращуватися добробут хоча б одного суб'єкта відносин за умови, що не погіршується добробут жодного іншого.

Засоби економічної політики поділяються на економічні та адміністративні. Політика будь-якого напряму - бюджетно-податкова, грошово-кредитна, соціальна, зовнішньо-еконмічна - має специфічні засоби (інструменти регулювання).

Міра впливу засобу на мету відображається в економічних мультиплікаторах. Кожен мультиплікатор дає можливість оцінити, як зміниться величина, що уособлює мету, при зміні величини засобу на одиницю. Для визначення мультипліатора необхідно мати статистично отримані дані про певні змінні. Точність прогнозів на підставі розрахунку мультиплікаторів визначається точністю даних про змінні.

Існують два погляди на ефективність економічної політики: стратегія активізму та дотримання усереднених правил реалізації економічної політики.

Фіскальна політика опосередковує рух доходів та витрат, впливаючи на нього вилученням податків та державними витратами.

Важливими елементами державних витрат є закупівля товарів і послуг та соціальні трансферти. Кожен з них по-різному вплиє на макроекономічний кругообіг.

Так само по-різному впливають на макроекономічну рівновагу прямі(на доходи) та непрямі(на споживання) податки. Податки на доходи змінюють попит на ресурси. Податки на споживання збільшують загальний рівень цін і скорочують випуск.

Пряме і непряме оподаткування дає суспільству вигоди у вигляді певної суми податкових надходжень до бюджету,що використовуються в інтересах суспільства.Втратами від прямого оподаткування є зменшення пропозиції виробничих ресурсів, від непрямого - зростання цін для покупців і зменшення виручки від реалізації для продавців.

Теоритичним обгрунтуванням вигод поміркованого оподаткування і втрат надмірного є крива Лаффера.

Засоби фіскальної політики-державні закупівлі, трансферти та податки - використовують для забезпечення повної зайнятості і стримування інфляції.

З викладеної інформації я можу зробити висновок, що податковий механізм в Україні потребує деякої корекції і змін.

Як що за цих умов намагатися збалансувати бюджет фіскальними заходами, то потрібно підвищити податки або скоротити державні витрати. Звичайно, ці заходи зможуть збалансувати річний бюджет, але за характером свого впливу на економіку вони є стримуючими, тобто викличуть ще більше падіння виробництва.

Тому з одного боку, дана політика є ефективним інструментом в стабілізації економіки, усунення безробіття та стримання інфляції, а з іншого – вона може викликати бюджетний дефіцит і породжувати державну заборгованість та інфляцію. Тому вважаю, що розглянута сфера економіки держави повинна бути строго регульована і здійснювати своє функціонування в розрахунку пропорційного співвідношення до загального суспільного середньосоціального рівня життя населення.

Маю сподівання, що уряд буде провадити розумну політику реформування податкової системи на благо всієї держави.

Література:

Базилевич В.Д., Л.О. Баластрик “Економіка”, К., “Четверта хвиля”, 1997р.

Будаговська С., Кілієвич О. та ін. “Мікроекономіка і макроекономіка”. К.: “Основи”. 1998.с. 305-321.

Савченко А. та ін. “Макроекономіка”. К.: “Либідь”. 1999 с. 181-194.

Самуельсон П. “Економіка”, Львів “Світ”, 1993р.

Радіонова І. “Макроекономіка та економічна політика”, К., “Таксон”, 1996р.

Панчишин С. „Макроекономіка”: навч. посібник. – К.: Либідь, 2001

Василик О. Д. Державні фінанси України: навч. посібник. – К.: Вища Шк., 1997

Журнал „Актуальні проблеми економіки” :Податкова система у пошуку оптимізації., Базилюк А. В.

Шаблиста Л. М. „Податки як засіб Структурної перебудови економіки”. – К. : Ін – т економіки НАН України, 2000.