Українська наука та культура 18 - початок 19 ст - Українознавство - Скачать бесплатно

Починаючи з кінця XVIII століття — трагічна доба в історії України, коли завершено було ту послідовну політику позбавлення України не тільки державності, а й національних досягнень та культурних здобутків по­передніх століть.

До кінця XVIII ст. Україна не була тісно зв'язана з Росією еко­номічно, бо Правобережна Україна ще входила до складу Речі По­сполитої. Тільки два останні розбори Польщі (1793 та 1795 pp.) пе­редали Правобережжя Російській імперії, але в перших часах про­довжувало воно економічні зв'язки з Польщею та Західною Евро­пою, яка довгий час дивилася на Правобережжя очима Польщі й вважала, що російське панування тимчасове.

Україна опинилася між двома конкурентами — російським і ні­мецьким капіталом, які намагалися використати її господарство, як джерело сировини. У процесі цієї боротьби року 1822 російський уряд митним тарифом запровадив систему протекціонізму, дуже шкідливу для українського господарства. Припинився довіз чужо­земних товарів, що особливо відбилося на торгівлі Одеси.

Тоді вперше в економічній літературі чітко поставлено принцип: інтереси частини (себто України) повинні поступатися перед інтере­сами цілого (себто цілої імперії). Цей принцип червоною ниткою проходить через всю історію господарства України. Тариф 1822 року зустріли вороже і на Україні, і в Західній Європі, і російський уряд пішов на поступки: Одесі залишено порто-франко.

Реформи 1861 року, звільнення селян, конкуренція промисло­вого капіталу — російського і західноєвропейського — викликали гостру потребу в новому виді транспорту — в залізницях. У цьому питанні виразно виявилось нехтування інтересами України: їй пот­рібна була насамперед залізнична магістраль від українських цент­рів до Одеси та інших чорноморських портів. Проте, під впливом російської буржуазії, перша магістраль була проведена від Москви через Харків до Феодосії. Цей факт так глибоко порушив інтереси України, що навіть у російському виданні (Центрального стати­стичного комітету міністерства внутрішніх справ) року 1864, в бро­шурі «Про напрямок залізниць в Південно-Західній Росії» зазначалось: «Південна Росія... переконується, що ЇЇ інтереси уряд ста­вить на другому плані, і що прибутки цілої держави використову­ється на користь і вигоду північної частини». Важко знайти чіткішу характеристику взаємовідносин України та Росії, ніж дав її автор російської офіціозної брошури.

Професор політичної економії та статистики Київського універ­ситету Л. Яснопольський у своїй капітальній праці «Про геогра­фічний розподіл державних прибутків і витрат Росії» аналітичним шляхом з'ясував, якою послідовною була система колоніального ви­зиску і національного пригнічення, що її російський уряд запрова­див в Україні.

Буйний розквіт української економіки в другій половині XIX ст. ще більше загострив це питання. Розвиток цукроварної промисло­вості й особливо відкриття криворізьких руд у 80-х роках XIX ст. висунули Україну на видатне місце серед інших країн світу. Під впливом західноєвропейського капіталу на Криворіжжі швидко зростає велика металургійна промисловість.

Разом із тим загострювалась колізія між квітучим економічним становищем України та політичним її станом. Спробу розв'язати цю проблему зробив 1895 року галицький діяч, Юліян Бачинський у своїй книжці «Ukraina irredenta». Він писав, що процес капіталі­стичного розвитку Російської імперії (економічна європеїзація) му­сить привести її до політичної європеїзації, прилучення до кола буржуазно-конституційних держав, до перемоги національно-виз­вольних елементів і врешті — до розпаду Російської імперії. У цьо­му процесі політична незалежність України буде головною умовою її економічного та культурного розвитку.

Головним досягненням видатних українських економістів кінця XIX ст. було те, що вони у своїх дослідах довели, що Україна є окремий господарчий терен; територіальна проблема української економіки зв’язана з національними та соціальними інтересами. Для українського громадянства XIX ст. була ясна суперечність між економічними інтересами України і її політичним станом. Єдиний вихід із цього стану — національне визволення України.

Наприкінці XIX ст. в національних колах порушують проблеми економічної незалежності України поруч з її політичною незалеж­ністю. М. Грушевський у своїх статтях підкреслював, що економічні умови України цілком відмінні від умов Росії. Так вивчення еконо­міки України кінця XIX ст. закладало підвалини для переконання в необхідності політичної незалежності України.

Політика Російської Імперії супроти культурних цінностей Укра­їни була своєрідною формою імперіалізму Росія намагалася забра­ти з України все, що вона мала цінного, не тільки збіжжя, сало, а пізніше — цукор та руду: забирала вона й людські скарби, знекров­люючи тим українську культуру. І ця сторона російського імперіалізму виявилася найбільш небезпечною.

Уже в XVII ст. почався рух українських вчених до Москви. Жад­на видатна подія культурного характеру в Москві не обходилась без участи українських фахівців. Фахівців для виправлення Біблії, творіння Четі Мінеї, мистецтва, церковного співу, театральних ви­став, навчання царських дітей, організації шкіл, навіть шевців, кравців, ремісників, городників — все це щедро давала Україна.

У XVIII ст. українські діячі йшли до Росії і з примусу, і добро­вільно, бо там відкривалося ширше поле для діяльності. Перші діячі Церкви за Петра І були українці, і Синод на три чверті скла­дався з українців. Був час, коли всі єпископи Росії, з Сибіром включ­но, були українці, і більшість з них були вихованці Київської Ака­демії. Вони засновували семінарії, школи при своїх кафедрах, викладали в школах усіх ступнів у всіх містах Росії. Граф П. Завадовський, українець, голова комісії об учреждении народных учи­лищ, вимагав від Київського митрополита року 1789 присилати вчи­телів з Київської Академії, бо вони найкращі і сприяють довір'ю народу до шкіл.» Протягом XVIII і значної частини XIX ст. в Росії вживали українських підручників: історію -— Гізеля, граматику — М. Смотрицького. Великий попит на українців був у Колегії За­кордонних Справ, де завжди були потрібні перекладачі Серед укра­їнської інтелігенції було багато знавців латини, грецької, польської, німецької, турецької мов, яких виряджали з посольствами до різних міст Європи. Українці перекладали російською мовою різних чужи­нецьких авторів Г Полетика — твори Арістотеля, Епіктета, Ксенофонта; С. Гамалія —- твори Сен-Мартена, Я. Бема, Юнґа. О. Лобисевич переклав з французької мови, «Слово президента де-Монтеск'є», «Описание пещеры бога сна из Овидиевых превращений» та ін.

Україна дала Росії видатних економістів: А. Рубановського, О Самборського, М. Ліванова, Є. Десницького, І. Комова, які познайо­мили Росію з англійською системою хліборобства; Р. Бужинський упорядкував перший словник термінів ботаніки, перекладав твори Пуфендорфа, Страттемана, Морер'єра; Т. Прокопович був, мабуть, найвизначнішим ученим-енциклопедистом (теологія, філософія, лі­тература, історія, математика, астрономія) тогочасної України. В 1786 році вийшла друком «Поетика» Т. Прокоповича, а його чотири томи богослов’я були видані в Німеччині в 1782-1784 роках. Найбільше значення для Росії мали два трактати Т. Прокоповича: «Правда волі монаршої», який дав обґрунтування царського само­державства, і «Духовний регламент», який поклав підвалини для російського цезаропапізму.

Багато письменників дала Україна Росії: С. Полоцький приніс драматичні вистави та новий стиль віршування; драми Д. Туптала, І. Хмарного, С. Ляскоронського поклали початок театрові; поет В. Капніст — автор «Сатири» і «Оди на рабство», яка була першим проявом демократизму" Тонічний розмір, відкриття якого припи­сували В. Тредьяковському, насправді принесли українці; так само теорія — яку приписували Ломоносову — про три «штилі» в російській мові, українського походження.

Величезна роль українців у галузі малярства: К. Головачевський, А. Лосенко, І. Саблуков, Д. Левицький, В. Боровиковський, різьбар Г. Мартос та інші прославили своїми творами російське ми­стецтво, до якого їх зараховували. У галузі музики, не кажучи про виконавців, співаків, досить нагадати славетні імена композиторів М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя.

Ряд видатних адміністраційних постів Російської імперії посі­дали українці; найвидатніші з них — князь О. Безбородько, канц­лер Російської імперії; граф П. Завадовський — міністр освіти; Д. Трощинський — міністр фінансів, не згадуючи маси інших уря­довців, які переповнювали столичні установи імперії.

У XIX ст. кількість українців у різних російських установах, у різних галузях культури збільшується одночасно з тим, як змен­шуються можливості знайти відповідні посади, відповідно викори­стовувати свої здібності в Україні, їх поглинала російська імперська культура і часто потрібні дослідження генеалогічні, антропологічні, психоаналітичні, щоб встановити українське походження особи. Кількість діячів, які включилися в російську культуру, дуже велика, і вони збагатили цю культуру видатними творами.

Мова йде не тільки про окремі особистості. В XIX ст. офіційно «кооптовано» величезну Південну Україну з її серцем — Запоріж­жям, і її стали вважати за «Нову Росію» на підставі адміністраційної термінології XVIII ст. Цікаво, що наприкінці XIX ст., коли єдиний в Україні український часопис «Києвская Старина», до редакції якого входили видатні історики України з В. Антоновичем на чолі, оголосив конкурс на курс історії України і дав програму цієї праці (там були Правобережна, Лівобережна, Слобідська Україна, але не було Південної), — потрібні були праці істориків, щоб довести, що Новоросія е Південна Україна.

Дуже багато українських вчених працювали в університетах, духових академіях, політехнікумах, технічних інститутах та ін­ших високих школах, в Російській Академії Наук, у Воєнній Ака­демії. Викладали, за умовою часу, польською, німецькою, російською мовами, і завойовували славу тим державам де працювали. Софія Ковалевська, народжена Круковська, була професором Стокгольмського університету. Мало хто знає, що вона родом із Пол­тавщини, родичка Косачів. З Харківщини походив її чоловік, М. Ковалевський, світової слави соціолог. Великої слави здобув ма­тематик М. Остроградський, родом із Полтавщини, іменем якого названо деякі математичні формули. Українцями були — К. Ушинський, славетний педагог; історик літератури Д. Овсянико-Куликовський; академіки Російської (Всесоюзної) Академії Наук: Д. Петрушевський, історик; І. Грабар, унук А. Добрянського; історик ми­стецтва, професор А. Ясинський — славіст; філософ П. Юркевич, академік Російської, Чеської, Паризької та Української Академій Наук; основоположник геохімії та біогеохімії, іменем якого названо мінерал — вернадіт — В. Вернадський.

Не наводячи довгого реєстру українських вчених, яких зарахову­ється до російської культури, згадаю філософа В. Соловйова: за ньо­го йде суперечка між двома таборами — російським і українським, хоч не викликає сумніву походження його від роду Сковороди по матері і походив він з українського роду й по батьківській лінії. Але це невідомо російським авторам, і С А. Левицький пише «Три разговора" В. Соловйова, наряду з „Легендою о Великом Инквизи­торе" Достоевского — безсмертные памятники пророческого духа русской литературы. «Три разговора” — это русский Апокалипис».

Величезне число українських митців зараховано до російської культури: Флавицький, Трутовський, Ге, Репін, Савченко-Бєльський, Врубель, Маковський, М'ясоєдови — Г. Г. та І. Г. і ряд інших збільшували славу російського малярства. Доля П. Чайковського, славетного композитора, дуже показова: українські історики музики вважають ТІ. Чайковського за росіянина, а в Московській консерва­торії вважали за чужинця, бо в його творах не знаходили елементів російської музики. Багато українців прикрашали ї прикрашають російські театри: краса російської драми, М. Савина, походила з Ізюма, М. Доліна, І. Алчевський, Л.Собінов, І.Козловськийта багато інших. Були українці.

Трагедія ХІХ ст. полягала в тому, що, на відміну від XVIII ст., у тому столітті почали вважати за росіян («русских») усіх, що пра­цювали в російських установах, розмовляли російською мовою, дру­кували твори в російських часописах і т. д. Здійснилося побажання Катерини II, щоб сама назва Гетьманщини зникла; у XIX ст. стала зникати сама назва України, яку офіційно замінила спочатку «Мало­россия», а далі «Юго-Западный Край» та «Южнорусские губернии».

Проте — не все втратила Україна. Залишилося те, чого не можна було знищити: спогади про волю, про Державу. І оці спогади лякали російський уряд. Якраз тоді, коли ланцюг затягувався щораз тугіше, в Україні щораз з більшим болем згадувалося славне минуле. Одним із спонук до того послужили заходи Катерини II щодо упривілеювання російського дворянства. Ці привілеї не стосувалися українсь­кої старшини, навпаки, їй загрожували злиття з масою «простого» козацтва і можливість бути записаною у кріпацтво. Тоді серед старшини почався рух: почали розшукувати літописи, хроніки, договори, всякого роду акти, які доводили право на дворянство. Не зважаючи на практичну мету, ця праця принесла велику користь українській культурі, викликала інтерес до минулого, збудила почуття націо­нальної гідності.

Одночасно пробуджується інтерес до побуту, звичаїв українсько­го народу, як підсвідомий протест проти русифікації, яка все зроста­ла. Першою працею такого роду була книжка Г. Калиновського:

«Опис весільних українських простонародних обрядів...», видана в Петербурзі 1777 року. Вона перша поклала початок українській ет­нографії. Я. Маркович видав 1798 року в Петербурзі «Записки про Малоросію...», де були відомості про природу, населення, його істо­рію. Одночасно вийшла праця І. Котляревського, яка не втратила інтересу до цього часу: це — «Енеїда», в якій, використавши фабулу Берилієвої «Енеїди», автор подав чудову, мистецьку картину побуту козаків-запорожців. З цього погляду «Енеїда» Котляревського не була першою спробою використати класичну форму, щоб змалювати сучасний побут. У середині XVIII ст. О. Лобисевич написав твір, в якому подав «Вергилиевых пастухов... в малороссийский кобеняк переодетых" «Енеїда» І. Котляревського була написана надзвичай­но талановито; автор виявив у ній глибоке знання козацького побуту та блискучий український гумор. Другий твір Котляревського — «Наталка Полтавка» до цього часу не втратила свого чару. Обидва твори малювали старий побут України з його привабливою красою.

Ще більше значення мали твори, які характеризували взаємовід­носини України та Росії. Ще 1762 року С. Дівович написав «Разговор Великороссиии с Малороссиею в честь, славу и захищение Малоро­ссии», в якому доводив, що Україна (Малороссия) добровільно всту­пила в персональну унію з Великоросією: «Не тебе, государю твоєму (Великороси) поддалась... Не думай, что ты сама была мой власти­тель, но государь твой и мой общий, повелитель». Твір Дівовича був великої сили літературним протестом проти московської централі­зації. Цілком зрозуміло, що в XVIII ст. його не надруковано.

Ще більше значення мала славетна «Історія Русів». Дата напи­сання цього твору та ім'я автора залишилися таємницею до наших днів, не зважаючи на те, що це була одною з найпопулярніших книг в Україні в першій половині XIX ст.; її можна було побачити в па­лаці магната, Л священика, і у ремісника. «Історія Русів» — бли­скучий політичний трактат, автор якого сховався за ім'я архиеписко­па Георгія Кониського, і понад сто років дослідники не можуть розшифрувати цього псевдоніма й виявити дійсного автора. Написана «езопівською» мовою, «Історія Русів»,використовуючи історію, давала картину не реальної України, а такої, якою вона мусила б бути: віль­ної, незалежної, перейнятої почуттям національної гідності, високої моралі. Автор — український патріот, переконаний конституціона­ліст, демократ, ворог деспотизму. Свої думки приписує він дійсним історичним діячам або вигадує їх, щоб мати носія своїх ідей. На «Історії Русів» виховувалися сотні українських патріотів і вплив її позначився на М. Маркевичеві, Д. Бантиш-Каменському, М. Костомарові, М. Гоголеві, П. Кулішеві, Т. Шевченкові. Влучно назвав цю книгу дослідник її, О. Оглоблин, «декларацією прав України». Те, що численні дослідники протягом понад ста років не можуть вста­новити справжнього автора «Історії Русів» свідчить за те, що в пер­шій половині XIX ст. погляди, висловлені її автором, не були чиїмсь винятковим, навпаки: вони були властиві широкому колу інтеліген­ції. Згадувалося вище ім'я Архипа Худорби, автора історії України, ще більш ворожої до Росії.

Безперечне існування гуртків однодумців, українських «автоно­містів» робило цілком реальною місію В. Калніста, який у 1791 році шукав підтримки в Прусії на випадок збройного повстання України проти Росії. Не завмирали надії на поновлення гетьманату, і не були перебільшенням слова історика М. Марковича, який писав К. Рилєє­ву в 1825 році, що «в душі кожного українця живе дух Полуботка», і слова Костамарова І. Аксакову, що «на дні душі кожного думаю­чого українця... сплять Виговський, Дорошенко й Мазепа і проки­нуться, коли настане слушний час».

Придушена реакцією після повстання декабристів, Україна за­тихла, але в глибині її не вгасали революційні ідеї. Геніальні твори Шевченка знайшли родючий ґрунт у серцях українців — і знатних панів, і неписьменних селян, вони будили приспані почуття, надії, що «прокинеться воля, козак заспіва» ...

Кирило-Мефодіївське Братство, що скупчило цвіт української думки, виробило першу політичну програму українських прагнень: це — федерація слов'янських народів, в якій перше місце належить Україні.

Кінець XIX ст. можна характеризувати, як добу підготовки укра­їнських сил до боротьби за незалежність. Різні організації йшли різними шляхами, які вели до спільної мети, і марні були заходи царського уряду, щоб припинити цей рух. Стара Громада Києва, Гро­мади Одеси, Полтави, Чернігова провадили велику культурну та національну працю, об'єднуючи українську інтелігенцію.

«Киевская Старина», десятки наукових товариств збирали та публікували дорогоцінні джерела історії України. Київський універ­ситет св. Володимира, завдяки В. Антоновичеві, став метрополією, з якої, наче апостоли, ішли молоді історики проповідувати слово іс­тини — історію України в інших університетах. Так мальовничо ха­рактеризував становище молодий професор Д. Багалій, коли дістав кафедру в Харківському університеті.

Новий могутній фактор — український театр, створений кори­феями сцени — братами Тобілевичами, М. Кропивницьким, М. Заньковецькою та іншими талановитими акторами, притягав сотні тисяч глядачів і ніс українське слово, українську пісню, красу українсько­го побуту. Заборона грати в Києві сприяла поширенню мистецтва по всій Україні. Українське земство, охоплюючи все життя села, підно­сило добробут, освіту, культуру й давало практику самоврядування.

Кінець XIX ст. — доба «соборности» України. В єдиний могутній рух об'єднуються українці заходу та сходу і творять об'єднаними силами спільну культуру: «Русалка Дністрова» М. Шашкевича лю­бовно згадує свою «старшу сестру», Україну Наддніпрянську. Вплив українців східних на українців західних був дуже великий. Обме­ження українства в Росії сприяло передачі великих матеріальних коштів і ще більших, духових — Галичині та участи українських інтелектуальних сил у товариствах та виданнях Галичини. Цим сприяли вони національному та політичному розвиткові галичан, виводячи їх з того своєрідного гетто, що створило німецьке панування — до широкого національного та громадського життя українського народу.

Народжувалося нове покоління: молодь, що з дитинства вбирала віру в українські національні сили, що в школі середній та високій знаходила українські гуртки, що захоплювалася красою українсь­кого театру. На Тарасовій горі, 1890 року, коло Канева, на могилі Шевченка, група юнаків засновує Братство Тарасівців і офірує своє життя справі звільнення України. У Києві, за ініціативою Д. Анто­новича, 1897 року відбувається Всеукраїнський з'їзд представників українських студентських громад і засновується Загальна українсь­ка безпартійна організація. 1899 року в Харкові гурток студентів засновує Революційну Українську Партію (РУП), гасло якої — са­мостійна Україна. Ця партія захоплює Галичину, Буковину. А коли перетворюється вона на Соціал-Демократичну Партію і обмежує свої політичні вимоги автономією України, гасло самостійної Укра­їни проголошує Народна Українська Партія під проводом М. Міхновського. І в Галичині Ю. Бачинський в своїй книзі «Ukraina irre­denta» поставив у 1895 році вимогу створення власної Української Соборної Держави. 1899 року ліве крило Національно-демократичної Партії, Соціал-Демократична Партія, заявила, що її мета — ство­рення вільної Української Республіки.

Так на світанку XX ст. молодь Західної та Східної України об'єдналася в єдиному прагненні волі, незалежності, власної дер­жави.

Щоб розуміти вибух революції 1917 року і постання Української Самостійної Держави, треба врахувати величезну підготовчу працю, яку під гнітом окупантів невпинно вело українське громадянство, ті селянські та робітничі повстання, що характеризують кінець ХІХ ст.. Те ХІХ століття не було “пропащим часом”, як вважав його М.Драгоманов. Навпаки, це був час підготовки великих національних сил.