Поняття, форми зайнятості та державна політика в цій сфері - Трудове право України - Скачать бесплатно

Проблеми зайнятості та працевлаштування сьогодні в Україні є одними з найбільш актуальних. Очікуваної стабі­лізації на ринку праці не сталося, зберігається тенденція зрос­тання як офіційного, так і прихованого безробіття (одного з парадоксів вітчизняного ринку праці). Зареєстрований ри­нок праці у 1999 p. характеризувався загостренням пробле­ми безробіття серед працездатного населення внаслідок по­силення невідповідності пропозиції робочої сили і попиту на неї. За даними Держкомстату України чисельність за­реєстрованих безробітних громадян на 1 січня 2000 p. станови­ла 1174, 5 тис. осіб. Показник рівня зареєстрованого безробіття становив на цю ж дату 4,3% працездатного населення праце­здатного віку (Урядовий кур'єр. — 2000. — 29 березня). Середній термін безробіття досяг уже майже 10 місяців. Про­тягом 1999 року на обліку в державній службі зайнятості перебувало 2,5 млн не зайнятих трудовою діяльністю громадян. Кількість міст та районів, де рівень зареєстрованого безробіття перевищував 10%, зросла до 48 (Реалії і перспективи соціаль­ної політики // Урядовий кур'єр. — 2000. — 4 березня). У 1999 p. серед незайнятих осіб, які були зареєстровані з початку року, понад половину (50,9%) становили жінки, понад третину (38,2%) — молодь віком до 28 років. Не зміни­лись обсяги прихованого безробіття. Значними залишають­ся втрати робочого часу через відпустки без збереження заробітної плати, роботи на умовах неповного робочого часу. За дев'ять місяців 1999 р. у так званих адміністративних відпустках перебували 2,5 млн працівників, майже 2,1 млн працювали з неповним робочим часом. Якщо у 1993 p. такий вид прихованого безробіття становив 40%, то, за різними оцінками, на початок 1999 p. — 50—60%.

На відміну від розвинених країн у нас інша природа без­робіття. Вона виникла не на фоні перевиробництва, а навпа­ки — при масовому дефіциті. Найбільше число працівників залишаються без роботи через скорочення обсягів вироб­ництва в зв'язку з недопоставками сировини, комплектую­чих виробів, порушенням договірних зобов'язань, розривом виробничих зв'язків. Різке зростання цін на сировину, енер­гоносії, обладнання, а також тарифів на транспортне обслу­говування, що призвело до банкрутства і ліквідації нерента­бельних підприємств, також сприяло збільшенню кількості безробітних. Необхідно мати на увазі також реформування власності, конверсію оборонної промисловості, зупинку де­яких шахт, скорочення бюджетних установ та організацій. Таким чином, протягом останніх років на розвиток ринку праці впливали чинники, які призвели до спаду виробництва, обмеження розвитку соціально-культурних галузей, зростання прихованого безробіття і вивільнення кадрів.

Наявність хронічного безробіття характерна сьогодні для багатьох колишніх соціалістичних країн, в яких на середину 1994 p. сформувалася майже 10-мільйонна армія "зайвих" людей, з яких 7,5 млн налічувалося в державах ЦСЄ, 1,9 млн — в країнах СНД і 0,16 млн — в країнах Балтії. 40% безробітних не мали роботи понад 12 місяців. Не краще ситуація склала­ся і в західноєвропейських країнах, де поза виробництвом виявилося 12% робочої сили. За рівнем безробіття Україна вже перевищила середньоєвропейські показники і показни­ки окремих країн з перехідною економікою.

Найбільш гострою є ситуація в невеликих містах і насе­лених пунктах, швидко зростає безробіття серед сільського населення — його зареєстрований рівень досяг майже 4%. Різними залишаються показники і по регіонах країни. За даними Світового банку реальне безробіття в Україні сягнуло 30%, а в деяких регіонах Західної України і Криму — 50% (Праця і зарплата. — 1999. — №8. — Квітень).

Набула поширення нерегламентована тіньова зайнятість. Крім офіційного ринку праці в Україні склався тіньовий ринок. За даними Науково-дослідного центру зайнятості на­селення і ринку праці в 1998 р. "нерегламентований прибу­ток" отримували 6—8 млн чол., або 20—27% працездатного населення. Отже, ситуацію, що склалася в Україні з відтво­ренням трудового потенціалу та у сфері зайнятості, є підста­ви вважати надзвичайною.

Згідно з Законом "Про зайнятість населення" з 1 січня 1999 p. особи, звільнені за п. 1 ст. 40 КЗпП, повинні були отримувати допомогу за 2 і 3 місяці в розмірі 100% серед­ньої заробітної плати не з коштів підприємства (як це відбу­вається зараз), а з Державного фонду сприяння зайнятості населення. Враховуючи напруження на ринку праці, що збері­гається, Верховна Рада України прийняла Закон "Про строк введення в дію підпункту "б" пункту 1 статті 26 Закону Украї­ни "Про зайнятість населення" від 17 грудня 1999 року", яким ввела в дію вказаний пункт з 1 січня 2001 p. Таким чином, держава також намагається стримати зростання без­робіття , змушуючи власників обачливо підходити до прийнят­тя рішень про скорочення чисельності працівників, оскільки саме роботодавцю належить профінансувати період для праце­влаштування вивільнених працівників.

У нинішній ситуації держава повинна максимально впли­вати на формування ринку праці, вести активну політику щодо зайнятості населення. В Основних напрямах соціаль­ної політики на 1997—2000 роки визначені основні завдан­ня державної політики в сфері зайнятості й регулювання ринку праці. З метою подолання негативних явищ у сфері зайнятості й вирішення поставлених задач на державному і регіональних рівнях передбачається:

— проведення збалансованої інвестиційної та податкової політики, що стимулюватиме більш повне використання на­явних робочих місць, розвиток малих підприємств, капіта­ловкладення в галузі народного господарства;

— запровадження системи стимулювання розвитку під­приємництва, малого та середнього бізнесу, індивідуальної трудової діяльності, особливо на територіях пріоритетного розвитку;

— розроблення спеціальних програм стабілізації економіки для регіонів з високим рівнем безробіття, з виділенням під них пільгових державних замовлень і кредитів підприєм­ствам за умови збільшення кількості робочих місць;

— реформування системи призначення і виплати допо­моги з безробіття, розроблення заходів, що сприяли б актив­ному пошуку роботи, участі у громадських роботах і про­фесійній перепідготовці, скорочення терміну безробіття;

— розширення масштабів громадських робіт, організація їх проведення та фінансування з урахуванням якісного складу безробітних і соціально-економічних потреб регіонів та інші заходи.

Державою визначено основні напрямки розвитку трудово­го потенціалу в Україні на період до 2010 року (Основні напрямки розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року: Схвалено Указом Президента України від З серпня 1999 p. №958/99 // Офіційний вісник України. — 1999. — №31). Трудовий потенціал — сукупна чисельність громадян працездатного віку, які за певних ознак (стан здо­ров'я, психофізіологічні особливості, освітній, фаховий та інте­лектуальний рівні, соціально-етнічний менталітет) здатні та мають намір провадити трудову діяльність.

Основні напрями розвитку трудового потенціалу спря­мовано на процеси модернізації у сфері зайнятості відповід­но до потреб структурної перебудови господарського комп­лексу країни і розбудови соціальне орієнтованої економіки. У сфері зайнятості йдеться про створення матеріально-тех­нічних і соціально-економічних передумов для продуктив­ної зайнятості населення (під продуктивною зайнятістю слід розуміти використання трудових ресурсів і корисної для суспільства праці, дохід від якої забезпечує працівникам рівень життя, достатній для відтворення їхніх фізичних, інте­лектуальних і професійних якостей (Осовий Г. Як подолати безробіття // Праця і зарплата. — 2000. — №4. — Січень). Головним у створенні таких передумов є здійснення дер­жавного регулювання ринку праці з метою постійного роз­ширення сфери прикладання праці й забезпечення надійно­го соціального захисту працюючого і непрацюючого насе­лення. Передбачено такі заходи, як оцінка загальної потреби в робочих місцях в економіці країни і формування ринку професій; визначення і забезпечення підтримки регіональ­них та галузевих пріоритетів, що стимулюють процес ство­рення нових, додаткових та збереження наявних високопродуктивних робочих місць; створення робочих місць на базі широкого розвитку малого і середнього бізнесу, самозайнятості за умов формування дійового інвестиційного і фінансо­вого механізму; максимальна легалізація нерегламентованої зайнятості за рахунок створення малих підприємств анало­гічного профілю діяльності; впровадження механізму сти­мулювання створення робочих місць для окремих соціально-демографічних груп населення (молоді, жінок, інвалідів, військовослужбовців, звільнених з військової служби тощо);

здійснення заходів щодо перерозподілу зайнятого населен­ня між державним та недержавним секторами економіки;

зниження рівня та тривалості безробіття шляхом реалізації заходів активної політики зайнятості, зокрема через гро­мадські роботи та деякі інші заходи.

Питанням зайнятості і працевлаштування приділено ува­гу в Посланні Президента України до Верховної Ради Украї­ни "Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічного і соціального розвитку на 2000—2004 роки". Пріоритетним завданням визначено максимальну орієнтацію стратегії еко­номічного зростання на забезпечення продуктивної зайня­тості, скорочення безробіття. У 2000—2004 pp. ставиться за мету створення 1 млн нових робочих місць, мають бути реа­лізовані Державна програма розвитку трудового потенціалу України, п'ятирічні галузеві програми ефективної зайнятості та щорічні регіональні програми зайнятості населення. Діяль­ність органів влади буде спрямована на здійснення політи­ки ефективної підтримки самозайнятості населення, сімей­ного підприємництва, малого та середнього бізнесу, сприяння розвитку громадських робіт, посилення соціального захисту безробітних громадян та їх професійно-психологічної реабі­літації (Урядовий кур'єр. — 2000. — 23 лютого).

Відносини щодо забезпечення зайнятості та працевлаш­тування регулюються Законом України "Про зайнятість на­селення" від 1 березня 1991 p. (з подальшими змінами і доповненнями), КЗпП України (розділ ІІІ-А "Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників"), постановами Кабі­нету Міністрів України, а також соціально-партнерськими угодами і колективними договорами. Важливу роль відігра­ють акти Міжнародної Організації Праці, які встановлюють міжнародні стандарти у сфері зайнятості та працевлаштуван­ня. Йдеться про Конвенцію МОП №2 про безробіття 1919 p., Конвенцію №34 про платні бюро найму 1933 p. (переглянуті у 1949 р. Конвенцією №96), Конвенцію №44 про допомогу особам, які є безробітними з незалежних від них обставин 1934 p., Конвенцію №88 про організацію служби зайнятості 1948 p., Конвенцію №96 про платні бюро з найму 1949 p. (переглянуті в 1949 p.), Конвенцію №122 про політику в галузі зайнятості 1964 p., Конвенцію №168 про сприяння зайнятості та захист від безробіття 1988 p., Конвенцію №181 про приватні агентства зайнятості 1997 p. Україною ратифіковано лише 2 Конвенції - №2 (рат. 04.02.94) та №122 (рат. 29.05.68).

Закон України "Про зайнятість населення" є комплекс­ним законодавчим актом, що містить норми адміністратив­ного права, права соціального забезпечення, трудового права. Цей Закон комплексно регулює спільний об'єкт — сферу зайнятості, й кожна з названих галузей права має тут свій предмет. На цьому прикладі наочно видно яка не проста проб­лема співвідношення системи трудового права і трудового законодавства. Можливо, доцільним було б увести у науко­вий обіг два поняття — трудове законодавство і законодав­ство про працю. У першому випадку слід розуміти акти, котрі містять виключно норми трудового права (КЗпП, за­кони про відпустки, про оплату праці, про колективні дого­вори і угоди), у другому — акти, котрі поряд з нормами трудового права містять норми інших галузей права. Якщо трудове законодавство містить систему правових норм, про-никнутих єдиними принципами, методами, засобами, прита­манними лише для сфери найманої праці, то законодавство про працю являє собою сукупність правових норм, прониза­них різними методами у різних пропорціях, і має більш широку сферу застосування — соціальну сферу.

У ст. 1 Закону України "Про зайнятість населення" зай­нятість визначається як діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі.

Згідно з ч. З ст. 1 Закону в Україні до зайнятого населен­ня відносяться громадяни, що проживають на території дер­жави на законних підставах:

— працюючі по найму на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, в установах і органі­заціях, незалежно від форм власності, у міжнародних та іно­земних організаціях в Україні й за кордоном;

— громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їхніх сімей, що беруть участь у вироб­ництві;

— обрані, призначені або затверджені на оплачувану по­саду в органах державної влади, управління та громадських об'єднаннях;

— які проходять службу в Збройних Силах України, Національній гвардії України, Службі безпеки України, При­кордонних військах України, Військах внутрішньої та кон­войної охорони і цивільної оборони України, органах внутрішніх справ, інших військових формуваннях, створе­них відповідно до законодавства України, альтернативну (невійськову) службу;

— які проходять професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; на­вчаються в денних загальноосвітніх школах і вищих навчаль­них закладах;

— працюючі громадяни інших країн, які тимчасово пе­ребувають в Україні й виконують функції, не пов'язані з забезпеченням діяльності посольств і місій.

Потрібно врахувати, що цей перелік не є вичерпним, оскіль­ки в ст. 1 встановлено, що законодавством України можуть передбачатися й інші категорії зайнятого населення.

Державні гарантії зайнятості населення закріплені в стат­тях 4 і 5 Закону України "Про зайнятість населення". Без­коштовне сприяння в підборі відповідної роботи і праце­влаштуванні є однією з основних (але не єдиною) державних гарантій права на вибір виду діяльності. Не менш важливі безкоштовне навчання безробітних новим професіям, пере­підготовка в навчальних закладах або в системі державної служби зайнятості з виплатою матеріальної допомоги в пе­ріод професійної підготовки; виплата безробітним у вста­новленому порядку допомоги по безробіттю, матеріальної допомоги по безробіттю; захист від необгрунтованої відмо­ви у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи; компенсація матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість;

виплата вихідної допомоги працівникам, які втратили постій­ну роботу на підприємствах, в установах і організаціях, у випадках і на умовах, передбачених чинним законодавством;

включення періоду перепідготовки та навчання нових про­фесій, участі в оплачуваних громадських роботах, одержання допомоги по безробіттю і матеріальної допомоги по безробіттю до загального трудового стажу, а також до безперервного трудового стажу та ін.

Законом України "Про зайнятість населення" встанов­лено додаткові гарантії зайнятості для окремих категорій населення. Мова йде про працездатних громадян у праце­здатному віці, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці. До них належать:

а) жінки, які мають дітей віком до 6 років;

б) одинокі матері, які мають дітей віком до 14 років або дітей-інвалідів;

в) молодь, яка закінчила або припинила навчання у се­редніх загальноосвітніх школах, професійно-технічних закла­дах освіти, звільнилася зі строкової військової або альтерна­тивної (невійськової) служби та якій надається перше робо­че місце, діти (сироти), які залишилися без батьківського піклування, а також особи, яким виповнилося 15 років і які за згодою одного із батьків або особи, яка їх заміняє, можуть, як виняток, прийматися на роботу;

г) особи передпенсійного віку (чоловіки з досягненням 58 років, жінки — 53 років);

д) особи, звільнені після відбуття покарання або приму­сового лікування.

З метою працевлаштування вказаних категорій громадян місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповід­них рад за поданням центрів зайнятості бронюють на підпри­ємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм влас­ності, з чисельністю понад 20 чоловік до 5% загальної чисель­ності робочих місць за робітничими професіями, у тому числі з гнучкими формами зайнятості.

Згідно із п. 1 Положення про порядок бронювання на підприємствах, в організаціях і установах робочих місць для працевлаштування громадян, які потребують соціального за­хисту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Украї­ни від 27 квітня 1998 p. №578 (Людина і праця: Інформацій­ний бюлетень Міністерства праці та соціальної політики України. — 1998. — №7), броня — ця кількість робочих місць для обов'язкового працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту; квота робочих місць — це закріплена норма робочих місць, в тому числі з гнучкими формами зайнятості, у відсотках до кількості робочих місць для обов'язкового працевлаштування громадян, які потребу­ють соціального захисту.

У Положенні вказується, що до громадян, які потребу­ють соціального захисту і надання першого робочого місця (підп. "в" і "д" ст. 5 Закону України "Про зайнятість насе­лення"), належать:

а) молодь до 18 років;

б) громадяни старші 18 років, які закінчили або припи­нили навчання в середніх загальноосвітніх школах, професій­но-технічних навчальних закладах, звільнилися зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби, за умо­ви їх реєстрації в державній службі зайнятості як таких, що шукають роботу, не пізніше календарного року з дня закінчен­ня навчання, звільнення з військової (невійськової) служби;

в) діти (сироти), які залишилися без піклування батьків, а саме: діти, які не досягли 18 років; вихованці, учні, студен­ти, курсанти, слухачі, стажисти після закінчення навчальних закладів (очної форми навчання), але не пізніше досягнення ними 23-річного віку, за умови їх реєстрації в державній службі зайнятості як таких, що шукають роботу, протягом календарного року з дня закінчення навчання;

г) громадяни, звільнені після відбуття покарання або примусового лікування, які вважаються такими, що потребу­ють соціального захисту, за умови їх реєстрації в державній службі зайнятості як таких, що шукають роботу, не пізніше календарного року з дня звільнення після відбуття покаран­ня або примусового лікування.

У межах броні місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад встановлюють підприємствам квоту робочих місць для обов'язкового працевлаштування грома­дян, які потребують соціального захисту. Квота робочих місць встановлюється стосовно кожної категорії громадян, які по­требують соціального захисту.

У разі скорочення чисельності або штату працівників підприємств, установ і організацій в розмірі, що перевищує встановлену квоту, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад зменшують або взагалі не встанов­люють квоти для цих підприємств, установ і організацій.

У разі відмови в прийомі на роботу громадянам з числа вказаних категорій у межах установленої броні з підприємств, установ і організацій державна служба зайнятості стягує штраф за кожну таку відмову в 50-кратному розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Одержані кошти спрямовуються до місцевої частини Державного фонду спри­яння зайнятості населення і можуть використовуватися для фінансування витрат підприємств, установ і організацій, які створюють робочі місця для цих категорій понад встановле­ну квоту.

Відповідно до ст. 19 Закону України "Про основи со­ціальної захищеності інвалідів в Україні" місцеві ради спіль­но з підприємствами (об'єднаннями), установами й органі­заціями, громадськими організаціями інвалідів, з участю відділень Фонду України соціального захисту інвалідів в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві й Сева­стополі, на основі пропозицій органів Міністерства праці та соціальної політики України щорічно визначають нормати­ви робочих місць, призначених для працевлаштування інвалі­дів, для всіх підприємств (об'єднань), установ і організацій (незалежно від форм власності й господарювання) в розмірі не менше 4% від загальної чисельності працюючих; а якщо працює від 15 до 25 осіб — встановлюється норматив у кількості одного робочого місця.