На уроках зарубiжної лiтератури ми вивчали роман вiдомого колумбiйського письменника Габрiєля Гарсiя Маркеса "Сто рокiв самотностi". Цей твiр читати дуже цiкаво. Недаремно автору цього роману присуджено Нобелiвську премiю.
Сам твiр нагадує зразок хронiки життя одного роду, який тiсно пов'язаний з невеликим поселенням пiд назвою Макондо. Цей рiд Буендiа був одним iз кiлькох сiмей, що заснували це мiстечко i разом зi смертю останньої Буендiа Макондо також зникає з лиця землi. Фантастика й реальнiсть так тiсно переплелися мiж собою, що важко навiть зрозумiти, чого в романi бiльше. Поряд iз звичайним життям поселенцiв вiдбуваються й такi неймовiрнi явища, як, наприклад, супердовгий дощ i всi наслiдки цього феномена: мор худоби, хвороби, занедбанi землi. Та й саме мiстечко, одного разу з'явившись, потiм все одно зникає. Таким було пророцтво, яке мiстило в собi рукописи Мелькiадеса, цигана, що товаришував i жив iз сiм'єю Буендiа. I в рукописах, якi здавалися б зовсiм реальними, є фантастика, адже розтлумачити їх мiг тiльки Буендiа i тiльки через сто рокiв пiсля їх написання. Незвичайним є й те, як все поселення захворiло безсонням, вiд якого мешканцiв мiстечка врятував все той же Мелькiадес, котрий був дуже схожим на весь рiд Буендiа, бо вiн сам був одиноким, оскiльки був вигнанцем (цигани вигнали його за велику пристрасть до алхiмiї). Читаючи твiр i зустрiчаючи в ньому моменти спiлкування привидiв iз живими, стає зрозумiлим, чому Буендiа були настiльки самотнi ми. У цьому свiтi не було нiкого, хто мiг би їх зрозумiти, i тому їм доводилося повертатися до минулого, а в минулому не залишається нiчого, крiм спогадiв та привидiв, якi, фактично, є рiзновидом спогадiв.
Через увесь твiр проходить якась невидима спiраль. Спiраль повторення, яка передається з поколiння в поколiння i не переривається до певного, визначеного долею, момента. До момента, коли зникне з цього свiту рiд, приречений на сто рокiв самотностi, i не з'явиться бiльш нiколи, бо "таким родам людським ... не судилося з'явитися на землi двiчi".
Роман здається схожим на сон. На довгий сон, в який поринуло цiле мiстечко. Для когось це кошмар, комусь сновидiння видадуться солодкими, а для сiм'ї Буендiа цей сон став фатальним. Вона зникла так, як i довгий, яскравий, пригодницький сон зникає разом iз першими ознаками пробудження.
"Перший в роду буде до дерева прив'язаний, останнього в роду з'їдять мурахи". Цi пророчi слова прочитав останнiй Аурелiано з роду Буендiа в рукописах цигана Мелькiадеса, якi вiн нарештi розтлумачив i тепер мiг дiзнатися про своє призначення в цiй дiйсностi, а коли дiзнався, то жахнувся. Йому стало зрозумiло, що всi цi сплетiння долi, всi подiї минулого, всi кохання i ненавистi були потрiбнi тiльки для того, щоб вiн i його дружина Амаранта Урсула, яка, як виявилося, була його тiткою, дали життя мiфологiчному створiнню, яке й поклало кiнець роду самотностi. Це цiкаво, але, я думаю, метою iснування родини Буендiа був шлях до зникнення.
Чому ж Буендiа був таким одиноким? Одиноким i самотнiм, як i мiстечко Макондо. За однiєю з версiй "макондо" - тропiчнi хащi, в яких легко заблукати i загинути. Але прочитавши роман, зрозумiло, чому автор вибрав таку назву мiста. Буендiа, iнiцiатор заснування цього поселення, i кожен з його роду шукав щось на зразок iдеалу в непроникних хащах життя. Але вони заблукали i не знайшли навiть виходу.
В усьому видно невблаганну руку долi. Все буде повторюватися доти, доки не буде певної комбiнацiї, рiшенням якої стане розумiння того, що на землi немає мiсця роду, який проiснував цiлих сто рокiв у самотi, роду, який, сховавшись за стiнами свого будинку i навiть мiстечка, шукав мету свого iснування i зрозумiв, що її просто немає, не може бути, оскiльки мета та iдеал можуть бути тiльки в тих, хто бачить себе частиною свiту, частиною людства.
|
